ІСТОРІЯ ДРУГА

Тією самою дорогою уздовж Дніпра йдуть наші герої: Влас та двоє старих козаків. Сонце переступило середину дня й уже не так пече. Буйні степові трави стоять, мов до чогось прислухаються. Степова чайка здіймається над шляхом, трохи пролетить і знов сідає, чекає на подорожніх, щоб знов злетіти над землею.

Невгамовний дід Базікало чимчикує попереду й весело наспівує:

Пливе щука з Кременчука,

Наковталась горя;

Одвідати хоче щука

Солоного моря.

Дума щука: там чекає

Мя щастя, роздолля...

А рибалка сіть кидає:

"Ой, щуко, ти моя!"

(Народна пісня)

Між тим Улас та дід Кахикало трохи відстали від співця й ведуть собі серйозну розмову:

- Той здоровенний сом, що зустрівся нам на дні річки, - каже Влас,

- міг би нас легко проковтнути. Вам не страшно було, дідусю?

- А чого мені його боятися? Соми - то ж наші брати.

- Як це?

- А так, серце. Жили вони колись на Січі з нами, звали їх, як і нас, вільними козаками. А потім, чи то січове життя їм набридло, чи ще що, - але пішли вони собі у воду. У них вуса такі ж, як і у козаків.

- А де ж їхні оселедці?

- Запорожці пообривали, коли хотіли їх з річки повитягати. З тих пір живуть вони у Дніпрі, перетворившись на сомів; або сплять де-небудь у ямі глибокій, або ж, дивись, і діло добре зроблять: татар і турок на переправах топлять, щоб не пускалися нашу землю палити, сестер та братів у ясир забирати. Так... кхе, кхе... Отакечки воно все так і було. А то ще жив колись у Дніпрі Цар-Сом, так то не сом був - ціла гора, такий величезний. Чому він мені пригадався? Та якби не той самий Цар-Сом, не балакав би ти зараз з дідом Кахикалом. Ось послухай...

Одного разу наробили ми шелесту під самими турецькими берегами та й поверталися додому на чайках. Одна частина війська в обхід через Азовське море пішла, а ми з Сагайдачним (тоді за отамана саме він був) - на трьох чайках через Дніпровський лиман. Одразу скажу: смілива це була витівка тією дорогою йти. Пролетіли Кизи-Кермен - турецьку фортецю - сторожа навіть не схаменулася. Летимо - вітер нам у поміч. Коли це дивимось - турки галеру вислали за нами, навздогін пустились. Галера по нас з гармати б'є. А ядра ті з добрячий кавун будуть, - летять зі свистом та в річку - бульк! - а потім я-я-як бахне! - що чайки наші, мов ті коники степові, на хвилях підстрибують. І так вже влучно б'є вражий турок, що ось-ось влучить у чайку. А до плавнів уже й рукою подати. А плавні - то ж рідний наш дім, у плавні як ввійдемо, там уже нас нікому не знайти. Тут ми недоступні ні татарину-бусурманину, ні ляхові поганому. Та ось ледве ми насіли на весла, ледве відірвалися від переслідувачів, як виринає раптом з води Цар-Сом; корона його, наче сонце, так і засяяла! Так-таки, так. Кхе, кхе. Роззявляє він свою пащу завбільшки з рівчак - і гам! - уже галеру проковтнув. Коли ж він пірнув разом з галерою - здійнялася здоровенна хвиля, така велетенська, що чайки наші, мов тріски, викинуло на берег. Сидимо на березі в чайках, як галушки в макітрі, нічого збагнути не можемо. А Цар-Сом над водою вдруге з'явився, поводив своїми чорними очима, прицмокуючи губами, почав викидати через зябра на берег очманілих турків. Накидав їх цілу купу, підплив до самого берега, роззявив свого величезного рота, й звідти вийшли на берег наші брати, полонені козаки, що відбували нестерпну каторгу в бусурманів. Ми з ними обнімаємось, цілуємось; сміємося, веселі, а де в кого сльоза гірка на щоках блищить. Такої зустрічі ніхто не чекав. А потім постягали ми чайки знов у Дніпро, подякували рибині за допомогу й попливли собі до Січі.

Отакий-то він був, Цар-Сом отой. Заїжджі купці розповідали, начебто бачили його далеко в океані і плив він між китами.

- А хто такі кити, дідуню?

- Кити - це найбільші в світі риби; на трьох китах земля наша тримається. Кхе, кхе... Видно, так почав рости наш сомик, що Дніпро йому тіснуватий став, подався він у море-океан, тепер гуляє там на вільній воді.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

За розмовами та піснями наші герої не помітили навіть, як пройшли кілька сіл. Одне з них розкинулось білими хатами на розкішному зеленому пагорбі і нагадувало рогача, яким гостинна господиня виймає з печі горщика з борщем.

Втомлені дорогою, подорожні надумали трохи перепочити. Трав'яний вибалок, де вони зупинились, був тихий, затишний... Степ тут губився для зору, розстилаючись десь над козацькими головами, зате звідси відкривався чудовий краєвид на Дніпро з самотнім острівцем посередині, вкритим верболозом.

- Яка краса! - сказав дід Базікало, що встиг уже розлягтись на м'якій траві, заклавши під голову руки. - Козак лежить, вода біжить, сонечко гріє, душа молодіє!

- Так-таки, так... кхе, кхе..., - присів біля баляндраса дід Кахикало.

- Сідайі ти, козаче-юначе, - звернувся він до Власа. - Мабуть, заморився?

- Ще б чого!.. Зовсім я не заморився, - відповів Улас, опускаючись у траву. - Дідусю Даниле, ось ви казали, що йдете у Київ "прощаться зі світом", а що це означає?

- Прощаться із світом? Кхе, кхе...

- Даниле, братику, а давай я розповім!

- Ти, Іване? Ну ти! А я поки люлечку запалю. Слухай, Власику, слухай!..

Цей сумний і разом з тим якийсь безтурботно-веселий звичай чинили тоді, коли який-небудь відомий запорожець доживав до глибокої старості. Тоді-то він просив громаду дати йому грошей. А як просить дід, то не можна не дати. Ось він наб'є, було, гаманець червінцями, та збере з собою приятелів душ зі тридцять-сорок, та й гайне у Київ прощатись зі світом! Тут уже вони гуляють тижнів зо два, а то й три, зчинять такий галас, що увесь Київ збігається на них подивитися. "Запорожець, запорожець зі світом прощається!" - тільки й чути навкруги. А запорожці як ті маки на городі! Коні під ними, як звірі, так танцюють, так танцюють; а вже золота й срібла, - очам боляче дивитися. Тут тобі й бандури, тут і кобзи, й козобаси, тут і пісня, й танці, й усякі викрутаси!

А вже погулявши так тиждень або два та нагодувавши увесь Київ, ідуть козаки всією громадою до Межигірського монастиря. А ні одна тобі душа просто так не йде: і дід, що зі світом прощається, і всі-всі танцюють. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вистрибує попереду всіх запорожець, а за ним - людей, людей! Тісно-густо, наче того насіння на сояшнику. Земля гуде від цього свята! А вже коли дійдуть до самого монастиря, то й постукає запорожець у ворота. А за ворітьми й спитають: "Хто такий?" -"Запорожець!" - "Навіщо з'явився?" - "Прийшов од гріхів спасатися." - Відчинять тоді ворота, він один туди ввійде, а всі брати-козаки з музиками лишаються за ворітьми. А вже в монастирі наш дід одразу весь гаманець віддасть на церкву, скине з себе кармазиновий жупан, вдягне монастирську одежу та й почне од гріхів спасатися... постом та молитвою... ...Так ось і ми з дідом Кахикалом прямували у Київ до Межигірсього монастиря, але не так, як у минулі часи: без пісень, без танців, без свята. Нікому нас, старих запорожців, до міста довести.

- Так, братику, так, - попихкує люлькою-зіньківкою дід Кахикало.

- Як це "нікому"?! - обурено вигукнув Улас. - А я!

- Е-ет, гаряча голова! Ясне діло, ти нас проведеш, - в очах діда Кахикала заблищав насмішкуватий вогник. - Заміниш нам, серце, товаришів веселих. Тільки давай спершу ми тебе козацькою прикметою поводимо. Так-таки, так. Чи, бува, не передумав?

- Ні, діду, нічого я не передумав.

- Тоді - гайда! - сказав Базікало жваво. - Хто в дорозі буває, той розуму набуває!

- Не поспішай, братику, не поспішай. Як кажуть: тобі спішки, а всім - потішки. Подивись, Власику, на той великий камінь, що здіймається над водою біля острова. Бачиш?

- Бачу.

- А на ньому знак зроблений. Бачиш?

- Ага, неначе чайка летить.

- Не чайка то, а літера "М". А видовбали її козаки на честь славного отамана Богдана Микошинського. Кажуть, тут він у бою з татарами смерть свою прийняв. Про нього розповім тобі. А ти слухай та на вус мотай.

- Який ви смішний, дідусю, де ж у мене ті вуса?

- Де, кажеш? А це тобі що?

Улас тицьнув пальцем у верхню губу і, як від вогню, миттю відірвав руку: у нього під носом красувалися здоровенні, колючі, як ті будяки, чорні вуса.

- Га-га-га! - зайшовся сміхом дід Базікало. - Ось так штука! Ха-ха-ха!

- Дідусю Даниле, заберіть свої вуса, - став благати Влас, - мені ще рано з вусами ходити.

- Рано, так рано, - сказав дід Кахикало та й дмухнув димом в обличчя Власові, хлопчик дуже закашлявся, але через мить дим розвіявся, а з ним зникли й вуса: - Слухай, серце, слухай...

Богдан Микошинський був козак хоч куди! На всі діла здатний. В бою шабля його - наче блискавка в небі, а швидкий та моторний був, як сайгак у степу. А силу яку мав... яку силу!.. Одного разу, пригадую, йду біля церкви, коли бачу - хлопчик стоїть років семи (то я його ще малечею знав). На дзвіницю дивиться. "Чого це ти, серце, задивився на дзвіницю?" - питаю. - "А я туди, - каже, - ломову гармату заніс." - "Ти?" - "Я." - "Так піди тоді, - кажу я йому, - назад її забери." І що ти гадаєш? Пішов Богдасик та й зніс гармату. Ось яку силу мав з самого малечку. Немає тепер таких силачів, нема. Тепер хоч десятеро чоловік зійдуться - не піднімуть тієї гармати. Кхе, кхе. А вже коли виріс, такий став богатир та красень, що вибрали ми його кошовим отаманом. Узяв він тоді булаву, уклонився всім низенько та й каже: "Одягайте, панове-молодці, найкращий одяг і гайда до польського короля в гості." А слово отамана - закон.

Приїхали до королівського замку. Дивляться ляхи на наше вбрання, на вуса чорні: "Що б, - кажуть, - дати їм поїсти? Може, сметани?" Поставили сметану. А Микошинський їм відповідає: "Ми ж не коти якісь. Ми запорожці вільні Низові, у нас спочатку не сметану, а мед дають." - "Ну, дати їм меду!" Дали нам меду ( цілу діжу!), а ми як наїлися меду та позакручували вуса, то й давай про сметану розмову вести: "Тепер, ясновельможний, давай нам сметану!"

Отак сидимо ми, бенкетуємо, і от саме в цей час з'являється до короля посол татарський, каже королеві: "Наймогутніший у світі хан Грабіж-Гірей стоїть під мурами твого замку з великим військом. Грабіж-Гірей надіслав тобі свого лука. Якщо не натягнете тятиву, то виходьте битися з нами; якщо натягнете - піде хан звідсіля без війни." Король як те почув, мерщій того лука вхопив, тягне, смика... куди йому! - туга тятива. І вже хто з ляхів не прикладався до лука - ніхто натягнути його не може. А Богдан - славний отаман - дивився-дивився на ту кумедію, а потім і каже: "А дайте цього лука мені!" Узяв лукаву зброю та так натягнув, що не витримав лук, зламався, нема лука, самі уламки на тятиві гойдаються. "Давайте ж тепер, - каже, - мені списа залізного." Дали. Узяв отаман того списа, кругом шиї посла обкрутив і зав'язав, як той сніп зав'язують перевеслом. "Якщо розв'яжете, - каже, - цей вузол, тоді й ми, козаки запорозькі, станемо з вами на баталію." Який же його чорт розв'яже!! Хіба що з головою відкрутять! Побачив таке діло хан, зрозумів, що таких богатирів його не перемогти, та й подався собі в Крим. Ось так воно все і сталося. Кхе, кхе. Славний був отаман Богдан Микошинський.

Таку пісню співає дід Кахикало про те, як старий запорожець із світом прощається:

ПРОВОДИ СТАРОГО КОЗАКА

Сивий дід, як голуб сивий,
Дожив до ста років.
Січ йому була за матір
В цім світі жорстокім.
Дід той живчик, запорожець,
Да й каже раз братцям:
 "Відведіть мене у Київ
Із світом прощаться."

Приспів:
Гей, гей, хлопці.
Чули, що дід каже?!
Це ж святеє діло
Козацькеє наше.
Гей, гей, хлопці,
Музик призивайте,
Череса червінцями
Щильно набивайте!

Тиждень, другий запорожці
Гуляють Подолом;
Кого стрінуть, пригощають,
Заводять у коло.
Бубни, кобзи, козобаси -
Все стало в нагоді.
Співи, жарти, регіт, пляси  -
Гуляють, та й годі!

Приспів:
Гей, гей, хлопці,
Що дід виробляє:
Стриба, скоче, як захоче,
Утоми не знає!
Гей, гей, хлопці,
Пийте оковиту.
Старий запорожець
Прощається з світом!

Так ішла юрба весела
До стін монастирських.
Тут не втерпів дід, заплакав
Та вклонився низько:
"Вклін вам щирий, люди добрі.
За грішнії літа
Піду Господа благати,
Милості просити."

Приспів:
Гей, гей, діду,
Вірненький товариш,
Якщо Боже допоможе,
Душі спокій знайдеш.
Гей, гей, діду,
А ми повертаєм.
Там нас рідна, там нас люба
Січ-Мати чекає.