Я вітрила здійму, і червоні, і чорні, і білі,
І троянду штормів кину в вир до безумців могил,
Не шукайте мене, Вам не стане ні часу, ні сили –
Бриг Кохання летить крізь віки без керма і вітрил.

Я сама повернусь, ще й не згаснуть навіки Стожари,
Я колись повернусь, хоч Додому й нема вороття,
Я до Вас повернусь синім снігом над Кіліманджаро,
Тангом Пам’яті й Туску на вічному святі життя.

Я до Вас повернусь, хоч ніколи того не буває,
Я, авжеж, повернусь вже за день або тисячу літ,
Я до Вас повернусь леопардом живим з Нгайє Нгайї,
Босоногим дівчам у німому фламенко століть.

Я до Вас повернусь тихим бризом надвечір чи вранці
В пошматовані сни «Часу вишень» й Монмартрових чар,
Я навік повернусь в Вашу пам’ять «Летючим голандцем»
В шумовинні століть над затокою Тоса де Мар...

***

Не руш моїх кіл – я шепочу собі, як причинна,
Не руш моїх кіл – тих, богемських, на темній воді...
Не руш моїх кіл, чорних, вранішніх попід очима
Від Місяців срібних, що скрізь залишають сліди...

Не руш моїх кіл, не торкайся Помпеїв і Трої,
Не руш моїх кіл – Час усе перетворить на Міф,
На вічний Ашер, – вже Офелія плаче совою
Й заснув під Горою на брилі щасливий Сізіф...

Не руш моїх кіл, крейдяних, вогняних, галактичних,
Не руш моїх кіл – у зловісному світлі комет
Змиває Іон всі сліди в чорну зоряну вічність
І креслить та креслить кривавий пісок Архімед...

Поруш мої кола, ступи за всі Фройдівські межі,
Зітри світлотіні непевності злук і розлук,
Зруйнуй мої мури, обруш мої Юнгівські вежі,
Зостав лиш єдине – те коло із замкнених рук...

Поїзд прийде, як завжди… за розкладом

Поїзд прийде, як привид, удосвіта...
Із туманів й вітрів голосіння...
Поїзд прийде, як завжди, за розкладом
І без жодних надій на спасіння.

Поїзд прийде, як завжди, удосвіта...
Опадуть пелюстками хвилини.
Поїзд прийде, як завжди, за розкладом...
Хто рахує це листя осіннє?

Поїзд прийде, як завжди, удосвіта...
Рахів…, Стрий…, та капличка весільна...
Поїзд прийде, як завжди, за розкладом.
Хто цілує цю глицю осінню?

Поїзд прийде, як привид, удосвіта...
Стій..., Вовчій..., – лиш снігів шелестіння.
Поїзд прийде, як завжди, за розкладом.
Хто заплаче в снігах цих осінніх?

Потяг вівкне забутими мовами,
Як захриплий від ватри Чугайстер.
Й вже ніхто не зіграє Бетховена
На старенькім роялі у пастора...

        ***

Цей Синій Потік перейти
В шаленстві весняно-зеленім,
Де буки мовчать, як кати,
Безжальні і ніжні до мене.

На чорному тлі Самоти,
Де Сонце палає у генах,
Ці буки, мов рідні брати,
Найпершi молодші за мене...

Ці Чорні Ліси – назавжди,
Ці Сині Потоки – довічнi.
Мовчать Марсіанські Сади,
Рясніють Оливи космічні...

***

В тій Долині Гримлячих Копит
За стрімким перевалом
Табуном наша юність летить
І зника в хмарах чвалом.

В чорній гриві на білій спині
Вітер губить всі сили,
Дзеркала тих озер уві сні
Розплескалися сині.

Хто той вершник на білім коні,
Що зустрівся в Долині,
І чи вічний мій Єршалаїм,
Дотепер і віднині?

Те іржання іще доліта,
Цокіт й бризки довкола,
Над Долиною ніч золота,
Й замикаються кола...

***

Ta ріка на ймення Лета
В чорній сиглі кипарисів,
Чорна, гейби Чорна Тиса,
Без дараб, мостів і бродів,
Вічна Сартрівська Свобода…

Край Землі, Межа Остання,
Де габи лиш грають чорні
Й відблиск місячного Туску
Всі надії спопеляє.

Хоч ще можна повернутись,
Як Сізіф або Психея,
Чи блукати берегами,
вічність виючи, як Цербер.

Ta ріка на ймення Лета...
Випий з неї пригірщ Туску
І забудеш всі Тортури,
Все, що вигадав, забудеш.

Ta ріка на ймення Лета...
Упади в те Небо Чорне,
В Синю Прірву Геракліта
Як в дитинстві, знову й знову…

Цей Едем, Затока Спраглих,
Хто припав – вже не відрине,
У коралях і смарагдах
Мати Вод Усіх – Біміні,
Острів Щасть Усіх – Біміні.

Та ріка на ймення Лета,
Цей Потік в Безодню Синю,
Ця Країна на Гольфстрімі
Є насправді та Біміні,
Найправдивіша Біміні...

***

Той синій день з свічками горобин,
Коли отари сходять на Покрову...
Спускалась осінь з синіх верховин,
І все палало полум’ям кленовим.

Той синій день оманливо-хисткий
Сміявся й плакав сонцем і дощами.
Зривала осінь літа пелюстки
Цілунком тихим й вітром до нестями.

І марилось – збулися давні сни,
І знов здавалось, що підвладне слово,
І дивно: не хотілося весни,
Лиш вуст Її медово-калинових.

Від тих років – лиш попіл горобин:
Давно не сходять вівці на Покрову,
Холодний вітер з білих верховин
Приніс на згадку чорний лист кленовий...

***

Мій синку, твій батько – нероба і сніб:
Він вівці не пас і не плив Черемошем,
Він навіть науку, єдиний свій хліб,
Не вмів й не хотів продавати за гроші.

Він завжди і всюди ловив лише гав,
Прости йому, що ти донині
На рідній Землі свою Гражду не мав
І змушений жить на чужині.

Пробач, що лиш пам’ять про Землю батьків,
Де вітер смереки колише,
Та декілька формул і, може, рядків
У спадок тобі він залишить.

Десь марить світами захмарне село,
Та Дику з Карпатського Лісу
Запізно міняти своє ремесло
Й знов Долю шукати на Тисі.

Як щемно дивитись у очі сумні
Своєму єдиному сину,
Що тихо шепоче собі уві сні
«Поїдемо знов в Україну...»

Мій синку, ми сядемо зранку в літак,
Під хмари бузьком він полине,
Й «Земля, що була», знову нас привіта,
Карпати і вся Україна.

***

Ми розіп’яті на хрестах надій,
Патологічних марень в неможливе,
Забувши Клото, Лету й біг подій,
Як дітлахи, чекаємо на диво.

Ми мовчимо. Даремні всі слова –
Єретики приречені на страту,
Моя цнотлива Мавко Лісова,
Суворо-ніжна, як Велика Мати.

Як час летить – вже Шеннон і Париж,
Вже під крилом якийсь альпійський хутір,
Вже сходить сонце, Цюріх, повний лижв,
А на душі – карпатський туск і смуток.

Ще шість годин – й «Свісс Ейру» чорний птах
Нас рознесе у Просторі і в Часі,
Розкида душі наші по світах
І спопелить на незворотній трасі.

Ще лише мить – і в сонячній імлі
Розтане все, як зірка ця остання,
Як білий хрест на чорному крилі –
Сумна мандала нашого єднання.

***

Осіннє листя кольорів оман

Осіннє листя падає крізь вічність,
Кружля нечутно, як сумні слова.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А вітер листя і слова зрива.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А дощ цілунки й погляди змива.

У цих дощах в лісах осінніх,
Що завмирають зимним сном,
Я Вас шукаю, як спасіння,
Й літаю зірваним листом...
Я Вас втрачаю по краплині
Й гублю кружляючим листом...

Осіннє листя знов летить крізь вічність,
Осіннє листя кольорів оман.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А листя пада й пада крізь туман.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А листя сумно пада крізь туман.

В цей падолист в дощах осінніх,
В це мерехтіння за вікном
Я Вас втрачаю щокраплини
З кожним кружляючим листом.
Я Вас чекаю, як спасіння
Й літаю зірваним листом...

    ***

Додому нема Вороття
Тернові Стежини назад,
Де Погляд і Вовче Виття
Й верхами жене Листопад.

Додому нема Вороття,
Нема ні Плаєчка назад,
Лиш Попіл Колиб й Забуття
І Сніг заміта Листопад.

Додому нема Вороття –
Ні Радощів, ані Журби,
Зліта, як Лавина, Життя –
«Люби ми, Гуцулик, люби» *

Додому нема Вороття,
Ніхто не повернеться в Сад,
Зійшло, мов лавина, Життя
Крізь Цвіт, Листопад й Снігопад.
_____________________________

* Останнє речення роману
В. Андріяшика «Додому нема вороття»