Вони з люблячим серцем і терпеливою посвятою опікуються над хворими й найбільш потребуючими, над дітьми-сиротами та молоддю. Сенс їхнього життя – милосердя й поміч ближньому, найбільше багатство – віра в Бога, найбільший подвиг – самопожертва. Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія Української Греко-Католицької Церкви у Львові вже понад 80 років турбується про нужденних і немічних.

Чернече Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія східного обряду засновано в Україні Митрополитом Андреєм Шептицьким у 1926 році як східна вітка Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія, що його започаткували 1836 року в Бельгії, у м. Деньзе. 1926 рік у Галичині – це час матеріальною бідності та моральної занедбаності. Не було таких монаших інституцій, члени яких одночасно несли б Божу любов і допомагали знедоленим. Поширити благородну справу християнського милосердя Митрополиту Андрею саме і вдалося, заснувавши Згромадження. Першою його настоятелькою стала с. Марія-Єлизавета, яка прибула з Бельгії. 8 червня 1926 року сестри Згромадження започаткували працю в сиротинці у м. Станіслав. Із 1930 року розпочали працю за медичним фахом у амбулаторії. А в 1938 році відбулося урочисте відкриття Народної Лічниці (шпиталь ім. А. Шептицького), адміністратором якого стала с. Марія-Єлизавета.
На сьогодні Згромадження налічує 55 монахинь, серед них 50 сестер із вічними обітами.
Мало кому відомо, яке воно – життя в монастирі. Люди запитують себе: що особливого в ньому й у чому подвиг цих жінок, які відмовилися від світу? Відповідь проста – вони відреклися від себе, щоб жити для інших, кожен день – це день заради когось, велика самопожертва, що наближає до рівня святості.
Світає. Обрій багряніє, і з-за хмар виходить сонце. Де-не-де чути звуки перших автомобілів, які шумом двигунів грають мелодію сучасного міста. А тим часом для Згромадження сестер Милосердя відбувається перша зустріч із Господом на Утреній. Таких зустрічей упродовж дня буде багато, бо ж найвища ціль їхнього покликання – наблизитися до Господа.
О сьомій ранку сестри беруть участь у Святій Літургії, де всі разом моляться й дякують Господу за можливість прожити ще один день на користь іншим. Сестри, згідно з Церковним правилом, протягом дня мають три спільні молитви: власне, Утреня вранці, 1-й і 3-й Часи; перед обідом – 6-й і 9-й Часи, також у цей час вони моляться за померлих настоятелів, родичів і добродіїв; крім того, щовечора – Вечірня.
О дев’ятій ранку для сестер розпочинається праця. Догляд за важкохворими та нужденними забирає багато сил, та водночас приносить неймовірне задоволення, адже чи є щось ліпше, ніж піклуватися про тих, хто потребує опіки, робити чиєсь життя легшим і давати людям зрозуміти, що вони потрібні й особливі? Важливо віднайти до кожного підхід, зрозуміти душу ближнього. Та безмежна любов, яка царить у серцях монахинь, легко знаходить прихильність і в серцях інших. Люди ж відчувають, як б’ється добре серце в чужих грудях.
Сестри здійснюють служіння Господу, надаючи необхідну медичну допомогу хворим у Шпиталі ім. Митрополита Андрея Шептицького, найбільше – у відділенні паліативної опіки (де перебувають особливо важкі хворі). Крім того, доглядають за самотніми людьми в будинку св. Вінкентія при Головному домі Згромадження, в обласному госпіталі інвалідів війни та репресованих, працюють у Постуляційному бюро УГКЦ. Монахині займаються катехизацією й навчанням дітей та молоді при храмі св. Йосифа Обручника. Педагогічно-виховна діяльність у навчальних закладах, створення осередків для дітей-сиріт – ще один вектор діяльності сестер. Під кінець дня – біль у ногах, втома і безмежна душевна радість.
Невід’ємною та надзвичайно важливою складовою кожного дня у сестер є розважання, що триває тридцять хвилин, і духовне читання, яке вони називають основою молитви та їхнього внутрішнього збагачення.
Одним із найсакральніших етапів упродовж дня монахинь є час, який вони відводять для іспиту совісті. Його проводить двічі на день кожна сестра індивідуально. Це як сповідь перед собою, осмислення того, що хорошого вдалося зробити сьогодні, чи прожитий день дійсно був на славу Богу й користь людям, наскільки його посвячено Господу. Відбувається іспит совісті двічі: в обід – сестри застановляються над тим, як вони сповнили Божу волю; а під час спільної вечірньої молитви сестри переглядають свій прожитий день.
Такими є будні Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. Коли на вулицях згасає останній промінь світла, для сестер завершується ще один виснажливий і водночас приємний день. Вони відпочивають, щоб завтра знову прожити для ближніх.
Спокійні дні для Згромадження не завжди були чимось звичним. У часи Другої світової війни, яку супроводжували переслідування за віру, в Україні припинили діяльність майже всі монастирі. Та, незважаючи на переслідування, Згромадження ніколи не припиняло свого існування і діяльності, хоч і доводилося діяти в підпіллі. Навпаки, воно поповнювалося новими членами, жінками, які вирішили присвятити своє життя Богові.
Про те, як і чому вони стали монахинями та яким було їхнє життя в монастирі в часи підпілля, сестри й досі згадують із трепетом:
Сестра Ю.
«То був час духовного гарту».
– Пригадую, як радянська влада у 1946 р. заборонила УГКЦ. Усіх єпископів і багатьох священиків вивезли в Сибір, оскільки вони не хотіли переходити в Московську Православну Церкву. Частина священиків, монахів і монахинь пішли в підпілля. Працювали, як інші люди, на різних місцях праці, й не зізнавалися, що належать до УГКЦ. Тому, щоб потрапити до підпільного монастиря, треба було знати когось із підпільної церкви. Я нікого не знала, та до монаршого життя прагнула. Здавалося, що ці прагнення так і залишаться нереалізованими. Проте, що в людей неможливо, те в Бога можливо. Боже Провидіння розпорядилося так, що я познайомилася з одним отцем, який і порекомендував мені Згромадження сестер св. Вінкентія у Львові. Проте жодної адреси не дав, а сказав, щоб я пішла до лікарні Митрополита Шептицького, де й працюють сестри. Не без труднощів зустрілася з монахинями. Лікарня Шептицького за радянських часів була третьою міською лікарнею, і сама згадка про Шептицького викликала підозру, тож сестра при першій зустрічі поставилася до мене з деяким побоюванням.
Я походила з Тернопільської області. Упродовж двох років періодично приїжджала до Львова до сестер, нічого вдома батькам не говорила, лише хвалила монаше життя.
У 1969 р. остаточно приїхала до Львова, до Згромадження. Мені знайшли роботу, згодом прописали у Львові в однієї із сестер, що жила у власній квартирі. На роботі було важко. Як монахиня я мала обмеження в певних речах. Те, що для інших людей було само собою зрозумілим, для монахині ставало неприпустимим. Через те люди, які не знали, хто я, почали підозрювати мене в приналежності до якоїсь секти. Дуже боялася, що мене почнуть «виховувати».
Пригадую, щодня після роботи приходила на молитви до головного дому, що розташовувався на вул. Куйбишева 12 (тепер Огієнка, 12). Там була головна настоятелька згромадження, мати Єлизавета. Тоді часто приходили і КДБ з перевірками. Я двічі потрапила під таку перевірку. Довелося сказати правду про те, де працюю, як мене звати. Не сказала лише, що монахиня. Говорила, що прийшла провідати тітку. То був час духовного гарту. Попри всі труднощі й навіть небезпеки, залишалося відчуття служіння та посвячення Богові.
Нема вже з нами тих сестер, що жили, працювали й молилися з нами в ті важкі часи, тільки добра пам’ять залишилася й у нас, і в людей, які знали їх та яким вони допомагали як медсестри третьої міської лікарні.
Сестра А.
«Зробиш, дитино, як хочеш – я ж тобі раджу»
– Стати монахинею мені допомогла молитва та старання з боку батьків. Це не моя заслуга, а ласка Божа. Я була звичайною сільською дівчиною. Батько працював у кузні, а мама – прибиральницею. Саме мама найбільше спричинилася до того, що я обрала монаший шлях. Вона ще замолоду хотіла піти в монастир, але доля розпорядилася по-іншому. Попри те, що їй не вдалося втілити свої плани, все життя мама була дуже побожною, ходила до церкви. Тож завжди спонукала мене посвятити себе повністю Господу. Казала: «Зробиш, дитино, як хочеш – я тобі ж раджу». Я з часом зрозуміла, що краще, ніж мама, мені ніхто на світі порадити не може, і послухала її. У тому, що наважилася стати на цю дорогу, вирішальну роль відіграв приклад батьків.
Коли почала відвідувати осередок Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія, відразу відчула, що вони мені рідні по духу. Коли мене запитали, де саме хочу стати монахинею, то, хоча була за натурою несміливою й нерішучою, твердо сказала: «Піду до сестер на Куйбишева або ніде!».
Не можу сказати, що життя монахині на той час було надто важке. Просто то був період підпілля й ми боялися. Завжди той страх стояв нам за плечима.
Я жила в помешканні ще з трьома монахинями, та не була там прописана. З уряду часто приходили й перевіряли паспорт сестри, яка там офіційно жила. Ми, коли нікого не чекали й несподівано заглядала перевірка, знали, хто в яку шафу має ховатися. Особисто я сам на сам із КДБ не зустрічалася.
Відверто кажучи, коли ми вийшли з підпілля, стало значно важче, ніж було до того. Бо в підпілля я прийшла молодою, маючи тил – настоятельку із сестрами, за якими могла почуватися в безпеці. А з виходом із підпілля саме на нас, молодих, поклали обов’язок будівництва монастиря й творення спільноти.
У монастирі я вже 37 років. Зараз на пенсії, тож є змога точніше виконувати правила, відвідувати спільну молитву й повністю посвятити себе служінню Богу.
Це було тоді. Що ж спонукає молодь зараз відмовлятися від мирських благ і йти в монастир? Чим для молодого покоління є чернецтво, і чому саме такий вибір?
27-річна сестра Юліана:
«Я твердо вирішила беззастережно довіряти Йому і ще жодної миті не пошкодувала про своє рішення».
– Кожна людина, досягаючи зрілості свого розуму, починає запитувати себе про сенс перебування на землі. Чому я? Чому тут? І кожен вирушає в нелегку подорож пошуків відповідей на свої запитання. А подорож ця триватиме вічно…
Одного жовтневого дня Господь запросив мене відповісти Йому на особливе покликання – покликання до монашого стану. Знаю, що випадковостей не буває, і не буває в житті нічого зайвого, в Господньому задумі все логічно і вчасно. Того дня я переступила поріг незнайомого мені монастиря та незвичного для мене життя. Подія, на яку мене запросила рідна сестра, називалася реколекціями, я погодилася взяти в них участь більше із цікавості. Бог бачив моє втомлене серце, мої марні пошуки щастя, і запросив до чогось зовсім іншого, мирного й святого. Так я тоді почувалася.
Тоді я закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет іноземних мов. Уже працювала й мала великі плани на перекладацьке майбутнє. От тільки совість була неспокійною – щось тут не те: не та мета, не ті цінності, не ті бажання…Як сказав французький письменник Жильбер Сесброн, «ми підсвідомо думаємо, що Бог бачить нас зверху, а Він бачить зсередини». Того дня Господь змінив мене зсередини, показав інше життя. Тут душа знайшла своє місце й заспокоїлася совість. Тут я захотіла залишитися назавжди. Сюди досі йшла, навіть не усвідомлюючи того. Лише тепер розумію, що змалку чула тихий Божий голос і Його запрошення відкинути суєту світу заради життя з Ним.
Цей жовтневий день був моїм наверненням і щастям, але, повернувшись додому, я зрозуміла, що старого більше немає, а нове ще не збудоване. Боялася ступати вперед, мене лякала невідомість. У той час я часто натрапляла на слова зі Святого Письма: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно…» (Лк 10, 41-42). Здавалося, що це слова, звернені лише до мене. Та Бог ніколи не залишав мене наодинці. Той час був сповнений Його подарунками й знаками уваги, такою бажаною і дорогоцінною я ще ніколи не почувалася. Познайомилася з новими людьми, вони стали моїми друзями. Почала брати участь у житті молодіжної християнської спільноти «Діти святого Вінкентія». Прийшла туди і зрозуміла, що вдома. У той день мені подарували листівку з надписом: « Твоє життя може бути єдиною Біблією, яку люди прочитають». Цими словами досі живу.
Звичайно, довелося пережити не одне випробування, та навіть пояснити людям свій вибір було зовсім нелегко. Складним завданням виявилася вірність Богові у труднощах і випробуваннях, уміння щодня відповідати Йому «Так». Для людини це справді неможливо, от тільки немає нічого неможливого в Бога. Якби надіялася на себе, не досягнула б миру й радості, якими живу сьогодні. Я твердо вирішила беззастережно довіряти Йому і ще жодної миті не пошкодувала про своє рішення.
Три з половиною роки живу і творю в монастирі. Тут росту й рятую свою душу, тут пізнаю і вчуся любити Бога та ближнього. Крім основної праці у сфері освіти, займаюся молодіжною християнською спільнотою «Діти святого Вінкентія» та перекладаю літературу для християнського видавництва. У Божій школі так завжди – якщо ти Йому по-справжньому довіряєш, то Він дасть тобі навіть більше, ніж ти в Нього просиш. Живу в одному домі з Ним і, здається, завжди про це мріяла. Погоджуюся зі словами Гейне про те, що «Бог – це все, що існує. Будь-який сумнів у Ньому – це сумнів у житті, це смерть». А я хочу прожити життя, роблячи світ кращим, творячи Любов.
Двері монастиря відчинені для кожного, хто потребує опіки й Божої Ласки, та вступити в лави спільноти може далеко не кожен.
Щоб стати однією із сестер Згромадження, потрібно, перш за все, щиро прагнути слідувати за Христом і жити згідно з Євангелієм. Важливою є готовність служити бідним, не останню роль відіграє фізичне і психічне здоров’я, емоційна врівноваженість, адже робота з людьми того вимагає. Охочий має відповідально та добровільно прийняти вимоги спільного життя, досягнути сімнадцятиліття. Важливо, щоб ця особа була хрещеною чи приєднаною до Католицької Церкви. Не приймають у монаші ряди під впливом примусу, страху чи підступу. Термін кандидатури триває від шести місяців до року. Під час чину облечин сестра отримує монаший одяг: габіт, пояс, вервицю, намітку і хрест. Хрест сестри Милосердя символічно показує дві дороги, якими щодня сестра прямує до Христа і людей.
Наступний етап – новіціят, який триває протягом двох років. Після новіціяту сестра складає перші тимчасові обіти на три роки, а згодом другі – на два роки. Коли сестра приймає довічні обіти, отримує перстень на праву руку як символ вірності Христові та глибокої єдності з Ним.
Хоча для більшості людей життя в монастирі – незрозуміле й дивне (навіщо відмовлятися від благ світу?), ті, хто обирають його, не залишають нікого байдужим. Їхня готовність до самопожертви заради спасіння свого життя та догляду за ближнім гідна поваги. Як-от Згромадження сестер св. Вінкентія. Допомагаючи бідним, сиротам, нужденним, сестри серцем і розумом відкликаються на людські прохання, сльози, дарують їм радість і, найголовніше – віру, нехай навіть для кожного у щось своє.

Джерело: Львівська газета