rss
12/11/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#341

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Олександр Гаврош: «Майдан – це наш великий-великий шанс. І, дасть Бог, цей шанс реалізується»

Світ студених потоків, замріяних трембітарів та відважних опришків, які навічно застигли в каменях, готові будь-якої миті кинутись на захист покривджених… Світ силача Кротона, який зійшов зі сторінок книг і ожив на екрані фільму «Іван Сила»… Світ, у якому чатують босоркані та упирі, а Дідо-Всевідо переповідає свої безконечні історії… Усі ці світи перетинаються та оживають на сторінках книг дитячого закарпатського письменника Олександра Гавроша. Письменника, який ще зовсім вчора писав вишукану еротичну поезію, але несподівано віднайшов себе у дитячій прозі. У прозі, яка повертає дітям минуле і ще не віднайдену Самість. Олександр Гаврош розповість читачам «Час і Події», чому більше не пише еротичні вірші, чи вірить у надприродне, та чи варто у дитячій книжці описувати сцени насильства.

 Title 
 

 Режисер фільму «Іван Сила» Віктор Андрієнко читає книжку «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» Олександра Гавроша

За фахом ви – журналіст, проте у вашому творчому доробку – і поезії, і п’єси, і дитячі казки. Що спонукало змінити статус журналіста на перо письменника?

Журналістика має свої межі. Це – тексти, в яких ти нічого не можеш вигадувати від себе. Пишеш лише те, що побачив, що почув. У той же час література дає можливість розкріпачити уяву і писати те, що, може, і не бачив, але відчуваєш. Це – інший, вищий, рівень писання.
Оскільки мешкаю в Ужгороді, а це – невелике місто, то настав момент якогось вичерпання. Тому перехід від журналістики до літератури був цілком природнім.
А пишу у різних жанрах, бо є речі, які можна сказати тільки у певному жанрі. Кожен зміст вимагає своєї форми.
У творчості завжди намагаюсь щось змінювати. Якщо останнім писав дитячий твір, то потім беруся за драматургію або за журналістику, чи есеїстку. Очевидно, маю такий характер, якому необхідні зміни. Все-таки, найбільш потужно, думаю, я проявився у дитячій літературі. Саме там є найбільші успіхи, написані книжки, що привернули увагу. Вони друкуються у найвідоміших українських видавництвах. Тому найбільший запит на мене, все-таки, як на дитячого автора. Думаю, що це мені і психологічно найближче. Найближчі роки планую присвятити саме дитячій літературі.

 

Пам’ятаєте, коли вперше почули про Івана Силу і чому ж, все-таки, почали про нього писати?


Іван Сила у нас на Закарпатті більше відомий як Кротон. Це – його сценічне ім’я. Він усе життя, насамперед, протягом останнього періоду свого життя, гастролював Закарпаттям. Разом із родиною їздив селами, містечками. І практично кожен літній закарпатець скаже: «Так, я сам бачив його виступи».
А «познайомився» зі силачем більш детально після того, коли прочитав книжку «Кротон (Іван Сила)» Антона Копинця. Він був його першим біографом і написав документальну книжку, що вийшла друком у 1972 році. І ось через 30 років вона потрапила мені до рук. Прочитав її і зрозумів, що про цю унікальну людину слід розповісти не лише дорослим, а й дітям. Це і стало поштовхом до народження мене як дитячого письменника. Бо ж до того я писав еротичні поезії.

Себто, знайшли свою нішу.

Title  
  

Не впевнений, що знайшов. Творчість – це незбагненний процес. Можу планувати одне, але мине кілька днів, і писатиму зовсім про інше. Має накопичитися певна енергія, аби «забурлило» настільки, що почнеться творіння. Тому, буває, плануєш-плануєш, а якоїсь внутрішньої переконаності не накопичується... То відкладаєш, то взагалі перекреслюєш. У Гоголя скільки було задумів, а реалізував зовсім небагато. Один рік його життя був цілком відданий на початки різних творів, які так і не розвинулися.


Можливо, автор має внутрішньо дорости, бути готовим до того, аби ідеї, думки переросли у слова.


Скажемо про це образно. Ось, до прикладу, садівник посадив зерно. Зерно – це ідея. Ви його посадили, обробили ґрунт, починаєте поливати… Воно може прорости прекрасним деревом, а може – хирлявим, нікому не потрібним покручем. А, може, й взагалі не проклюнутися зі землі.
Письменник ніколи не знає, яким вийде його твір, як батьки не знають, якою буде їхня дитина. Буває, що робиш усе, як треба, а твір не помічають, він не «вистрілює». Безліч таких випадків, коли вартісна книжка не прозвучала, не відбулася. А буває навпаки: написав щось як жарт чи заробіток, а сприйняли це дуже позитивно. Наприклад, Конан Дойля знають за Шерлоком Холмсом, якого сам автор вважав далеко не найкращим своїм творінням. Багато залежить і від того, як складуться зірки. Крім таланту, крім знань у літературному процесі важить ще щось метафізичне, невловиме…


Астрологи кажуть, що зірки справді впливають на все живе. Вірите у це?

За способом мислення я – позитивіст, людина, що опирається на факти, на реальні відчуття. Не думаю, що все пишеться за нас на небесах, хоча, як писав Шевченко, у кожного – своя доля. Але, гадаю, що від нас залежить значно більше, ніж там на небі «прописано». Я – не є прихильником астрології, тож не читаю астрологічні прогнози, не вірю у забобони.


Але містика у ваших творах таки присутня.


Містика є у двох книжках – у «Діді-Всевіді» та в «Капітані Алоїзі». Просто цього вимагала тема. Коли почав глибоко занурюватись у казковий фольклор, вивчати збірники, то побачив, що є родзинки, які залишились поза увагою літераторів. Тому виникла ідея на основі містичного фольклору написати окрему книгу, де були би зібрані найцікавіші сюжети. Містики ж у наших фольклорних збірниках насправді не так багато. Із півтисячі прочитаних текстів я відібрав тільки сім. Зібрані воєдино, вони сприймаються по-інакшому і виглядають свіжо. Але це – такий специфічний жанр – «карпатський нуар», «жахливчики».
Насправді у дитячих творах, на моє велике переконання, має бути, передовсім, гумор. Це – головний козир дитячого твору. Тому й стараюся писати так. Звісно, йдеться про інші мої твори, а не про «Діда-Всевіда».


Чи цікаві молодшому поколінню історії про опришків, про народних героїв-месників? Адже сучасне покоління вже інше, ніж ми та наші батьки…


Коли зустрічаюся з моїми маленькими читачами, запитую: «Хто бачив фільм «Пірати Карибського моря»?» Ще не було жодної дитини, яка би його не бачила. Значить, це їм цікаво. Тому все залежить від того, як ми ці історії подамо. Хто такі розбійники, опришки? Це – тип відважної, мужньої, безстрашної людини, яка керується не міщанськими стереотипами затишку і добра, а активною, часом небезпечною дією. І це притягує молодь. За типажем це ті ж революціонери, що зараз стоять на Майдані. Які, умовно кажучи, порушують написані кимось закони, але роблять це з вищою, громадською метою.
І Довбуш, і Робін Гуд, і Пинтя – це люди, які свідомо йшли на порушення закону. Тому й народ їх так любив, бо більшість не могли відважитися на подібні вчинки. Вони не хотіли страждати, ризикувати життям. Так народжується легенда про хороброго героя, який іде на смерть за народну справу. Хай навіть це – елементарна помста, але помста тим, хто п’є народну кров. Для безправних і принижених людей це мало надзвичайно велике значення.
Молодь повинна знати українських героїв. Усі наші сусіди шанують народних месників. Там вони – національні герої. Чому ж ми маємо про них забувати? Під час зустрічі у львівській бібліотеці виявилось, що навіть тутешні школярі не знають, хто такий Олекса Довбуш. Що тут скажеш? Дожилися: у Львові забули про Довбуша! Зате вже знають про Джека Горобця з Карибського моря. Тому повинні з’являтися нові тексти, які би кожному поколінню несли інформацію на його хвилі. На межі цих двох тисячоліть життя кардинально змінилося. Ми живемо в іншу епоху, іншу добу. Навіть те, що було цікаво 20-30 років тому, вже неприйнятне для сучасних дітей.
Днями переглядав класику пригодницького кіно – фільм «Фантомас», яким захоплювався у дитинстві. Ледве додивився. За півстоліття час настільки спресувався, що 15 хвилин гонитви без поворотів сюжету вже не витримуєш. Нині все треба робити стисліше, коротше, але місткіше. Де раніше було два абзаци, нині обходяться двома реченнями.
І для дітей треба змінювати стилістику подачі. Зміна текстів має відбуватися для кожного покоління. Навіть ті ж народні казки треба переповідати інакше, тому що так, як вони були написані 150 років тому, сучасній дитині вже нецікаво. У цьому я і бачу одне зі завдань письменника. Тому й написав «Івана Силу», «Діда-Всевіда», «Розбійника Пинтю»…


Фольклорна традиція ще жива серед закарпатців?


Згадані твори я писав у закарпатському гірському селі Порошкові, звідки родом мій батько, яке я добре знаю – і людей, і типажі, й ситуації. Хоч керувався при написанні текстів, звісно, не тільки давніми фольклорними джерелами, але й новітніми, для прикладу, навчальною практикою студентів Ужгородського університету, записами зі сучасних збірок.

 
Чи ще переповідають казки, оповідки від діда до правнука?


Телевізор все змінив. Тепер повірити в чорта важко… Ну, хто в нього повірить?


Та ж вірять!


Не знаю, може, дехто… (сміється – авт.). Взагалі-то народні казки починалися не як дитячий жанр. Колись дорослі розповідали їх для свого кола. Збиралися біля млина, чекали своєї черги і казкували. Розповідали якісь бувальщини та небилиці про те, у що самі вірили чи чули. Тепер, із поширенням інформації, дедалі важче повірити в якісь потойбічні речі. Я особисто з масовою вірою у потойбічні сили не зіштовхувався. Може, в мене середовище інакше, більш освічене.


Свого часу ви писали еротичну поезію. Такі вірші пише не кожен, адже треба перейти межу відвертості.


З віршів почалися мої літературні проби. Вони виникли несподівано, раптово полилися. Я ж тоді навіть не думав про літературу. Це – така природна еволюція. От є таке поняття, як «справжній поет». Це – люди, що до кінця життя залишаються поетами, з поетичним сприйняттям світу, з поетичним мисленням. Є дуже багато літераторів, що починали з поезії, але згодом перейшли на прозу та інші жанри. Я належу до другого типу, для якого поезія була способом входження в літературу. Адже вірш народжується швидко, імпульсивно, не вимагає великого часу. Це – не повість, до якої треба готуватися. Поезія характерна для більшості тих, хто входить в літературу.


Поезія – це стан душі?


Ясна річ. Це – політ душі, це – межові стани. Або великого піднесення, або стресу. Тому поети часто закінчують життя самогубством. Це – люди «без шкіри», які сприймають усе дуже гостро, драматично.
Еротичне в моїй поезії, очевидно, пов’язане з тим, що тоді такий час був. Еротика ще сприймалася досить дражливо, як щось заборонене. Воно було пов’язане з якимись моїми внутрішніми переживаннями. Я – поет не вроджений. Проживши цей емоційний стан, перейшов до прози, розуміючи, що сказав у поезії все, що міг. Останніми роками не пишу вже нічого поетичного.
Кажуть, що поезія – це справа молодих (через особливе романтичне сприйняття світу). А з роками накопичується досвід, який кепкує з романтизму. Тут уже не вірші, а епіграми народжуються.


Проза життя?


Так, проза – це інший стиль мислення. Є ж письменники, які не написали жодного вірша.
Від поезії до прози – закономірна еволюція, характерна для багатьох. Якщо б ви дослідили життя багатьох відомих прозаїків, то побачили б, що багато хто з них «починався» з поезії.


Писати еротичну поезію – відкрити найпотаємніше. Не було страху, що не зрозуміють, осудять?


За фахом я – журналіст. Журналіст, який пише те, що думає, який не боїться казати незручні речі. Це – рівень відвертості, який у тобі вже заданий. Якщо ви почитаєте мій блог і подивитеся коментарі, то побачите, скільки з них є лайливими… З часом у людини загрубіває шкіра. Людина перестає реагувати на це, бо розуміє, що завжди будуть люди, які тебе сприйматимуть «не так». Однак, ти маєш своє бачення. І готовий його захищати. Тому й не було страху перед публікацією. Хоча зараз багато з цих віршів я, може, і не друкував би.

  Title
  

А щодо відвертості у мистецтві, то це, передусім, залежить від розкріпаченості чи розкомплектованості самого автора.


Відчуваєте внутрішню відповідальність перед читачем?


Це – дуже складне питання, якщо казати про дитячу літературу. Головне – не перейти межу. Справжній твір для дітей має бути, насамперед, несподіванкою. Тому фантазія автора не може бути закріпаченою. Великі твори для дітей світових класиків виграють, передусім, тим, що автори вигадують щось нове і по-новому. От, до прикладу, у «Пітері Пені» багато сцен бійок, навіть жорстокості. Але, коли його читаєш, розумієш, що цей твір тому і є великим, бо переступає межі, бо автор так легко, з гумором, розповідає про всі ці речі.
Часто кажуть, що дитина це не сприйме, а де відповідальність перед суспільством і так далі… Але так можна викорчувати те, з чого може народитися справжній твір. Можна все гарно розписати і заповнити, як клітинки у графі, що вимагають педагоги, психологи, вихователі, але не буде самого твору. В українській сучасній літературі дуже мало незвичайних текстів, таких, які б направду вражали уяву, які б виступали за межі традиції.
Зараз багато читаю дитячих книжок. У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла книжка «ВДВ» («Великий дружній велетень») Роальда Дала. Там навколо, вибачте, «пукання» будується цілий розділ. І навколо цього стільки гумору! Уявляю, як діти регочуть, читаючи таке. А в нас би це висміяли, затаврували…
Автор завжди має два стримувальні механізми – це видавець, що видає текст, і, відповідно, сам вирішує, ризикувати власними коштами чи ні. А друге обмеження – це сам читач. Якщо він сприйняв, полюбив книжку, якщо вона отримала гарний розголос, то, значить, автор був правий. Ці два захисні механізми завжди з автором…


Спірне твердження. Адже було багато авторів, які були популярні, скажімо, за часів Гоголя. Його пам’ятаємо. А інших?


А Гоголь хіба дитячий письменник? Ми говоримо про відповідальність перед дитячою аудиторією, яка є особливою. Хоча класичні дитячі твори «Мандри Гулівера», «Робінзон Крузо» чи «Острів скарбів» – насправді писалися не як дитячі. Це зараз їх у школі вивчають. Але тільки тому, що діти дуже змінилися. Вони у десять років отримують стільки інформації, яку за часів Гоголя, може, й доросла людина не мала. Дитячу літературу треба писати на виріст. Писати для десятирічної дитини, але думати й про те, що твір міг би бути цікавим і 15-річному підлітку, і навіть дорослій людині… Така книжка буде мати успіх і через 20, і через 50 років. Визначення аудиторії твору – насправді дуже складна річ. Адже справді великі дитячі твори – це ті, які залюбки читають і діти, і дорослі.

 

 Що читаєте останнім часом?

 

За останні півроку прочитав понад півсотню книжок. Особливо вразили «Пан Белло і блакитне диво» німця Пауля Маара, «Момо» ще одного німецького автора Міхаеля Енде, «Павутиння Шарлоти» американця Елвіна Брукс Уайта.

 

До речі, цей твір у деяких штатах заборонений через етичні міркування.

 

От вам і несприйняття! Не знаю, як на мене, це – чудові речі.
Нещодавно вкотре перечитав «Подорож Голубої стріли» Джанні Родарі, «Пригоди Піноккіо» Карла Коллоді, «Три товстуни» Юрія Олеші. Це – великі книжки! Вічні!
Вважаю успіхом останніх років те, що в Україні з’являються в чудових перекладах справді чудові твори з інших літератур. Вітчизняна дитяча література, звичайно, не так швидко зростає, якщо казати саме про якість творів, хоча, якщо йдеться про оформлення, то, вважаю, що у нас книжки вже не гірші. На жаль, лише деякі наші тексти «дотягують» до рівня тих, які ми читаємо у перекладі. Буквально одиниці. Ясна річ, що погані твори не перекладають, це – вершини, з якими нелегко змагатися. Мені, як письменнику, читання цих творів додає наснаги.

 

Завершимо розмову традиційно – Майданом. Другий Майдан, хоч триває досі, вже став цілою віхою в історії незалежної України.

 

Для нас усіх Майдан – це шанс змінити ситуацію і почати розвиватися у цивілізованому руслі. Не в руслі постсовєтського чи совєтського дискурсу, де є начальник, а всі інші – дурні. А в дискурсі нормального цивілізованого суспільства, де кожен є самодостатньою цінністю, а влада є апаратом, який громадяни формують для того, аби полегшити собі життя.
Це – наш великий-великий шанс. І, дасть Бог, він реалізується.
Майдан має значення і з погляду формування української нації, тому що українські цінності поступово перемагають. Це видно і з того, що саме прапор України та гімн «Ще не вмерла Україна» стали символом Майдану. Поступово те, що викорінювалося протягом століть, нищилося, упосліджувалося, починає проростати. І дуже приємно, що проростає саме в молоді. Якщо влада не застосує насилля, ми переможемо мирним шляхом.

 

Довідка
Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Член Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. Окремі твори перекладено німецькою, білоруською, словацькою, сербською, польською мовами.
Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) за п’єсу «Ромео і Жасмин». Дипломант «Коронації слова» 2008 року за п’єсу «В Парижі красне літо…». Лауреат 10-го Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Дитяче свято — Твори для середніх і старших школярів» за повість «Неймовірні пригоди тричі славного розбійника Пинті». Дипломант конкурсу «Коронація слова»: у номінації «Романи» за твір «Галуна-Лалуна» — нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавців» (2010р.); І місце у номінації «П’єси для дітей» за п’єсу «Цирк Івана Сили» (2011р.);  за роман «Капітан Алоїз» (2012р.); у номінації «Дитяча проза» за роман «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» («Закляте місто», 2013р.).

Роман Іваничук: «Все мусить завершитися перемогою»

Маріанна Кіяновська: «Європа нас недооцінює. Саме Україна є нині ключовою, а не Росія»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com