Коли в дитинстві я дивився героїко-пригодницькі фільми про війну, то одразу починав прикидати, хто з моїх земляків такий же сміливий і стійкий, як персонажі кінострічки. Але ніяк не знаходив подібних.

І уже в зрілому віці, записуючи історію свого родоводу від бабусі Ганни, я знайшов славних земляків. Бабуся, розповідаючи про свого батька Івана Міщука, наголошувала, що в нього був чудовий голос, що співав він у хорі церкви Івана Богослова села Штунь Любомльського району Волинської області і що він трагічно загинув разом з настоятелем храму отцем Миколою Покровським та його дочкою Наталкою 22 грудня 1943 року від поляків.

Польські партизани-розвідники довго полювали на отця Миколу, бо його син Іван був районним провідником Організації українських націоналістів, а дочка Наталка входила до жіночої сітки ОУН, з якою поляки пов'язували різанину в їхніх колоніях. Микола Покровський з дружиною Марією і малими дочками Анною та Олександрою переховувався по хатах у сусідньому селі Вижгові. З ним був і мій прадід та прабаба, думали, що біля батюшки ніхто їх не зачепить. Бо хто ж на священика руку підніме? Але поляки вистежили місце ночівлі родини Покровських, переодяглися в українських повстанців, виманили отця Миколу з хати нібито для надання лікарської допомоги бійцям загону (Микола Олександрович добре знався на медицині, вивчав її в університеті до Першої світової війни) і закатували. Дочку Наталку, яка прибула на свято Миколая привітати батька з днем народження, розстріляли, а моєму прадідові відрубали голову.

Після цього епізоду я попросив бабусю детальніше розповісти про родину Покровських.

- А що я знаю, - каже баба. - Приїхали вони десь із Рівненщини. Священик організував у нашій церкві хороший хор, понаучував українських пісень. "Заповіт", "Ще не вмерла Україна" співали на шевченківські дні. Коло церкви настоятель вивішував синьо-жовтого прапора. Ще всілякі хвороби він лікував.

Як його стали катувати, старший з поляків наказав одному жовнірові, щоб той одвів до ріки Неретви матінку з Нюньою і Нюсьою (так називали їхніх дочок) і забив. Але він їх поклав на березі, а стрілив над головами у протилежний берег і побіг доганяти своїх. Після війни матінку з дочками вивезли на Сибір. А Ваня - старший син - як пішов з повстанцями, то так його більше й не бачили.

Мене охопив розпач. Хоча на що можна було розраховувати через більше як півстоліття після згаданих подій? І раптом кілька років тому заходжу в редакцію Любомльської районної газети "Наше життя", а журналіст Олександр Хоменчук питає, чи знаю я що-небудь про свого земляка Миколу Покровського. Я переповів те, що почув від бабусі та ще деяких односельців.

- А знаєш, що його син Іван живий? - ошелешив мене Олександр Йосипович. - Наш земляк Микола Коц надіслав його розповідь про батька.

- Ану покажіть.

Хапаю газету з невеликою публікацією "Священик - патріот України", читаю раз, другий... З передмови дізнаюсь, що Іван Покровський 25 років відсидів у радянських концтаборах за участь в ОУН. Після відбуття покарання оселився в місті Городня на Чернігівщині. Прикидаю: йому уже десь близько 80 років. Щаслива людина! До такого віку дожити після стількох років страждань.

В око впадає неточність. У своїх спогадах Іван Миколайович написав, що батька вбили поляки 19 грудня 1943-го у день народження. Насправді, свої іменини Микола Покровський відсвяткував живим і здоровим. Ще й службу своєму покровителю - Святому Чудотворцю Миколаю відслужив у Вижгівській школі. Трагедія спіткала його і родину через три дні, на свято Анни 22 грудня 1943 року.

Однак роблю для себе і деякі відкриття. Дізнаюся, що Микола Олександрович народився 1894 року в зрусифікованій родині священика на Орловщині, закінчив духовну семінарію, вступив до університету. 1914 року його призвали служити у царську армію офіцером. Воював проти німців, був тричі поранений. Революційні події 1917 року застали його на Рівненщині. Через товаришів - українських патріотів - Микола Покровський зв'язав свою долю з Україною. Був у Петлюрівській армії. Після окупації України більшовиками залишився на Волині. Одружився з учителькою з Рівненщини Марією Кужіль, висвятився на священика, одержав парафію у селі Штунь Любомльського району. Поступово перейшов на відправи українською мовою, за що був у неласці зрусифікованих священиків, мав навіть прикрощі з боку церковної адміністрації...

- Адресу Микола Коц залишив? - питаю Олександра Йосиповича.

- Десь була...

Але, обнишпоривши редакційні архіви, конверта з адресою так і не знайшли.

Я пишу листа у село Гущу Любомльського району, звідки родом Микола Коц, на конверті зазначаю: "Родичам Миколи Коца". Їх прошу передати листа у Луцьк пану Миколі. А в того, відповідно, прошу адресу Івана Покровського.

Минають тижні, місяці. А у відповідь - мовчанка. Пропав мій лист. Писати вдруге? Але де гарантія, що і з ним не трапиться те саме, що і з першим?

І тут (треба ж такому статися) в котрійсь із брошур Левка Лук'яненка надибую прізвище Івана Покровського. Левко Григорович зазначає, що той - активіст Української республіканської партії.

Зустрічаюся з Левком Григоровичем і одразу запитую:

- Де ви познайомилися з Іваном Покровським?

- У Кучино. Там ще відсиджували свої довгі терміни оунівці, вояки УПА. Мене направили на стажування до Івана Миколайовича. Покровський тоді вже мав кваліфікацію електрика шостого - найвищого - розряду.

Він був замкнутим, як цього вимагало табірне життя. Але мені дещо розповів про свою родину. Сказав, що його начебто звинувачено у вбивстві кількох червоних партизанів.

Перед своїм звільненням 1974 року він зізнався, що йому нема до кого повертатися на волю. Мама і сестри померли на засланні в Архангельській області (одна із сестер - під час пологів). Мої ж батьки проживали на Чернігівщині. Я попросив їх, щоб вони прийняли Івана Покровського до себе. У них він захворів. Потрапив у Городнянський туберкульозний диспансер, де познайомився із Середою Єфросинією... У неї він проживає понині.

Прошу в офісі УРП телефон голови Городнянської районної організації, відтак дізнаюсь адресу і телефон Івана Покровського. Дзвоню, представляюсь. Іван Миколайович запрошує в гості. Найближчими вихідними сідаю у маршрутку Київ-Чернігів. З Чернігова беру білет у Городню. Там на пошті дізнаюся, де вулиця Калача. І ось я вже на порозі доволі ошатного будинку. Двері відчиняє молода жіночка. Я перепитую, чи тут живе Іван Покровський.

- Заходьте, він уже чекає вас, - відповіла привітно.

Іван Миколайович піднімається з інвалідного візка, подає велику вузлувату руку. Представляє своїх рятівниць, які прихистили його в своїй хаті: Єфросинію Марківну і її дочку Олену. Мені одразу спадає на думку порівняння: "декабристки". Правда, ті їхали за своїми чоловіками до Сибіру, а Єфросинія з Оленою свого "декабриста" опікують у власному будинку.

У світлиці ми з Іваном Миколайовичем зручно вмощуємося на дивані. Він закидає назад голову, заплющує очі і лине у спогадах у понад шістдесятирічну минувшину, коли в 1942 році після навчання в Любомльській самодіяльній школі та вчителювання на хуторі Мутвиця, в селі Запілля присягнув на вірність Україні і вступив до Організації українських націоналістів.

- Спочатку мені доручили в районі організувати юнацьку мережу ОУН. У селі Штунь я залучив до осередку Леоніда і Дмитра Муравців, Миколу і Лукаша Корнелюків. Великий осередок був на хуторі Кургани між селами Радеховом і Олеськом. Тут створили опорний пункт. Згодом мене в районному проводі ОУН призначили референтом з пропаганди та військової справи. Доручили готувати базу і кадри для Української Повстанської Армії. Двотижневий вишкіл близько 200 хлопців ми вирішили провести у Муравських лісах. Але німці тут постійно заготовляли деревину. Це заважало навчанню. Тоді ми зробили засідку на них. Коли гітлерівці підводами виїхали на галявину, хлопці закричали: "Хенде хох!" У відповідь ті почали стріляти. Ми також відкрили вогонь. Зрозумівши, що вони оточені, німці почали піднімати руки. Однак двоє з першої підводи кинули на нас гранати і втекли. Осколком поранило мого однокласника Сацюка (здається) Петра. Його привезли до мого батька. Батько бритвою розрізав ногу, витяг осколка і залікував рану. Петро, який добре знав німецьку мову, наказав полоненим, щоб більше сюди не потикалися. Оскільки ми нікого з німецьких солдатів не вбили, то вони не влаштовували облав у відповідь.

Під час вишкільної кампанії трапилась велика неприємність. Районний провідник "Вихор" запропонував розіграти сцену, яка б зняла у німців підозру до колишнього петлюрівського офіцера, що навчав наших хлопців володіти зброєю. Під час одного застілля стали демонстративно висувати до нього претензії з боку ОУН, тягти начебто на допит. Але через необережність офіцера було вбито. Військовий вишкіл довелося проводити мені.

На перших порах я на папері показував, як цілитись із кріса, пістолета, потім виставляв мішені. Вчив хлопців шикуватися в шеренгу, розсипатись та атакувати ворога...

З метою забезпечення УПА продовольством нам надійшла команда ліквідувати організоване німцями господарство біля села Висоцька (у Біндюзі). Ця справа була нескладною, бо господарство не охоронялося! До коменданта ми заскочили, коли той ще лежав у ліжку. Забрали кріса, гранату і чотиризарядного пістолета. Наказали йому не рухатися, доки не повантажили на підводу збіжжя, інші продукти. Згодом біля Любомля цей комендант, що був з групою німецьких солдатів, упізнав нашого провідника "Вихора", який відібрав у нього зброю. Зав'язалася перестрілка. У ній "Вихор" загинув. На його місце призначили Івана Багнюка зі Старої Гути.

Влітку 1943 року з півночі на Любомльщину посунули червоні партизани. Біля Заболоття і Нудиж відбувся великий бій між ними і упівцями. Червоним прорватися не вдалось. З криком "Ура!" вони відступили. Але організаційну структуру ОУН у районі зруйнували. Захопили 15 членів проводу. Одного з них розіп'яли. І надрайоновий "Шахов" направив мене на Заболотщину навести порядок. Я організував боївку у селі Кримно. Коли ж знову червоні натисли на нас, ми з проводом перебралися в Стару Гуту, де була база УПА. Звідси вчинили напад на продовольчі склади і банк у Головні. Біля банку через деяку неузгодженість у нічний час виникла перестрілка. Одна куля прошила мені шапку. В перестрілці загинув сотник Кириченко, який брав участь у розборі колії Ковель - Володимир-Волинський та в бою з німцями в Турійському районі.

Через два місяці мене призначили провідником у Любомльському районі, де червоні партизани також знищили керівництво ОУН. Провідника і референта служби безпеки вони заманили нібито на переговори, де їх обеззброїли і закатували.

- Польські дослідники подій того часу пишуть, що ви як сотник УПА керували знищенням колонії Чмикос.

- Сотником УПА я ніколи не був. Я весь час працював у проводі ОУН. Але пам'ятаю, якось з надрайону до нас передали наказ зібрати людей біля села Вижгова для вчинення завалу для німців на любомльському шляху. Люди були зібрані. Сюди ж незабаром прибув загін УПА, який і повів усіх в колонію Чмикос. Мені доручили привезти бочку солярки для підпалу будівель.

Як відомо, після цієї акції польські партизани з Римачів вчинили підступні напади на довколишні села Висоцьк, Рівне, Вижгів, Штунь, Чмикос, під час яких було вбито і закатовано десятки беззахисних жінок, дітей, стариків. Іван Покровський, коли 2002 року побував у селі Штуні на могилі батька і сестри, просив вибачення в селян, якщо комусь своїми вчинками у ті далекі роки зробив прикрість.

- А за що ж вас судили, Іване Миколайовичу? - по деякій хвилі намагаюсь продовжити нашу розмову.

- "За ізмєну Родіни".

- А в чому ж полягала "ізмєна"?

- Я і сам не знаю... Навесні 1944 року нам надійшла команда: разом з упівцями перейти радянсько-німецький фронт, який зупинився на лінії Брест-Ковель. Наш невеликий обоз зіткнувся з німецькими частинами. З горем навпіл ми вийшли з цієї сутички і повернулися до села Запілля. Надійшов наказ: розійтись у підпілля. І на цьому моя діяльність в ОУН припинилася. Заховавши зброю, я прийшов у Штунь. Замість хати застав згарище. Мама із сестрами тулилася в церковній сторожівці. У ній на горищі і я знайшов собі місце. Відступаючи, у травні 1944 року німці оточили село, зігнали на майдан людей, відібрали молодих і погнали в Любомль на Красну Горку. Тут повантажили у вагони - і в Німеччину. Коли німці на Красній Горці переписували прізвища, я назвався Шереметою Тихоном, бо вони переслідували нашу родину, спалили хату. Під цим іменем я працював на заводі Аусбурга, де виготовляли сопла для реактивних літаків. Потім в Агренсбурзі під Гамбургом складав головки для торпед.

1945 року нас звільнили британці. Я міг емігрувати до однієї із західних країн. Але чужина не вабила мене. Я переїхав у радянську зону окупації. Пройшов фільтрацію під своїм справжнім прізвищем, адже поруч було багато моїх земляків зі Штуня, Коцурів, які добре мене знали. Зрозуміло, що хтось міг би ненароком назвати моє справжнє ім'я. І тоді - розстріл.

У місті Бресті зустрів штунців, які розповіли про те, що маму і сестер вивезли на заслання і що мене чекає те саме, якщо не гірше. Я вирішив у своє село не повертатися. В око мені впало оголошення про те, що в місті Барановичах потрібні працівники залізниці. Там я влаштувався спочатку помічником, а згодом і касиром з продажу квитків.

1949 року до мене в касу зайшов землячок зі Штуня. Начебто у нього білети були не в порядку. Насправді це був акт упізнання по лінії всесоюзного розшуку. Мене викликали сфотографуватися начебто для обміну документів. Але коли стали робити знімок у профіль, я зрозумів, що мене видали. І ось лунає телефонний дзвінок у касі. Касирша, яка взяла трубку, схвильовано сказала, що їй треба вийти у туалет. Згодом постукала, щоб ми її впустили. Я відчиняю двері каси, а мені: "Рукі ввєрх!" Зв'язали - і у воронок. Три місяці, для годиться, вели слідство, хотіли до діяльності в ОУН пришити мені ще й кримінал, запитували про махінації в касі.

- З цим запитанням, - кажу, - зверніться до касирок. Вони - дружини працівників спецслужб, які стоять на сторожі соцзаконості, усе творилося на їхніх очах, хай вони і розповідають.

Прокурор на суді вимагав, щоб мені дали "за ізмєну родіни" смертну кару. Але оскільки вона була відмінена, то військовий трибунал засудив мене на 25 років суворого режиму.

Відбував я їх у таборах Караганди, Мордовії (Явас), у Тайшеті, у Пермській обасті (Барашево, Кучино). Там познайомився з кардиналом Йосипом Сліпим, з українцем (британським підданим) Будулак-Шоврином, сином генерала Тарновського. Останній завідував електромережею на деревообробному комбінаті. Він узяв мене туди помічником. Тут я здобув кваліфікацію електрика шостого розряду. Знав я багатьох шістдесятників, серед яких були мої земляки Микола Коц, Євген Сверстюк. Адресою батьків Левка Лук'яненка скористався після звільнення з таборів 5 грудня 1974 року.

Але недремне око кагебістів пильнувало мене і на волі на Чернігівщині. Якось на День радянської армії робітники місцевого льонозаводу влаштували пиятику. Набралися до безпам'ятства і підпалили скирту експортного льону. Але слідчі прибігли одразу до мене, мовляв, я як політзек вирішив помститися ненависній радянській владі на державне свято вчинив підпал, хотіли зробити рецидивіста.. На допит викликали Єфросинію Марківну, з якою я проживав разом. Навіть ходили у школу до її дочки Олени, щоб та свідчила проти мене. На щастя, робітник заводу Юркін зізнався, що то його справа...

Нещодавно Іван Миколайович скромно відсвяткував своє вісімдесятип'ятиріччя у вузенькому колі двох жінок-берегинь, сестер милосердя Єфросинії і Олени, з якими він пов'язує усі свої нинішні мрії і сподівання.