Відомий вислів про те, що історія повторюється двічі – перший раз, як трагедія, а вдруге, як фарс, – у подіях останнього часу знаходить своє підтвердження.

Коли сьогодні дорікають кримчанам за те, що витворяють їхні озброєні люди, ті відповідають, що Майдан робив те ж саме – то які, мовляв, претензії.
Але достатньо поелементно проаналізувати схеми дій національно-демократичних сил в Україні під час боротьби з режимом Януковича і дії проросійських сил у Криму, як ми побачимо об’єктивно існуючу принципову різницю практично в кожному елементі, а відтак, і в цілому у схемах дій цих сил, їхньому морально-ціннісному змісті.
Передумовою виникнення Євромайдану та переростання європротестів молоді у різноманітну і широкомасштабну боротьбу з наявним режимом, як відомо, було обурення проти різкого та несподіваного розвороту Президента Януковича, Уряду Азарова від Європи та накопичення критичної маси невдоволення від тотально корумпованої антиукраїнської влади.
Передумовою виникнення ідеї референдуму про статус Криму та переростання незгоди основної частини Верховної Ради Криму у різноманітну і широкомасштабну боротьбу проти новоствореної української влади Києва було обурення проти її різкого та несподіваного розвороту від Росії до Європи, у бік українських ідей, цінностей, побоювання посиленої українізації й експансії Майдану до Криму.

Різниця у цих передумовах наступна: столиця, Захід і Центр України готові були боротися за європейський цивілізаційний вибір і проти корумпованої антиукраїнської влади Януковича, розвиваючи добросусідські стосунки з Росією, а Крим, разом з Південним Сходом України, натомість, тяжіли до російського цивілізаційного вибору і заради нього готові були терпіти корупцію режиму, байдуже ставлячись до його антиукраїнськості.
Крім того, у Криму вирішальну роль на всіх етапах «повстання» проти центру зіграла Росія, яка цей процес, за свідченням багатьох, готувала, ініціювала та організувала. Щоб прикрити це, сепаратисти, разом із Москвою, постійно твердять про «руку Заходу» на всіх етапах Євромайдану.
Події в Криму почалися з невизнання центральної влади, яка сформувалася в Києві після перемоги Майдану і втечі Януковича. При цьому, ватажки кримського перевороту В. Константінов та С. Аксьонов називали переворотом нові призначення Турчинова та Яценюка.
Різниця в тому, що вибори О. Турчинова Головою Верховної Ради і призначення А. Яценюка Головою Уряду України відбулися відкрито, прозоро повністю легітимною Верховною Радою України з достатньою кількістю голосів. А відставка очільника кримського Уряду Могильова та призначення С. Аксьонова Головою Уряду Криму відбулися під контролем невідомих озброєних людей, що захопили Верховну Раду Криму, за закритими дверима, без преси, і
є низка тверджень, що кількості голосів за це насправді не вистачало, тому відбулася фальсифікація підрахунку.
Формуючи так звані загони кримської самооборони, С. Аксьонов та інші посилалися на те, що на Майдані відкрито й активно також діяла Самооборона.
Різниця в тому, що кримські «самооборонці» поголовно одягнені та озброєні так само, як і російські військові, що є в Криму,і дуже відрізняються від самооборонців Майдану, одягнених у цивільний одяг, строкатий, камуфляжний, та озброєних саморобними щитами і палицями.
З першого погляду видно, що самооборонці Майдану представляють собою самоорганізовану протестну масу, а кримські самооборонці є повністю екіпіровані російською армією, їздять на військових машинах з російськими номерами, мають у своєму розпорядження важкі грузовики та бронетранспортери, озброєні автоматичною зброєю.
За майданівцями не було нікого, а за кримськими «самооборонцями» постійно маячать російські професійні військові, які їх підпирають, страхують, а почасти і діють замість них.
Блокуючи військові гарнізони української армії, тиснучи на їхній особовий склад, грабуючи та нищачи військове майно й обладнання, паралізуючи управління центральної влади в Криму, кримчани (а за ними і штурмовики в південно-східних областях України) виправдовуються тим, що у цілій низці областей України та у столиці прихильники Майдану вривалися у приміщення органів влади, правопорядку, брали їх штурмом, захоплювали і у багатьох випадках палили, нищили і т. п., виганяли губернаторів, прокурорів, міліцію, примушували їх писати заяви про відставку тощо.
Різниця в тому, що ставленики режиму Януковича в центрі і на місцях настільки довели народ до кипіння, що ці стихійні штурми та бунти неможливо було зупинити, і за ними ніхто не стояв з інших держав.
А за всіма штурмовиками в Криму чітко стояли російські військові, які, окрім допомоги місцевим сепаратистам, постійно намагаються перевербувати українських військових до лав російської армії, обіцяючи їм золоті гори. Такого елементу в діях майданівців не було, вони нікого не перевербовували, нікому не обіцяли високі зарплати і посади, зовсім не діяли підкупом.
Але найголовніша відмінність у схемі дій кримчан (порівняно з майданівцями) є та, що метою їхніх дій є не зміна центральної влади країни, а цілеспрямоване відокремлення Криму, грубе порушення територіальної цілісності України, повністю підтримане іноземною державою, її синхронними законодавчими та політичними акціями.
На кожну дію кримських сепаратистів Росія відгукується не тільки політичними заявами, організацією акцій масової підтримки по всій Росії, активною інформаційною війною, але й рішеннями своїх законодавчих органів – Ради Федерації та Державної Думи Росії, масовою видачею російських паспортів громадянам України безпосередньо у Криму, на законній українській території.
Замах на зміну кордонів однієї з ключових країн Східної Європи є справжнім потрясінням основ післявоєнного світопорядку, системи європейської та світової безпеки.
Згідно з міжнародним правом, недоторканість кордонів країни стоїть вище, аніж захист прав національних меншин, яким, зокрема, прикриваються кримські сепаратисти.
Поки що всі зусилля міжнародної спільноти з відвернення сценарію анексії Криму від України успіхом не увінчалися. Виникає дивне відчуття, що демократичні держави Європи та світу нічого результативного не можуть протиставити діям Росії, яка діє напрочуд результативно в своїх інтересах, ігноруючи світову думку, оголошуючи владу України нелегітимною і безцеремонно господарюючи на значній частині України, як у себе вдома, – ще задовго до референдуму та його передбачуваних результатів.
Коли кажуть, що нинішній київській владі і Майдану в цілому бумерангом повертаються їхні дії, що привели до повалення режиму Януковича і приходу до влади вчорашній опозиції, слід пам’ятати про принципову різницю схем дій, які на перший погляд можуть здатися однаковими, а по суті суттєво різняться.
Бо ніколи народний рух за зміну антинародного режиму та побудови демократичної країни не можна порівняти зі сепаратистським рухом на штиках іноземної держави, що має на меті цю країну розполовинити.
Трагедія і перемога Майдану, оплачена кров’ю людей, які люблять Україну, жодним чином не може порівнюватися з фарсом нібито переможного псевдореферендуму, організованого людьми, які Україну ненавидять.
Україна хоче жити в мирі з усіма країнами і має право очікувати до себе цивілізованого ставлення, а не знехтування своєї державної гідності, як це відбувається зараз за схемами антиукраїнських дій. А спробам розсварити нас потрібно протиставити посилене бажання єдності, як до цього закликав Тарас.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»