rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Мова \ Соціолінгвіст Лариса Масенко: «Те, що написано в підручнику – не істина в останній інстанції»

Яскравих експертів у мовознавчих сферах не так багато. Про поняття мови, мовну політику та освіту, як ніхто інший, може розповісти Лариса Масенко – відомий український соціолінгвіст, яка давно досліджує мовну ситуацію в Україні. Про науку як ідеологію, вивчення іноземних мов та явище суржику – у розмові з дослідницею.

Який розвиток соціолінгвістики в Україні? Чи потрібна ця наука?
Так, я вважаю, що дуже потрібна, адже вона поєднує соціологію і мовознавство, соціолінгвістика займається питаннями мовної ситуації, двомовності, мовних конфліктів і дає практичні рекомендації для державних мовних політик, тому у нас вона особливо актуальна. Єдине, що у нас її розвиток не відповідає потребам держави, тому що нею займаються лише окремі ентузіасти.
Давно вже треба було ввести курс «соціолінгвістики» як обов’язковий, принаймні для філологів, соціологів та й політологів. Але у нас поки що викладають такий курс у Львівському університеті – Галина Мацюк, у Київському національному університеті – Валерій Чемес (на кафедрі загального мовознавства) і я викладаю тут, у Могилянці. Але знову-таки – це не обов’язковий, а вибірковий курс, добре, що записуються студенти, що вони його люблять, але в принципі він міг і «пролітати», так би мовити. Дисертацій із соціолінгвістики досі майже немає, найгірше те, що не готують молодь – аспірантів у цій сфері.
А коли Ви здобували освіту, у Вас був напрямок саме філологія?
Так, я вступила на українське відділення, бо батько (прим. ред. – Терень Масенко – український журналіст, поет та перекладач) так наполіг і тітка моя – саме ті люди, які й виховали у мене повагу до української мови. Вони хотіли, щоб я вступила на українське відділення, а мені було, чесно кажучи, все одно, я хотіла взагалі на математику вступати. Але там треба було й фізику складати, а у мене була дуже погана вчителька з фізики, хоча я мала п’ятірку, але вона не розкрила нам цю науку. Як батько сказав іти на українську філологію, я і пішла, хоч звичайно, вона тоді не була популярною.
Важко уявити в радянський час українську філологію… Які ж у Вас були викладачі?
Очевидно завжди були гарні викладачі. У мене якраз з української мови був просто прекрасний викладач тоді – Ілля Корнійович Кучеренко, ми його всі згадуємо. І мені пощастило, що він вів у нас українську мову від самого початку – він все викладав: лексику, морфологію, синтаксис та стилістику. Він нічого нам з політичної тематики не говорив – хіба ж він міг? До речі, я вже на його похоронах довідалася, що він був льотчиком у війну, уявляєте? Це дуже сильна була людина.
Він взагалі займався теоретичною граматикою і в нього була своя теорія походження частин мови, наприклад займенник він не визнавав частиною мови. Він читав банальний курс з морфології, а потім казав: «Відкладіть конспекти, я вам зараз розкажу, що займенник – це не частина мови!». Головне, що він привчав нас не вірити тому, що написано. Бувають викладачі, які кажуть, що те, що написано в підручнику – то істина в останній інстанції, а він нас привчив критично дивитися на ту ж граматику, а це означає критично дивитися й на інші речі.
Що Ви думаєте про можливості сучасних студентів? Зокрема про те, чи легше їм вчитися завдяки великій кількості доступної інформації?
Безперечно легше! Я вам скажу, що на п’ятому курсі, коли я закінчувала, у мене криза була. Я вже тоді розуміла, що філологія – це суцільна ідеологія і я зовсім не бачила свого місця в ній і тому у мене навіть із однією приятелькою була ідея перейти в медичний інститут. Але потім мені пощастило – було місце лаборанта в Інституті мовознавства, ми з приятелькою пішли туди лаборантами. Я потрапила в дуже гарний відділ – ономастики. Там укладали атлас гідронімів (назви річок) і були надзвичайно цікаві експедиції. Потім я вже писала дисертацію «Гідронімія Південного Бугу» і це була справжня наука.
У 60-ті роки туди прийшли дуже віддані науці люди, тому мені пощастило – вони мене зацікавили і я вже там так і лишилася до 95-го року. У Київський університет перейшла через конфлікт з керівництвом: дозволила собі висловити критичні зауваження щодо словника, який видав тодішній директор Інституту української мови зі своїм заступником. Але я дуже любила наукову роботу і думала, що педагогічна робота – це не для мене. Не хотіла викладати, але потім втяглася і побачила певні принади цієї роботи. Коли викладаєш студентам, зокрема коли дискусії ідуть, то не тільки даєш, але й береш. Тобто часом студенти інакше бачать якусь проблему і своїми питаннями вони наштовхують на якусь бічну думку, на яку раніше не звертав уваги – у цьому велика цінність спілкування із молоддю.
А як розвивається наука?
Взагалі є люди науки, але окремими вкрапленнями. Тому що те, що відбувалося у 70-их та 80-их, отой застій шалений при Маланчуку й Щербицькому, він звичайно позначився – тоді багатьох талановитих молодих людей «відсікали» на рівні аспірантури. В цей же період серед мовознавців було підготовлено більше русистів, ніж україністів, адже йшла посилена русифікація і потрібні були викладачі російської мови. Коли почалася незалежність, виявилося, що їхній фах не дуже потрібний і будуть скорочення русистів. Тоді чимало з них захистили дисертації з україністики та перепрофілювалися – це ті, кого ми називаємо «перефарбовані русисти».
І зараз це переважно ті люди, які уникають основних наших проблем: двомовності, витіснення української мови, а замість того надають перевагу суфіксам-префіксам, відмінкам, синтаксису простого речення і, до речі, дехто з них, коли може, блокує і соціолінгвістику. На жаль, поширилася не лише серед лінгвістів-русистів колишніх, а й серед філологів-літературознавців, чомусь така думка, що, мовляв, соціолінгвістика – це політика і що мовознавці не мають цим займатися. В Росії вже є напрям «політична лінгвістіка», і там соціолінгвістика добре розвивається.
Від теорії перейдемо до практики. Як Ви ставитеся до ідеї, що одні люди можуть краще вчити мови, а інші – гірше?
Я читала, що існують люди, у яких в мозку утворюються окремі центри для кожної мови, якщо людина знає дві чи три мови – у неї в мозку з’являються певні «кімнати» для цих мов. У більшості ж людей все це «скидається» в один центр. Але є люди, наприклад Костянтин Тищенко, які можуть за півроку будь-яку мову вивчити, я звернула увагу, що це частіше чоловіки! Часом кажуть, що от такий дурень, що не може вивчити мови, але це не в інтелекті справа. Я читала, що добре оволодівають мовами люди, які мають акторські здібності. Іноземна мова потребує певного перевтілення (скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина), буває ще якась сміливість тут потрібна. Я бачила людей із дуже маленьким лексичним запасом, але у них не було «мовного бар’єру», вони не соромились говорити мовою, якою оволоділи не досконало.
Які Ваші думки з приводу перемикання мовного коду?
Щодо української/російської, тут у більшості людей проблем немає, навіть російськомовні люди легко перемикаються на українську. І по телебаченню часто – беруть інтерв’ю, коли людина сама не помічає, як змінює мову. Моя подруга, письменниця і видавець, рекламувала книжки на книжковому ярмарку «Медвін». Вона попросила дочку своєї приятельки допомогти їй продавати книжки, але при цьому спілкуватися з покупцями українською. Ця дівчина була одружена з ліванцем і добре оволоділа арабською мовою, а дома, в Києві, вона російськомовна. Потім ця дівчина розповідає, що підійшов до неї чоловік, вона почала говорити українською і не усвідомлюючи перейшла на арабську. А потім казала: «Той чоловік дивиться на мене круглими очима, а я не можу зрозуміти чому!» От який цікавий варіант – «інша» мова – це для неї і українська, вона на рівні з іноземною, з арабською.
Чи впливає вік людини на її здібності до вивчення мов?
Впливає, безперечно! Найкраще вчити мови до 18 років. Наскільки мені відомо з методик, найбільш підходящим для вивчення мов віком вважають 12 – 13 років (5 – 6 клас), але все одно це індивідуально залежить від здібностей кожної дитини. Якщо раптом дитина починає плутати мови, не треба її весь час «смикати», а навпаки – пустити все на самоплив, вона почне поступово сама розрізняти мови.
У своїх дослідженнях Ви багато уваги приділяєте суржику. Це феномен суто український чи подібне може траплятися й в інших країнах?
Таке явище існує лише в колоніальних країнах і постколоніальних, у Західній Європі нема цього. Бувають змішані діалекти на порубіжжі, але це інше. Це рівноправні мови – відбувається взаємний вплив. Коли ж одна мова витісняє іншу – українська у відступі, російська – у наступі, тоді вже людина україномовна пристосовується до сильнішої мови, в результаті виходить суржик. Це у нас і у білорусів, у них це називається «трясянка». Мішанина мов – це феномен України і Білорусії, і тут ще зіграло роль, що це слов’янські, тобто однієї групи мови. Можлива аналогія – піджин і креольські мови, але це Африка, Південна Азія, а не Європа.
Чи вважаєте Ви, що суржик можна «вивести»?
Так, я впевнена, що легко його вивести, так само як піджинів багато зникло, коли вже утворилися незалежні держави. Треба щоб люди чули українську мову найбільше. В Кореї, наприклад, навіть заборонили японську масову культуру, бо у них було таке, що японська розмивала корейську мову.
Чи є у соціолінгвістиці не достатньо вивчені питання?
Є певні проблеми щодо двомовності, це потребує досліджень. На жаль, у нашій педагогіці дуже мало уваги приділяють цим проблемам, а вони ж найважливіші. Ще є одне явище, яке потребує вивчення, – це втрата мовної стійкості. Я бачила, як гралися четверо дітей україномовних, і підійшла одна дитина російськомовна і всі четверо почали пристосовувати до неї. Я думаю, що очевидно діти з україномовних родин на підсвідомих рівнях розмежовують українську як «домашню» мову, а російську – як «зовнішню».
З нез’ясованих речей цікавими ще є дослідження французів про те, чи мова випромінює ауру чи вона пов’язана з ноосферою. Є теорії, що національна мова, на тій території, де вона поширена, утворює захисну ауру (духовну) і тоді ця територія оберігається.
Чи можна вирішити мовні проблеми у державі, якщо з’являться якісь багатії, які будуть фінансувати розвиток української мови?
Як казав Наполеон: «Для того, щоб перемогти треба три речі. Перша – гроші, друга – гроші й третя – гроші.» Ми не провели на початку незалежності люстрації, тому фінансові потоки зосередила в своїх руках група олігархів. Вони не ідентифікують себе з українською спільнотою, з українською мовою і культурою. Це – «совки», люди, морально, а точніше аморально сформовані колишньою фальшивою й антилюдяною радянською дійсністю.
Звичайно, важливо, щоб сформувалась національна буржуазія. Не даремно ж комуністи додавали до лайки «український націоналіст» прикметник «буржуазний». Зрештою, в нашій Помаранчевій революції найактивнішу участь брали представники малого й середнього бізнесу. Не випадково нинішня влада антиукраїнського олігархату, проти якого й стояли люди на Майдані, хоче знищити цю верству, бо це – соціальна основа вільного суспільства, це самодостатні, незалежні люди. Саме малий і середній бізнес міг би фінансувати національні проекти, фінансово підтримувати українську культуру, сприяти формування національного інформаційно-культурного простору.
Яке Ваше ставлення до сучасної української літератури? Чи є улюблений письменник?
Мій улюблений письменник, мабуть, Андрухович. Хоча не тільки він. Зараз в українській літературі з’явилось чимало талановитих людей. Також важливо, що вона стає багатожанровою, багатоповерховою, якщо можна так сказати. В ній є твори і високого, і середнього, і низького стилю. Люди з різними запитами можуть знайти книжку на свій смак. З’явились і детективи, й історичний роман, і жіночі романи, і пригодницька література, і твори про мандрівки до інших країн. Це важливо, щоб література розвивалася в усіх жанрах, щоб не лише елітарна була, але й масова.
Дуже часто критикують сучасну українську літературу за наявність у текстах нецензурної лексики, потоку свідомості…
Є така хвороба, але, мені здається, її вплив вже зменшується. Наприклад у Жадана у «Ворошиловграді» вже нема такої кількості нецензурної лексики, як було раніше. Крім того, якщо йдеться про персонажів з міського дна, то як уникнути вульгаризмів у їхньому мовленні?

Довідка
Лариса Масенко – український соціолінгвіст, досліджує мовну ситуацію в Україні, експерт Центру ім. В. Липинського, професор кафедри української мови НаУКМА, Серед її робіт: «Мова і політика», «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір» та ще близько 170 коротких публікацій. Наукові інтереси: ономастика, історія української літературної мови, соціолінгвістика, лінгвоукраїністика.
Спілкувались:
Паша Горак та Анна Загребельна
Джерело: http://openstudy.org.ua/posts/10868

Шукаємо різницю: личить і годиться, штани і брюки…

Олександра Сербенська: «По-новому подивимось на мовне питання, коли залишимо наші трагічні взаємини історикам»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com