Репортаж про відзначення 80-річчя Голодомору Галини Угриної у № 39 нашого часопису викликав особливу увагу читачів до церкви св. Йосафата, що у містечку Манстері, на кордоні штатів Іллінойс та Індіана. Настоятель парафії – протоієрей Ярослав Мендюк – добре знаний в громаді не тільки завдяки своїй багаторічній роботі на парафії св. Володимира та Ольги, але й завдяки активній участі у громадських та релігійних заходах, що проводяться на теренах Чикаго. Панахида та Голодний обід при церкві св. Йосафата були організовані на найвищому рівні, що викликало захоплення, оскільки сама парафія невеличка. Не пройшло поза увагою й те, що на відзначення трагічної дати завітали не лише очільники української громади, але й «господар» містечка – голова управи міста Манстера Джозеф Сімонетто. Це свідчить про неабияку повагу з боку місцевого уряду до настоятеля нашої церкви та української громади в цілому.

Бесіда з отцем Ярославом Мендюком була зумовлена бажанням дізнатися більше про самого настоятеля, його священичий шлях, а також – про невеличку, але дуже дружню парафію, яка розташована хоча й географічно в іншому штаті, але нерозривними духовними артеріями пов’язана з українською греко-католицькою спільнотою в Чикаго. Колись ця парафія налічувала близько 130 родин, мала школу українознавства, гуртки, осередок ПЛАСТу. Тепер вона вдвічі менша і стала, швидше, родиною, аніж просто храмом, для тих парафіян, які віддані цій церкві, як можна бути відданими своїй сім’ї. І хтозна, можливо, після цієї розмови з отцем Мендюком не одна молода українська родина зацікавиться осередком добра, родинного тепла та духовності, яким і є парафія св. Йосафата.
Отче Ярославе, скільки років священичого служіння маєте за плечима?
Я був висвячений 1993 року владикою Софроном Дмитерком в Івано-Франківську. Починав на парафії на Гуцульщині в час, коли церква тільки вийшла з-підпілля і була велика боротьба за церкви між православними і греко-католиками. Я служив у двох селах – Чорні Ослави і Чорний потік, в Надвірнянському районі, для греко-католицької громади практично під відкритим небом. Мав таку малесеньку капличку, бо не було церкви. А потім трохи більше, ніж через рік мене перевели в села Волосів та Цуцилів того ж району і вже там був 4 роки, аж до приїзду в Америку. Тоді я приїхав сюди до парафії святих Володимира і Ольги.
Скільки часу ви відслужили на цій парафії?
Майже 10 років.
А в зв’язку з чим і коли вас перевели в Індіану на маленьку парафію? Хто ухвалював таке рішення?
З 1 січня 2007 року я служу в Манстері. Єпископ час від часу міняє священників. Є таке у практиці. Але все залежить від рішення єпископа і від необхідності. Єпископ прислухається до думки всіх, має дорадників… Є Пресвітерська рада і Рада консультурів. Я, наприклад, належу до Пресвітерської Ради, і там полагоджуються адміністративні питання. А Рада консультурів – дорадчий орган єпископа. На парафії св. Володимира та Ольги я не був парохом, настоятелем, а помічником. У парафії в місті Манстері я – настоятель. Отож, це ніби підвищення в чині.
Давайте поговоримо про історію вашого служіння ab ovo. Як ви знайшли своє покликання служити Богові і людям?
Все це з дитинства. Я родом зі села Красне, Рожнятівського району. Моя мама вчителювала, вона була сільським учителем літератури та мови. Тато керував вантажівкою. Дітей було троє – всі хлопці, де я – наймолодший. Але в нашій сім’ї ми завжди багато читали. Я пам’ятаю зимовими вечорами ми часом навіть дитячу енциклопедію з бібліотеки приносили і вголос читали. Ми дуже любили читати, зокрема, українську класику. Любов до церкви – від моєї бабусі і маминої звідної сестри. Я можу сказати, що в 7 років я вже читав старослов’янською з молитовника, хоча це в Радянському Союзі було заборонено (сміється). Загалом, наша родина була дуже віруючою: на Святий вечір ми зашторювали наглухо вікна, щоб не було видно свічку, а на великі свята з бабцею ходили в сусіднє село до церкви або їхали до Івано-Франківська. В нас була відчинена церква, але ми боялися в своє село зайти і ходили до Вербівки. Бабця – кожної неділі, але нас – дітей – брала трохи рідше. Потім вже я поступив до семінарії в Івано-Франківську. Вона якраз вийшла з підпілля. Мене одразу послали в Югославію. Тоді вибрали з кожної семінарії – з Івано-Франківська, в Тернополя, Львова і Дрогобича. З кожної області від 7 до 10 осіб вибрали і вислали за кордон. Я потрапив у Хорватію.
Там ви зустріли отця Богдана Налисника?
Так, ми жили в одній кімнаті. Там його брат – отець Ярослав – був нашим духівником, військовим офіцером і лікарем, а ще – він був пов’язаний з підпіллям. Ми навчалися

	Перше приміщення парафії святого Йосафата за адресою: 7034 Columbia Ave., Hammond

3 роки, доки не почалися дуже запеклі бойові дії. Понад півтора року ми перебували в Хорватії під час війни. То були 1991-92 роки. І тоді ми з отцем Богданом повернулися назад до Івано-Франківська, щоб закінчити останній курс у семінарії.
Чому саме навчання відбувалося в Хорватії?
По-перше, дуже добра освіта, а по-друге, на це навчання дали фінансування. Місцеві єпископи просто під час зустрічей у Ватикані з українськими єпископами запропонували заплатити за навчання декількох студентів.
З особливою теплотою я згадую місцевих українських священників. Навчання провадилося хорватською мовою, але ми мали українські літургії та інші богослужіння в нашому обряді. Вони приїжджали до нас, вчили хорватською мовою. Але ми мали українські літургії. Наш ректор, римо-католик, щоразу наголошував, щоби ми в жодному випадку не занедбували свій літургічний обряд. І якщо теорію ми вивчали західного взірця, то богослужіння, святкування – за своїм обрядом, навіть за старим календарем. Ми створили хор, вони дуже любили наші богослужіння, наш спів. Я співав басом у семінарії. У мене, взагалі, бас-баритон і, загалом, дуже широкий голосовий діапазон.
У розпал війни в Югославії ми змушені були повернутися в Україну, так що я маю диплом, виданий Івано-Франківською семінарією, хоча години навчання в Хорватії були зараховані.
Отже, повернемося до початку вашого самостійного служіння на парафії в гуцульських селах, так би мовити, «просто неба».
Мені було 24 роки. Людина в такому віці спрямована рухатися лише вперед. І певного роду труднощі додавали наснаги в роботі. В мене викликали обурення звістки про міжконфесійні конфлікти, які руйнувала родини та «розколювали» цілі села й міста. На мою думку, там, де панує ворожнеча в ім’я Бога – Бога нема. На жаль, політики втрутилися тоді, і щоб відволікти людей від реальних проблем, підкинули їм привід для розбрату.
Після хорватського вишколу де вам – семінаристам з України –давали можливість практикувати служби за східним обрядом, не було дивно бачити таку ворожнечу вдома?
Певно, здивування було, але робив свою роботу зі захопленням. Я завжди насолоджувався товариством людей. У мене була молода сім’я, якраз народилася найстарша доня. Це був непростий час, коли я почав служити. Розвалився Радянський Союз – все занепало. Ми жили в літній кухоньці, в одній кімнатці. Другу кімнату я використовував практично як капличку. Ми там відправляли службу Божу, і люди приходили. А потім до нас почали приходити православні. Знаєте, гуцули надзвичайно щирі люди. Вони або люблять, або – ні. Склалося так, що наша служба Божа починалася на годину пізніше, ніж православна. І коли люди поверталися з неї, то зупинялися в нас і слухали, коли я проповідував. А потім почали приходити і до сповіді, хоча просили не казати, що вони тут були (усміхається). Одного разу єпископ запросив мене відправити на Різдво службу Божу в сусідньому селі – Чорний Потік – на цвинтарі, біля церкви. Я там служив, і тут прибігла велика група людей, і одна старенька бабуся кинула каменюку мені в голову (сміється) – «Уніатському священикові!» Дотепер пам’ятаю її обличчя! Прийшов до тями вже в хаті. Я думаю, цей випадок спричинив моє переведення в іншу частину Наддвірнянщини, де прослужив 4 роки. Потім я познайомився з отцем Іваном Кротцем за сприяння спільного знайомого з Канади. Отець викликав мене сюди, на парафію св. Володимира та Ольги, де відпрацював 10 років. Після того відбулося моє призначення в Індіану.
І от, ви – настоятель парафії св. Йосафата, якій цього року виповнюється 55 років.
Так. Створена вона була у 1958 році ініціативною групою. Заснував її отець Йосиф Шарий – той самий священик, що заснував парафію Йосифа Обручника.
А як були обрані імена святих для парафій?
Очевидно, люди обирають, а єпископ затверджує. Парафію Йосифа Обручника було названо на честь Йосифа – чоловіка Марії. А парафію в Манстері – на честь Йосафата Кунцевича, святого УГКЦ. Він був ігуменом монастиря, його вбили за поширення ідеї об’єднання католицької та православної церков в Україні. Отже, ініціативна група купила будинок церкви в Хемонді.
А потім, через кілька років, – будинок і поле у фермера на тій посілості, де церква зараз є.
Тоді була велика громада українців в Індіані?
Бачите, на теренах Чикагщини було дуже багато українців тоді. Тому що українська еміграція починається практично з кінця 19 сторіччя. І наша катедра св. Миколая має понад 100 років і колись налічувала понад 5 тисяч родин! Українців було дуже багато в Чикаго у 40-60 роках. Мені розповідали, що в той час, влітку, коли не було кондиціонерів, люди родинами брали покривала і ночували у Humboldt Park, навколо якого проживали. Там все навколо було заселено українцями! Я приїхав у 1997 році, то пам’ятаю, що коли ми ходили з Йорданською водою відвідувати людей на території вулиць Iowa, Cortez, Rice, Walton, то не дзвонили з попередженням. В перші будинки повідомляли, а там – двері вже були відчинені. І так – двері у двері – всюди жили українці. А потім українці почали виїжджати в передмістя.
А в Манстері – трохи інакша ситуація. Там була зосереджена громада кількістю 200 родин. Це була завжди дуже добра околиця, тому там і купили місце під церкву, яку згодом збудували. В Індіані українці проживали, тому що біля Gary був сталеливарний комбінат, де багато їх працювало. Згодом комбінат закрився. Багато людей з часом і на пенсію вийшли. Молодь виїхала. Але старші люди живуть. Там дуже мальовнича місцина.
За роки служіння в Манстері ви спостерігали занепад парафії?
Я не можу сказати, що я спостерігав занепад. Коли я прийшов на ту парафію, 8 років тому, там було приблизно 60-65 родин. І так воно і є зараз.
А чому стало менше, ніж 200?
Люди вважають що всім нашим парафіям певною мірою нашкодила зміна календаря. В Чикаго це питання людей пересварило. На околицях віряни певною мірою це прийняли. На менших парафіях чи в менших громадах було таке, що ти тримаєшся або суто українського, або ти американізуєшся – властиво – те, що сталося з нашою парафією – асиміляція. Причиною того, що люди відходили, стала відсутність будь-якої гнучкості, і взагалі не вживалась англійська мова. А тоді, коли вже почала вживатися англійська мова – було пізно.
То, фактично, ви правите за Григоріанським календарем?
Так.
Чи є у вас намір запроваджувати Юліанський календар?
Поки що немає потреби. Більшість наших парафіян – літні люди, і маємо тільки-но 4 родини новоприбулих. Якщо збільшуватиметься парафія, ми будемо все робити, щоб задовольнити духовні потреби наших вірян. Окрім того, проблема ще полягала й у тому, що протягом останніх 20 років наша парафія певною мірою була ізольована від чиказької громади тим поняттям, що ми перебуваємо в іншому штаті. Але вона входить до нашої єпархії і перебуваємо дуже близько. Але, наприклад, коли я привозив дітей до школи українознавства, одна пані підійшла до моєї дружини і запитала: «Який у вас там клімат в Індіані? Яка у вас там погода?» Моя дружина розгубилась спочатку, а потім, коли зрозуміла, що та пані справді серйозно запитує, то тоді сказала: «Пані, то всього лиш 28 миль звідси, де ми стоїмо. Яка там може бути погода?» Але, бачите, в людей уявлення, що то дуже далеко, бо то – інший штат, а Індіана в уявленні українців – то є степи, величезні відстані і дюни. А це ж, властиво, перше містечко в штаті Індіана після Чикаго.
Містечко Манстер заснували німці і датчани. І, здебільшого, то є поселення старших людей пенсійного віку, вчителів, адвокатів – представників вищого і середнього класів. Там вони мають дуже гарну мерію, гарні і різноманітні будинки, які не подібні одне до одного. Мають свій театр, довкола багато кінотеатрів. Найкращі, я б навіть сказав, кращі, ніж в Іллінойсі, торговельні центри. Початкова школа міста Манстер, що розташована в тому ж блоці, що й церква, посідає перше місце в рейтингу за успішністю в навчанні у штаті Індіана. Середня школа – друге місце в тому ж самому рейтингу. High school – теж на першому місці.
У вас на парафії з 4-ї хвилі є тільки 4 родини. Це є проблема, бо немає майбутнього! Чи ви його бачите?
Майбутнє є. Питання в тому лише, яке воно. По-перше, як парох, можу сказати, що наша парафія досить стабільна, зокрема, фінансово (хоча у наш час поняття фінансової стабільності є дуже порівняним). Парафія стабільна з огляду відвідування богослужінь. Незважаючи на те, що в нас невелика кількість людей у парафії, маємо приблизно від 35 до 45 осіб на англомовній Літургії і десь таку саму кількість – на україномовній. Тобто, практично 100% відвідування церкви. Щодо майбутнього парафії, то моя особиста мрія, щоб вона назавжди залишилася українською, греко-католицькою, а не католицькою парафією східного обряду. А для того треба нових україномовних людей.

	Сучасна церква парафії св. Йосафата, розташована на розі Ridge Rd. & White Oak Ave., Munster

І що ви робите для того, щоб парафія розвивалася?
Що я роблю? Відколи я там, я почав наближати ту парафію до української громади Чикаго. Я стараюся бути на більшості заходів, що відбуваються в українській громаді. Ми запрошуємо майже кожного року на Різдво, на Великдень – хори, ансамблі, дитячий театр. У нас побували «Матері в молитві» кілька разів. І тепер ми, власне, в нас провели 80-річчя відзначення Голодомору, за що я дуже дякую всій українській громаді, зокрема, редакції тижневика «Час і Події», що ви постійно з нами і друкуєте про все, що відбувається в громаді. Люди в нас надзвичайно працьовиті і душевні, я називаю цю парафію місцем зцілення. Тут панує просто родинна атмосфера. Може, тому, що нас так мало, і ми дуже згуртовані. Я був просто в захопленні, коли син одного з наших парафіян закінчив high school, і я бачив, що абсолютно чужі люди прийшли на випускний вечір до нього. Так само святкуємо разом хрестини, весілля.
Які засоби залучення людей до церкви ви використовуєте у своїй праці?
Ми маємо співпрацю з тими людьми, що там є. Я починав зі спроби тлумачення Святого письма. Тепер я вибрав дещо інакшу тактику: більше то в проповідях наголошую щодо важливості багатства нашого, східного обряду. З’ясовую паралелі і розбіжності у вченні інших католицьких та православних церков. Намагаюся прищепити гордість та відповідальність за приналежність до цієї парафії. І це подобається, бо я бачу, що ми маємо декілька родин, які взагалі не є українцями, і вони з надзвичайним захопленням, я б навіть сказав – з гордістю – до церкви ходять і помагають. Поряд з тим, у нас небагато дітей в парафії, бо парафія сама є невеликою, але після 8-річної перерви вдалося відновити першу сповідь для дітей і урочисте Святе причастя. Це робимо 5 або 6 років поспіль, незважаючи на те, скільки є дітей. Одного року була одна дитина, а кілька років тому – шестеро. Але щоразу – це є свято для всієї парафії. Ми готуємо дітей і батьків до причастя. В парафії є дуже тісне співжиття – люди разом як у радості (як при випуску зі школи), так і в горі. Коли хтось помирає, то молоді люди беруть вихідний на роботі й ідуть на похорон до інших членів громади. Тобто, вони навіть не родичі, а підтримуються своїх людей з парафії. Я сподіваюся в найближчому часі побачити більше українців в околицях Манстера, тому що в Індіані дешевше життя і нижчі податки. Наприклад, на середнього розміру будинок річний податок – в межах 2 тисяч доларів. При купівлі продуктів харчування податків нема, а на інші товари – невисокий, приблизно 4,7%. Можливо, українці почнуть більше купувати нерухомість там і переїжджати до нас. А доїжджати від Чикаго – не так вже й далеко – 40-45 хвилин.
Якщо парафія зросте, то ми маємо велике бажання відновити і школи, і танцювальні гуртки, мріємо відновити українські організації, такі, як осередки ПЛАСТу чи СУМу. Маю мрію, наприклад, відновити школу українознавства. Також продовжуватимемо проводити в нас різні заходи. Є база – чудовий зал, сцена, кухня. Приїжджайте і влаштовуйте свята. Маємо все – лише бракує молодої енергії та сил.
Одночасно, хочу застерегти людей з України, щоб горнулися до своїх церков і брали активну участь у громадському житті української спільноти. Тому що маю підозру, що з усієї величезної кількості іммігрантів четвертої хвилі тільки невеликий відсоток людей є активним в релігійному та суспільному житті громади. Решта – понад 70 відсотків – розпорошені, і вони побачать негативні впливи асиміляції і відчуження від свого коріння в дуже короткому часі. З моменту, коли ваша дитина почне відповідати англійською мовою на ваше питання, поставлене українською, – уже може бути пізно. Ми повинні бути свідомі того, що живемо в Америці, повинні любити і шанувати цю державу, яка дала притулок, але в жодному випадку не занедбати свого коріння.