20 червня 2013 року поховали на острові Хортиця українську поетесу Марію Брацило – вона народилася 36 літ тому у Запоріжжі.
У 1997 році долучилася до Національної спілки письменників України. У 1998–1999 рр. – голова Запорізького обласного літературного об’єднання ім. М. Гайдабури.
Персональний сайт Марії Брацило http://bratsylo.com.ua

 А він мовчить – затерплий в горлі голос:
Чи то не вперше краще промовчать
Про те, що стільки ніжності навколо,
Про те, що стільки сумніву в очах.

Уже весна веслує в бережечок
І літо вже сортує лелітки…
І я мовчу – бо слово недоречне,
А істина – на відстані руки.

Докльовують пташки жалю окраєць.
Лежать жита – не видно вже стерні…
Хай ніжність світу трохи зачекає:
Я крок ступаю – двері відчинить.
29.05.13

Україно моя
Од минулого кладка,
Невмируща, жива
Пробивається згадка,
Як квітнева трава,
Поривається знову
У весняну блакить,
Ще не мовлене слово
На вустах мерехтить.
Не проспівана пісня, –
Наче поклик живий...
Мов оновлене листя,
Буйноквіт степовий.
Незбагненне і кличне,
Невмируще ім’я –
Моя Мати Велична,
Україно моя!

Посмішка з вуст твоїх
Злетіла, наче пташка,
І сіла на плече –
Мені, мені одній!
Крилом змахнула враз,
Зітхнула ніжно й тяжко,
Сумна, немов зоря,
Моїх торкнулась вій.
Я зрозуміла все,
Та не скажу нічого.
Це взнаєш ти без слів,
Спіймавши погляд мій...
Так іноді нічим
Скінчається дорога,
Нічим не допоможеш
І не зарадиш їй.
8 липня 1991

Пісня
Георгію
Хлопче, у тебе в голосі
Ріки гірські зливаються
Листя дерев тріпоче…
Оксамит стелеться
Ніжність і шал колються
Шепотіння звиваються
Наворожують ночам
Майбутні хурделиці…

Хлопче… мов сніг Кавказу
Звук обпіка гаряче
Пісня росте відлунням
(А в душі – повінню)
Марно шукати назву
Тиші цій… чарам цим..
Пристрасті вічно юній..
Мудрості закарбованій…


Хлопче, ти й сам не знаєш –
Як воно, де і що в тобі
Первісно і стихійно
Пристрасно завмирає
Ти – що причасний таїнств,
Ти мені – просто збіг –
Мерехтінням на віях.
І словом, що врешті маю.
08.11.11

Коштовність
Як і кожна коштовність,
не знаєш своєї ціни.
Як і кожен дарунок,
не знаєш, чи справді ти – радість.
Проявившись у світ
за велінням Мари чи Мани,
Ти довіку не знатимеш,
зрадять тебе чи не зрадять.
Так лиш іскри пульсують
на кінчику пензля Творця.
Так лиш бризками море
цілує опівночі шкіру.
Що ж, ти просто існуєш.
І казка маленька оця
Невідома тобі.
Бо не можна тебе – понад міру.

Я скажу – і почуєш:
перлина лягає до рук –
І лиш руки ті знають
вагу й невагомість перлини.
Ти дарунок? Із вдячністю
ніжно і легко беру.
Ти коштовність? Я – та,
що нарешті оцінить.

Тож – засни собі легко.
Ти вартий найкращого сну.
Стерегтиму до ранку
застиглу між пальцями кличність…
Ти – не знаєш. Лиш я:
я ніколи тобі не мину.
У долонях моїх
засинай – проявляючись в вічність.
30.05.12

Якби...
Якби ж то просто – долі подарунок.
Все значно гірше. Набагато гірше.
Ось так лягли неписані ще руни.
Ось так мовчать неписані ще вірші.

Якби ж то – гра. Я б залюбки зіграла…
Усе простіше. Певно що – простіше:
Відпочивають орди і навали.
Навколо – тиша. Скрізь без тебе – тиша.

Якби ж то – звичка. Звичками – будь ласка,
Немов стежками, вивченими змалку.
А як тримати у долонях – казку?
А як виймати з серця теплі скалки?

Якби ж то – досвід. Він рятує – досвід.
Якби ж то знати – і напевно знати
І бути дітьми… Але ми дорослі.
Нас не лякає світло у кімнаті.

А от межі реальності – лякає.
Хоча все просто, чітко і логічно –
Що Герда доблукалася до Кая
Заради Герди Кай «забив» на Вічність.
06.06.12

Талісман
Вікна опівнічні стигнуть німо –
Водночас видючі і незрячі.
Звісно, підбереш, не пройдеш мимо.
Але й скарбом стану я – навряд чи.

Ну хіба в кишеню заховаєш
І подальше щастя сприймеш радо…
З нами, талісманами, буває:
Пошкодуєш тільки якщо втратиш.

А навкруг – білявки і брюнетки.
Та, на жаль, радіти – передчасно:
Вже нема щасливої монетки –
В пил сховалась. Іншому на щастя.
13.06.12

Поміж вдихом і видихом – не обирають
Поміж вдихом і видихом – не обирають
В цьому світі-сновиді між пеклом і раєм.

Поміж всіми правами ми вибрали право
Завернуть з магістралі на стежку у травах.

Як інакше дізнатись – не схибив чи схибив.
Він назирці за нами – наш фатум. Наш вибір.

Вибір: вірність і зрада. «Не можу» і «буду».
Між доглянутим садом і терням у грудях.

Між легкими фіранками й вікнами в ґратах…
Між ночами і ранками – як обирати?

Між водою і хлібом. Між шляхом і домом.
Ти – мій вдих. Ти – мій видих.
І крапка на тому.
17.06.12

Така тендітна тиша
Така тендітна тиша поміж нами –
Нечутний сміх гірського кришталю.
Вона дзвенить стривоженими снами
Від «Ну, привіт!» до просто – «Я люблю».

У ній відбитком – ніжність опівнічна
І всі слова, що в поглядах мовчать...
Такі вже ми, моя незвична звичко, –
Непевна певність. Сонячна печаль.

Таке мовчання – майже невагоме
Сполоханою пташкою летить.
І я вже вдома – майже як не вдома.
Як сталося, що мій притулок – ти?

Що наших снів блукати берегами
Я полюбила більше від світань?
Твої вагання… І мої вагання…
Й одна на двох уже-не-самота.

Та прийде мить – і облетить полуда.
Вона вже близько ця тривожна мить –
Незвична звичка. Небуденний будень.
Непевна певність завтрашнього – «ми».
19.06.12

Щодо існування раю
Усі слова, які не добирай, –
Складаються у теплу колисанку.
Тепер я знаю: він існує – рай.
У цьому раю ми удвох до ранку.

Моє життя – і наче не моє.
Моя буденність – наче й не буденність.
Я точно знаю: рай насправді є.
Я в ньому прокидаюся щоденно.

Він навіть не на відстані руки
(Когось колись, напевно, піддурили).
А що недосконалий – ну, такий,
Який самі допіру сотворили.

Чи натворили? Хочеш – обирай
Між визначень, що все одно безсилі…
Тепер я знаю – він існує, рай.
Між наших рук, ще мить – і будуть – крила.
19.06.12

Казка для тебе
Ніч виворожує. Падають маски.
Стиха шепочеш: «Були собі двоє…»
Так зазвичай починається казка.
Можна, я в ній опинюся з тобою?

Землі медові і ріки молочні
Знаю на смак – так і є поміж нами.
Сни на світанку – вони найсолодші.
Можна, я буду ранковими снами?

І – до фіналу, минаючи пастки,
Підступ здолавши, чаклунок пославши…
Бачиш? Все просто: це я – твоя казка.
Нині. І завтра. І потім. І завжди.
22.06.12

Пігмаліон
Сотають світло усміхи віконниць.
Дарує сни твоє найкраще літо…
Пощо тобі різець, Пігмаліоне?
Різець мене не в силі оживити.

Печаль творіння – як не усміхайся.
Безсонна ніжність – завше і сьогодні.
Торкають мармур пальці – пальці майстра,
Такий прекрасний. І такий холодний.

А ніч – вона сміється і співає.
А ніч – своє: про пестощі і ласку…
Торкнися вуст. Відчуй, як оживає
Самим тобою витворена казка.

Ми будемо – як боги і як діти
У мить, коли прокинуся твоєю –
Дарунок золотої Афродіти.
Пробуджена тобою Галатея.
22.06.12

«Одіссея» (не за Гомером)
    І
А до «Одіссеї»
Герою ще жити і жити.
А чари Цирцеї –
Їх треба іще заслужити.

Не кожен заслужить
Отримати сутність – у власність.
Це треба не мужем –
Тут богом би й то не пропасти.

Хоч їй знавіснів
Цей відгомін людської отари –
Твоїх братанів…
Та вона ж познімала з них чари!

І кожен лишився
Лиш тим, чим і був від початку.
Ранжири, чини всі,
Поділені чесно дівчатка.

Вернути? А ща!
Як вернути подобу – худобі?
Вчорашній «общак»
Тут – почесно розділена здобич.

Вже навіть не смішно.
Вже навіть не час для агоній.
Порохкують втішно
Твої побратими в загоні.

Що ж… Замість музею…
Кунсткамера. «З пивом покатить».
А чари Цирцеї –
Їх треба іще дочекатись.

    ІІ
Ти повертався, як і звик
Завжди вертатися із бою.
А у життя – все той же лик,
Лише позначений журбою.

А у життя – той самий лік:
Зворотній в просторі і часі.
Ти повертався. Бо не звик
На когось залишати власність.

А у життя – свої жнива,
Свої зажинки, Одіссею.
Чи ти хоч раз засумнівавсь? –
Бодай лиш раз – хоч вірив в неї?

Я знаю точно: сумнів – був.
Інакше – пощо тих ілюзій?
Вернувся цар. Жебрак прибув –
Вже ж випробовувать не друзів.
А потім – царственне чоло
І ноги, нянькою омиті…
Чи ти спитав, як їй було –
Серед юрби мужів неситих.

А час минав. А – сивина.
А юність шугоніла в скронях…
А скільки того полотна!
А скільки виткалось – червоним…

    ІІІ
Виникає запитання:
Хто мав виховати сина?
Попри заштрики й знущання
І образи трясовину?

Море – мушлею у вусі:
Час для тата і прибою.
Хтось же знав: він стати мусить
Ще – мужчиною. Собою.

Ти ж – прийшов. Здобув. Побачив.
Визнав власністю своєю…
Час минув – «під хвіст собаці».
Де хоч Троя, Одіссею?

    ІУ
Ось вже й ранок. Ось уже і утро –
Слави. Та шкода, що не твоєї.
Добре, хоч назвали хитромудрим,
А не хитрозадим, Одіссею.

Натовп шаленів: а винних на кіл.
А невинних – хай вже четвертують.
Ніфіга не зміниться Ітака,
Якщо й кожен в ній проголосує.

А якась дурепа у щоденник –
Стопудово знайдеться, як завжди! –
«Прагне демократії наш демос!»
Має – гумус. А проте – державний.
17.10.12

Мелодія
А кожна з струн - по-своєму самотня.
І кожна з клавіш - досі у мовчанні.
На ліжку кіт згорнувся у дрімоті.
Він - тиша, що її колись не стане.

Та звуки вже у пальцях причаїлись.
І пальці стануть музику творити...
І житимуть пісні - хай не твоїми -
В тобою подарованому ритмі.

А поки струни плинуть у самотність.
Їм снисться божевільне ніжне скерцо...
Ти ж, мною не проспіваний по нотах,
Залишишся мелодією в серці.
9.12.12

Казка навпаки
А тиждень тому – все було не так.
Лиш тиждень тому – все було не те.
Хоча спочатку ворожив тат-там,
А потім – там. І далі – не про те.

І я, немов би в шоу «За стєклом»,
Чужий – мов свій упізнавала дім.
Потроху відтавала. І тепло
Текло по венах – всупереч мені.

І я жила. Жила – і грала роль.
І танули крижинки попри біль…
Тепер – пробач, мій Сніговий королю,
Та слово «Вічність» – залиши собі

Мені ж – казкарювання навпаки.
І ворожінню криги – майже край…
Це добре, що я вірила в казки.
Прокинулась: «Ми разом». Підпис – Кай.
П’ятниця 1.02.13

Крижинка

Тонко і ламко. До рук не візьму крижинки.
Теплий мій подих – не їй, бо – не час весні.
Легко. Зникомо. Прозоро… Діагноз: жінка.
Подумки – «так». А уголос – як завжди – «ні».
Крига, що гріє. Долання усіх законів.
Темрява світла. Осяяння у пітьмі…
Знаю: назавжди. Але не скажу – «до скону».
Просто тому, що голос – навзнак – знімів..

Просто – бо сніг. І немає реалій більше.
Просто – бо зимно. А грітись – не було ким…
Просто – бо раптом торкаюсь до тебе віршем –
Пальцями – зась. Бо і звуки всі – навтьоки.

Так. Я боюся. Боюся і слів, і рухів.
Так, мені страшно – уперше за довгий час.
Тільки от – музику сліпо намацують руки.
Може, ця музика твориться – імені нас?
17 лютого 2013
 
Так сьогодні чомусь зимно
Попри те, що весна – майже.
Не судіте – да не судимі…
Ну і що тут іще скажеш?

А весільна моя льоля
Безпорадно тремтить – жмутком.
Маріанська западина болю.
Гімалаї мого смутку.

А чарчина і хліб житній –
Їм у квітні хіба притулок…
Залишилось лише – жити.
Щоб бодай тебе не забули.
7.03.13

Крокуси з-попід снігу
Крокуси з-попід снігу –
Усміхами твоїми: часом – золоті, часом – фіолетові…
Розбіжності… Збіги…
Часом почуваєшся – Даною. Але частіше – Летою.

Ось неначе відлига –
Але завмираєш, змерзла і скулена.
Крокуси з-попід снігу…
Часом побуваєш у завтра, але частіше – в минулому.
Знаю лише, що крига –
Як і сніги – не назавжди. Що далі – побачимо.
Крокуси з-попід снігу –
Таки проросли. Це – єдине, що має значення.
11.03.13

Ніжність
А він мовчить – затерплий в горлі голос:
Чи то не вперше краще промовчать
Про те, що стільки ніжності навколо,
Про те, що стільки сумніву в очах.

Уже весна веслує в бережечок
І літо вже сортує лелітки…
І я мовчу – бо слово недоречне,
А істина – на відстані руки.

Докльовують пташки жалю окраєць.
Лежать жита – не видно вже стерні…
Хай ніжність світу трохи зачекає:
Я крок ступаю – двері відчинить.
29.05.13

Надобранічне
Ти не повіриш. Ця тиша дзвенить і пульсує.
Дихає п’яно і сонно зітхає у ніч.
Теплий спочинок від денних
міжбуденних суєт
Квітне дитинно у посмішках сплячих облич.

Ти не повіриш.
Ця тиша – вінець карнавалу:
Падають маски і вітер мете конфеті…
Я відчувала. Ба, більше – я передчувала
Ніжну мовчанку і зорі оці золоті.

Ти не повіриш. Ця тиша – вона не навколо.
Тиша – у нас. Наче лагідний світлий
вогонь.
Ти засинаєш. І пахне у сні матіола
Теплим цілунком барвистого «завтра»
 твого.
15.05.13