Вночі, середночі хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо,

Так ходить лихо - Час прийшов.

Прийшов і став. І вже нікуди

Не заховатись, не втекти,

Не загубитись поміж люди,

Не замінити серце в грудях,

Нікого в світі - Час і ти.

Прийшов і став. І я побачив:

У погляді його сухім

Ніхто не любить і не плаче,

І не біжить ніхто, й не скаче,-

У ньому - однаково всім.

Усім однаково: і сущим,

І тим, що будуть, що були,

Однаково морям і пущам,

Словам безсмертним і вмирущим -

Нікому слави чи хули!..

Та я сказав: що хочеш.

Часе, Усе віддам тобі по край -

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай?

Не зачіпай його, малого,

Не бий його і не пали,

Бо перед ним іще дорога,

Бо перед ним багато й много,

І ми із ним ще не жили!

Ще все нам з ним - передсвітання:

І перші сльози перших снів,

І перший сніг з усіх снігів,

І перший берег з берегів,

Й любов ота, що є остання!

І очі молодої зливи,

І тьохкіт серця уночі,

І білий цвіт, і камінь сивий,

Солодкий сон оси і сливи

Й сови у присмерку сплачі.

Це все нам з ним - сама тривога,

Це все нам з ним не відбуло,

Це все нам радісно і довго.

Це все нам з ним,- як перед Богом

Кажу тобі,- не перейшло!..

Все те, що хоче,- обіймає

У неодмінності своїй,

Слово серцем напуває,

Слово більше не вертає...

Моє ж живе ще - пожалій!..

Я знаю, ти в своєму плині

Нікому спуску не даєш,

Ані державі, ні дитині,

Ні сивині, ані дружині! -

 Безсмертне сієш, смертно жнеш!

І з невблаганними очима

Ти йдеш крізь вічність і крізь мить,

І темінь в тебе за плечима,

Я поперед тебе мла-темнина,

Я тобі нічого не болить!

Чи солодко, а чи солоно

Тобі дарма - нема чи є...

А тут - і трепетно й шовково! -

А тут животворяще Слово

Мого народу і моє!

Це слово людської надії,

Це слово крізь хрести і прах,

Крізь пил віків, усе в сльозах,

 Пробилось, вижило, зоріє,

Горить у мене на устах!..

Вночі, середночі хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо.

Так ходить лихо - Час прийшов...

1985-1986 Київ - Нью-Йорк

Сумні без батька двоє діток цих.

На пагорбах, на вицвілім стернищі

Одне пасе козу, друге пасе корову,

А мати із сапою день при дні

На буряках на школу, і одежу,

Та на харчі вже грішми заробляє

Й поволі старіє щовечора сама...

Вони ж собі обоєнько удвох

Тихенько граються та сваряться тихенько...

Я вже забув, як звати їхню маму.

Якщо ж і не забув - то що із того? -

І цинкове відро на  лишайчастій лаві,

Та їх обох, темнавих в темноті,

Одне до одного притулених в дрімоті.

Їх не забув я. Не забув сапи,

Що їх обсапує для школи, та одежі,

Та для харчів, та й більше ні для чого...

Я вже забув, як звати їхню маму...

Її  ім'ям мій освітився хрест.

1974

Стоїть мені моя гірка зоря...

Моя єдина зоре-пересмуто,

На землі злі, на зморені моря

Твій віщий погляд сяє мені люто.

Ти бачиш, моя зоре, крізь пітьму,

Як зв'язаний своїм я власним домом,

Своїм убогим домом, що йому

Живу я, зоре, віща моя мово.

Кричить-горить занедбаний мій дім,

Мій дім убогий ладен старцювати,

Горить усе з-під ніг, з'їдає душу дим,

А ниву й не засіяно, щоб жати.

Не встиг ще знять коромисла з плеча,

Як відра вже порожні, наче сниво...

Вже стільки всього впало, що аж дивно,

На серце, на тоненьке, як печаль.

Вже стільки тої лютежі і стугни

Перебуло на нашій голові,

Але дивись - ще мрії в нас живі,

І щастя і добро нам мокрі чола студять,

Мій віщий знаку, сестро золота,

Моя єдина воле-пересмуто,

Гори мені хоч мить на всі мої літа,

І погляд твій мені хай сяє люто.

1964

Баба  Марта

Дванадцять рублів пенсії, коза,

Синенька хата на одну кімнату,

Й сама вона, як ця коза-сльоза,

З ціпком з акації йде молоко міняти

По стежці над лиманом у курорт -

Курортним людям молоко за гроші.

Назад несе хлібину попід горб,

І  босі її ноги у пороші

Дрібненько пухкають,

                        як темні два листки,

По спориші, по баранцях додому.

Болять на дощ їй крижі і кістки -

Не доведи боліть отак нікому.

Не доведи нікому й цю козу,

Що витягнула руку їй, проклята,

І виноградну зв'ялену лозу -

Де сил настарчиш з нею клопіт мати?

Отак засну - нехай реве гроза,

Отак засну - й не буду більш вставати.

Ненагодована хай бекає коза,

Дванадцять рублів пенсії і хата.

1969

Грім

Була гроза, і грім гримів.

Він так любив фиміти,

Що аж тремтів, що аж горів

На трави і на квіти.

Грім жив у хмарі, і згори

Він бачив, хто що хоче:

Налив грозою грім яри,

Умив озерам очі.

А потім хмару опустив

На сад наш на щасливий

І натрусив зі сливи слив,

Щоб легше було сливі.

Та тут до грому навздогін

Заговорила груша:

«Трусніть і грушу, дядьку грім,

Бо важко мені дуже...»

І дядько грім сказав собі:

«Потрушу я і грушу.

Бо небеса вже голубі

Я покидати мушу».

1969

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,

Де на колінах яблуні спить вітер.

А згорблений чумацький небопад

Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,

Що настромились, падаючи мовчки.

Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоском

І сонно слуха думу колоскову,

І сонна тиша сонним язиком

 Шепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажаниний ряд

Заплутався у сонному волоссі ночі..

Ходімте в сад. Я покажу вам сад.

Його сумління покажу вам очі.

1964

Синій сон у небесному морі,

Сплять часи, і віки, і літа.

Я лечу у сіянні прозорім,

Труться зорі німі об літак.

Спить жадання якесь таємниче

На всесвітнім святковім чолі,

Тиша тишу по імені кличе,

Пахне пилом і потом Землі.

Пахне сіном з Чумацького Возу,

Що мені сивиною сія,

І тремтить, як стебло верболозу,

Зачарована мрія моя...

Доки в серці бажання не пізні,

Доки юності чиста пора,-

Подаруй мене. Земле, Вітчизні

І води подаруй із Дніпра.

Доки доля дорогу стеле,

Доки в снах я літаю ночами,

Доки весни стоять за плечима,-

Подаруй мені дівчину, Земле!

1957

Кохана ти

не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю

людиною

а просинаюся деревом

і вранці

шумлю у нашому подвір'ї

і сусіди дивуються

звідки

за ніч

виросло таке

дерево

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю людиною

а просинаюся

хмарою

яка зачепилась

за середвіття двадцятого віку

і яка не знає

куди їй пливти

і все небо

дивується

що це в мене за хмара

яка не знає

куди їй пливти

адже вона знає ця моя хмара

що єдина вітчизна у неї

це я

небо

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю Миколою

а просинаюся

поїздом

який везе під ракетними небесами

мільйони дівчат

таких

як ти

кохана.

1965