Наша розмова з віце-ректором з питань призначення та місії Українського Католицького Університету відбулася під час його перебування у Чикаго. Найцікавіше з нашої бесіди і публікуємо у цьому номері. У наступному читайте ексклюзивне інтерв’ю з новопризначеним ректором УКУ – отцем Богданом Прахом.

Мирославе Франковичу, перш ніж ми поговоримо про УКУ, давайте трохи пофілософствуємо.:) Я-от прочитала про одного дуже відомого чоловіка – Гая Кавасакі. Він – письменник, бізнес-консультант, інвестор, «мотиватор». Працював колись на Apple, завдячуючи саме йому Макінтош став таким популярним. Кавасакі відомий, передусім, через те, що переніс концепцію «євангелізму» у високотехнологічний бізнес. Він має кілька мільйонів фоловерів (послідовників) у Twitter. Тобто, йдеться про виникнення у цифровому світі так званих «проповідників» та їхніх «послідовників» (фоловерів). Як ви, як релігієзнавець, ставитеся до цього? Адже ми знаємо про інших героїв та їхніх учнів, які повчали живим словом у реальному світі.
Є певні подібності і радикальні відмінності між проповідництвом минулих часів і новітнім проповідництвом та послідовництвом. Раніше послідовники були готові йти на смерть, жертвувати життям заради вірності своїм ідеям. Сьогоднішні послідовники готові, максимум, на те, щоби поставити «лайк» у соціальній мережі, щоби показати, що їм це подобається. У будь-якому випадку, вони, максимум, на що готові – поставити своє прізвище під електронним зверненням (петицією) кудись. Це така дія, що не вимагає того, аби людина покинула свою «зону комфорту». Це радикально змінює моє ставлення до такого проповідництва. Я не вірю у тривалість підтримки, яку здобувають певні люди у Facebook чи у Twitter. Якщо така підтримка є – це чудово. Я так само помічаю, що десь у Facebook під моїм матеріалом є кілька сотень «лайків». Мені приємно, звичайно ж. Але це не послідовники моїх ідей. І я ставлюся з достатньою критикою до цього.
Але ми зараз живемо у світі, перенасиченому інформацією. І людині вже бракує тих кількох років (тому що наш біологічний вік, на жаль, не збільшився), відведених нам природою, на те, щоби охопити, профільтрувати, обдумати ту інформацію, яка нам пропонується. Зараз ми живемо згідно з ідеями, які були сформовані, висловлені людьми Вашого «доцифрового» покоління, коли у вас був час виробити ці нові ідеї. Але сучасні візіонери вже інакші. І вони намагаються доносити свої ідеї у вигляді продукту – більш спресованого, компактного, зокрема, через соціальні мережі. Тобто, виростає нове покоління – споживач кінцевого інтелектуального продукту, неосмисленого самотужки.
Для мене це покоління «лайків» чи навіть епоха «лайків» є небезпечна тим, що зло здобуває практично безмежне поле для діяльності. Реальність зла є очевидною для мене. Це не є фікція. Зло є реальністю цього світу. І воно дуже активно користується тим, що соціальні мережі замінили собою соціальну активність. І звідси випливають всі проблеми. Зло стає безкарним, безконтрольним. Ті люди, які сидять за комп’ютерами, створюють для себе ситуацію «хатка скраю», яка для українців була вічною спокусою оберегти себе від зла, сховатися від нього. От ми і ховаємося від зла за своїм комп’ютером, але зло, рано чи пізно, вишпортає нас із тієї «хатки скраю». Воно дійде до нас, так чи інакше. Справа у тому, що використання інтелектуального продукту має одну специфічну рису: ви мусите мати час на обробку цієї інформації. Вона повинна стати інтелектуальним ґрунтом на вашій душевній ниві. Я не знаю як інші, але я від цього швидкого читання, від вихоплювання шматків інформації, сам ставлю «лайки» і все. Через 5 хвилин я вже все забув і побіг далі.
Ця лавина інформації не дає змоги людині засвоїти її, зробити її своєю і діяти відповідно до неї. Тому я, насправді, також сумніваюся у тому, чи може бути у результаті такого процесу якийсь синтезований інтелектуальний продукт, який стане новим словом у житті людства. Але, разом із тим, я не втрачаю надії, тому що просто знаю, що людський дух непереможний. І на цей виклик, про який ми говоримо, він знайде свою відповідь, знайде розв’язку. Ми цього ще просто не відчуваємо. Загрози, проблеми, кризи у даному випадку стають необхідністю перед знаходженням нового.
Якщо ми вже почали про соціальні мережі, останній аналіз показав, що підлітки, які через 10 років стануть активними молодими людьми, вже не перечитують велику кількість інформації. Це стає вже не актуальним. Це, в принципі, впливає на здібності мислити та на здатність продукувати нові ідеї. Мені здається, що найближчим часом відбудеться розподіл людей на тих, хто ще повернеться до бібліотеки і буде готовий сидіти та витрачати час на обробку інформації, і на тих, хто буде хапати ці краплини. Ну, можливо, у них будуть розвиватись інші навики, не тільки когнітивні. Яка Ваша думка з цього приводу? Чи призведе це до якогось розшарування в суспільстві?
Я припускаю, що, напевно, воно вже є. Світ вже ділиться на тих, хто купається, як риба у воді, у таких коротких повідомленнях, і на тих, хто вперто відмовляється від мобільного телефону і читає книжки, насолоджуючись самою книгою. Я думаю, що версія про те, що зникне наш світ, а буде щось зовсім нове – це те саме, як колись казали, що при запровадженні телебачення помре кіно. Воно, у принципі, не померло. Але якщо дивитися на певні феномени, воно просто змінилося. Старе рідко коли повністю відмирає. Воно може трансформуватися у щось інше під тиском нового, але навряд чи зникне.
Щодо нових ідей, то я маю надію на ефект перетину. Цей термін належить Йогансену – європейському вченому, який придумав цей науковий феномен. Він полягає у тому, що, якщо раніше нові ідеї з’являлися у рамках якоїсь однієї дисципліни, то зараз це відбувається у міждисциплінарному просторі, який він називає «перетином». У тому просторі сходяться різні, часом, абсолютно непоєднувані, здавалося б, наукові напрями. І не тільки наукові, а й інформаційні гілки. Спочатку ми маємо інтерференцію різних ідей, але потім є шанс, і дуже високий, що спрацює якась поки що незрозуміла для нас закономірність, і в один момент буде знайдено те, що стане новою дисципліною чи новим напрямом думки. Відбудеться спонтанна організація хаосу у щось упорядковане.
А чи не стане цей переломний момент якимось моментом очищення? Візьмемо, для прикладу, нового Папу Римського, який довів до цього моменту католицьку церкву, коли вона була на межі кризи ідеї християнства. Пригадаймо недавню сенсаційну фотографію, де він цілував людину, спотворену якимсь шкірним захворюванням. Це створювало враження біблейської алюзії.
Ви маєте рацію. Очищення у таких випадках відбувається моментально, тому що настає ясність. А ясність завжди висвітлює простір. І мені соромно признатися, але я це фіксую, що піддався отій парадигмі аналізу майбутнього Папи, ще перед його вибором. Всі ми колись гадали, який Папа більше потрібен для церкви: Папа-консерватор чи Папа-ліберал. Існував вибір між двома варіантами. І я теж міркував у цьому напрямку, я теж користувався цими категоріями. А виявилось, що відповідь зовсім не лежить ні там, ні там. А відповіддю є: Папа – душпастир. Це зовсім інша, третя реальність, яку люди не прорахували. А вона з’явилася і внесла ясність.
Давайте поговоримо про УКУ в Львові. Якими є сучасні студенти Католицького Університету?
Вони у стані духовного вичікування. З одного боку, оскільки вони прийшли до нас, то хочуть вірити у щось краще, у щось перспективніше, у щось велике. З іншого боку, вони дуже чутливі до фальші, як і вся молодь. Як тільки вони десь помічають щось, що трактують як лукавство, то одразу ж замикаються у собі. Чому я говорю про стан вичікування? Вони вичікують якихось суспільних феноменів, для яких відкриються повністю. Те саме ми спостерігали перед Помаранчевою революцією. Початковій риториці, коли наростала напруга, вони не довіряли. Вони включилися тільки тоді, коли побачили змінене обличчя Ющенка. Вони повірили, що, оскільки людина платить таку дорогу ціну за свої переконання, то в нього можна повірити, чи у ту справу, яка стоїть за ним. Це дуже важливий момент, який нам в університеті потрібно розуміти і враховувати. Ця чутливість до фальші часом є гіперчутливістю, з моєї точки зору. У мене шкіра за все моє життя стала уже дуже товстою, а у молоді шкіра дуже тонесенька, дуже чутлива до фальші. І це добре для всіх нас, що молоді люди не терплять фальші. Я думаю, що цей стан вичікування означає, що молоді люди ще не готові до того, щоби сформувати своє цивілізаційне слово.
Виходить, Ви не виховуєте реформаторів, які, на мій погляд, нам зараз дуже потрібні?
Я хочу, щоби Ви зрозуміли, з яким матеріалом ми маємо справу, хто до нас приходить. Я вважаю, краще такий студент, який дуже уважно відстежує дії чи адміністрації, чи професорів і чутливо реагує на них, ніж пасивний, байдужий студент, який з культурних міркувань буде говорити те, що від нього очікують. У такому сенсі ми маємо кращий потенціал майбутніх лідерів, ніж ті пристосуванці, які палко викрикують те, що від них очікує чи то партія, чи адміністрація, чи ректорат. Такі є, без сумніву. Тому я задоволений нашими студентами. Я лише формулюю тезу, що цей стан вичікування потенційно плодовитий. Я думаю, що покоління Олександра Кривенка наприкінці 80-х – на початку 90-х років так само було спочатку відкритим, чутливим до того, що відбувається. І слово своє вони казали лише тоді, коли вони відчували. А потім була «Революція на граніті». Тому я не боюся цього стану вичікування. Я лише хочу, щоби молодь була спроможною знайти свою «еврику», ту точку кристалізації довіри, яка покличе наших юнаків і дівчат до соціальної активності.
Добре, а що тоді УКУ – сучасний заклад, робить для того, щоби сформувати з цих «незамулених» душ майбутніх лідерів, випустити уже готових професіоналів?
По-перше, наше завдання – забезпечити академічні чесноти, певні етичні критерії. Немислимо очікувати такого лідерства, про яке ми говоримо, в університеті, в якому існує корупція. Або немислимо відшукати чи виховати таких лідерів в університеті, який не шанує інтелектуальну свободу. Для нас це складно, тому що ми – університет, який орієнтується на ціннісну основу знань, для якого релігійна доктрина, система віри є важливою складовою. А це означає, що ми входимо часом у поле застояної релігійної церковної доктрини, яку молода свідомість починає допитливо препарувати. Звичайно, наступають якісь маленькі конфлікти, зіткнення, і тут важливо з одного боку зберегти свободу людини, а з іншого боку – виховати у ній пошану до того, що вистояне у суспільстві, що знайшло своє визнання. А ви ніколи не знайдете формулу, яку можна просто механічно прикладати і мати результат.
Виходить, ваші викладачі повинні завжди бути в тонусі, у них щороку виникають виклики їхньому професіоналізму?
Мені було доволі кепсько, коли доводилося заміняти деяких викладачів, незважаючи на мій авторитет (посміхається). Студенти тут же ловили мене на якомусь необережному слові, вставали і казали, що вони з тим не погоджуються. Це – непросто. Але, з іншого боку, приємно потім, коли вони входять у життя. Через 2 роки після закінчення навчання одна студентка, яка допікала мені своїм критицизмом, побачилася зі мною і сказала: «Пане Мирославе, яка я була дурна. Як я шкодую, що пішла тоді з Вами на таке протистояння». Але це – прекрасно. Звичайно, в якийсь момент мені непросто. Адже як пояснити людині, коли вона не чує того, що ти їй говориш. Однак, це все етапи виховання.
Я так розумію, що у вашому університеті не застосовується система викладання, яка ще залишається в інших закладах у спадок від радянської системи. Тобто, немає імперативного викладання матеріалу, а більше застосовується західна система навчання.
Ми хотіли би, щоби не було. Але це не завжди вдається. Немає якоїсь такої скриньки, з якої можна витягнути належних чи бажаних для тебе викладачів. Ми маємо працювати з тим викладацьким і професорським матеріалом, який ми маємо. Ми активно посилаємо своїх випускників на завершення якихось докторських курсів. Вони повертаються і стають носіями зовсім іншого стилю викладання. Але це ще не є настільки масовий феномен, що я би міг сказати, що у нас відсутні рудименти старої системи. Напевно, вони присутні, і потрібно з тим рахуватись.
Якщо вже згадуємо те, що маємо, існуюча система не є абсолютно негативною, вона має якісь позитивні сторони.
Так, я би тут теж погодився з вами. Я пригадую, коли я був на тривалих курсах у Колумбійському університеті у Нью-Йорку, мене трохи дратувала манера викладання, коли людина не знає, якої ж думки дотримується сам професор. Тобто, професор як спостерігач. Він викликав реакцію на свої слова, прозвучало, скажімо, 5-6 варіантів відповіді, а тоді він усміхнувся і сказав: «Добре, пішли далі». Я розумію, що немає якоїсь абсолютної істини, це добре для науковця – знати, що є різні версії. Але я не почув його думку. А я прийшов на його лекції і хочу дізнатися, що він думає про це. Він не повинен мені подавати свою думку як абсолютну істину, але висловити її можна.
Маю для вас дещо незручне питання. Колись один мій респондент сказав, що УКУ і ті, хто там навчаються і викладають, претендують на певну «елітарність». І вартість навчання, за його словами, досить висока. Це створює певне упереджене ставлення до Вашого навчального закладу. Що Ви можете на це сказати?
По-перше, вартість навчання у нас не є радикально вищою, ніж в інших університетах. Я не проводив порівняльних досліджень, але знаю, що у бізнес-закладах, медичних закладах (якщо казати про справжню вартість навчання) вона значно вища. Тому, я би сказав, що цей аргумент є, радше, вишуковуванням якоїсь причини побурчати. Насправді вартість навчання у нашому університеті вп’ятеро вища, ніж ми отримуємо від наших студентів. Більшість коштів ми збираємо, їздячи по світу, щоби вони могли завершити навчання, тому моє сумління абсолютно чисте. Ми не заробляємо на цьому, наші зарплати не йдуть з цих грошей.
А претензійність на елітарність має місце?
У певному сенсі – так. Давайте подивимось на цей університет моїми очима. Переді мною, як перед дисидентом, постало свого часу питання: я хочу бути у сфері освіти, але практично вся система освіти уже в 90-х роках стрімко корумпувалась. Що робити мені – людині, яка хоче щось змінити у цьому світі? З одного боку, можна йти і воювати з усіма університетами, наполягати на тому, щоби вони позбулися своїх негативних звичок. Можна створювати умови для того, щоби виявити хабарників. Одним словом, боротися з ними. Для мене від початку це було «сізіфовою працею».
Я обрав інший, привабливіший варіант – створити іншу модель університету, де цього всього немає, а є те, що я хочу. І тим самим задавати певні правила гри, перетягувати тих, хто вагається, робити привабливим те, що я роблю у дуже жорстких конкурентних умовах. А наші умови дуже жорсткі, повірте. Нас дуже часто не люблять за те, що ми такі. І ці закиди йдуть саме звідти. Так, ми претендуємо на певну елітарність, але не безпідставно. Ми хочемо бути якісно іншою моделлю. При цьому ми хотіли би бути не єдиними.
Ми дуже тішимося, що до недавнього часу дуже гарно розвивалася Києво-Могилянська академія. Для нас така конкуренція – це не конкуренція, а поміч. Це стимул, подивитися, що вони роблять цікаве, якісне і тут же запровадити таке у нас. Між нашими двома університетами існує гарна співпраця. Кому не подобається наш стиль – робіть краще, але виходьте з тієї ями, в яку самі себе загнали підпорядкованістю міністерству. Ніхто проти того не протестує, всі бояться втратити своє місце, свою зарплатню.
УКУ підпорядковується Міністерству освіти України?
Оскільки ми хочемо, щоби наші студенти отримували державний диплом, ми обов’язково мусимо перебувати у системі міністерської освіти. І ми перебуваємо у ній як приватний заклад.
Маю ще одне неприємне питання. Зараз знову стала актуальною тема пожертв Фірташа, які розцінюють і як купівлю індульгенції, і спробу покращити імідж за кордоном. Як Ви знаєте, він пожертвував гроші у фінансування спорудження меморіалу жертвам Голодомору. І це викликало знову жваву дискусію. Буквально кілька років тому він пожертвував на корпус Українського Католицького Університету. Я навіть стосовно цього мала розмову з паном Ґудзяком, який сказав, що перш ніж він ухвалив рішення про прийняття цієї пожертви, він дуже багато консультувався з цього приводу з різними поважними людьми. Я думаю, Ви відслідковуєте цю ситуацію. Як ви ставитеся до таких пожертв?
Я знаю про цю ситуацію. До мене доходять суперечки щодо пожертв Фірташа, але щоби сказати, що я відстежую, то ні. У мене є важливіші справи. Я теж почувався спочатку, начебто, не дуже затишно від цієї ідеї. Але я розумів, що за тим критицизмом стоїть візія. Ці гроші – награбовані, їх рано чи пізно треба буде відібрати у нього, справедливо розділити серед тих, кого він пограбував. І тоді настане справедливість. А я це вже чув. Це типова більшовицька, соціалістична логіка. Цей експеримент ми вже проходили. А я не хочу йти знову тими самими дорогами, як кінь у млині.
Натомість, ми, як суспільство, не випробували іншу модель, якою йшли на заході. Свого часу Рокфеллер, якщо я не помиляюся, сказав: «Не питайте, звідки у мене перший мільйон». Отже, це теж були брудні гроші. Яким чином вони стали чистими так, що тепер до фундації Рокфеллера зі всього світу подаються на гранти і не вважають принизливим взяти ці гроші? Вони були очищені, тому що суспільство використовує їх для важливих справ. Я можу лише подякувати панові Фірташу за те, що він скерував ці гроші не на будівництво якогось палацу для себе, ще розкішнішого, зі ще більшими золотими унітазами чи ще чимось, а що він дав кошти на справу, потрібну українському народові.
Але висловлюється думка, яка, можливо, частково перегукується з тим, що Ви сказали, з радянською формулою. Наприклад, що він міг би ці гроші вкласти не в меморіал і тим самим не ображати пам’ять жертв своїм іменем. А, скажімо, вкласти у покращення інфраструктури українських сіл, тобто, трошки по-господарськи розподілити кошти, які йому дісталися.
Я думаю, що ми просто не знаємо, що ці проекти у нього дуже гарно працюють. І не тільки у селі, а й у інших сферах. Фактично, тут йдеться про те, що людей турбує питання: як нам перейти від олігархічної економіки, де елемент використання дірок у законодавстві є необхідним, до економіки сучасної, де законодавство є відрегульованим. Цей шлях – лише засвоєння європейського законодавства, це входження у європейський простір. І я не маю на увазі обов’язково Європейський Союз. Я маю на увазі переймання цивілізаційних правил гри, які нам видаються все ще надто підозрілими. От, якщо станеться так, що ті олігархи, які сьогодні мають кошти, накопичені за рахунок дірок у законодавстві, допоможуть суспільству встановити цивілізовані правила гри, де їхні накопичені капітали будуть працювати на державу, я буду вважати це щасливим моментом мого життя. Я не хочу експропріювати у них їхню власність, я хочу, щоби вона працювала на суспільство.
Мирославе Франковичу, невдовзі буде вирішуватись питання підписання Договору про асоціацію з Євросоюзом. Якщо це нарешті відбудеться, і для України почнеться якась нова епоха, ми вийдемо на абсолютно новий рівень, які конкретні перспективи це дасть УКУ? Чи будуть, взагалі, якісь перспективи?
Так, без сумніву. Це означає, що система освіти в Україні буде наближатися до західної. Я не маю на увазі всі особливості. Ми не є щасливі від того, як католицькі університети в Європі втрачають своє католицьке обличчя. На жаль, є така тенденція. Не все в Європі нам подобається. Але нам подобається те, що Європа має механізми, через які кожен складовий елемент може досягнути реалізації своєї візії. Таких механізмів немає ні у пострадянській Україні, ні в омріяному Путіним євроазіатському просторі.
Я переконаний, що це може бути дуже позитивним для УКУ. Разом з тим, входження в європейський простір передбачає велику відповідальність самої України за себе, за озвучення своєї позиції. Поки що ми є такою собі принцесою на виданні, яка сидить, не знає, що її чекає у шлюбі, але за неї борються різні претенденти. А вона собі сидить, посміхається і блаженно тішиться від того. Вона повинна знати, що чекає її в Європейському Союзі. Там немає альтруїстів, які будуть дбати про Україну. Але є механізми, за допомогою яких будь-яка держава може захистити свої національні інтереси. А для цього потрібні належні кадри, які знають мови, розуміють професійну європейську мову. Іншими словами, потрібно бути відповідальними за своє життя. Потрібно позбутися того одвічного радянського патерналізму, що хтось буде вирішувати всі питання.
Ви думаєте, що Україна до цього готова?
Ще не готова, ще багато-хто не осмислив навіть цю проблему. Але саме наближення до Європи змусить нас подорослішати. Спершу будуть образи, що про нас не дбають, не розуміють наш історичний біль, не розуміють, які ми гарні, пухнасті і білі. Але образи закінчаться тим, що потрібно буде щось робити. Тобто, це – корисно.