Кожному з нас випадають у житті певні випробування. Комусь менші, а комусь більші, комусь серйозні, а комусь не дуже, комусь до болю в серці, а комусь – до легкого подиву в очах. Однак доволі часто буває так, що навіть при найменших труднощах ми здатні згущувати фарби, і тоді здається, що саме нам найгірше, що саме у нас найкритичніша ситуація, і що взагалі весь світ саме проти нас.

Не варто, ой, не варто нарікати на долю, коли все ще можна виправити, коли просто не вистачає грошей на якусь омріяну покупку чи подорож, коли чимось засмутили діти або ж розбилася улюблена ваза. Адже зустрічаються у житті люди з такими складними житейськими історіями, що мимоволі думаєш: звідки ж вони беруть сили, аби все витримати, аби не зламатися, аби жити далі.
Пересвідчуйтесь у цьому з написаного нижче.
«Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...» Чомусь подумалося, що то про неї ця пісня – про невтішну матір, яка втратила своїх дітей. У чаєчки їх забрали лихі люди, а в неї – доля. Нагородила двома донечками і двох забрала. Спочатку – Лесю. Потім – Галю. Того самого дня з різницею в чотири роки. І то були ще не всі втрати, але про це – пізніше.
Сказав би хто колись, що її чекає таке випробування, – не повірила би. Була щасливою у своїй сім’ї і щедро ділилася багатством своєї душі з іншими. Не вимірювала і не зважувала те, що віддає. А віддавала щодня, адже вибрала у житті такий фах – віддавати. Адже без такої самовіддачі не буває справжнього педагога. А вона була ним. Справжнім. Була мудрою і люблячою вчителькою. Доброю і справедливою. Вродливою зовні і гарною душею.
Таку не міг не помітити завідуючий клубом невеликого прикарпатського села, де вона розпочинала свій педагогічний шлях директором початкової школи. Їхні зустрічі були чистим, незамуленим джерелом, з якого обоє черпали високе і світле почуття, що поєднало їхні долі.
Одружилися у далекому 1955 році. Непростий був час. З нестатками. Часто впроголодь. З побутовою необлаштованістю. Та вони були одне для одного тим острівцем, на якому відчували спокій і умиротворення, на якому будували своє майбутнє.
Потім померла її мама, і вони з чоловіком переїхали у її рідне містечко. Тут і народилися донечки. Вона дуже любила дітей. У її серці вистачало любові і на своїх, і на чужих. Зрештою, чужих у неї не було. Навіть шкільних називала своїми. І до кожного ставилася по-материнськи трепетно, ніжно.
Майже всі зі 47 літ педагогічного стажу відпрацювала вона в одній сільській школі. А, отже, у тому селі практично в кожній хаті є її учні. Ті, хто пам’ятає лагідний голос, щиру усмішку, завжди простягнуту руку допомоги, які так багато важили для школярів. Ті, хто й через роки згадує її уроки – не просто української мови і літератури, а людяності і доброти. Уже продзвенить дзвінок на перерву, а дітям не хотілося йти з класу, і вони просили вчительку: «Розкажіть нам щось...» «На тему уроку?» – питала. «Ні, на тему життя», –узагальнювали школярі своє прохання. І вона, дивлячись у їхні очі, починала розповідати про те, якими повинні бути справжня дівчина і справжній хлопець, якими моральними цінностями слід збагачувати себе, що означає кохати, що означає жити заради когось, яке це щастя – мати гарну сім’ю. Для підлітків дуже важливими були ті розмови. А ще відчувалося – вона говорить про себе. Про своє взаємне кохання. Про свою щасливу сім’ю. Про своїх донечок. Якими вони були? Такими, про яких мріє кожна мати: слухняними, добрими, правдивими. Уміли все, що повинна вміти кожна дівчина, жінка – шити, в’язати, готувати. Обидві здобули вищу освіту: Леся – економічну, Галя – юридичну.
Батько й мати тішилися дітьми, діти безмежно любили і шанували батьків. У їхній хаті ніколи не звучало лайливе слово. Напевно, саме це і називається сімейною ідилією. Невже хтось позаздрив їм злим, недобрим оком?! Навіть якщо не хочеш у це вірити, то мимоволі віриш. Бо чим інакше пояснити все те, що було потім?
Спочатку захворіла Леся. Важку форму астми спровокували, швидше всього, недоліковані бронхіти. Молода жінка в буквальному розумінні слова жила на таблетках. Неговірка, стримана в емоціях, вона намагалася не обтяжувати рідних наріканнями на своє самопочуття. Разом з чоловіком ростила донечку. Тепло своєї душі віддавала їй так ніжно і щиро, наче відчувала: недовго їм судилося бути разом на цій землі.
Леся померла раптово і несподівано. Була в лікарні. Чоловік приніс вечерю, розповів, як ідуть справи з ремонтом квартири, куди планували невдовзі переїхати. Вона запитала, що робить Ліля, донечка, а тоді прошепотіла: «Я тебе не чую, я глухну…» – і впала. Степан кинувся до дружини, на його крик збіглися лікарі, але жінка була вже мертва. Це сталося 24 вересня. День перед тим їй виповнилося тридцять п’ять.
Сам не свій ходив у ті чорні дні Степан. Не могла зрозуміти, чому плачуть дорослі, маленька Ліля. А мати з батьком мов заціпеніли. Цілували холодні вуста своєї дитини, своєї кровинки і беззвучно ридали: «Чому, Боже?! Чому?!»
Горе було таким важким, що наче пригнуло їх до землі. Інколи матері здавалося, що то й вона вже не живе. Та до життя повертав її голос маленької внучки. Опорою стала і молодша дочка Галя. А ще Галя замість покійної сестри стала для Лілі мамою. Так і казала: «Я виведу її в люди, я дам їй освіту. Я завжди і у всьому їй допоможу...» Турботи про племінницю, про батька і матір стали для Галі головнішими за все. Хоча, ні, однаково ретельно, правдиво і чесно віддавалась вона і своїй роботі в обласному суді. Так і ділила себе між роботою і домом. І церквою. Після смерті сестри дуже перейнялася релігією. Ходила до храму, їздила на прощі, багато читала. Тільки на запитання мами про особисте життя ще міцніше пригортала до себе племінницю. І, здається, почала задумуватися над тим, що чужа заздрість і справді має недобру, чорну силу. А мати й не переставала цим перейматися. З гіркими роздумами пішла до церкви.
Комусь, певно, не сподобалося, що не до тієї: мешканці містечка якраз ділилися на конфесії. І котроїсь ночі тишу в кімнаті прорізав телефонний дзвінок зі зловісним шипінням у трубці: «Тобі мало одного хреста на цвинтарі? То будеш мати ще!»
Вона думала, що далі – її черга. Вона хотіла, щоб далі була її черга, бо гадала, що не знайде в собі сили хоронити ще когось із рідних. Нехай краще похоронять її. Біля Лесі. Навіть місце собі там відміряла, дерев’яним хрестиком позначила. Хіба могла знати, кому дістанеться те місце?!
Було 24 вересня – чорна дата в їхньому сімейному календарі. Була четверта річниця від дня смерті Лесі. Зранку пішли всі до церкви, потім – на цвинтар. Вмили сльозами Лесину могилу, вбрали барвистими осінніми квітами. Погідна днина ніжила теплом, і від того ще більшим ставав жаль за дочкою. Галя торкнула її за плече: «Мамо, пора додому. Тату, ходімо. Ліля втомилася, та й пізно вже».
Дорогою мовчали. Хоча знали, що кожен думає про одне і те ж. А вдома Галя обмовилася: «Щось мене, мамо, так голова заболіла...» Присіла за столом, схилилася на руки. «Де болить, Галю?» – запитала мати. Донька мовчала. «Галю, де болить?» – перепитала ще раз. У відповідь – ані слова. «Галю!!!» – їй здавалося, що вона закричала на цілий світ, коли рушила доньку, а Галя впала на підлогу мертва. На той страшний зойк вбіг до хати чоловік і від побаченого зомлів. Мати кинулася за відром з водою. Лила пригорщами то на чоловіка, то на Галю, розбавляла ту воду сльозами, билася, мов чайка, благала, аби не покидали її. Чоловік прийшов до тями, а Галя...
Похорон молодшої дочки згадує, як у сні. Було багато людей. Дуже багато. Організацію траурної церемонії взяли на себе Галині співробітники. Казали, що вона була і залишиться для них Людиною з великої букви. Казали, що такої відкритої душі і щирого серця треба пошукати. Казали так багато гарних слів, ніби хотіли переконати матір у тому, що її Галя була особливою. Так, була. Для тих, з ким поруч жила. Для тих, з ким працювала. Для тих, у кого виникали проблеми зі законом, і вона допомагала вирішити їх юридично грамотно, чесно і справедливо. Ще й через кілька тижнів після похорону люди з усіх кінців області, дізнавшись про смерть Галі, приїжджали і дякували матері за велике серце її доньки.
Поховали 38-річну Галю біля сестри, біля Лесі. На тому місці, яке тримала мати для себе. А мати мусила знаходити в собі сили жити. Для внучки. Для чоловіка. Після смерті Лесі він ще якось тримався. Після смерті Галі зламався. Почав хворіти. Інсульт. Інфаркт. Так і згас у своїх 69 років. І виріс для неї на цвинтарі біля донечок третій горбик землі, куди летить думкою і вдень, і вночі, бо там тепер майже вся її сім’я. Ще й зять торішньої осені туди «переселився». Якоюсь такою безглуздою була Степанова смерть: прийшов їй допомагати яблука в саду обривати і, посковзнувшись, упав з драбини, вдарився головою до бетонної доріжки.
Тиждень в лікарні – і не стало міцного, як дуб, 59-річного чоловіка. Четвертого з найближчих для неї людей. Лишилася одна рідна душа – онучка. Так і живуть удвох на околиці містечка, ставши одна для одної цілим світом і замінивши одна одній усю родину. Ох, як же їй буває важко! Особливо у снах, коли бачить усіх живими – у їхній хаті, за їхніми звичними справами, тільки от із нею не розмовляють. В одні двері зайдуть, в інші вийдуть, і все. І залишають таку тишу, що вона чує, як пульсує у жилах кров.
Ох, як же їй буває важко! Не всяка ж робота у господарстві під силу жіночим рукам. Натомиться за день, присяде в кімнаті, а там – портрети, а там – рідні очі, а там – застиглі усмішки. «Галю, Лесю, поможіть мені…» – і розкаже про свої жалі. Кому ж іще розказати, як не їм? Знає, що не промовлять ні слова у відповідь, та хоч вислухають...
Ох, як же їй буває важко! Особливо на Святвечір, коли в інших оселях сходяться до батьків діти й онуки, а вони з Лілею порозкладають ложки і тарілки для всіх, кого вже нема, і вмивають гіркими сльозами медову кутю. Її рятує молитва. «Ісусе милий, прикра дорога мого життя. Допоможи мені нею ходити, щоби не впасти і не зблудити... Господи, помилуй, Господи, прости, поможи нам, Боже, хрест свій донести...»
Її рятує те, що вона у своєму великому горі майже щодня йде до церкви, йде поміж люди, вислуховує чужі болі і намагається допомогти. Кому може, і чим може. Хоч би словом. Хоч би тим, що сама не зігнулася під тягарем біди. Її рятує те, що душа після всього пережитого ні на краплинку не зміліла на любов, на доброту, на здатність співчувати іншим.
...Ми зустрілися на вулиці погожої вересневої днини. «Ви звідки чи куди?» Змахнула зі щоки сльозу: «З цвинтаря. Сьогодні якраз 24-е, той день, коли померли мої дівчатка...» А волосся з-під хустини – сиве-сиве, як ранкові тумани. А очі – як хмаринки на осінньому небі. А в погляді – вічна туга...
P.S. Отака історія. Хіба ж не привід задуматися, як швидко все минає, як несподівано може все обірватися? Тому треба цінувати те, що маємо. Не нарікати на те, чого нема. І поспішати сказати найголовніші слова тим, хто поруч. Поділитися з ними любов’ю. Щоб завтра не було пізно...