Традиційний п’ятий тиждень настав, панове. І до уваги наших добродіїв та добродійок – літературка. Даруйте грайливий тон, але саме такий пасує до вступу у цей випуск. Як, мабуть, уже помітило метке око читача, ми взялися друкувати твори авторів, відзначених тими чи іншими титулами та нагороджених багаторічним інтересом шанувальників. Ще зовсім недавно наше видання розмістило пригоди Гатили (Аттили) від Івана Білика, а цього тижня естафету підхопив його колега за фахом та нагородою – «Золотий письменник» Олег Чорногуз.
Цей автор – корифей української літератури, котрий взявся за чи не найскладніший жанр – гумор і сатиру. Небагато є письменників, які писали в цьому жанрі і досягли майстерності. Адже так легко скотитися до вульгарності і так важко утримувати отой флер іронії без непомітної трансформації у критицизм.
Олегові Чорногузові це вдалося. Відточувалася його майстерність у журналі «Перець» роками. І хоч журнал, на жаль, припинив своє існування цього року, однак романи колишнього головного редактора (1986-1987) залишилися, один з яких – «Аристократ» із Вапнярки» – пропонуємо читачам. Починаючи буквально з авторських епіграфів, розуміємо – це гідна вінницька відповідь одеському гарматному гуморові Ільфа та Петрова. Авторські дотепні словесні конструкції з тих, які «розтягують» на цитати.
«Чудово, люба, вважай, що перед тобою стопроцентний іноземець. Тим більше, що я народився на кордоні... між Вапняркою і Крижополем...»
«Сідалковський зрозумів: жінка до загсу зовсім не схожа на ту, що після загсу. Це була його друга помилка після першої – одруження».
«Грак, – звернувся Сідалковський до Євмена Миколайовича, коли вони залишили кабінет, – ви помітили приступ службової совісті?»
Десь часом Євграф Сідалковський може нагадувати Остапа Бендера за оригінальністю висловлювання та прагненням до аристократичності родоводу. Але за амбіціями та масштабом діяльності «аристократ з Вапнярки» та «Великий махінатор» різняться.
Та й часи їхніх пригод – також різні.
Крім того, у цих двох персонажів – різна мета в житті. Якщо Бендера цікавили стільці, гроші і Ріо-де-Жанейро, то в Сідалковського орієнтири ближчі і різноманітніші: кар’єра, котра б личила людині з вищою (незакінченою!) освітою – і жінки. Як тут не згадати українських чиновників з їхньою вищою (докупленою!) освітою та амурними походеньками?
І хоча роман Чорногуза написано у 1979 році, повірте, ви знайдете чимало сучасного і цікавого.
Чого вартий тільки лозунг мрії головного героя, котрий він би розмістив над рідною установою: «Дамо кожному громадянину по шапці!» Та й установа промовиста – Філіал науково-дослідного інституту з вивчення попиту на шапки. В сучасних українських політичних реаліях виглядає дуже актуально!
Чи не тому й вирішив цього року Іван Малкович перевидати саме цю книгу?
Ну а сам Олег Чорногуз люб’язно дозволив нашому виданню надрукувати роман на сторінках Літературного додатку!
Веселих вам осінніх посмішок і приємного читання!

Світлана Іванишин-Угрина, Марина Олійник