|
Близнюки
На останнім кордоні миті
не порушу законів тиші.
Що я вміла на цьому світі?
Хліб пекти і писати вірші.
Так роздвоїли дні і ночі,
що не вмію замкнути коло.
Вічність має Христові очі
і знайомий з дитинства голос.
То був голос моєї Музи.
Час тікав, залишивши простір
злим, розгубленим і безглуздим,
як Євангеліє від Босха.
І тоді, приречена жити,
збудувала на небо вежу,
де мене спитали:
– Куди ти
зі своєю драбиною прешся?
Серед всесвіту, як на лезі,
ти мене покинула, доле.
Бачиш, бавляться мною по черзі
близнюки – Завжди і Ніколи?
Знову вранці стаю земною
половиною, а як смеркне –
обертаюсь в того, що зі мною
поділився своїм безсмертям.
Брате, я безсмертя не хочу,
бо мені безсмертя не личить.
Ніч сміється в безсонні очі
і жбурляє зірки в обличчя.
І немає зустрічі, брате,
бо роз’єднана якнайгірше:
на два імені, на дві статі –
хліб пекти і писати вірші.
2000
***
Мабуть, таки пороблено –
світу чи нам? – хто б знав...
Всі ми були героями
в революційних снах.
Всі ми були обранцями,
перемагали мить –
від перевтоми вранці
аж голова болить.
Доля – примхлива дама,
їй услід не свистять.
Життя змирилося з нами,
і ми змирились з життям –
розкланюємось з епохою.
... Пікетуючи дні,
ходять по колу спогади
з революційних снів.
1998
***
По Львову розвозить літо
жовто-синій трамвай.
Не маєш взуття – ходити
-----------------літай!
Тільки дощі і квіти
проростають між криз.
Не маєш життя – любити
-------------------молись!
На півдуші – кам’яниці.
Небо – на півдуші.
Не маєш Бога – молитись
------------------------пиши!
2001
***
Оживають столітні принципи,
проростає надія.
Час дублює себе українською,
як уміє.
Хай хоч так пробереться груднями –
в словниках і трембітах.
А коли підросте майбутнє,
хай навчить його говорити.
2000 р.
Василеві Стусу
І знову дощі, вокзали
і зміна порожніх дат.
Христа уже розіп’яли.
А решта всі – плагіат.
Христа уже розіп’яли.
І тільки гойдає дзвін
зимовий самотній ангел
з сумним найменням Амінь.
Стрибають ляльки в вертепах
розкутих святкових площ.
І тільки Його не треба.
І учнів Його – також.
Бо є золоте розп’яття
на тлі канонічних книг.
І черга – поцілувати.
І – обтерти – рушник.
***
Дощ зі снігом. Соло на гітарі.
Січень – чи сюжет для детектива.
Завітав до львівської кав’ярні
непохмілений лівобережний привид.
На столі – горілка з огірочком.
Сто віків розлуки за плечима.
Я і привид – раптом – очі в очі.
Янгол із вчорашніми очима.
З-під поем, віршів і епітафій.
Мабуть, у сучасності канікули.
– Привиде, слабо на брудершафт, га? –
як колись у Харкові не випили.
Все дурниці, а по-львівськи – бздури.
– Привиде, – скажу, – я Вас любила.
Він відсуне чарку і закурить.
Скаже: – Що поробиш: понеділок...
***
Тобі – як завжди, без присвяти,
щоб не почув і не відчув,
бо вкотре сновидінь локатор
розшукує твою свічу –
і не знаходить, слава Богу:
скрізь хвилі і чужі вогні.
Ти тверднеш в пам’яті потроху,
немов комаха в бурштині.
У захристії
– Слава, в натурі, Богу!
Хто тут начальник? Цей?
Всі на вихід, крім нього.
Побазарю з отцем.
Слухай сюди. Кароче,
братва перекрила вхід.
Я до пекла не хочу –
давай відпускай гріхи.
В євро тобі чи в баксах?
Та не махай хрестом!
Тіпа, кажи одразу:
Скільки – за всі – гуртом?
– Словом згрішив чи вчинком?
– Всім. Ти кажи своє:
скільки?
– Та, мабуть, синку,
все, що у тебе є…
– Ну, ти дайош, канкретно!
Нема такої ціни!
– Я – лише посередник.
– Хто у вас головний?
– Бог.
– Де сидить?
– На варті.
Дістав мобільника: – Ну?
Кажи ім’я секретарки
і номер, бо …ну!
***
Коли Полтва
була ще
молодою синьоокою річкою,
її вподобав Львів
і оселився поруч.
Через те сусідство
вицвіли Полтвині очі,
скам’яніла одежа,
збожеволів сміх,
і тоді
її переселили
поверхом нижче –
в тісний і темний
підвал для прислуги,
де вона й досі
краплину до краплини
збирає дощі
для майбутньої повені.
***
Я. П.
Янголе, брате, злітаються віхоли.
Мабуть, зима.
І взагалі все – ніколи і ніколи,
і зокрема.
Мерзне Міцкевич у часі і просторі –
що твій вінок?
Що твої крила, як небо загострює
списи зірок?
Що ж, дочекалася миті і милості.
Файно? Авжеж.
Янголе, брате! От ми і зустрілися…
Всіх не спасеш.
|
лист до редактора
версія для друку
