Жив на світі
маленький хлопчик Іванко. А з ним – його маленькі невидимі друзі: Вушик,
який мав дві кімнатки у вушках хлопчика, Горлик – у великому та
просторому горлі та Носик, котрий хазяйнував у носику Іванка. Друзі жили
дуже мирно й ніколи не сварились, а навпаки, допомагали один одному.
Увесь день вони трудилися для свого маленького Іванка. І у кожного з них
була своя дуже важлива робота. Горлик, прокидаючись від Іванкового
позіхання, відразу ж біг у комору з усякими буквами і швиденько складав
слова та випускав їх із Іванкового рота. Першими ранковими словами були
„МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” Потім, поки Іванко одягався, у Горлика було трішки
часу щоби приготуватися до ранкового чищення зубів. І так щоранку. Після
цього хутко біг по великого возика і, коли Іванко підносив ложку з їжею
до рота, Горлик усе забирав та відвозив аж у самісіньке горлечко. Це
він робив дуже часто впродовж дня, бо Іванко був хлопчиком, який любить
попоїсти. От так увесь день. То букви з комірки виносити та складати у
слова, то їжу возити. А ввечері, почистивши зуби, якщо Іванко забував,
прибравши у просторому горлечку, зустрічався, спілкувався з Вушиком та
Носиком і спокійно засинав. У Вушика була своя робота. Перепочити,
на відміну від Горлика, не мав і хвильки вільної. Постійно він те й
робив, що ловив усі звуки, які залітали у обидва вушка хлопчика та,
розділивши їх на окремі групки, пояснював Іванкові їх значення. Так,
наприклад, на окремій купці лежали звуки природи: спів пташок, шум вітру
та шелест листя; на іншій – стукіт молотка десь у сусідській квартирі,
сміх дітей на вулиці; а на найбільшій – слова, сказані до Іванка, або
просто такі, що пролітали ненароком. Та була дивина. Чомусь, коли тато
чи мама говорили до хлопчика, щось повчали його чи сварили, Вушик ніби й
старався і добре все ловив та складав, а вони раз – і вилетять через
інше вушко. Часто непереливки було за це Іванкові. Носик також не
сидів склавши руки. Він справно ловив усякі пахощі й аромати. А лишень
прокинувшись, одразу провітрював обидва коридори. Та й уночі не було
йому спокою, завжди мусів бути на сторожі. У нього ж було дуже важливе
завдання. Все повітрячко яке заходило, він мав, прочистити та перевірити
і лишень тоді пускати далі. Та ще одним важливим завданням було – не
допустити злих шкідників – Вірусів, які так і норовили залізти у Іванків
носик. От одного разу зібралися друзі ввечері після роботи у
Горлика, в якого було найпросторніше, потеревенити та поділитися
турботами. – Як гарно у тебе, Горлику! – зауважив Вушик. – Моя хатка
не така велика, хоч і з двома кімнатками. Та й не зачиняється на ніч,
як твоя. Коли щось уночі прилетить повз вушко, то я повинен швидко
спіймати. – Так, Вушику, моя оселя також не така простора, як
Горликова, – підтримав його Носик. – І коридори довгі, та й розвернутися
ніде. – А можна, Горлику, ми сьогодні у тебе заночуємо? – запитав
стиха Вушик. – Коли якийсь звук Іванко пропустить уві сні, то це не
біда, міцніше спатиме. – Так, Горлику дозволь нам у тебе заночувати! –
підхопив і собі Носик. – А я вночі все одно вставатиму та перевірятиму,
як там повітрячко, чи чисте. А вірусів я вже давно не бачив, мабуть,
десь далеко вони... – Ну гаразд, залишайтеся. Та дивіться, щоб Іванко ні про що не дізнався та щоби ми його не підвели. – Ні! Ні! Не дізнається! – закричали друзі. – Усе буде добре, от побачиш. Спасибі тобі, Горлику. Друзі,
вмостившись зручно, заплющили оченята і поринули у солодкий сон. Та й
заснули так міцно, що й не зчулись, як прокинувсь Іванко. Заметушились
тоді, забігали. Кожен поспішив у свою хатинку. А Горлик швиденько зібрав
із комірки літери та недогледів і замість звичного „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!”
зібрав – „МАМО! СІСТИ!” – Куди сісти? – здивувалась мати. – Іванку,
ти що, чи не захворів бува? Іди швиденько вмиватися та на кухню, я
зварила смачну манну кашу. І одягайся тепліше, коли підеш у школу, бо
холодно сьогодні на вулиці. – Ой, справді, що це я? – здивувавсь Іванко. – Горлечку, ти що? Дивися мені, не пустуй. А
Вушик із переляку та метушні не всі звуки встигав ловити. І тому почув
Іванко лише – „ВУЛИЦІ!” Та й Носику довелося важко попрацювати. За ніч у
коридори разом із повітрям понадувало багато бруду, от він тепер
змушений був брати мітлу та совок та весь цей непотріб вимітати, й через
те Іванко раз по раз пчихав. Та, не почувши вранці материної поради
одягатися тепліше, тільки вийшовши з дому, відчув, що прохолодно. Та
куди вже повертатися. Пішов далі. Щоби хоч трішки зігрітися, почав
Іванко підстрибувати і бігти. Так засапався, що аж рот відкрив. Ось тут і
почалось. – Іванку, Іванку, закрий ротик, дме, застудишся, – благав подумки Горличок, закриваючи собою Іванкове горло. Та
куди там! Іванко ще й морозиво купив дорогою, від чого стінки хатки
стали зовсім червоні. І Горлик забив на сполох. Закалатав у дзвіночок,
поскликав усіх помічників-захисників, щоби допомогли залікувати червоні
стінки оселі. Від цього у Іванковому горлечку, й у всьому тілі, стало
так гаряче, що в хлопця аж щоки пашіли. Це звелася на ноги підступна
пані Температура. І може, й усе обійшлося б, та ще й у носі не було
все гаразд. Носик, який уранці проспав та потім довго доводив до ладу,
не помітив, що вночі, поки його не було вдома, у помешкання заліз
маленький злющий Вірус. Та й заховався у закутку. А коли Іванко вийшов
на вулицю та ще й промерз, Вірус почав рости і поводитись, як господар.
Що ж бідний Носик мав робити? Як тільки він не намагався вигнати
поганющого Віруса, та це було дуже важко. Вірус завжди з’являвся там, де
було хоч трішки пилу чи бруду. І Носик був змушений постійно мити та
промивати обидва коридори, від чого у носі Іванка ставало мокро. Учителька, помітивши, що з Іванком не все гаразд, завела його до чергової медсестри. –
Іванку! – вигукнула медсестра, змірявши температуру і подивившись на
запалене горло хлопчика. – У тебе дуже висока температура. Зараз я
зателефоную твоїй мамі, нехай забирає тебе додому. Ти хворий. У тебе
грип. Незабаром прибігла Іванкова мама і забрала хлопчика додому. А
Вушик, Горлик та Носик уже зовсім вибились із сил. Їм потрібна була
допомога, щоб оборонятись від Віруса, який розростався і нахабно
хазяйнував в оселі Носика й Горлика. І поміч не забарилася. Мати
привела Іванка додому, поклала у тепле ліжко, вкрила м’яким покривалом і
напоїла чаєм із цілющою малиною і медом. Враз, звідкілясь узялись
маленькі прудкі хлопчики-лікувальники з міцними шаблюками і кинулись на
бридкого Віруса. Один із помічників гукнув до друзів: – Вушику, Горлику, Носику, мерщій готуйте Іванка до сну! Так нам легше буде боротися. Запекла
була боротьба. Лікувальнички не зупинялися ні на мить. А Іванкове тіло
аж пашіло від жару. Та Вірус ставав дедалі меншим і меншим. І коли
вранці Іванко прокинувся, то майже виздоровів. А коли Вірус і
Температура були переможені, Вушик, Горлик та Носик зібралися разом і
дали слово, що ніколи не залишать без нагляду домівки і гарно
доглядатимуть свої володіння, а одночасно оберігатимуть і хлопчикове
здоров’я.
|