Львів’янка Наталя Трохим – письменниця, перекладачка, педагог та організатор оригінальних літературно-освітніх заходів. Авторка трьох поетичних збірок, низки художніх перекладів, лауреат премії ім. М. Рильського. Не тільки перекладає сама, завдяки чому можемо читати український переклад з англійської «Опівнічних дітей» Салмана Рушді, «Пітера Пена» Джеймса Баррі, «Пофараонимо» Джеремі Стронґа, а й залучила до цікавої і захопливої праці перекладача й рідних дітей, і гуртківців літературно-перекладацької студії «Голос». Поетеса також ініціювала Львівський дитячий Фестиваль художнього перекладу, який вже кілька років поспіль збирає перекладачів - від зовсім малих дітей до студентів, які вдосконалюються у тому, щоб передавати рідною мовою іншомовні поетичні і прозові шедеври.

Я-таки тамтешня -
не тутешня,
потойбічна,
зроду - недоречна,
з неминущого
у неприйдешнє
вітром випадковим
з вирію завіяна,
мамою
під сонце зимове
принесена,
на життя
народженням приречена...
Чи, може,
тобою намріяна?..

    ***
Я до тебе
не просто приходжу -
я щоразу до тебе вертаю
з того світу, із того краю,
де сама себе не знаходжу

Як додому з війни солдати,
як невинні з тюрми на волю -
до притомності
з дикого болю -
так я мушу до тебе вертати.

Залишивши життя за собою,
я іду, мовчазна і окрема...
Подаруй мене мені знову.
Зустрічай -
я вертаю до тебе!

    ***
Забули пальці
дотик струн,-
Забули струни
дотик пальців...
Крізь пил
німих імпровізацій
сльозою
проникає сум...
Бринить
давно забутий біль,-
звучить
предтечею страждання.
І переношене кохання
вже на життя не має сил...

    ***
Вчора дощ,
старий пілігрим,
зачепився
плащем за місто.
Постояв,
погрюкав у грім,
розкотився
під небом піснею -
споконвічною,
вічною піснею -
і вона покотилась згори.
Рикошетом
від вікон і стін,
чи сльозою
по стінах і вікнах -
від Високого Замку,
бруківкою -
аж до Полтви,
у самий діл:
хто мав очі, той бачив її,
хто мав вуха, той слухав її.
Колисковою стала мені
і збудила та пісня вдосвіта:
розхиляю вікно -
ще й досі,
прислухаюся -
так, ще й досі,
простягаю долоні -
це він,
вічний дощ
над містом моїм,
вічний дощ
над правічним містом...

    ***
Дощ хлюпоче:
хлюп-хлюп-хлюп,
я - охоче!-
сплю, сплю, сплю;
дощ дахами:
-дум-дум-дум,
а думками -
сум, сум, сум;
смуток ніжністю присплю,
посміхнусь тобі: люб-лю;
нас захлюпнуть не дощі -
любо-любо-любощі;
ніч шепоче:
-лю-люб-лю,
я - не сплю, не сплю,
не сплю...

    ***
Я залишу
тобі на пам’ять
замість фото -
рентгенограму.
Тоді
ти зможеш сказати,
що бачиш мене
наскрізь?

Весна невтішна

Когось би рідного -
покликала,
комусь би любому -
поплакала:
весна
кульгавою калікою
до мене
ледве дочалапала..
хоч як її заклично
кликала,
хоч як її, неквапну,
квапила -
весна,
що мала бути втіхою,
всю мені ніченьку
проплакала...

    ***
Прискалене око обрію
зіницею сонця червоною
з-поміж рожевих
хмар-повік -
дивиться, як востаннє...

    ***
Втома...
І тому я знову -
з дому -
сном -
у сонм
сновид, сновидінь
і снобачень:
по-англійськи,
так, ніби
це не я вже,
а справжній
добрий старий
англієць-гном,-
непомітно, без слів,
без ніяких пояснень, пробачень,-
навіть ні!: як його тінь!
І спробуй мене віднайди -
до біди! -
у цій сновидющій каші!

Серце восени

Я серця свого
не чула давно.
То, може, воно
відлетіло у вирій?
Може...
Але - Боже!-
до кого пристати йому дорогою?
Воно ж не схоже
на птаха жодного!
Його ж не приймуть
ні зграя, ні ключ -
заклюють!
................................................
-Тихо...
Не дихай...
До грудей притули руку,
і - ні звуку...
Чуєш? Стукає -
обережно, як гілка в вікно...
Впізнаєш? -
Це воно...

    ***
Моє серце -
безлюдний острів,
від усіх берегів -
далекий...
А тебе
мені сни приносять,
як нежданих діток -
лелеки...

    ***
Цей світ,
тривимірний
і заразом безмірний,
для мене -
неймовірно непомірний,
зі мною -
безнадійно неспівмірний,
як ти,
зневірений
і заразом - невірний...

    ***
Мені немає місця
на землі -
і під землею
ще немає місця.
Я - ніби листя,
осіннє листя,
пожовкле листя
на сирій землі...

    ***
Я голову схиляю на крило -
мені, як птиці,
хочеться у вирій...
То хай би я полетіла,
а вам би лишила
тіло
(воно - зрозуміле:
змарнують - змарніле,
вцілуюють - вціліле),-
і тоді,
хоч як би воно дзвеніло
у дзвони серця,
хоч яким би криком
нелюдським дерлось,
рвалось із клітки,
що зветься грудною,-
хоч як би воно
вмирало за мною!, -
я не почую
і не повернусь,
бо буду далеко...
І може тоді хоч,
зі мною - далекою -
стане вам легко.

    ***
Захід
спалює минулий день,
схід
запалює минулу ніч,
а тим часом
навіть «дякую» твоє
звучить
як прокляття...
A я - не плачу:
бачиш?-
це
після слів прекрасних
вже й слова страшні
починають втрачати
сенс.

    ***
Моя ніч - одинокий
одноокий циклоп
з оком-місяцем і
ластовинням зірок
на чорних
холодних
щоках...

    ***
Осінь...
Соняхи від сонця
відводять очі,
хилять голови
до землі -
літо тут
спочиває...

    ***
Тим, що перехворіли
на ейфорію
життя,
залишається ще
ейфорія
смерті.
Цікаво, чи рецидив
можливий?

    ***
Похилений хрест
на забутій могилі...
А в партитурі ночі,
недбало кинутій
на пюпітри вітру,
недбало розгорнутій
на якійсь-там сторінці,-
зорі - ноти...
Могила німує. Немає надії.
І нема симфонії,
бо симфонія світу
бездарно розірвана
на окремі такти
самотніх сузір’їв
людьми самотніми...
Могила забута...
Вже ніхто не згадає,
не згадавши досі.
Лиш, може,
безтямно-білою блискавкою
безтямно-чорна ніч
розпачливо заволає:
-Хто ти? -Хто ти?...

    ***
І той,
хто зціловує сльози з очей,
хто ніжність плекає
в розпачливих пальцях,
кому,
як безногий жебрак на асфальті,
душа моя зболена душу пече;
і той,
хто акордом знервованих струн
примушує пам’ять
зіп’ятись навшпиньки,
смичком, ледь здригнувшись,
торкнутися скрипки -
і - лихом об землю,
як циган-хитрун;
і той,
хто один мені - батько і син,
невінчаний муж мій,
зворушливий лицар,-
невже він мине?
спопеліє в зіницях?
Лиш спогадів жменю
жбурне навздогін...

    ***
Туман манкий...
І роси сіє вечір.
Медвяний келих
сонячного сяйва
зімлілим небом
випитий до краплі.
А місяць вже кує
сріблясту шаблю,
і срібні іскри
сиплються зірками
в нічної тьми
бездонний чорний глечик...
Піднявшись, скупана,
із трав духмяних,
ніч по землі
волочить чорні коси,
їх довгі пасма
місяць відтинає...
Минає ніч.
Світлішає... Світає...
Зворушливий,
як проліскова просинь,
у лоні неба
торкається ранок.

    ***
З усіх див світу
я не хочу нічого -
анічогісінько!
Тільки дива одного,
найбільшого, найдивнішого -
хочу від тебе,
найближчого, найріднішого.
Прошу тебе:
подаруй мені радість,
Не позич, а - назавжди!
Хочеш? Можеш? Маєш?
Подаруй мені!

    ***
Надворі дощ. Щедро
розсипають хмари
бісер рос,
ранками назбираний
в сірі тайстри.
Рисками бризків,
скриками крапель
дробиться бісер
об гострі гребені дахів,
до пологих спин
тротуарів і вулиць
притуляється,
розбиваючись і гублячись,
на нитку мого погляду
невпинно нанизується
дрібним, прозорим,
ніжним намистом, -
та затриматись
не встигає:
нитка рветься,
бісер спадає...
Так і не вийшло
у мене намиста
із дощового
краплистого бісеру.
Ну нічого,
побуду без нього.
До наступного дощу -
підожду.
Ждати - недовго!

    ***
Дивно, але різні -
рабством поборені,
горем огорнені,
спокоєм втишені,
щастям охоплені,
самоненависні,
самозакохані,
чи то радісні,
чи самі сумні -
люди не люблять смутку.
Краще їм кинути
сміху грудку,
ніж принести
сумне своє серце...

    ***
Минулого дня
на дзеркальному дні
майбутнє майнуло мені.
Озвалося -
десь аж здалеку -
старістю.
Але не столітнім голосом, ні -
тільки ниткою сивини,
що колись по ній
до клубка дістанусь
(нитки - дві:
це якби
одна,
Боже збав,
увірвалась).

    ***
Знаю:
тебе побачу -
боляче стане очам!
Але й тоді,
але навіть там,
на дні
зіниць моїх,
чорних, як гріх -
горем спалених
дочорна,-
шукатимеш себе дарма:
нема!
Ні тебе, ні мене -
нікогісінько!
...А голівонька -
вся сивісінька...

    ***
Моє місто змарніло
від осені,
захололо, зчорніло
від осені,
на очах постар(ло
від осені -
а втекти не зуміло
від осені,
і терпляче скорилося
осені,
як корюся і я
своїй осені...

    ***
Подих
висушить вогкість вуст,
погляд в спину -
не озирнусь,
поклик - пострілом!-
не повернусь,-
ані здалеку,
ані зблизька...
Твого імені -
не торкнусь,
безіменному -
усміхнусь...
За той усміх
скорботних уст -
помолися...

    ***
Давно колись,
тому десь років з двісті,
у місті,
попід моїми вікнами,
ходили мандрівні музики
з катеринками.
А тепер старим
містом моїм
ходять, мов мокрі тіні,
похмурі дні,
гримотять, як дурні,
маракасами дощовими.
Може, визирнути мені,
кинути дріб’язок їм до ніг:
- Досить!,-
але ж вони
нічого не просять:
просто - ходять собі...

    ***
У світі сивих снів,
у світі сивих дум,
у світі сивих мрій
пливе мій сивий сум -
пливе, та не спливає...
Я сум перелечу
на парі тихих крил,
бо я сама - сова
у світі сивих див...
...Плач сивої сови
далеко завмирає...

    ***
Дощ малює мені
на сірому полотні
ночі
дві білі постаті -
чоловічу й жіночу.
Щедро кладе мазки,
широко,
так, що аж наскрізь
полотно промокло,
так, аж фарби йому
потекли патьоками,-
і залили,
змили геть-чисто
дві постаті білі,
залишивши лиш місто
і мене саму, сірому,
на сірому тлі нічному.
Але - що ж:
це ж - дощ...

    ***
Сонце тьмяне,
від безсоння п’яне,
випасло густі
зарості туману
вже й по цей
бік Землі,
і тоді стало
таке нестерпно-яскраве,
що ранок не зміг
стримати сліз.
А сонце - нахаба!-
райдугою -
у кожній сльозі!-
в очі йому
сміялось!

    ***
Чуже плече -
пече,
в чужих очах -
острах,
коли
за сльозою сльоза тече
по моїх
щоках.
Чужі
промовлять:
-Не плач,- як:
-Молчать!,-
покладуть на вуста
німоти печать,
не побачать
посухи
в гарячих очах,
шерхлі губи
нічого їм
не прокричать,
сльози всякнуть в серце -
назад, -
і вони
відітхнуть нарешті:
- Ну от,
вже й полегшало
(бідній)...
...Але ж ти -
рідний!
Чому
не підставиш своє плече
і не скажеш мені:
- Поплач...

    ***
Візерунки слідів
на снігах лісів -
як сліди чужі
на візерунку душі...

Чоловікові на ім’я Час

Чомусь так сталось,
що чоловіки
мені коштовностей
не дарували...
І тільки ТИ
до міді моїх кіс
досипав срібла
щедрою рукою.

    ***
Мене тут не бувало
так давно,
що вже
не впізнає мене
вікно,
і навіть не гляне в мій бік -
тільки темно, таємно мовчить
про те, що таки мене
минуле моє не мине.

    ***
Просякне листя сонцем
за весну,
за літо, і -
вже восени -
засяє.
А опаде -
під снігом поховає,
у зиму заховає
цю весну.

***
Смеркає...
Камерний оркестр
із цвіркунів, трави і лісу
то вирине із-за завіси,
то знов зникає за завісою
з димів безпам’ятства і сліз...
А я їх викличу «на біс» -
тих цвіркунів, траву і ліс -
бо вже нікого не докличусь,
і клич
похилиться навскіс,
забутий
нетерплячим вітром...

    ***
Фантомний біль
відтятих крил
в мого народу
за плечима.
До кого
підемо по крила?-
Дедал - помер,
Ікар - згорів...
-То, може, до ката?
Свої відбирати?
- Марно:
крила ті
кат спалив,
бо завеликі йому були -
та й мертві...

    ***
Серед великої руїни України -
досі!-
руїни душ
в руїнах тіл
з руїн облич -
мовчать!
А як чиєсь дитя
зненацька заголосить -
його хоч не втішать,
то втишать:
-Цить!,-
(навіть як щось болить),-
бо ж не на те діти,
щоб голосити.

    ***
Ти такий великий! -
я тебе обіймаю,
як цілий світ...
Я така маленька -
ти мене обіймаєш,
як своє серце...

    ***
Квітам легше.
Квіти плачуть росами.
Торкнеться рос промінь,
сонця син,
теплим поглядом осяйним -
і кожна краплинка
стане раптом
стобарвним живим діамантом.
А сонце із вітром вкупі
до синьої скрині зберуть їх,
ті роси, ті квітяні сльози,
грім гримне по скрині
зі всенької сили -
а звідти
як сипоне дощем!
І квіти,
дощеві назустріч
здивовано очі розплющивши,
заходяться знову плачем...
...А мені
не добутись до сліз,
що в солоний камінь спеклись.
Не розмити його дощем,
не розбити його мечем,
і не зрушиш його нічим -
так і лежить
посеред душі,
дихати не дає...
...Квітам - легше.

Свіччині метаморфози

Хтось навіщось
запалює свічку,
і вона оживає, аж доки
вітер, порух, чи навіть подих
не розіб’є її серця,
або доки вона не розтане,
не спливе покірно донизу,
не стане
безформним
холодним комом,
в якому
не б’ється вже
серце вогню:
воно залишилось вище.

    ***
Ні, це не образа - просто біль ,
ні, це не байдужість - просто втома.
Сонце нам не освітило дому,
місяць ночі нам не освятив.
Це не божевілля - просто сон,
він мені багато напророчив,
пам’ять мою правдою наврочив,
спомином безбожних молитов.
Це вже не брутальність, а біда,
це вже не жорстокість, а розпука -
піднеси свої гарячі руки,
остуди до білого вікна!
Тужить вітер. Барви губить світ.
Крона неба опадає снігом.
Привид ночі виринув
з-під криги
білих рік - і вечір почорнів...
Вже образ немає -
біль лишивсь,
вже нема байдужості -
лиш втома.
Вже мій шлях в тумані золотому
десь на віки-вічні загубивсь...

    ***
Починається
третє життя.
Відкривається
третє дихання.
Крадькома себе
перепитую:
цікаво,
чи цього разу
повітря вистачить
до кінця?

    ***
Не питайте мене нічого :
все одно я не скажу правди.
Не питайте, що є сьогодні,
не питайте, що буде завтра,
не питайте мене про мене,
ні про інших, ближніх і дальніх,
ні абстрактно ані конкретно,
ні в загальному, ні детально;
не питайте нічого важливого,
не питайте нічого певного:
ну, хіба про улюблені квіти,
або ще - про улюблене небо,
але більш не питайте нічого,
бо від мене правди не діждетесь:
не тому, що брехня моє хобі,
просто правда моя - погибельна.
Цей безтямний політ над прірвою...
Вже душа, як липка, обдерта.
Не питайте: в моєму вимірі
тільки крок від правди - до смерті...
    ***
Біль мій -
Назовні -
стогоном:
- М-м-м-м...-
марно:
нікому й похвалитися ним,
диким моїм.
Ані тобі, мій коханий,
бо ти його зразу схочеш
завдати собі на плечі
і викинути у вікно,
не знаючи, що його
годі знести й удвох -
такий він тяжкий...
Ані тобі, моя мамо,
бо бачимося так рідко,
а він би мене до тебе
і близько не підпустив -
такий він невідступний...
Ані вам, мої любі дітки,
бо ще полякаєтесь раптом -
такий він страшний...
Ані навіть осені,
бо вона вже і так
вся в сльозах...
То куди ж мені з ним?
О боже мій!
Болю мій!
- М-м-м-м...

    ***
Ми з тобою - найближчі в світі,
ти і я.
Ми з тобою - найрідніші,
ти і я.
Бо ми з тобою -
одної крові.
Але - ти не боїшся,
що якось, одного разу,
якраз коли доведеться
рятувати життя,
раптом виявиться,
що наша кров
несумісна?

    ***
Мій погляд,
важкий, як камінь,
не відвести
від прірви обличчя,
не зрушити
з дна обличчя,
не піднести
з землі обличчя -
він такий незворушний,
як камінь...
Він може
тільки насилу
відірватись від мого обличчя,
відбитого на нічному
автомобільному склі,
крізь яке побіжно
просвічує світ -
сам вслід за світом,
занадто важким,
щоб могти його втримати
поглядом...

Життя за плечима

Це було вже колись -
це життя
вже колись було.
Попри мене
рікою було пропливло,
через мене
було пролягло
битим шляхом,
наді мною птахом
пролетіло було,
залишило сліди,
і зродило плоди,
і ніде не поділось -
зі мною лишилось.
Ось воно, тут -
я його впізнаю,
навіть
з заплющеними очима:
тут воно,
за плечима...