Цього року Український Католицький Університет відзначає свій ювілей – 50 років. Саме під час урочистостей відзначення такої важливої дати Блаженійший Святослав Шевчук оголосив про зміни у найвищому адміністративному органі закладу. Президентом УКУ став преосвященний владика Борис Ґудзяк, а новим ректором – отець-докторант Богдан Прах. Під час візиту нового керівника університету до Чикаго і вдалося взяти це інтерв’ю. Зачепили кілька тем з огляду на щільність розкладу поважного гостя – духовне зростання та становлення українського священнослужителя, народженого в Польщі, та те, чому УКУ слід обирати молодим українцям як alma mater.

Отче Богдане, ви, як і ваш попередник – о. Борис Ґудзяк – народилися, отримали освіту поза межами України. Чи спеціально на керівну посаду УКУ запрошують людей, вихованих у західному католицькому світі? Чи це просто збіг?
Ні, в університеті когось, хто би обійняв керівну посаду, у цей момент ми не знайшли. На жаль, наразі ми не маємо багато кваліфікованих для такої посади людей. Чому? Головне те, що в Україні не було жодних українських католицьких чи церковних шкіл. До дев’яностих років все було закрите. І тільки за кордоном можна було вчитися. Кадри, які зараз підростають, дуже розумні, мають високу освіту, але ще віку і досвіду у них не достатньо, щоби керувати такою великою інституцією.
А яким був ваш особистий шлях до цієї посади? Як ви, народжений у Польщі, стали керівником українського вишу? Чи не виникало труднощів у відносинах з різними ланками української влади?
Я працюю в Україні вже 17 років. Обіймав високі посади в церкві. 9 років був ректором Духовної Семінарії. Я був відповідальним за всі події в Україні, пов’язані з приїздом найсвятішого отця. З державною владою співпрацював від початку мого перебування в Україні. Мене багато хто знає, і я маю гарні стосунки як з місцевою владою, так і, частково, з київською. Фактично, останні 5 років був проректором в університеті з питань зовнішніх зв’язків. Тобто, більше часу я проводив у Європі, ніж в Україні, представляючи університет і нашу церкву щодо різних справ. Тому і питання щодо моєї професійної підготовки якось не виникали.
Ви одразу так легко адаптувалися?
Перші кілька років було, не скажу, що дуже, але складно. Але у спілкуванні з державною владою у перші роки мого перебування в Україні мені було досить легко. Оскільки, коли я працював пастирем у Польщі, до мене додому приїжджало дуже багато людей, які обіймали високі посади, насамперед, у Львівській області: чи то губернатори, чи політики місцевого самоврядування. Наприклад, з паном Андрієм Садовим я був дуже близько знайомий ще раніше. Ми навіть працювали в одній фундації разом. Він сьогодні – мер міста Львова. Нам дуже приємно разом працювати.
А от щодо церковного життя, контактів у мене було дещо менше. Оскільки тоді було сильне міжконфесійне напруження в Західній Україні, ми, перебуваючи за кордоном, до кінця не розуміли, що відбувається. Нам складно було контактувати з духовенством, бо ми не знали, фактично, яку позицію займати, коли будемо зав’язувати ті контакти.
Коли я приїхав в Україну, працював спочатку викладачем у Львівській богословській академії (яка стала першим етапом на шляху до Українського Католицького Університету) і Духовній Семінарії. І одразу, у 1997 році, я став віце-ректором Львівської богословської академії з адміністративних питань. А через рік уже був призначений ректором Львівської Духовної Семінарії. Там було дуже багато проблем. Багато справ потрібно було починати з нуля.
Будинки Духовної Семінарії були у жалюгідному стані. Навчальний заклад розташовувався далеко за містом. Це був колишній піонерський табір, який держава віддала взамін на будівлі, відібрані до війни в семінарії. Але ці приміщення були абсолютно не пристосованими до життя. Вони були призначені для літнього перебування дітей. І там змушені були жити понад 300 людей, навіть узимку. Церква так само не мала ресурсів, щоби, наприклад, фінансово забезпечити ремонти цих приміщень, добре харчування тощо. Для мене дуже важливим було швидко почати зміни. У співпраці з Блаженнішим Любомиром ми дуже швидко побудували нову семінарію, нові, сучасні будівлі повністю за європейським зразком.
А де ви шукали фінансування на формування цієї нової матеріальної бази?
Абсолютна більшість коштів, які ми знаходили – це були пожертви римо-католицьких фундацій за кордоном: в Німеччині, Італії, Австрії та інших країнах. Працюючи у Польщі, я вже мав зв’язки з тими фундаціями, і коли я приїхав в Україну, це мені дуже допомогло.
Скажіть, що на вас вплинуло, коли ви ухвалили рішення – переїхати в Україну?
Я ніколи не думав їхати в Україну працювати. Там, де я народився, була етнічна українська земля. Там були наші церкви, цвинтарі, люди. Мене там виховали. Коли я захистив докторат, в Україні бракувало людей, які би могли допомогти у вихованні нового покоління. Тоді мені довелось вирішувати за великим проханням Блаженнішого Любомира Гузара і теперішнього владики Бориса Ґудзяка, які часто до мене приїжджали зі запрошенням. Я дуже довго вагався, що робити. Але я зрозумів: якщо ми не допоможемо церкві в Україні, то нам нема більше на кого розраховувати. Таким чином, я вирішив спробувати себе в Україні один рік. І ось уже пішов 18-й (рік).
А де ви саме народились у Польщі?
Я народився у невеликому містечкові Лісько, недалеко від кордону з Україною. Це були колишні українські етнічні землі, де проживало близько 800 тис. українців. Тепер українців там практично немає.
Починаючи з 1944 року до 1946 року відбулося двоетапне переселення чи депортація з тих земель до радянської України. Тоді польським військом, з допомогою НКВДистів, було переселено понад 600 тис. українців з Польщі: лемків, бойків, надсянців... А ті 150 тис., що залишилися, ховалися різними способами від спеціалізованих загонів, які депортовували в Україну.
У 1947 році почалась акція «Вісла», у рамках якої нас (моїх батьків теж) переселили на німецькі території. (Після війни Польща відсунула свій кордон аж до ріки Одеру. Це були німецькі землі. Після війни близько 2 млн. німців депортували до Німеччини (Вроцлав, Познань, Бреслау, Щеців– це були колишні німецькі землі.)) Але був дуже короткий період у 1956 році, коли у Польщі були заворушення, і можна було повернутися на свою землю. Нас переселили далеко на північ, над самим балтійським морем. Мій батько тоді відкупив у поляка нашу хату, і так ми повернулися на свою землю.
В історії стосунків між Україною і Польщею є багато неприємних сторінок. Кажуть, що етнічні українці, які виросли у Польщі, досить часто почували себе другосортними людьми. Чи відчували ви це на собі, коли були дитиною, підлітком?
Так, усе життя. Дивовижно, але в Україні мені закидали, що я поляк. А я відповідав, що у Польщі я завжди захищав свою українську ідентичність, а тут раптом став поляком. Цей досвід був насправді дуже важким. До нашого села, де я жив, повернулися три родини українців, які дуже гарно підтримували одне одного. Але поляки, які там з’явилися пізніше, прибули з різних частин Польщі. Вони не були корінними мешканцями цих земель і, очевидно, мали дуже негативне ставлення до українців. І все українське у них викликало обурення і злість. Нам навіть складно було українською відкрито розмовляти. Коли ми їздили до церкви, нас обзивали різними поганими словами. Ми справді почували себе загнаними у кут.
А як ви витримали у таких умовах? Як ваша сім’я і ваші батьки знаходили душевні сили?
Скажу вам щиро, я не знаю, чи міг би таке сьогодні зробити сам для своєї сім’ї. Це дуже складно. Сьогодні вже інша ситуація, бо ми вже в Європі. І ті європейські стандарти держава застосовує. Свою національну гідність можна навіть захищати у судах. Тоді, за комуністичної Польщі, про таке навіть і мови не могло бути. Ми відчували, що захисту немає. І якщо би щось сталося, нам ніхто не допоможе.
Чому ви там залишалися?
А що нам було робити? Ми могли їхати на північ Польщі. А там така ж сама ситуація. Пам’ятайте, що метою виселення українців з корінних територій було – швидко їх асимілювати. Нас – українців – розселяли на німецьких територіях не більше, ніж дві сім’ї в одному селі. Це робилось для того, щоб українці просто «розчинилися у польському морі». І багато з ким так і сталося. Старші люди трималися. А молодь була дуже налякана. Ті діти, які пішли до школи, навіть не признавалися, що вони українці. Дуже багато людей міняли прізвища. Коли я ходив до ліцею, то українці трохи впізнавали одне одного за прізвищами, за акцентом, і тихо деколи розмовляли українською, щоб це навіть не було відомо у школі. Бо оцінки одразу були би на два бали нижчими. Була дуже сильна дискримінація.
Чи можна сказати, що те, що ви подалися у священство – було своєрідним пошуком духовного притулку?
Так. У моїй родині на наше виховання великий вплив мали діди. Це було виховання дуже побожного характеру. Ми щодня – зранку і ввечері – разом молилися. І ми, діти, не були при цьому нетерплячими. Для нас це було дуже цікаво, тим більше, що молилися ми українською мовою. Ми старалися щонеділі ходити кудись на літургію. Пізніше ми частіше ходили до костелу. Але при кожній нагоді, яка тільки виникала, насамперед, навесні чи восени, коли менше роботи було у полі (у нас було своє господарство, своя земля), ми завжди їздили до нашої церкви. Влітку було складніше, тому що потрібно було у полі багато працювати. Українська церква також не функціонувала дуже системно, тому що була, так би мовити, підпільною.
А храм був чий?
Римо-католицький.
Як же вони допускали до служіння священиків УГКЦ?
Раз допускали, раз – ні. Ті священики мали, насправді, дуже складне життя. Скажімо, коли були свята спільні – Великдень, Плащаниця – потрібно було поступатися. Не можна було, щоби вони разом святкувались. Коли я став священиком, мав ті ж проблеми. Тому що наші церкви позабирали римо-католицькі священики й утворили там свої парафії. Коли я входив до своєї церкви, я не міг бути її господарем. Але поволі ми домовлялися з римо-католиками, щоби вони відійшли від наших церков. Вони будували свої костели і віддавали нам наші святині.
Як вам вдавалося домовитись?
Це був довгий процес. В країні була вже підготовка до вступу до Європейського союзу. До того часу ситуація була напруженою.
Наша церква вийшла на нормальний рівень існування в державі щойно у 1992-93роках. Тоді ми почали почувати себе трішки сильнішими. Скоріше, 17 травня 1989 року польський парламент установив, що греко-католицька церква, у рамках католицької церкви, має право намагатися отримати назад свої святині. І ми швидко почали працювати над збором документів з архівів, щоби все мати готовим, коли вийде якийсь другий закон, і подати їх до суду чи до інших державних органів. У вирішенні нашого статусу дуже допоміг новий Конкордат поміж Ватиканом і Польським Урядом. Для деяких святинь процес повернення нашій Церкві закінчився у 2004 році. Тобто, все відбувалось доволі довго.
Але якщо відверто, чи змінилося ставлення поляків до українців на суто людському рівні?
На політичному рівні відносини поміж Польщею й Україною є доволі позитивними. На людському рівні – був період у час Помаранчевої революції, коли відчутними були позитивні емоції серед польського населення. Зараз, відверто кажучи, я не бачу цього. Навіть нещодавно, місяць тому, я дав інтерв’ю щодо ситуації у Перемишлі. Рада міста минулого року прийняла рішення, щоб одну з частин вулиці біля нашої Катедри назвати на честь Блаженного Йосафата Коциловського. Він помер у тюрмі, в Києві. Його заарештували НКВДисти, вивезли до радянської України, було дуже довге слідство, і він там і помер. Папа Іоанн Павло ІІ проголосив його блаженним. Нам це було дуже приємно. Він був єпископом Перемишля довгі роки. І зараз досить значна частина польських громадян запротестувала проти цього перейменування.
Мене журналісти просили дати коментар. Для мене ця ситуація дуже незрозуміла, тому що поляки – римо-католики – пишаються тим, що вони дуже близькі до святішого отця, передусім, Іоанна Павла ІІ, і чекають, що він буде невдовзі проголошений святим. Раптом вони не сприймають його рішення і хочуть, щоби взагалі Йосафат, блаженний католицької церкви, вселенської церкви, не був ніде згаданий у Перемишлі – у тому місці, якому він присвятив усе своє зріле життя. Адже єпископом він був призначений у 1917 році, а заарештований – 26 червня 1946 року. Уявіть собі, 30 років він там жив і працював. І раптом – така реакція. Коли я приїжджаю до Польщі, то відчуваю той настрій, який є насправді. І хочу сказати, що до українців часто ставляться негативно.
А це більше серед молоді, чи, все ж таки, серед старшого покоління?
Знаєте, є певні середовища, насамперед, у тій прикордонній смузі, де і молоді теж «заражені» антипатією до всього українського. Натомість, чим далі на захід Польщі, тим більше все змінюється. Скажімо, вже десь у центральній Польщі чи на півночі Польщі, я переконаний, що цей антиукраїнський настрій менший.
Поговорімо про УКУ та католицьку систему освіти в цілому. Одні вважають католицькі навчальні заклади елітарними. Інші вважають, що ці заклади себе вичерпали. Чи є актуальною система католицьких навчальних закладів у сучасному світі?
Я можу поставити у приклад Польщу, досвід якої для мене є доволі цікавим, оскільки поляки довго до цього йшли. Ще у роках 90-х у них практично не було католицьких шкіл, тільки поодинокі католицькі університети. Я не можу називати цифри, але сьогодні там є дуже великий відсоток католицьких шкіл, насамперед, у містах: початкового, середнього і вищого рівнів освіти. І батьки залюбки дають до цих шкіл своїх дітей. Там трохи інша система.
Згідно з Конституцією, кожна дитина має право на безкоштовну освіту. Батьки вибирають школу, а держава має обов’язок виділити гроші на утримання дитини у тій школі. Католицькі школи є переповнені на сьогодні. І, очевидно, кожна змагається показати себе найкращою, тому що за це йдуть державні гроші. Це не є повне покриття освіти, батьки доплачують якусь частину. І я бачу, як мережа католицьких шкіл розширюється. Важливим там є те, що там прищеплюють християнські цінності, і має місце справжнє виховання дітей. Оскільки громадська, державна школа не завжди виховує, або часом не у тому дусі, в якому хотіли би батьки.
У селах це зробити складніше. Але, наприклад, на Лемківщині, на відстані 7 км від того села, де виросла моя родина, є католицька школа. І багато дітей хочуть у ній вчитися. Батьки возять по кільканадцять кілометрів щодня своїх дітей туди, що в горах робити дуже складно.
Чи якісна там освіта?
Звичайно. Держава це дуже контролює. Неможливо, щоби дитина вчила не те, що передбачає програма. Передусім, йдеться про виховання. У католицьких школах дітям приділяють більше уваги. У громадських школах, на мою думку, з огляду на місію, важче це зробити. Хоч програма виховання є, але вона коригується вчителями залежно від того, хто як до того підходить. А в католицьких школах є внутрішні вимоги. І це дуже мотивує. Батьки задоволені. Навіть невіруючі дають своїх дітей туди задля доброго виховання, більшого стимулу до науки. Це, власне, і підвищує якісний рівень католицьких шкіл. В Україні їх практично ще немає. Ми ще тільки думаємо відкривати католицькі школи.
Ви, напевно, знаєте про ситуацію розділених сімей, коли батьки перебувають закордоном, а діти проживають в Україні. Досить часто батьки залишаються закордоном для того, щоби заробити достатньо коштів, щоб дитина пішла вчитися в якийсь престижний університет чи отримати якусь престижну професію. Як ви можете переконати таких батьків віддати дитину до УКУ? Які перспективи відкриваються для цих дітей?
Ц залежить від того, яку професію дитина хоче здобути. УКУ – це гуманітарний університет. Якщо хтось захоче, скажімо, здобути технічну спеціальність, у нас такого поки що нема. Коли ми кажемо про гуманітарний напрямок, ми стараємося, щоби рівень освіти був найвищим, який тільки можемо дати. Які ми маємо для цього засоби? По-перше – викладачі. Це люди, більшість з яких (90%) закінчували західні університети. Вони не могли закінчити ці університети за хабарі. Вони до нас повернулися з докторатами, з міжнародною доброю освітою, знають мови, знають світ. І вони люблять свою роботу. Це – дуже важливо.
По-друге, ми стараємося достатньою мірою оплачувати їхню роботу, щоби не було спокуси перетинати кордони моральності. По-третє, ми проводимо постійний моніторинг рівня навчання у нашому університеті. Щороку ми проводимо дуже серйозні, глибокі опитування студентів і викладачів та аналізуємо кожну деталь того опитування. Ми вже маємо відпрацьовані відповідні системи, як це робити.
Перед моїм виїздом до Канади у нас була довга нарада щодо результатів останнього опитування. Ми задоволені тими оцінками. До того ж, ми знаємо наших викладачів, ми знаємо, хто що може. І це – дуже важливо. Тобто, ми подаємо освіту на тому рівні, який ми вважаємо найкращим. Окрім того, у нас є гарна сучасна бібліотека. Студенти мають можливість скористатися доброю літературою. Ми вчимо мови, тому іноземна література потрапляє одразу на лекцію. Студенти мають можливість і повинні користуватися тією літературою.
Ми також стараємося якнайбільше займатися вихованням наших студентів. Починаючи з того, що запрошуємо кожного на літургію. В розпорядку кожного навчального дня студенти мають перерву, і в тому часі ми запрошуємо їх і наших працівників до церкви на літургію. Досить велика частина студентів користується цим запрошенням. Там не тільки є молитва, а й проповідь, у якій ми завжди пояснюємо Євангеліє і проблеми нашого дня, нашого життя. Крім того, наші викладачі особисто приділяють досить багато уваги студентам. У нас є спеціальний відділ, який називається «пасторальним відділом» нашого університету. Там працює кілька осіб, які мають справді добру підготовку з психології, педагогіки і допомагають студентам у їхніх потребах: духовних, душевних, психологічних і так далі.
Чи можна сподіватися, що діти, студенти, залишені батьками, можуть компенсувати той брак духовної підтримки?
Для таких дітей ми зробили ще один додатковий експеримент – колегіум. Це – гуртожиток специфічного типу, де проживають студенти, насамперед, перших років навчання. Вони мають нагоду жити в дуже сучасному будинку. Але не це є найважливішим. Головною специфікою колегіуму є системна праця виховників зі студентами. В кожному крилі кожного поверху будинку живуть вихователі зі своїми сім’ями, які мають під опікою до 20 студентів. Їхнім обов’язком є присвячувати максимально багато часу студентам, навіть допомагати в науці. Є часті розмови, спільні вечері. Святкування подій – особистих, родинних, церковних тощо. Щодня є літургія, ввечері є спільні молитви. Там постійно живуть монахині, які провадять молитовне життя і мають додатковий гарний вплив на дітей.
Там також цілодобово перебувають неповносправні (люди з фізичними чи інтелектуальними вадами), і студенти, перебуваючи з ними, набираються від них іншого світосприйняття. Бо це є інший світ. Вони разом ходять на сніданки, обіди і вечері. Вони бачать цих людей у їхніх потребах та немочі, допомагають їм: чи на візку перевезти, чи принести харчі на стіл, чи нагодувати навіть, якщо потрібно. Ми бачимо гарну активність студентів.
І ще дещо. Частина тієї будівлі призначена для окремого, створеного нами, центру розвитку особистості. Ми запрошуємо туди дуже визначних людей: послів, письменників високого рівня, політиків, священиків. І вони живуть у нас два-три тижні, місяць, хто скільки захоче, за наш кошт. Окремим обов’язком цих поважних особистостей є спілкуватися щодня зі студентами: чи у групах, чи особисто. Це дає дуже гарні результати. Скажімо, коли приїжджає посол Англії і перебуває у нас два-три тижні, кожен може з ним сісти, поговорити. Це робиться для мотивування тих людей, які приходять з певними комплексами, не важливо – з міста чи з далекого села. Вони знають людину з перших сторінок газет і тут мають чудову нагоду з нею вільно говорити щодня. І починають думати: «Я теж можу таким бути, чому ні». Тільки щоби до того дійти, я мушу пройти певні етапи: мушу добре вчитися, бути гарною людиною. Це все вимагає від мене теж певного зусилля. Просто так нічого не стається. Це дуже позитивно діє на людей, особливо на молодих людей, і вони гуртуються навколо наших гостей.
Будучи тут, в Америці, я запросив ще кількох людей, скажімо, владику Василя Лостена – прекрасного єпископа, організатора (менеджера), відданого громадського діяча, сильну особистість. Я у нього працював в Америці кілька років, тому я його знаю як доброго керівника. Я у нього дуже багато чому навчився. Він погодився до нас приїхати, поговорити зі студентами, бути з ними. А це діє часом більше, ніж читання лекції.
Тобто, впродовж дня вони можуть підходити і розмовляти з ним віч-на-віч?
До обіду у них лекції, але після обіду, після лекцій, вони можуть з ними спілкуватись.
Українських видатних діячів культури і мистецтв ви теж запрошуєте?
Так, і українських, і закордонних. І це досить успішно працює. У такий спосіб ми стараємося скеровувати молодих людей до іншого життя. Переконуємо їх у тому, що вони можуть змінити світ.
Крім того, ми застосовуємо й інші методи, щоби студенти могли себе глибше заангажувати не тільки у навчанні, але і викликати у собі цікавість. Разом з нашою бізнес-школою починаємо нову програму. Для теологів чи істориків ми пропонуємо додаткові лекції з менеджменту, управління, певні юридичні спецкурси. Закінчивши, отримують сертифікат.
От стає студент магістром теології і має два сертифікати з інших дисциплін, які свідчать, що він чудово розуміється в управлінні, наприклад, неприбутковою організацією. Він вже може працювати у громадських організаціях.
Ми також скеровуємо за кордон на стажування, маємо цілі програми, підписані договори з різними університетами: починаючи з Польщі, закінчуючи Німеччиною, Італією і так далі. У нас є дві пропозиції: перша – наші студенти можуть впродовж навчання стажуватися у різних країнах, головним чином, у католицьких університетах, хоча є пропозиції і від інших, не католицьких університетів. Але для нас дуже важливим є те, що кращі студенти можуть отримати стипендії на вищий ступінь – постмагістерський. Є спеціальна комісія, яку очолював владика Борис, тепер я очолюю її. Вона шукає стипендії для добрих студентів для навчання за кордоном.
Тобто, вивчившись у вас, можна поїхати в іншу країну і продовжити навчання?
Очевидно. Кадрова Комісія УГКЦ з України скеровує щороку 50-60 студентів з вищою богословською освітою. Поки що знаходимо стипендії для наших студентів. Але це тільки для тих, які добре вчаться, є виховані, перспективні і хочуть працювати для нашої церкви у майбутньому. Ми не маємо перед ними обов’язку працевлаштування, але потрібна від них заява до свого єпископа, що коли Церква буде зацікавлена, наші колишні студенти повинні нам допомогти.
Таким чином ми формуємо кадри. За останні 10 років вже понад 700 студентів поїхали вчитися за кордон. З них повернулося понад 450. Більша частина з тих, що не повернулися, ще вчиться, тому що там є дуже довгі програми – 5-7 років навчання. Тобто, у нас є така пропозиція, яку не завжди мають інші університети. За кордоном студенти можуть спеціалізуватися в різних галузях науки. Навіть маємо вже кількох докторів зі соціальної економіки. Частина з них залишається за кордоном. Ми погоджуємося на це, адже сьогодні є дуже великий рівень міграції. Там теж є потреби у різних єпархіях. І оскільки вони знають мову і ситуацію конкретно тієї країни, де вони вчаться, їм вже легше працювати.
Але вони працюють в єпархіях УГКЦ у тих країнах?
Здебільшого, так. Там одружуються, виходять заміж. Тобто, перспективи є, і їх буде ще більше.
Щодо розвитку Університету. Ми зараз закінчуємо опрацювання стратегії нашої діяльності до 2020 року. Вона буде представлена ректоратом Сенатові УКУ 27 листопада, у Римі, де у зв’язку зі святкуванням 50-річчя УКУ відбудеться його урочисте виїзне засідання. Завдяки титанічній праці будівничого Університету – владики Бориса, Його візії і харизмі, великій самовідданості і відповідальності всіх працівників, чудовій атмосфері праці університет гарно розвивається. Однак, не було б це можливим за жодних обставин, коли б не неймовірна жертовність наших приятелів! Ми це цінуємо, ми цінуємо кожний дар однаково і постійно молимося за кожного з Вас зокрема! Велике дякую!!!