В її поезіях багато смутку і ночі. І мало радості. Її радість – скороминуща. Бо є – і тут же нема. І в тому її цінність. Цінність відшуковувати у собі вічне.
«…А в мене не можна вступити,
Як в ріку Геракліта, удруге.
Бо я назавжди…»
Плакальниця Йорданових вод, вічне метафізичне «перекотиполе», що проростає словами всередині нас. Та, що у своїх поезіях «ходить по воді» і у Божественній іскрі черпає своє натхнення – Маріана Кіяновська.
Поетеса, перекладач та літературний критик Маріанна Кіяновська розповіла читачам «Час і Події», чому вирішила заснувати літературну премію «Великий Їжак», чи вірить у Майдан з «малою кров’ю» та поділилася найсокровеннішим – своїми дитячими спогадами.


Ви – поет. Проте у 2012 році несподівано започаткували премію «Великий Їжак», яка визначає найкращі новинки у сфері дитячої літератури.

Цього року ситуація складна, бо і за концепцією «Великого Їжака», і для мене, як директора премії, особливе значення має інформаційна кампанія, популяризація найкращих українських дитячих книжок. Важливо забезпечити не тільки об’єктивний конкурс, а й інформаційну кампанію довкола премії. У першому сезоні нам вдалося цього досягнути – за підтримки дуже багатьох людей. Тоді за неповні 9 місяців з’явилося понад 300 публікацій про книжки, представлені на здобуття премії «Великий Їжак». Книжки-фіналісти отримали дуже добрий медійний розголос.
Зараз же практично в усіх нас усі думки пов’язані з Майданом. Я відчуваю, і друзі це підтверджують: психологічно складно читати щось поза «майданною» інформацією. Все інше ніби перестає існувати.
Через те, що нині відбувається в Україні, провести повноцінну інформаційну кампанію премії та всеукраїнські письменницькі тури неможливо. Тому, порадившись із людьми, які мене підтримують, я вирішила цього року обмежитися «програмою-мінімумом». Відбудеться повноцінний конкурс, для сайту премії вже нині готуються рецензії, статті, аналітика. І якщо тільки обставини не стануть абсолютно форс-мажорними, премія буде вручена 1 червня 2014 р.

Така премія дуже потрібна, бо повертає увагу читачів до дитячої книжки.

Звичайно. Від того, чи діти читають, від «життя» дитячої книжки залежить майбутнє України. І це – не перебільшення. Вміння читати – базова навичка для людини культури. Культура – відкрита система. Дитяча література всередині культури – також відкрита система. Робота видавництв, книгарень, бібліотек – базові речі, які довго здавалися основними. Та система не запрацює, якщо не буде найважливішого. А саме – дитини як активного споживача книжки. В епоху глобальних змін інформаційного середовища і розвитку мультимедійних технологій, коли альтернативою читанню є вже не тільки телебачення та Інтернет, а й багато іншого, дуже важливо доносити до людей інформацію про справді добрі дитячі книжки. Щоби полегшити вибір і змалечку прищепити смак до читання.
Типова ситуація – райцентр, учителька (в якої власні маленькі діти, тобто, вона, нібито, компетентний читач) приходить у книгарню. Вона не стежить за новинками від видавництв, вона не може (як, скажімо, пересічна людина у Польщі) переглянути у денному ефірі декілька передач, присвячених дітям, з оглядами дитячих книжок. На Заході є абсолютно повноцінні культурні новини для дітей – а в нас нічого такого нема. Отож, приходить ця вчителька у книгарню і каже: «Мені треба книжку для дитини 5-6 років». А дитячих книжок у цій книгарні, скажімо, – сто чи двісті, тому що в Україні протягом року сумарно видається близько 2-3 тисяч книжок для дітей…

Це немало, погодьтеся.

Але ж про них ніхто не знає! Вони різної якості, по-різному видані. Мусить існувати система, яка інформує потенційних покупців дитячих книжок. При тому, що книжку купує не читач, безпосередньо дитина, а покупець-посередник або читач-посередник (бабуся, мама, вихователь дитячого садочка, бібліотекар зрештою). При цьому, треба не лише розповісти про різні книжки, а й провести певну селекцію, виокремивши найкращі.
У премії «Великий Їжак» ми говоримо не тільки про книжку-переможця, а й про дев’ятку найкращих книжок-фіналістів, при тому, що довгий список – це 30-50 книжок, вибраних з-поміж, наприклад, сотні.
«Їжаківська» кампанія, коли спочатку оголошується довгий список, потім – короткий, згодом називається переможець, має великий сенс. Коли ми з авторами премії їздили – у рамках всеукраїнських письменницьких турів – на Східну Україну, то залишали школам і бібліотекам величезну кількість україномовних книжок у подарунок. Дитина після спілкування з автором не може залишатися ні з чим, добре, коли вона знає, що книжка залишається у бібліотеці.

Раніше ви казали про розчарування від того, що жоден зі спонсорів не виявив бажання закупити книжки для бібліотек.

Річ у тому, що вже після вручення премії сезону 2011-2012 років, улітку, був прийнятий закон «Про мови», який політично дискримінував українську мову. Були прийняті також і постанови Кабміну, які ліквідували зі шкільних програм українську літературу як окремий предмет. Бізнесмени не перерахували кошти для закупівлі книжок фіналістів премії для дитячих бібліотек, очевидно, якраз тому, що відчули загрозу для бізнесу з боку антиукраїнської влади.

Для вас, як експерта, якою видається ситуація на ринку дитячої книжки? Адже справді якісної дитячої книжки не так уже й багато.

Дитяча книжка не береться нізвідки. Потрібно залучати найкращих авторів та художників. При цьому, засновник видавництва має бути достатньо компетентним, аби оцінити рівень тих, кого бере на роботу.
У вузькоспеціалізованого дитячого видавництва є більше шансів, що книжка вийде добротною. Парадокс! Видавці, які видають дитячі книжки, видають дуже добрі не тільки дитячі книжки. А навпаки ця закономірність чомусь, зазвичай, не працює. Дитяча книжка – мабуть, метафізично тонша, вразливіша. Її неможливо зімітувати. Як і добрий дитячий вірш – на перший погляд, дуже простий. Та ця простота оманлива. Для декого вона перетворюється на пастку, бо далеко не кожен видавець здатний відрізнити геніальний дитячий вірш від писанини графомана. Тому, щоби видавати якісні дитячі книжки, треба бути трохи генієм.

Нещодавно читала вірші Ігоря Калинця для дітей. Була подивована, як же дорослому авторові вдається писати таку неймовірно легку і невимушену дитячу поезію.

У день вручення премії було проведено «круглий стіл» про вірші для дітей авторства геніальних поетів. До розмови ми запросили, зокрема, Ігоря Калинця, Михайла Григоріва, Олега Лишегу, Галину та Соломію Чубай… У нас досі не осмислений важливий і вартий пильної уваги феномен, коли потужний поет раптом береться писати для дітей. Це – важлива соціокультурна тенденція, не лише українська: глибокі філософи у своєму філософствуванні, у своєму баченні світу приходять до дитинності, до дитинства.

А ви?

Я почала робити цю премію, перекладаю дитячу поезію з багатьох мов. Щоправда, дитяча книжка у моєму перекладі наразі вийшла тільки одна – «Пташине радіо» Юліана Тувіма. Можливо, не пишу для дітей, бо мені бракує дитинності? Або з мене кепський філософ? Не виключено, що я прокинуся до писання власної дитячої поезії, коли у мене вже будуть внуки.

Еріх Фромм вважав, що справжня свобода – дитинна, адже дитина є безпосередньою. Коли людина починає творити, відкриває у собі цю дитинність у злитті з природою. Ви віднайшли свободу?

Належу до трохи іншої культури філософствування, ніж Фромм. Мене у мисленні й на рівні відчуттів більше приваблює та свобода, про яку говорить і яку дає нам християнство. Але навіть і така свобода – річ майже недосяжна. Істинна свобода виникає в радості. Але не конче свобода і радість пов’язані з дитинністю як передумовою злиття з природою. Для мене має значення і є смислотворчим таке злиття з природою, яке є проявом Бога.

Але у природі і є Бог!

Але Фромм про це не пише. Моя свобода – у повноті переживання щастя. Коли людина в абсолютно світських ситуаціях поводиться богонатхненно, коли вона відчуває себе краплиною роси, в якій світиться сонце… Глибоке переживання щастя окрилює, дає відчуття всемогутності. Згадайте! А ще є стан тихої радості, яка наповнює тебе силою і знанням, що можна перевернути гори у цій тихості… Це мені близьке. Так, помислена свобода не є дитинною; ця свобода виміряна, з одного боку, абсолютною можливістю зробити все, що завгодно, а з іншого – абсолютною неможливістю заподіяти зло. Дитина, все-таки, заподіює зло несвідомо, спонтанно…

Свобода – від чогось чи в чомусь?

Тільки «в». Якось Ольгу Сєдакову, яку власне зараз перечитую, запитали, як зберегти простоту. А вона відповіла: «Я не зберегла її. Все життя вчилася, щоб до неї прийти». Зі свободою те саме. Здається, що дитина має свободу, але ж насправді вона її не має. Крім усього, дитина є рабом своїх бажань та ще й від усіх залежить. На мою думку, треба довго рухатися всередині себе, щоби нарешті прийти, бодай, до розуміння того, чим є свобода.

Але ж дитина безпосередня, щира, а з роками ми цю щирість втрачаємо.

Не всі втрачають. У тому то й суть руху всередині себе, щоби, не втрачаючи щирості, вибудувати себе.

Галина Пагутяк якось сказала, що письменник нічого не мусить. Мусить бути тільки щирим.

Абсолютно так. Це і є оті щирі простота та свобода, які, своєю чергою, є наслідком великої роботи душі. На певному рівні самопізнання й осмислення питання, як буде сприйнято написане мною, чи мене прочитають сучасники, зникають. Та ж Галина Пагутяк періодично повторює, що вона не хоче думати, чи її читають, не переймається власною популярністю.

Ви також пишете «для шухляди»?

Моя остання поетична книжка, при тому, що я постійно пишу, виходила у 2008 році! Себто, я де-факто пишу «в шухляду». Шість років невидавання – це багато.

Як відчуваєте, коли з написаним треба вже йти до читача?

До читача я періодично «ходжу», бо дещо з написаного публікую на Фейсбуці. Тому у мене немає відчуття відсутності читача. З іншого боку, книжка є певною закінченою структурою, це – певний зріз авторського «я». Тому іноді, коли немає книжки, важко рухатись далі, бо ти ніби не отримав дзеркала, в яке можеш подивися. Книжка дає можливість відсторонення. Це те, що існує поза автором. У багатьох випадках без книжки не вдається побачити себе як поета. Зате, відкриваючи збірку «Дещо щоденне», котра вийшла у 2008 році, можу дивитися на себе як на Іншого.

Ця збірка, за оцінками одного з критиків, є вершинною у вашій творчості. У ній ви занурились у саму сутність людини.

Дивно те, що я ці вірші писала у порівняно щасливі роки життя. А в мене поганим часом були дитячі роки та роки юності. Зараз у моєму житті немає зовнішніх подразників, які б аж так руйнували, тоді як у дитинстві та в юності мені бувало настільки зле, що аж дивно, що мені вдалося вціліти. Наприклад, 11-річним підлітком я сиділа на кухні в сусідів і майже п’ять годин дивилася, як горить, а потім дотліває наша хата. Тоді ніхто не подумав, що це може стати для мене травмою на все життя, тож мені не боронили на це дивитися. Кілька днів на згарищі я відшукувала якісь свої речі. Потім я довгі три-чотири роки ходила до школи буквально в одязі з чужого плеча, адже під час пожежі згоріло все, майже дощенту. А це ж був підлітковий вік, щоденні пекельні муки, мало не щогодинні трагедії…

Але без цього минулого ми б не мали тієї Маріанни Кіяновської, яка є зараз.

Звичайно. Думаю, якраз тоді я отримала певний спосіб руху, імпульс рухатися до простоти. Колись казала, що вчуся радості. Насправді я не завжди радісна. Для мене радість у християнському сенсі – це ідеал. Хоч і не недосяжний.
«Дещо щоденне» – це насправді книжка дорослішання. Етапна, але хочу вірити, що не зовсім вершинна. Будучи всередині процесу, я не можу себе бачити по-справжньому. Але, здається, зараз мої вірші і я сама знову змінилися.

Поезії з книжки «Дещо щоденне» – це так, ніби ви знайшли свою дорогу до Бога і поділилися нею зі своїми читачами.

До радості веде не одна дорога. Крім Святого письма і доброї поезії, я дуже люблю читати філософію. Якраз тепер перечитувала Серена К’єркегора і Олександра П’ятигорського. Перекладаючи Лесьмяна, відкрила для себе Бергсона. У вересні-жовтні, перед подіями на Майдані, читала «Соціологію філософій» Рендалла Коллінза. Неймовірна книжка! Щось на кшталт «Капіталу» Карла Маркса сто років тому. Цей пласт (читання й осмислення філософів і богословів) становить величезну частину мого життя і є складовою руху до простоти. Бо філософія насправді є шляхом до простоти, як і любов та віра. Але про віру і любов говорити тяжче, ніж про філософію.

Коли відчули себе вперше людиною, яка відчуває Слово?

Допіру в 2004 році, коли почала перекладати Болеслава Лесьмяна. На той час я вже видала кілька книжок. До того я писала і римувала, здається, завжди. Перші мої фрази, які запам’ятали мої батьки, були «віршами». Всі вирішили, що я стану поетом, тож змалечку намагалися якось «проштовхнути» мене, десь опублікувати. Але, очевидно, втрутився ангел-охоронець – або спрацював мій інстинкт самозбереження. Бог покерував так, що я вже у першому чи другому класі зрозуміла, що не хочу, аби про мене знали, не хочу, щоб мене друкували, не хочу їздити на телепередачі. Це відбувалося на тлі ажіотажу, пов’язаного з Нікою Турбіною.

В якої попереду – дуже трагічна доля…

Але ця трагічна доля чекала на неї допіру в майбутньому. Так чи інакше, щось запустило в мені механізм внутрішнього спротиву. Я, навіть якщо щось і писала, то нікому не показувала. В юності продовжувала писати вірші, на які декілька людей, зокрема, Ігор Калинець, зреагували як на добру поезію. Оскільки в ті роки я взагалі не мала відчуття, що саме пишу, і яке воно, добре чи погане, то перші книжки мені допомагали упорядковувати інші люди. Дебютну книжку, «Інкарнацію», упорядковував Юрко Бедрик, геніальний київський поет. Другу і третю книжки – геніальний Ігор Римарук. Йдеться про структуру «Міфотворення» і «Книги Адама». Якби я ці книги робила зовсім сама, вони вийшли б інакшими.
Перша книжка, яку я від початку і до кінця робила з цілковитим розумінням того, чого прагну досягнути, – це «Дещо щоденне». Перша після мого перетворення. А перетворення відбулося у 2004 році. У якийсь момент, перекладаючи Лесьмана, я доторкнулася до великої, абсолютної метафізичної повноти. Це чимось нагадувало клінічну смерть, яку я пережила в юності, і яка мене великою мірою сформувала, бо дала, зокрема, абсолютну і нічим не похитну віру в Бога.
У той момент, про який кажу, я перекладала один з віршів Лесьмяна – і раптом мені привідкрилося розуміння природи речей, часу, матерії, Всесвіту. Це було, наче удар блискавки, буквально. До цього моменту мені здавалося, що все-таки поезія є літературою. Але раптом у моїй свідомості все змінилося. Я зрозуміла, що справжня поезія літературою якраз і не є. Або майже не є.

А що ж тоді?

Цього словами не скажеш. Адже до 2004 р. я вже кілька книжок видала. І тут усвідомила, що я таки не поет! Ну, за моєю власною шкалою. Умовно кажучи, поет пише вірші – літературні твори. Вірш – втілення його ідеї, його волі, задуму. А я себе почуваю… порожньою скляною банкою, яку якась сила час до часу раптом наповнює водою. Якась сила – не я. Моєї власної волі, задуму, ідеї у писанні поезії – нема. Є тільки цей момент, поки у «банці» є «вода», доки вона повна. Повнота є і віршем, і моментом написання вірша. Час, коли приходить вірш, триває мить. Навіть якщо на стінках «банки» ще якийсь час залишаються невисохлі краплинки «води». Поки є ці краплинки «води», я відчуваю в собі силу Присутності – але потім це відчуття зникає. Лишається тільки туга, ностальгія за цими митями. Я вже багато років намагаюся залишатися порожньою – порожньою саме в цьому сенсі, про який мова. Заради декількох митей, які приходять як дар або як непритомність, коли ти найменше цього чекаєш. Ця своєрідна аскеза – мій спосіб простоти і свободи.

Поет – як ретранслятор божественного Слова?

Ні, не зовсім ретранслятор! Поет впродовж тої короткої миті, на яку він, властиво, стає поетом, не просто передає Слово чи слова, він їх повністю вміщає і перенароджує, вже цим він діє і взаємодіє, бо сам є активним вмістилищем Слова. Є особливі люди – з посмішкою в очах. Навіть якщо людина вже не усміхається, в погляді слід посмішки однаково є! Той, хто хоч мить справді творив, ще якийсь час має на собі оту тінь Присутності. Ця світла тінь може зберігатися роками, а може зникнути – у кого яка душа. Калинець уже давно каже, що він лише «імпресаріо поета», але на ньому тінь Присутності ще й досі видима, явна. Робота душі полягає в тому, аби залишатися, так би мовити, чистим. Я намагаюся залишатися «чистою» і «порожньою».
Справжній вірш у момент народження заповнює душу по вінця, переповнює її, аж вихлюпується. Чим більша, чим вільніша душа, чим менше вона захаращена, тим більше місця в ній для Присутності.
Дуже багато молюся. Християнські практики – піст, молитва, медитація – спрямовані на те, щоб тримати себе «порожнім». Щоб тебе міг наповнити Бог.

Певний час ви працювали над романом про дівчинку-дауна.

Він зараз у законсервованому стані. Пишучи роман, дійшла в ньому до дечого, що не готова зараз пропустити крізь себе. Моя душа не готова. Логіка і природа сюжету такі, що неминуче мають статися кілька злочинів, і ця дівчинка-даун – вбивця, також повинна вмерти. Не можу зробити з цього «цукеркову історію», а писати, як знаю і чую, наразі просто не здатна.

Вірите у те, що написане згодом реалізовується?

Коли починала писати, ставила перед собою зовсім інші завдання, зовсім-зовсім інші. Хотіла показати цю дівчинку-дауна, її трагедію. Зосереджувалася на психології головної героїні, на її взаєминах зі світом, на її особливій мові. Оля творить зло, будучи «сонячною дитиною», відчуваючи тільки любов навіть до того, кого вбиває. Мені здавалося важливим привернути увагу до певних проблем у сприйнятті таких дітей здоровими людьми. Та в якийсь момент сам цей роман став для мене проблемою: я дійшла до метафізичної прірви. Поставила перед собою певні завдання, вирішила їх – і зрозуміла, що насправді в цій книжці зовсім не це головне. Але я ще не такий прозаїк, щоби могти проговорити речі, до яких наблизилася практично впритул, і які стають у цій книжці основними. Ще не напрацювала в собі того, щоби ця проза прозвучала дійсно адекватно. І я зовсім не боюся, що не допишу цей роман.
Кафка не дописав «Замок». І це нічого не змінило. У мене в цьому сенсі підхід Леонардо да Вінчі й Кафки. Не є проблемою, що я можу чогось не дописати. Натомість, неприйнятно видавати те, що не вважаю готовим. До речі, шість оповідань зі «Стежки вздовж ріки» писалися 12 років.

У вас, вочевидь, дуже висока планка.

Звичайна. Але для чого примножувати тексти, якщо вони не є смислотворчими? Та ще й зараз, коли пишуть і публікуються, здається, всі. Кількість виданих книжок майже нічого не змінює. Насправді я публікую набагато менше, ніж могла б. Маю багато пропозицій і можливостей для разових публікацій, могла б стати колумністом. Але мені важко написати «колонку» чи блог – я до кожної фрази підходжу з погляду вічності (усміхається – ред.). Починаю дошліфовувати текст, і це триває, триває… Я – «раб лампи». Сама і «лампа», і «раб» цієї «лампи».

Але ж митець має вести за собою.

Способів вести за собою – багато. Іноді робота організатора літпроцесу не менш важлива, ніж авторська творчість. Люди в літературі, зазвичай, думають лише про велике. А робити варто також і мале, однак важливе. Хто у нас оцінює якість дитячої книжки? Від відповіді на це питання залежить, які книжки ми вважатимемо кращими, а які – гіршими. У радянський період була зруйнована не тільки «незалежна» література, але й категорія експерта.
Премія «Великий Їжак» намагається долучитися до формування середовища професійних експертів та інституту експертів – дослідників літератури для дітей і юнацтва. Адже ситуація дуже непроста. За останні десятиріччя в Україні захищено всього шість кандидатських дисертацій спеціально з дитячої літератури! Шість! У Європі чи США фахівців з дитячої літератури – десятки чи навіть сотні у кожній країні, тож там за експертним висновком радше не звернуться до людини, котра є автором чи видавцем. Звернуться до спеціаліста-науковця. А в нас літконкурси оцінюють актори і музиканти. Майже ніде в Україні в літконкурсах не залучені експерти з наукового середовища. Водночас всі розуміють, що людині «всередині процесу» важче бути незаангажованою, формулювати об’єктивне судження. Строго кажучи, я у галузі дитячої літератури також не є експертом.
Вважаю себе перекладачем і, можливо, критиком сучасної польської поезії. Написала багато текстів, які стосуються польських авторів. Водночас, намагаюся не писати про українських письменників. Якщо й пишу, то тільки абсолютно дружні передмови. Щоби дозволити собі бути і критиком і автором всередині одного літпроцесу, треба народитися Еліотом. Тим не менше, Еліот рідко писав рецензії, він займався аналітикою. От і я пишу аналітику. Днями опублікована моя розвідка про різні аспекти провінційності української дитячої літератури.

Згадаймо хоча б Мирослава Дочинця…

Дочинцеві пройти шлях з провінції до столиці зайняло 30 років! «Великий Їжак» намагається хоч дещо змінити. Стосовно експертів також. У журі ангажуються представники академічного середовища, ми намагаємося формувати їм певний публічний імідж. У першому сезоні премії людьми абсолютно академічної культури були Леся Демська-Будзуляк – голова журі, і Тетяна Качак, яка викладає дитячу літературу в Івано-Франківському педінституті. Цього року у нас члени журі – Ростислав Мельників із Харкова та Олег Соловей з Донецька. Вони – кандидати наук, доценти, викладачі. Для мене як для директора премії експертна робота таких людей – принципова і знакова.

Розпочинали розмову Майданом. І ним завершимо. Зараз дуже багато розчарованих, не останньою чергою через різнобій у діях опозиції. У будь-якому випадку, зміни відбулися вже – у свідомості наших співгромадян.

Те, що відбувається в Україні, – не просто боротьба з корупцією і режимом Януковича. Це – проект модернізації суспільства, започаткований знизу. Причому, люди, як видно, до цього, здебільшого, готові. Модернізація в даному випадку означає тотальну зміну суспільної свідомості. Майдан у ці дні формулює питання ціннісної, етичної трансформації цілих середовищ. Ми дотепер були продуктом «совка», але останнім часом відбулися певні системні зміни. Зміни, які сталися з українцями більш, ніж за 70 років, також були системними. Але тепер маятник, здається, хитнувся назад. Причому, те, що зараз відбувається в Україні, неминуче спричинить певні події, перетворення і в Росії, про що російські інтелектуали вже дуже голосно говорять. Перемога Майдану неминуче спричинить заворушення в «колоніях» Росії. На жаль, не вірю, що все це закінчиться швидко і безболісно.
Модернізаційний проект такого масштабу не може обійтися без жертв. Якщо ми зараз не доведемо справу до кінця, все тільки ще більше радикалізується. Протистояння проявиться у ще жорсткіших формах, бо чинна влада скоїла злочини проти людяності, і цього не можна ні забути, ні пробачити.
Потрібно розуміти, що Майдан стосується всіх. І матиме величезні наслідки для Європи. Європа нас недооцінює. Вона не бачить нас у масштабі великої геополітики. Як до серйозного гравця, Європа і США звикли ставитися тільки до Росії. Але зараз саме Україна виявилася більш важливою, навіть ключовою. І хай нам Бог допоможе, дасть сили все це витримати і пройти з гідністю. Я дуже багато думала останнім часом. Один із моїх висновків – нам не можна бути закланними жертвами. Коли є необхідність чинити жорсткий опір, його треба чинити. Але доки є можливість цього уникнути – треба уникати до останнього. Один з євреїв, який вцілів у концтаборі смерті, у спогадах написав, що найбільшим жахіттям, котре гризе його всі роки після війни, є усвідомлення того, що приречених звозили вагонами, їх у концтаборі були тисячі чи й десятки тисяч, і ці десятки тисяч могли буквально змести цих автоматників…

Українці у мордовських таборах лягли кістьми, аби здобути те, що вимагали.

Так! І це – великий наш урок. Про нього треба пам’ятати. Сказане мною в жодному випадку не є закликом до насилля. Для мене будь-яке насилля є абсолютно ворожим і чужим. Але життя і любов – це те, силою чого ми існуємо. Дві найдорожчі речі. І їх потрібно захищати.


Довідка

Маріанна Кіяновська – українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член Національної спілки письменників України. Лауреат премій імені Богдана-Ігоря Антонича та видавництва «Смолоскип». Твори Кіяновської перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською та російською мовами.