До вже майже звичних чвар на Євромайдані у Києві додалася ще одна тема – загалом, цілком очікувана. Депутат Анатолій Гриценко подав заяву на вихід з фракції «Батьківщина» і оприлюднив кілька майже сенсаційних заяв.

«Я – людина, яка ніколи не обманювала», – заявив Гриценко. На жаль, схожі слова в Україні вже чули…
Загалом, цього цілком можна було очікувати – депутат і до того не вирізнявся зговірливим характером, але, за дивним збігом, в найкритичніші моменти його чути майже не було. А тут – заледве кількість претендентів на президентське крісло перевищила число три – відразу де й сила взялася.
Тим не менш, окрім гучних заяв, від політика почули цікаві речі, про які варто задуматися. І вирішити питання, які поставив у своїх заявах політик, не так вже й просто.
Однак, про все – за порядком.
13 січня Гриценко написав на своїй сторінці в Facebook повідомлення про те, що людей на Майдані Незалежності меншає. Що, загалом, цілком логічно – «український Рамадан» ще не скінчився, а в цей період більшість громадян до активності надаються дуже тяжко.
Тож якби тільки Гриценко написав про те, що на Майдані стане менше люду, навряд би чи це викликало такий спротив.
Окрім того, Гриценко висловив сумнів у тому, що лідер фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк дотримається слова і піде 22 січня в кабінет президента Віктора Януковича, щоб прочитати йому текст закону про звільнення від покарання учасників протестів.
Що теж загалом спірне питання – цілком можливо, що і піде, і прочитає, але чи буде з того якась користь для країни – тяжко сказати. Сенс акції доволі розмитий, і нагадує гру на флейті перед стадом бізонів.

Тим не менш, того ж таки 13 січня народні депутати від «Батьківщини» відмовилися проводити засідання фракції у присутності Гриценка і почали вимагати, щоб він покинув засідання.
У відповідь Гриценко заявив, що і надалі говоритиме все, що думає, про діяльність членів своєї фракції: «Як і раніше, говоритиму колегам по опозиції правду, пропонуватиму рішення, які вважаю правильними й ефективними, спонукатиму до дій, замість імітації боротьби та загравання з владою. Як і раніше, робитиму це спочатку непублічно, очі-в-очі, а не слухатимуть – тоді говоритиму публічно, аби ви робили власні оцінки і висновки. Як і раніше, діятиму заради успіху спільної справи, а не задля власних рейтингів чи майбутніх посад».
А через якийсь час Гриценко вже написав заяву про вихід із фракції «Батьківщина», «у зв’язку з неможливістю впливати на прийняття рішень».
В «Батьківщині» відразу відреагували – попросили скласти мандат, як і домовлялися. Тим не менш, до такого кроку Гриценко явно був не готовий. Мовляв, у «Батьківщину» його запросила персонально Юлія Тимошенко. «Вона сказала, що якщо я буду там номером 2, це посилить партію». Так то воно так, але без «Батьківщини» навряд би чи Гриценко потрапив до парламенту…
І тут почалося…
Депутат від «Батьківщини» Андрій Павловський нагадав, що Гриценко, замість Майдану, всі свята відпочивав за кордоном разом з родиною, в той час коли його колеги цілодобово жили на Майдані.
«Він (Гриценко) повернувся після свят, почергував декілька годин на Майдані і почав робити висновки, критикуючи все і всіх. Ну, взяв би поставив свій намет на Майдані, вивів би свою родину, помічників, пожив би там тиждень і тоді мав би повне моральне право критикувати. Можна не любити лідерів опозиції, але для чого «тролити» людей, які перебувають на Майдані, і, потім, старі образи не повинні для такого державного діяча бути вищі, ніж спільні інтереси «, – заявив Павловський.
Якщо це й справді так – і якщо Гриценко й справді їздив відпочивати під час свят – то на звання політика претендувати вже нема чого. Тим більше – політика, який претендує на найвищі посади в державі і на те, щоб впливати на виконання рішень. Сумно, але факт.
Але це не применшує вагомості заяв Гриценка.
В ефірі «Громадського TV» Гриценко заявив, що Яценюк його персонально просив не вимагати арешту Клюєва і Сівковича – людей, котрих фактично майже офіційно визнали винними за побиття 30 листопада на Майдані.

Це вже серйозніша річ. Єдине питання, котре виникає в цій ситуації: якщо і справді саме Клюєв і Сівкович були організаторами побоїща, то чого їх так легко «здали»?
Далі з’ясувалося, що оточення лідера фракції Арсенія Яценюка контролювало переговори силовиків і могло знати про можливий розгін мітингу на Майдані Незалежності в ніч на 30 листопада.
Один з офіцерів «Беркуту» передав Гриценкові радіозаписи переговорів всіх спецпідрозділів, які відбувалися в ніч з 29 на 30 листопада з 3 ранку до приблизно 6:20 ранку.
«Я зробив декілька копій, щоб залишилося. Тому, що я не вірю, що (генеральний прокурор Віктор) Пшонка проведе розслідування. І в тому вже переконався. Я передав офіційно це Пшонці і потім на допиті це підтвердив, що вони (переговори) справді дійсні. І вони сказали, що це справді дійсні переговори. Потім була розмова з Яценюком і він каже: «Знаєш, дарма ти це зробив… Тому, що до того ми контролювали всі радіопереговори «Беркуту», – процитував Гриценко розмову з Яценюком.
«Тобто мали доступ до частоти, прослуховували і знали, куди «Беркут» переміщається. А після того, як передав (записи правоохоронцям), начебто ця можливість втратилася. Якщо Яценюк та його люди контролювали ці переговори, то на тих плівках, які я передав, було чітко видно, що з 3-ої ранку це побоїще готувалося. Чітко були позивні названі, вулиці, підрозділи, хто куди йде… У мене просте питання, чому не врятували людей, яких побили? Чому негайно не приїхали і не викликали інших?» – зазначив Гриценко.
Окрім того, за словами Гриценка, Яценюк і Мартиненко проводили сепаратні переговори з Клюєвим.
Це вже доволі серйозне звинувачення, і воно доволі схоже на правду.
Більше того, неозброєним оком помітна доволі чітка закономірність: як тільки люди збираються розходитися, відразу когось серйозно б’ють. Студентів, весь Майдан, Тетяну Чорновол, Юрія Луценка.
Відчувається рука певної частини олігархів, котрим дуже і дуже не вигідно, щоб люди розходилися. Те, що за більшістю опозиційних політиків стоять олігархи – ні для кого не секрет.
Теоретично будь-який опозиційний політик у ситуації Майдану і мав би проводити переговори з владою – хоча б задля того, щоб уникнути кривавого побоїща.
Однак якщо переговори і справді проводилися – то результат їх доволі цікавий. Людей б’ють саме тоді, коли вони збираються розходитися. Якою тоді є мета переговорів? І яка взагалі мета опозиційних лідерів?
Розмова Гриценка з Мустафою Найемом час від часу велася на підвищених тонах – амбіції було помітно ясно і чітко. Що сумно.
Тим не менш, маємо привід для роздумів.
Заяви Гриценка доволі схожі на правду, відтак, потрібно їх враховувати.
Іншими словами, це означає, що у владі є люди, котрі вирішили не давати Майдану розійтися. І для того, щоб втримати Майдан на місці, вони не гребують звірячим побиттям людей. Тобто їхня мета – втримати Майдан. Для чого? Швидше за все, для того, щоб скинути Януковича і замість нього поставити «свою людину», і та людина, швидше за все, належить до опозиції. Це кепсько.
Тобто, якщо Майдан розійдеться – нас або просто поб’ють і змусять зійтися назад, або ж потім по одному переб’ють закулісні ляльководи з іншого табору. Таким чином варіант «помаленьку розійтися» відпадає.
Варіант «стояти до 2015 року» теж не дуже добрий. Навіть Гриценко, який повсякчас наголошує на своїй державницькій життєвій позиції, не зміг втриматися від різдвяної відпустки поза межами важливого для країни явища.
Варіант «сидіти і чекати, що скаже опозиція» теж не дуже підходить. Навряд чи опозиція не знає, що робити – швидше за все, знає. Однак широкій громадськості ці плани, швидше за все, скажуть вже тоді, коли варіантів вибору в неї не буде. І, швидше за все, це будуть саме ті плани, які схвалили на «сепаратних переговорах».
Тобто, це теж не найкращий варіант.
Вся надія – на стихійну самоорганізацію і на те, що «ляльководи від влади» хоч десь та й прорахуються. Як казав бравий вояк Швейк, «якось то воно буде, бо ще так не було, щоб ніяк не було».
За той час, поки країну, фактично, напівсиломіць змушують на Майдані виробляти власну ідентичність, у будь-якому випадку у значної частини суспільства виробиться відчуття «плеча товариша». А там вже можна розраховувати і на те, що принаймні якась частина людей поволі зможе перебороти наслідки нашого національного лиха – травматизації психіки. Адже це саме вона нам дає, окрім всього іншого, віковічну нелюбов до своїх «гетьманів». У багатьох випадках ця нелюбов виправдана, але є у неї цікаві нюанси. Тих, хто справді щось робить для людей, не люблять найбільше. А от тих, хто над людьми знущається, якщо й не люблять, то толерують.
Для травмованої психіки це цілком закономірно. Логіка приблизно така: «добрих гетьманів» не буває, тому той, хто робить щось добре, обов’язково потім зрадить, і якщо йому симпатизувати, то потім буде душевна травма, страшне розчарування. А останнє для травмованої психіки – найстрашніше А от той, хто й виглядає, як справжній бандюган, і ніц не обіцяє – то ж таки правдивий чоловік, якщо його підтримати, то жодного розчарування не буде.
В такої стратегії є ще один підводний камінь: якою б не була чесною людина, ідеальних людей не буває. Кожен має свої вади, свої слабкі місця. А ідеальних гетьманів не існує за визначенням – навіть до Матері Терези і Махатми Ганді можна поставити купу претензій. Тому будь-яка людина рано чи пізно помилиться. І тому травмоване суспільство зазвичай тяжіє до того, аби обирати собі в керівники саме тих гетьманів, котрі, що б вони там не говорили, але всім своїм виглядом вони чітко і однозначно демонструють, що жодного кроку назустріч людям робити не збираються. Для травмованого суспільства такі керівники мають величезну цінність: вони не сплюндрують надій з тієї простої причини, що жодних надій на них не покладають.
Відтак вже саме щеплення Помаранчевою революцією було надзвичайно цінним не тільки тим, що люди повірили у лідерів, а й тим, що всі побачили, що після зради лідерів небо на землю не падає. Звісно, це неприємно, але не смертельно. Більше того – ідеальних лідерів не буває – тож не лишається іншого виходу, окрім як навчитися впливати на неідеальних і змушувати їх коригувати свою стратегію. І дуже уважно слідкувати за їхніми діями, а раптом що – хапати за руку. І от саме в цьому процесі правдоруби- «Сноудени» є навдивовижу цінними помічниками.