Те, що відбувається в Україні, можна без перебільшення назвати Першою революцією постдемократії, Першою соціогуманітарною революцією.

Постдемократія відзначається наступними особливостями: при формальному збереженні демократичних процедур результат їх застосування не має нічого спільного з очікуваннями людей. Такий фокус досягається наступним чином. Шляхом маніпуляцій суспільству нав’язується чуже йому соціальне замовлення. Суспільне представництво штучним чином формується під вирішення вигаданих завдань. Як результат – ми отримуємо порожнє політичне життя: створення та перерозподіл власності відбувається поза ним, а діалог, який виникає в країні, позбавлений соціальної субстанції.
Це призводить до тотальної втрати довіри між усіма учасниками трансакцій (політичних, суспільних, побутових). Наслідком цього стає збочена капіталізація власності, відсутність солідарних дій у суспільстві та занепад людських взаємин. Утворений політичний вакуум заповнює адміністративна сваволя. Фактично, в країні впроваджується неофеодалізм, бо капіталізму немає: власність перетворюється у капітал не об’єктивною процедурою, а вказівкою.
Тому революція, яку ми спостерігаємо й учасниками якої являємось, є за своїм змістом буржуазною революцією нового типу. Головними її питаннями стають не стільки питання щодо зміни процедур легалізації власності у капітал, скільки соціогуманітарні питання: відновлення діалогу, довіри, припинення маніпуляцій!
Якщо спробувати визначити головні завдання, які мають бути вирішені, то вони наступні:
– відновлення (розкріпачення) приватної ініціативи людей;
– впровадження чіткої та непорушної нормативно-інституційної бази;
– формування нової корпоративної культури на основі поля однозначно визначених взаємних прав;
– розвиток суспільства (його інститутів) як носія і модератора діалогу між людиною (домогосподарством), бізнесом, владою;
– впровадження дієвих механізмів звітності, підконтрольності та відповідальності влади;
– створення нормативної бази, яка б унеможливила узурпацію влади бізнесом;
– розвиток діалогу і наповнення його «людським» змістом.
В основі прийняття рішень щодо виконання зазначених положень повинна бути єдина парадигма – сприяння зміцненню довіри між учасниками діалогу. А це означає, насамперед, відмову від маніпуляцій зі суспільним замовленням, капіталізацією власності й традиціями та моральним законом спільноти.
Це надзвичайно важкий шлях, тому що ми – різні. Але нам потрібно знайти злагоду щодо єдиної парадигми – беззастережного пріоритету Довіри.
Майже завжди, коли ми починаємо щось завзято з’ясовувати, то нагрішимо більше, ніж з’ясуємо. І як наслідок, отримаємо не правду, яку шукаємо, а втрату Довіри між людьми. Тому попереду всіх природних прав людини та її свобод ми неодмінно маємо поставити пріоритет Довіри. Бо людина – істота соціальна, а без Довіри не діють жодні суспільні стереотипи, зокрема, концепти прав і свобод. Без Довіри немає ні власності, ні грошової системи. Без Довіри немає злагоди і солідарних дій.
Майдан виразно проілюстрував, як абсолютно різні люди за статками, статусом, світоглядом та моральними настановами через взаємодопомогу і піклування формують унікальний простір Довіри, в якому самоорганізовано виникають солідарні дії.
Сучасна цивілізація – хвора. В її основі лежить парадигма комерційної доцільності. Це знайшло своє втілення у кейнсіанських дискурсах управління попитом, які маніпуляціями були брутально перенесені в соціогуманітарну царину. Колін Крауч у своїй книзі «Постдемократія» зазначав небезпеки таких трансформацій і прогнозував, що класичні демократії ще зможуть протистояти їхньому негативному впливу, а от «молоді» демократії мають великий ризик потрапити в їхній полон.
Україна опинилась у тенетах постдемократії, навіть не пройшовши цілісного етапу утвердження повноцінних демократичних норм.
Тож наш Майдан і є Першою революцією постдемократії проти маніпуляцій суспільним замовленням, проти нав’язування ярма на підприємницьку ініціативу, проти дезорієнтації та розпорошення суспільства з метою поневолення його духу.
Якщо ми оберемо пріоритет Довіри як основу встановлення взаємних прав, то зможемо зробити багато необхідних оцінок.
Політику в найширшому розумінні можна визначити так: «Це – стан власності в країні і прав щодо неї (капіталізація).
Це – стан діалогу між людиною (домогосподарством) та бізнесом, суспільством і державою».
У діалозі з бізнесом людина встановлює взаємні права, які стають частиною корпоративної культури. Зі суспільством людина домовляється про солідарні дії. В діалозі з державою людина легалізує себе.
Ось чим повинна опікуватись влада.
Ось щодо чого повинні будуватись програми і плани опозиції.
Надзвичайно небезпечним є симбіоз постдемократії та тоталітарної конструкції.
При цьому, важливо розуміти механізм утворення тоталітарної конструкції. Персоналії тут грають вторинну роль і визначають лише одіозність її наповнення. Сама ж тоталітарна система є наслідком сукупності помилок, яких припустилися, у переважній більшості випадків цілком не свідомих, але політично вмотивованих.
Головна небезпека полягає в тому, що цей процес може відбуватися самоузгоджено, якщо його полишити на самоплин.
1. Держава (влада) починає зарегульовувати (нищити) ринок.
2. Вона маніпулює суспільним представництвом.
3. Знищує або брутально ангажує соціальний капітал і переговорну силу суспільства (якщо такі були).
4. Людина (домогосподарство) не можуть апелювати ні до ринку, ні до суспільства. У всіх секторах людина є оточеною державою.
Це і є тоталітарна конструкція. Її залишається лише «наповнити»: надідеєю, ворогом, загрозою…
Україна опинилась в такій ситуації. Але її «надідея» – це вульгарне збагачення «власника» тоталітарної конструкції.
Тепер, коли Майдан заявив про свій потужний спротив, певні сили Україні пропонують, як своєрідне «наповнення», федералізацію. Федералізація повинна бути інструментом вирішення конкретних проблем людей, а вони в Україні спільні і на Заході, і на Сході, і на Півночі, і на Півдні. Якщо оцінити федералізацію з точки зору зміцнення Довіри між учасниками економічних, суспільних та побутових взаємин, то стане очевидним: федералізація – це прихована маніпуляція, метою якої є унітарну адміністративну сваволю, що руйнується Майданом, зберегти у своєрідних анклавах. Це спроба прив’язати неофеодалізм до певних територій і аж ніяк не вирішити проблеми людей цих територій.
На Майдані люди різних регіонів, статків, статусів, національностей, ментальності та традицій продемонстрували, як разом долати нові виклики цивілізаційних загроз і в просторі Довіри знаходити те, що єднає в різномаїтті.
Майдан консолідовано виступив за право кожного бути унікальним у цьому світі й реалізовувати свою унікальність.
Майдан не є способом вирішення наших проблем. Він є камертоном наших душ.