Колись давно, а саме двадцять років тому, вітер часу, вітер, який дмухав ще з берегів Ладозького озера, приніс на своїх крилах (і дарма, що, кажуть, то був якийсь зачімханий потяг) у давній Львів інґерманландську красуню Лану Перлулайнен. Львів поглинув поетесу, затягнув своїм спокоєм і левами, з якими вона навчилася говорити. Дарма, що спілкувалася тоді ще російською. У левів і поетів мова одна. І з того єднання, зі симбіозу вічності і талану народжувались поезії. За стилем – суворі, як інґерманландська земля, і пропахчені Львовом. Бо десь там є лави, які досі пам’ятають, як, сидячи на них, свої вірші виписувала Лана Перлулайнен. І Личаків, з якого видивляє вічність її покійний муж, поет Євген Запека. Про якого Лана досі говорить у теперішньому часі…

Дороги до Львова ведуть різні. Ваша ж не лише привела, але й познайомила вас зі Львовом настільки, що ви вирішили залишились у ньому назавше.
До Львова вперше потрапила у грудні 1994 року. Мене сюди привіз чоловік, Євген Запека, письменник. Він просто марив Львовом. Дуже хотів, щоби я побачила це місто. Його предки – з Дрогобиччини.
Коли ми приїхали, було дуже холодно, не мали де ночувати. В поїзді вікна були вибиті, накривалися матрацами… Тоді такі часи були. Приїхали, перемерзли. Він мене привів на площу Ринок. І раптом я несподівано для нього сказала, що буду тут жити, хоча б на пенсії. Наступного року переїхали. Перебивалися довго, жили у гуртожитках, у підвалі… Але зараз живу на площі Ринок – і приблизно в тому місці, де сказала, що житиму. Так трапилося.

Євген – український націоналіст. За що і постраждав, коли вчився у Київському університеті.
Українську вирішила вчити сама. Вже тоді, коли ми переїхали до Львова. Ніхто на мене не тиснув. До цього писала російською. Так трапилося, що російська мова – рідна, бо народилася в Росії. Але вирішила: якщо живу тут, то мушу і писати мовою цього народу.
Думаєте якою мовою?
Українською. Не знаю, як для кого, але для мене це було ніби перемкнути реєстр. Вимкнула російську, і з того часу російською не пишу. Ну хіба що листи. А так – тільки українською.
Чоловік був проти. Казав: тебе тут ніхто не цькуватиме, все буде нормально. Але син пішов в українську школу, і йому було тяжко: в школі одна мова, а вдома – інша. Та навіть не в цьому річ. Просто так вирішила. Бо живу тут! Або «валіза-вокзал-Росія», або… Мусила… Спочатку сиділа зі словниками, звичайно. Але я – вперта.
Ви – не росіянка за своїм корінням.
Інґерманландка.
Намагалися більше дізнатися про своїх предків?
Тепер це дуже тяжко. Майже нічого не відомо. Батьки від мене приховували, бо бачили мій характер і здогадувались, як на це відреагую. Мене виховували як росіянку. Усе з’ясувалося вже після смерті батька, який походить із інґерманландських країв, з Новгородської області. Зустрілися в Москві з його тіткою, вона ще тоді була жива, і вона багато що розповіла. Це, звісно, також вплинуло, бо я раптом постала перед фактом, що пишу нав’язаною моїм предкам мовою. Але фінської не знаю...
Не пробували вивчити?
Декілька слів знаю. Але вже не в тому віці зараз, щоби вивчати. Та й ніколи, маю інші завдання.
Ви можете не знати мови, але генетична пам’ять роду на підсвідомому рівні все одно ж залишається.
Так, звичайно. Іноді уві сні бачу північну природу. Мені це зараз дуже близько. Читаю книжки фінських авторів, загалом, північноєвропейських… Жила кілька років перед школою на березі Ладозького озера. Досі сниться: таке все рідне… Просто неймовірно.
А син цікавиться вашою історією?
Дуже багато чув від мене і від чоловіка, бо жили в дуже тісному просторі. Не скажу, щоб особливо цікавився. Він – фізик. Але… Усвідомлює, звичайно. Він узагалі дуже змішаний вийшов. Бо у мене ще й польське коріння, крім фінського, у чоловіка – чеське, українське. Тож намішано дуже багато.
І вірменське. Так?

Це Євген уже перед смертю усвідомив. І саме перед смертю ідентифікував себе вірменином.
Ваш чоловік пішов з життя тому, що мав відвагу і мужність захистити свої переконання? Адже міг і не робити скінхедам, які знущались із розп’яття при Вірменській церкві у Львові, зауваження. Але не зміг.
Він завжди ризикував. У нього такий характер. То – не єдиний випадок. Лишень цей виявився трагічним і… кінцевим. Він уже був дуже хворим. Зробив те, що міг. Побачив – і не зміг пройти повз. Як ніколи не міг.
Про вірменське коріння знав з дитинства, але це якось забулося. Багато було нашарувань, а тут раптом пригадав. Почав ходити до вірменської церкви, з вірменською громадою спілкуватися. Таке буває, що «спливає» щось одне в певний період життя. От у нього це нагору піднялося.
Доля ніби відкрила книгу життя і тут же закрила. Ніби як якась неминуча жертва.
Можливо. Знаю, що вірмени дуже багато зробили і для України, і для Львова зокрема. І зараз роблять. Багато хто з них не розмовляє українською. На жаль. Але вони тут живуть. Вірменська громада тут здавна.
Тримаю в руках його останню книгу «Матах». Що означає ця назва?
Це – жертвоприношення. У передмові, яку я написала, сказано, що матах – це традиційний жертовний обід в ім’я Бога, яким пригощають усіх – без поділу на своїх і чужих. Євген сам вибрав назву для своєї книжки. На жаль, він її не дочекався. У руках не тримав. Себто, комп’ютерну верстку бачив, знав, які вірші туди увійшли (укладала я). Книжка вийшла на 9-й день після його смерті. Не встигла.
В останні роки він дуже хворів, писав мало. Почав писати роман, але встиг написати лише кілька маленьких фрагментів. Із них щось зібрати неможливо. Хіба що так і надрукую – уривки. Практично все, що він написав за роки, коли його знала, було надруковано. Дещо – російською мовою. Коли ми жили в Новосибірську, Євген надрукував дві книжки російською. Думаю перекласти. Дуже багато його текстів, написаних до нашого знайомства, зникло. Бо він змушений був переховуватись, а потім таки потрапив у психлікарню – замість тюрми. Тоді таке практикувалось. Тож багато рукописів загубилось. Люди, мабуть, просто не ризикнули їх зберегти… Приблизно половина всього, що написав, зникла безслідно, її вже не відновити…
Ким пан Євген був за світобаченням і за стилем? Ви ж його, як ніхто, знали.
Стиль? Я не літературознавець. Він писав верлібри. Можливо, постмодернізм… Що мене у ньому вабило найбільше, так це неймовірна щирість (задумалась – ред.) Щирість почуттів, саме так. Вірші писав на одному диханні. Останнім часом погано бачив. Просив: «Лано, запиши». І я під диктовку записувала. Потім читала йому, дещо він виправляв, але обходилося майже без правки. Яким був, так і писав. Не знаю, яким стилем. Нехай літературознавці розбираються.
В українській довколалітературній «тусівці» досить довго велася дискусія щодо верлібрів. Дехто з критиків вважає, що верлібр – явище запозичене і навіть зайве.
Зараз багато хто пише верлібри, бо хочуть вийти на європейську, світову арену. А римовані вірші дуже тяжко перекладати. Як скелет якийсь виходить. Тому багато хто пише верлібром. Верлібр – це розгорнена метафора. «Скелет» вірша. Я ставлюся до верлібрів абсолютно схвально. Вважаю верлібр абсолютно рівноправним у поезії.
У мене менше, звичайно, верлібрів, ніж у чоловіка. Іноді приходить така думка, що, коли намагаєшся її «одягнути» у рими, в ритм, то багато чого втрачається. Ні, не втрачається, а багато зайвого. Тоді пишеться верлібр. А іноді приходять готові рядки з ритмом і римою...
Читала ваш «Автограф на Україні» і плакала. Чому звернулися до образу Івана Мазепи? Адже в літературі вже були спроби поглянути на нього крізь призму письменницького ока.

Я хотіла написати на історичну тему. В школі історію знала дуже погано. У нас її так викладали, що нею зацікавитись не могла. А тут почула на радіо уривки з поеми «Берестечко» Ліни Костенко. Хмельницький мене не зацікавив. Написано про нього багато, і занадто він однозначний… А от Мазепа – герой складний. І чим більше я в історію занурювалась, чим більше читала, тим більше він мене цікавив. У поемі намагалась з’ясувати, ким він був, яким був? Образ складний, на готову «поличку» не «покладеш». У різні історичні періоди ставлення до Мазепи змінювалось. Сьогодні він – герой, завтра – зрадник. А потім – навпаки. Отак воно й перекручувалось. Ну, а я намагалась дослідити, що і як було насправді. Не знаю, чи мені то вдалося. Думаю, що один Бог то знає.
Ви ж неспроста образи форму діалогу з ліричним героєм – Мазепою. Було враження, ніби ви з ним насправді спілкувалися.
Було ніби напівмарення. Сиділа в кухні, чоловік уже спав. Син був у Полтаві, у наших батьків. Сиділа, немов у напівсні. З’явилася фігура – Мазепа – з іронічною посмішкою, було враження, ніби він з мене насміхається: «Ти мене не розгадаєш». Але я – людина вперта…
Якщо вірити теорії про єдиний інформаційний простір, у якому накопичується пам’ять наших предків, то у цьому є і певна логіка.
Звісно, я не могла це вигадати сама, і, водночас, ніхто мені не диктував. Я так і зараз пишу. Без плану. Сідаю, починаю писати першу фразу, не знаючи, якою буде друга. Але дописую першу, і друга – вже є. Згодом – зупинка. Стоп. Нічим не можу «пробити». А далі знову йде текст. Можливо, якийсь зв’язок існує.
То вдалося таки побачити іншого Мазепу?
Намагалась показати його як людину. А зарахувати його до позитивних чи до негативних не берусь. Він і зла дуже багато зробив. І ставлення до нього неоднозначне. Але мені здається, що я його зрозуміла.
Ви олюднили цю постать. Бо за пилом книжок, історій, часу, зрештою, губиться сама людина.
Навіть не чекала, що з цією поемою буде такий резонанс! До речі, чоловіку дуже не подобалося, що я взагалі пишу про Мазепу. Він вважає себе, перепрошую, вважав себе родичем Кочубеїв. Звісно, це дуже-дуже далекі зв’язки. Тому був проти Мазепи. Вже потім, коли прочитав, сказав, що це – геніально. А до того заважав, як тільки міг.
Але, повторюю, я – людина вперта. Хоча мені, може, й треба заважати…
Пишете потоком свідомості?
Так теж не можна сказати. Може, потоком свідомості воно скеровується в якесь русло. Читала дуже багато, навіть хронологічну таблицю склала, бо з різних боків різні календарі ішли, по-різному висвітлювалися події. Звісно, далеко не все використала, але мусила знати якнайбільше, аби нічого не напартачити.
Повернімося до Львова. Ви свідомо обрали це місто як місце для життя. Чому?
Є такі місця, в яких відчуваєш їхню душу. От і Львів такий. Його одразу усвідомила, як живу істоту. І він мене прийняв. І я його прийняла. Це – як кохання з першого погляду… Я уже давно зі Львовом на «ти». А тоді була зачарована і на «ви». Є у мене така поема «Зимові діалоги зі Львовом»… Тоді його сприймала єдиним цілим, могла з ним спілкуватися, розмовляти подумки. Зараз іноді таке трапляється, але якось він розпався, розсипався. І я змінилась, і Львів дуже змінився з того часу.
Як саме?
Зараз, коли ходжу вулицями, бачу дуже мало знайомих облич. Виїхали у Київ, за кордон. Все вже не так. Змінились кав’ярні, змінились магазини. І духовність втрачається, мені так здається.
До речі, хочу дещо сказати про «Книжковий дворик», де ми зараз є, про його господиню пані Любу Хомчак. Вона починала з книгарні в Миколаєві, вже кілька років поспіль проводить книжкові толоки у Миколаєві і в Стрию. Туди приїжджають письменники і з Києва, і з усієї України. Якби хоча б одна така людина була в кожному місті! А вона одна – на Стрий, Миколаїв і Львів. Неймовірна людина, як на мене! Як вона переживає за ці толоки! Обдзвонює письменників, організовує зустрічі у школах, у книгарнях, у бібліотеках. Звичайно, у «Форуму видавців» більший масштаб, але для Миколаєва і Стрия це – просто фантастика! Люди можуть поговорити з авторами, взяти автограф. З’їжджаються видавці з книжками, проводять книжкові лотереї. Не знаю, як їй то вдалося, і скільки треба мати ентузіазму. Я б так не змогла. Тому просто схиляюся перед цією жінкою.
Вас більше знають, все-таки, як поета. Втім, ви пишете і прозу. Як і чому відбувся такий перехід?
Прозу писала і раніше. Одна моя повість була надрукована у «Дзвоні», інша – вийшла книжкою. Але, як на мене теперішню, я б їх не друкувала. Чому проза? Знаєте, настає такий момент, що не все можеш вмістити в поезію. Є життєвий досвід, подробиці, людські характери, які не запхаєш у вірші. Існує оповідальна поезія, але це вже межує із прозою. От, перейшла на прозу, думала вже, що віршів не писатиму, але знову пішли…
Поезія – це…
Спалах емоцій. Вражень. Почуттів. Щось таке миттєве… А під час написання прози треба «підключати» розум. Думаю, прозу мусить писати досвідчена людина. Одні приходять у прозу з поезії, інші поезію обминають. У кожного свій шлях. Взагалі, особливої різниці між прозою і поезією нема – між хорошою прозою і хорошою поезією. Бо прозою зараз називають усе, що написано без рими. Усе, що не поезія, є прозою! (сміється – ред.). А це не проза… не знаю навіть, як це назвати. Може, без назви хай лишається?
Дуже багато авторів по-різному ставляться до середовища критиків. Можна почути звинувачення у клановості, суб’єктивності, навіть у продажності. Цікавитеся цим процесом, чи ви поза ним?
Критикою, чесно кажучи, не цікавлюся. Так, у нас зараз пишуть, як правило, про друзів. Коли треба висунути на премію, або просто: я – про тебе, а ти – про мене… Деякі графомани навіть за це платять. Вважаю, що це – несерйозно. Час усе розставить на свої місця.
А коли друкували книжку, читали про себе?
Ні. А хіба щось пишуть? Дала рукопис Ігореві Павлюку (відомому українському поетові – ред.), ми з ним давно знайомі, запитала: «Напишеш щось?» Ну, він і написав передмову.
Іноді автори перестають писати саме через негативні критичні відгуки. Автор має прислухатися до критики чи слухати лише своє серце?
Це – дуже складне питання. Є люди дуже самовпевнені, які не будуть ні на що зважати. Але, як правило, письменники дуже вразливі. Може статися, що людина через необережність критика кине писати. Чи взагалі руки на себе накладе… Взагалі, той, хто має писати – писатиме, незважаючи ні на що. Але рани бувають невиліковними. Думаю, до цього треба ставитися серйозніше і відповідальніше.
Хто ваш найперший критик? Чия думка для вас важлива?
Іноді читаю синові, але не завжди. Написаний текст відкладаю, а згодом перечитую. Іноді щось правлю, іноді – викидаю. Думаю, що все мусить відлежатися. Коли перше враження від написаного відійде, можна нарешті подивишся сторонніми очима й оцінити. Людина має сама відповідати за те, що написала.
Пан Євген був серед ваших «критиків»?
Ну так, давала йому читати тексти, але не завжди погоджувалася з його думкою.
Ви якимось чином зуміли втримати рівновагу, бо у творчих сім’ях цього досягнути доволі складно.
Вдалося. Між нами була така неписана угода, що він не пише римованих віршів, а я не пишу верлібрів. Зараз розслабилася і почала писати верлібри теж. Ми не дуже перетиналися (задумалась – ред.). Але свої проблеми були, звичайно…
До речі, і мою, й Євгенову книжки оформлював наш син Богдан.
А чому він не пішов «у письменники»?
Можливо, він буде писати прозу. Згодом. У нього в дитинстві були дуже цікаві висловлювання, не такі, які бувають зазвичай у дітей. Ми їх записали і навіть надрукували в газеті – в Новосибірську. Але зараз він не пише. Надивився на нас, на наше життя. І не дуже йому хочеться так жити. Він – фізик. До речі, я теж на фізика вчилася. Тому щось спадкове у його виборі таки є…
Ви – разом зі своєю подругою, письменницею Галиною Пагутяк – досить активно долучилися до львівського Майдану, ходили блокувати частини внутрішніх військ.
Власне, я не є активісткою. Була на Стрийській, на барикадах, двічі, бо – на роботі. Там, звичайно, чудові і стійкі люди. Галя туди щодня ходить, чергує. Але… Треба вірити, а я – не вірю. Бачу, що людей знову обдурять. Не можу бути статистом. Євромайдан починався з таких собі танців, тусовок. Я дивилась поблажливо: кожне покоління мусить через це перейти. Потім, після побиття, звичайно, ставлення змінилось. Пішла на львівський Майдан, поїхала на Стрийську… Як зараз політики себе поводять – у мене нема слів, одні матюки! Дай Бог, щоб виховалося на Майдані нове покоління, яке колись візьме владу у свої руки і таки впорядкує Україну, бо інших сподівань нема. Ні Євросоюз, ні Америка не допоможуть.
Насамперед, сподіватися треба на себе.
Тільки на себе. Сидять і сподіваються: одні – на допомогу Росії, інші – на допомогу Європи й Америки… А навіщо Європі й Америці така нестабільна країна – на межі громадянської війни? Тому «Правий сектор» однозначно не підтримую. Розумію їх, і самій хочеться іноді кулемет у руки взяти, але не можна провокувати громадянську війну. Треба, як би там не було, зціпивши зуби, йти на компроміс. Я не бачу зараз іншого виходу.
Не знаю, що буде. Подивимось. Сподіваюсь, що все буде добре.
Щодо жертв, щодо смертей, щодо героїзму: героям – слава, звичайно, але завжди у смерті людей, які стають героями, винні політики. Це саме вони створюють таку ситуацію, коли людина має стати героєм, аби щось змінити. Все можна і треба змінювати політичними методами. Політики наші недолугі. Абсолютно.
Хочу повернутися ще раз до літературного процесу. Яким шляхом, на вашу думку, йде наша вітчизняна література?
Сподіваюсь, що своїм. Література впевнено йде від поезії до прози. Думаю, це великий плюс, бо поезія завжди була і буде, а прози досі серйозної не було. Зараз з’явилися декілька імен, і це вже наша українська незалежна проза.
Кого можете назвати?
Галина Пагутяк – безумовно. Галина Вдовиченко, хоча мені у неї далеко не все подобається. Дуже цікавий роман «Тамдевін» – власне, «вовча лінія». Це – чудова проза. Отак когось назвеш, а когось забудеш – люди образяться… Закарпатський письменник Дмитро Кешеля. Окремі твори Сергія Жадана, хоча для мене він більше поет, ніж прозаїк. Василь Кожелянко – дуже цікавий автор. Подобається проза Сергія Осоки – саме проза, поезія теж цікава, але проза краща. Юрій Винничук. Куди ж без нього? Дуже цікавий письменник, дуже різний.
Як не дивно, попри те, що держава всіляко заважає нашій літературі органічно розвиватись, вона, все ж, жива. Наперекір всьому.
Слава Богу, що існують журнали. Дуже їм тяжко, перебиваються, як можуть, але хоч є де надрукуватися. Бо я вже, чесно кажучи, втомилася шукати спонсорів на видання книжок. Більше, напевно, нічого зараз видавати не буду. Друкуюсь у журналах: у нашому «Дзвоні», в харківському «Березолі».
Ви, до речі, не так давно отримали його премію.
Так, за роман. Там і роман мій надрукований, і оповідання. У першому номері «Дзвону» мають також бути мої оповідання. Все, що даю, слава Богу, друкують. Але я не зловживаю, даю небагато…
Не думали, вслід за Винничуком, поринути у дослідження Львова? Або, як Галина Пагутяк, віднайти свій Добромиль?
Поки що ні. Думала про площу Ринок написати. Може, потім колись… Зараз пишу про Марину Мнішек. Так багато матеріалу й одночасно так мало! Коли їздила в Добромиль, була у Ляшках Мурованих (нині село Муроване), там мені дали опис замку Мнішків польською мовою. Маю також книжки про Самозванця, про Марину Мнішек… Є російські джерела, є польські, а українських – нема.
Традиційно: що читали чи перечитували останнім часом?
«Цитадель» Сент-Екзюпері та «Хрещатик-плаза» Павла Вольвача. Читаю все, що стосується мого майбутнього роману. Стругацьких нещодавно перечитувала: «Важко бути богом», «Равлик на схилі», «Гидкі лебеді». Все це дуже сучасно.
В Україні є автори такого ж рівня?
Той же Кожелянко. Андрій Курков, до речі. Його неоднозначно сприймають, бо пише російською. Я з ним у Добромилі познайомилася. Чудово володіє українською, розмовляє без акценту, за словом «в кишеню не лізе». Не знаю, чому пише російською. Хоч би перекладав одразу…