«Цих лідерів треба і можна критикувати. Інших ми зараз не знайдемо. Та головне – їх треба змусити працювати на спільну перемогу».
Юрій Луценко.
Із виступу на Вічі у Луцьку 16 лютого 2014 р.

Нагадую: 29 січня у Верховній Раді  з допомогою Януковича проголосували за т. з. «закон про заручників»: більшість невинних людей, які були затримані і навіть випадково схоплені на вулицях, будуть звільнені від кримінальної відповідальності в обмін на звільнення зайнятих протестувальниками приміщень Рад (КМДА та чотири обласні), Грушевського та ще чотирьох вулиць у Києві.

Опозиція не голосувала за цей закон. У своїх коментарях одразу після прийняття Закону, на черговому Вічі, лідери опозиції гнівно затаврували закон. Затаврували і незаконність його прийняття. Назвали його законом сомалійських піратів, які хапають людей, а потім, як заручниками, торгують ними, вимагаючи викуп. Лідери опозиції заявили: «Ми на приміщення людей не міняємо». Андрій Парубій, один із комендантів Майдану, командир Самооборони, заявив: «Цей закон ми в жодному випадку виконувати не будемо. Майдан нічого не буде звільняти».
Пізніше прозвучали заяви опозиції, «Правого сектора»: «Ви звільняєте всіх людей одразу і беззастережно, а услід ми звільняємо приміщення і Грушевського». Здавалося, що опозиція стоїть на принципових і справедливих вимогах. Протягом 2-х тижнів за поданням прокурорів поступово людей ніби почали звільняти. Правда, не звільняли від кримінальної відповідальності, а лиш міняли СІЗО на домашній арешт. Одночасно з цим свавілля міліції та їхніх підручних бандитських формувань продовжувалося по всій країні. Саме після прийняття закону розпочався справжній жорстокий терор: людей хапали на вулицях і кидали в СІЗО після побиття. Відбувалися інші масові безчинства. Так, у Києві покалічених, побитих людей з лікарні швидкої допомоги почали виписувати ще до закінчення потрібного терміну лікування, причому, за вимогою «правоохоронців», у виписках записували, що затримані були на Інститутській вулиці замість Кріпосного провулку, де насправді невинних людей, що не мали жодного стосунку до Майдану, побили, покалічили, і вони опинилися в цій лікарні. Лиш втручання народних депутатів допомогло виправити ситуацію. Або інший приклад: на Майдані впіймали злодія, що вкрав гроші зі скриньки пожертв на потреби Майдану. Чотири учасники Самооборони привели злодія до Подільського відділу міліції, де їх (самооборонців) зробили.... винними, а злодія відпустили.
Генпрокурор Пшонка зробив заяву, яку неодноразово повторювали всі телеканали, що лиш при умові звільнення приміщень до 17 лютого (терміну дії Закону про амністію), з 18 лютого по 18 березня прокурори будуть уповноважені розглядати справи арештованих... Протягом місяця... Окрім того, закон розповсюджується лише на термін від 29 листопада до 2 лютого.
14 лютого відбулося таємне (без участі журналістів) засідання Ради ВО «Майдан», де розглядали питання про виконання Закону. Журналістам ніхто з учасників Ради не дав коментарів, окрім Ігоря Жданова («Батьківщина»), заява якого була завуальованою, незрозумілою. Обіцяли все уточнити на черговому Вічі 17 лютого. Всі подумали, що лідери будуть радитися з народом...
Ще в п’ятницю, 14 лютого свободівець Андрій Іллєнко запевняв, що жодної здачі КМДА не може бути.
А в суботу, 15 лютого несподівано для всіх – майданівців, самооборони, киян і всього народу – на Грушевського з’явилося два бульдозери, які почали «прорубувати» посередині 2-х барикад чотириметрове «вікно» в бік урядового кварталу. Це був шок для всіх. Удар в спину саме через несподіванку. Ніхто нічого не міг пояснити. Зокрема, журналісти, коментатори. Якийсь рух запідозрили і в КМДА. Журналіст з 5-го телеканалу «впіймав» А. Іллєнка посеред суботнього дня. «Нічого не відбувається. Подивіться, кухня працює…» Камера зафіксувала кілька повних тарілок з обідом та піднос з канапками...
На ФБ Ігоря Луценка – члена Ради ВО «Майдан» – з’явилося повідомлення: «КМДА в жодному випадку здавати не можна». А в цей час бульдозери зловісно роблять свою справу... Вже виходять спішно люди з КМДА. Кілька десятків самооборонців в амуніції збираються біля входу: «Ми не залишимо будівлю, бодай, цієї ночі». На камеру люди висловлюють незадоволення: «Ми їм (владі) не віримо. Вони (влада) обмануть нас».
Згодом появилася заява на ФБ одного з комендантів Штабу Арсена Авакова: «Всі поховалися, то скажу я: вирішено здати КМДА та Грушевського. Таке одноголосне рішення прийняли на Раді».
Отож, ОПОЗИЦІЯ вирішила ЗАКОН виконувати, формально (про це іншим разом) протиснувши своє партійне рішення через Раду Майдану (заява Ігоря Луценка на своєму ФБ дає підставу вважати, що його голосування «за» не було щирим, скоріше всього, вимушеним).
У всій цій історії прослідковується кілька уроків для наших лідерів. Правий Юрій Луценко – голова «Третьої Республіки» – лідерів опозиції можна і треба критикувати. Але інших вождів ми не маємо. А без політиків не можна вирішувати наші завдання парламентським шляхом...
У такому випадку, ймовірно, наші вожді знайдуть можливим та потрібним врахувати уроки з цієї історії. Адже попереду ще не одне випробування не тільки для народу, а й для опозиції.
Урок перший. Якщо ми боремося проти ганебної влади, то, згідно з логікою, не варто переймати її методи. Таємність та непрозорість рішень – це не є моральний кодекс Майдану. Люди вийшли на Майдан боротися за правду, чесність, відкритість. То чому свою переорієнтацію щодо Закону про амністію сховали від людей, не пояснили одразу чесно і відкрито своє рішення. Ми, мовляв, передумали: доля наших сотень побратимів важливіша, ніж якісь там приміщення та дороги, давайте зробимо поступку владі в цьому питанні, а більше не відступатимемо ні на крок... І зробити такі заяви одразу ж після засідання Ради, а на Вічі ще раз детально, по-людськи пояснити ситуацію.
Виступи О. Тягнибока та А. Яценюка на Вічі 17 лютого – новий шок. Вони навіть не знайшли за потрібне згадати про те, що відбулося вчора: чому «прорубали» вікно на Грушевського, чому звільнили КМДА. (Лиш прозвучала «переможна» репліка Яценюка: «вони відступають до урядового кварталу»). І знову, як і раніше, лише мітингова риторика ні про що...
Цікаво, що на сцені цього разу були представники лише від «Батьківщини». А ще – звільнений автомайданівець Олександр Кольцов з дружиною Лесею Мамчур. Той самий Кольцов, який кілька днів до цього зі СІЗО казав своїй дружині, що ні він, ні його товариші не згодні ціною свого звільнення поступитися завоюваннями Майдану.
Урок другий: моральної площини. Про це найкраще сказав 16 лютого учасник програми «Новини» 5-го телеканалу, громадський діяч, активіст Майдану Геннадій Дорошенко. Він був опонентом Ігоря Жданова – представника «Батьківщини», члена Ради ВО «Майдан». Останній сказав, що він проголосував «за» здачу, зробивши свій моральний вибір: жодного стратегічного значення ні Грушевського, ні КМДА, ні інші вулиці не мають, зате на волю вийдуть ті, кому загрожують роки тюрми. (Між іншим, треба ще дочекатися виконання цієї обіцянки протягом місяця. І чомусь мова, за словами «славетного» генпрокурора Пшонки, йде про звільнення 168 осіб, і не більше. – Авт.).
Опонент Жданова Дорошенко бачить інше: опозиція не голосувала за закон, назвала владу терористами, а захоплених людей заручниками. Нині ж вона, закликавши до виконання цього закону, згодилася з тим, що два тижні до цього критикувала. Тобто, признала дії терористів щодо заручників і фактично підтримала беззаконня. Друге: в законі йдеться про те, щоб звільнити від відповідальності всіх людей, що скоїли злочини під час масових акцій. А «Беркут» бив та вбивав людей теж під час акцій протесту. Отже, звільняємо і їх. А як же з лозунгом «Покарати винних?» Вони амністовані.
А ще Геннадій запитав свого візаві: «Чи ви, приймаючи таке рішення, бодай, з етичної точки зору порадилися з тим самим Сашком Кравцовим та іншими, переведеними під домашній арешт, людьми?» Ні, не радилися, не питали.
І ще один аспект такого рішення: морально-психологічний. Людям підрізали крила. Вулиця Грушевського була символом перемоги. Адже не поступилися озвірілому «Беркуту» ні на крок. Символи в боротьбі теж важливі. Як важливими були удари по бочці під час бойового спротиву... І образлива навіть не сама здача, а як це зроблено. Те, що захищали кров’ю, віддали тим часом задарма. На відкуп владі, котра вже неодноразово порушувала своє слово.
Є над чим подумати всім. І, передусім, тим, хто бере на себе відповідальність вирішувати за людей, не радячись з ними. Хто міняє свої думки і судження кожні два тижні...

МАЙДАН

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, – 
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму, 
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

В’ячеслав Гук, Київ