Через те, що письменник проводить ці бурхливі дні на Євромайдані, ми зустрілися з Олександром Ірванцем не в його домашній бібліотеці, а недалеко від епіцентру подій– у кав’ярні «Купідон». Під кінець розмови до нас присів Сергій Жадан. Коли у нього задзвонив телефон, Ірванець вихопив його і відповів: «Я викрав Сергія Жадана, зв’язав, і тепер ви маєте заплатити мільйон доларів викупу...» Такі витівки– звичайна річ для пана Олександра, який весело розповів про свої книжки та зовсім іншим, серйознішим тоном, про те, що деякі події з його художньої прози зараз стають реальністю.

– Як виглядає ваша бібліотека?
– Я живу на дві хати– у мене частина бібліотеки в Рівному, де живе моя мама, а частина в Ірпені. Інколи сенс моїх приїздів до мами полягає в тому, що я до Рівного тягну торбу книжок, які мені тут не треба, а звідти теж тягну торбу книжок.
У мене дуже багато дивних артефактів. Наприклад, мій голландський товариш Атте Йонгстра подарував мені колись свою книжку. Я не читаю нідерландською, але ця книжка– це сторінок триста абсолютно чистого білого незадрукованого паперу, що взятий у палітурку. На обкладинці його прізвище, ім’я, а на останній сторінці біографія, фото, а всередині немає ніякого тексту– поліграфічний брак. Він запропонував це використовувати це як notes, записничок. І я маю цю прекрасну річ.
Я викладаю в Острозькій академії на відділі літературної творчості і недавно взяв туди показати студентам перші книжки Івана Малковича, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Оксани Забужко, Сергія Жадана. Більшість із них виходили у видавництві «Молодь», і там теж на останній сторінці обкладинки, розміщені фото і коротка біографія. А на знімках Андруховичу, Малковичу, Забужко по 23–24 роки. Один зі студентів сказав: «Та ці книжки варто читати лише для того, щоб подивитися на фотографії». Також маю першу книжку Євгенії Кононенко «Колосальний сюжет» (це оповідання), першу книжку Володимира Діброви «Пісні Бітлз».
У мене є багато бракованих книжок. Свого часу в моєму рідному місті видали антологію рівненської поезії, в якої було три або чотири упорядники, і як то зазвичай трапляється, вийшло у семи няньок дитя однооке. Є такий поет Микола Тимчак, у Дубні живе, то мені приписали його вірші, а Тимчакові мої (сміється.– Авт.) Ось такі дивовижні речі. Поза тим, у мене хороша бібліотека– майже ніколи не доводиться лізти в Інтернет чи позичатися.
Я колись казав, що добре бути відомим письменником, тому що ти маєш друзів майже в усіх європейських столицях і великих містах. Але мінус у тому, що всі ці автори дарують свої книжки, а я не маю такої звички– викидати їх. Німецьку, скажімо, я знаю, а коли дарує книжку голландський чи угорський письменник, то я ж їх ніколи не прочитаю, тому вони в мене просто стоять.
– Повертаємось до бібліотеки. Наскільки вона впорядкована?
– Вона була в доброму стані, але за останні півроку-рік стала зовсім розшарпана. Серед системних книжок може бути вткнута якась інша. Найближчими днями, до Нового року, ми хочемо з дружиною навести лад у квартирі і каталогізувати бібліотеку. Я поправлю все, і вона буде майже в ідеальному стані.
– А хто ще, крім вас, збирав книжки для вашої «бібліотеки на дві хати»?
– Мої тато і мама– середня інтелігенція. Вони обоє східняки, хоч я народився вже на Західній Україні: тато був із Черкащини, а мама є із Харківщини. Тато був головним агрономом Рівненського обласного управління сільського господарства, а мама– філолог. Тому вдома завжди була гарна бібліотека. Ще з 70-х навіть не знаю звідки– ні тато, ні мама не знали польської мови– у нас був «Польско-русский словарь» (тоді не було українських). Завдяки цьому в юні роки я вивчив польську мову. Ще були різні артефакти. Наприклад, перше видання «Енеїди» з ілюстраціями Анатолія Базилевича– це прекрасна графіка. Там суперобкладинка така пурпурова, подерта, але і вона збереглася в мене.
У батьків було багато польської літератури, яка виходила українською. Дуже важливі польські книжки перекладені ще в радянський час: роман Леопольда Тирманда «Злий», Зоф’ї Налковської «Роман Терези Геннерт», Вільгельма Маха «Вчителька, дочка Колумба», Тадеуша Долєнґи-Мостовіча «Кар’єра Никодима Дизми» Той самий «Злий» Тирманда зараз був би бестселером, бо це абсолютно крутий пригодницький роман про боксера-месника, який діє у повоєнній Варшаві. Шедевральна книжка! Треба лише знайти власника прав і перенабрати текст на комп’ютері. Це я видавцям сучасним підказую.
Також маю семитомник Павла Загребельного, серед якого один том– його публіцистика. І серед публіцистики є рецензія Павла Загребельного на книги Леоніда Ілліча Брежнєва «Малая земля» и «Возрождение». У мене в Рівному бували всі: Андрухович, Неборак, Жадан, Дереш... Коли мені хочеться поприколюватися, я сягаю за книжкою на полицю і зачитую гостям фрагменти із рецензії на книгу Брежнєва. Також маю багато іншої «хорошої» і «цікавої» літератури, яку, мабуть, треба почистити, але я не вмію викидати книжки. Для мене кожна з них– цінна.
– У громадські бібліотеки книжки даруєте?
– Я вже в Острозьку повідвозив книжки, у Рівненську обласну також заносив пачки, але моя домашня бібліотека не меншає. Ось зараз стоїть наш Євромайдан: мене там упізнають, підходять фотографуватися. І недавно жіночка з Кіровограда дістає книжку, яку написав її чоловік. Пише мені подарункову присвяту, свій мобільний. Я вже не можу викинути чи подарувати книжку з автографом. Також разів 10– 15 на рік мені приходять бандеролі. У довіднику Спілки письменників є моя рівненська адреса і на неї надсилають книжки переважно зі Східної України. Я прочитую, бодай прогортаю ці видання. Розумієш, я вже старий кваліфікований читач. Як казав Чарлі Чаплін, «я не мушу їсти весь шматок м’яса, коли бачу, що м’ясо гниле». Я так само. Та я навіть класиків деяких відкладаю, коли бачу, чим ця книжка закінчиться. Наприклад, у великого письменника Умберто Еко дуже люблю «Ім’я троянди», а ось з «Маятника Фуко», грубезного тому на 700 сторінок, я прочитав сторінок 200 і відклав, бо зрозумів, як це зроблене. Мені, як письменнику, важливо знати технологію, а далі стає нецікаво. Але книжка в мене стоїть і нікому її не віддам.
Буває бачу, що це великий письменник, але не «мій». Наскільки я люблю Гемінґвея, настільки мені не пішов Фолкнер, хоча прочитав його п’ять-шість романів. Розумію, що це круть, але це не мій стиль, не мій тон.
– А якою є «ваша» література?
– Уже згадав Гемінґвея, також– Орвел, Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Недавно перечитав «Ярмарок марноти» Теккерея. Є автори, до яких я повертаюся. Наприклад, у Рівному в мене лежить біля ліжка «Лексикон інтимних міст» Андруховича. Я його перечитую маленькими порціями, це дуже «моя» література. Інколи до «Кайдашевої сім’ї» повертаюся– шикарна проза. В Івана Франка є повість «Великий шум», у якій, здається, уперше в українській літературі описана сцена дефлорації, ще тією галицькою мовою та від імені жінки. Іван Якович– наш бронзовий класик, мужчина. Навряд чи він сам пережив подібну сцену (сміється.– Авт.), але в нього вона зафіксована.
Ще «мої» письменники? Англійці, той самий Івлін Во «Повернення в Брайдсхед»– прекрасна річ. Американці– Джером Селінджер, Сол Беллоу. Зараз я стрибаю по книжках, як наш президент по пеньках (сміється.– Авт.) В Ірпені в мене стоїть трилогія Іздрика «Воццек», «Подвійний Леон» та «Острів КРК». А на столі лежить книжка, яку я ніколи в житті не прочитав від початку до кінця, це– «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека. Я відкриваю її, читаю 20-30-40 сторінок, але ця книга в мене лежить постійно розгорнута.
Прочитав я і книжки молодих Павла Коробчука, і Ірини Шувалової, і Юхима Дишканта, Романа Романюка. Колись я ними хвалитимусь, як зараз першими книжками старших письменників.
– Як ви пристрастилися до читання?
– Коли йшов у перший клас, тата забрали до війська– саме була чехословацька криза 1968 року. Мама була вчителькою і мала свій перший клас в іншій школі, тому я пішов до школи сам. На той час я не просто вмів читати, а прочитав уже багато літератури, а більшість дітей у класі не вміла. І десь на другий-третій день один мій однокласник приніс українське видання Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра», де були «класні рисунки». «Рєбя, подзибайте, он індєєц (індіанин Джо)». І я в нього забрав цю книжку та почав читати, щойно вийшовши зі школи. Це мене затягло одразу. «Совєти» видали повного Марка Твена– п’ять чи шість томів. Зокрема там були «Гек і Том серед індіанців», «Том Сойєр за кордоном»... Я це все прочитав, хоч вони вже й слабші. У Марка Твена є біографія Жанни д’Арк, написана від імені її священика-сповідника, є прекрасна повість «Таємничий незнайомець»– про сатану, який приходить на Землю. Але це був не тільки Твен, а й Жуль Верн, Микола Трублаїні і ще різна найкраща дитяча пригодницька література.
– Нещодавно на «Фейсбуку» ви писали про те, що зараз відбуваються події, які чимось нагадують певні сцени з ваших романів...
– Я написав, що сьогодні бачу, як одночасно втілюються в життя три мої найбільші прозові твори– і «Рівне/Ровно», і «Очамимря», і «Хвороба Лібенкрафта». Зараз люди з червоними плямками вийшли на Майдан і відбиваються від решти людей, які вважають себе нормальними. Мур– стіна з «Рівного/Ровного», посувається далі на схід, але вона ще є, вона ще розділяє Україну на Західноукраїнську Республіку (ЗУР) і Соціалістичну Республіку України (абревіатуру складіть самі). А Очамимря приходить знизу течією Дніпра (із південних і східних областей) і потроху з’їдає князя. Я не хочу називати себе пророком, нехай люди скажуть, і то я буду відбиватися з усіх сил. Але усе це збувається, хоча трішечки із поправкою на реальність. Ми дійсно стоїмо, і в нас дійсно мур, і ми знаємо, що за тим муром є наші, брати. І ми хочемо забрати їх. Я дуже хотів би, щоб це сталося, докладаю для цього всіх зусиль, але не певен, чи нам це вдасться остаточно.
– Чи пишуть, чи дзвонять до вас у зв’язку із останніми подіями ваші закордонні друзі?
– (Дістає мобільний телефон.– Авт.) Ось повідомлення з Польщі: «Wszystkie news w Polskie sa o Ukrainie. Trzymaj sie, brate» («Усі новини в Польщі про Україну. Тримайся, брате»). Тобто до мене приходить дуже багато смс, дзвінків, електронна пошта. Пишуть друзі з Америки, переважно діаспора. До речі, один американець, мій приятель, професійний бейсболіст стоїть тут разом з нами на Майдані. Завтра-післязавтра приїде мій товариш із Польщі– журналіст Едвін Бендик... Я щодня ставлю телефон на зарядку, бо за день стільки дзвінків, що він видзвонюється. Телефонують переважно ввечері й кожні 10–15 хвилин я мушу давати коментарі, розповідати, що тут і як.
– У який час можна зустріти Ірванця на Майдані?
– Від 22 листопада я тут щодня.

Автор: Любов Якимчук
Джерело: День (http://www.day.kiev.ua )