З моменту їхнього виступу на фестивалі Юктоберфест при парафії св. Йосифа Обручника музиканти з львівського гурту «Патриція» стали центром посиленої уваги з боку меломанів нашої громади. Минуло вже понад місяць з часу їхнього візиту, виступів на Українських днях та під час підняття прапора біля Daley Plaza, а «Лечу», «Тримай тепло» і надалі лунають з автівок українців, котрі придбали під час фестин диск у блакитній обгортці з чудернацькою рибкою на кавері.
Ще під час їхнього перебування у Чикаго, дякуючи Сашкові Хрипливому, ми зустрілися з Остапом Панчишиним – вокалістом та лідером групи та Володею (Елвісом) Оленським і поговорили про різне: чому музиканти відмовилися від попередньої назви «Кожному своє», чому Володю називають тільки Елвісом, як вони познайомилися і подружилися з чиказькими музикантами – Олександром Хрипливим та колегами з гурту «Ефіра».

– Остапе, коли вас перед приїздом рекламували, то представляли справжніми рокерами. А ви виявились такими ліричними, романтиками. Що, вочевидь, знаходить відгук у серцях представниць жіночої статі. Ви підтримуєте таке амплуа?
Ну, в принципі, підтримаємо. Але ми орієнтуємося не тільки на дівчат. Ми просто робимо музику, а уже вам – людям, слухачам – оцінювати, на кого більше музика розрахована. Але це приємно. Дуже приємно, що дівчатам подобається наша музика. А те, що вона у нас така лірична – просто видався такий альбом. В нього ми вклали 11 треків, які були написані за останні 10 років. Тому що ми граємо з 2003 року.
Здебільшого, рок-музиканти знамениті й уславлені своїми божевільними історіями дикої поведінки в готелях, з жінками. Це на вас якось поширюється?
Ні, ми набагато спокійніші – культурні рокери.
Питання про перший альбом. Хто робив оформлення обкладинки? Чия це робота?
Оформлення робив мій рідний брат, Лесь Панчишин. Він знімає нам усі кліпи, робить фотосесії. Лесь – художник у Львові, зараз закінчує Академію мистецтв, робить свої виставки по всій Україні. І ось одного ранку ми прокинулись, весь матеріал уже був готовий на альбом, а обкладинка ще не була готова. Ми не знали, як альбом має називатись, думали, що «Тримай тепло», а жодних ідей не було до цієї пісні на обкладинку. Лесь намалював раніше таку картину. І я кажу: «Давай візьмемо ось це, а у нас є пісня «Лечу». Це – летюча рибка.
Ми просто якось звикли, що у нас є своя команда людей: 6 музикантів, Лесик, який робить повністю все творче оформлення, є світло і звукорежисер. Ми ні від кого не залежимо.
А, наприклад, продюсування, директори?
Ми продюсуємо себе самі. Звичайно це було би класно, якби був певний менеджмент. Але ми просто ще не знайшли відповідних людей. Тобто, ми працюємо самі по собі, плюс нам допомагають друзі. Наприклад, як от ця поїздка, дякуючи гурту «Ефіра» і Сашкові Хрипливому, парафії святого Йосифа Обручника. Отак ми і працюємо.
Ви граєте вже 10 років – це чималий стаж. Ти можеш сказати, що, починаючи з якогось року (скажімо, з 2006, коли ви були на розігріві у Гадюкіних), почалася активніша діяльність навколо вашого гурту?
Насправді, тих 10 років... «Патриція» позиціонує себе зараз так, що у жовтні нам буде тільки 1 рік. Тому що з 2003 по недавній час ми навчалися: у музичному училищі, консерваторії і не дуже серйозно ставилися до гурту. Просто грали, виступали на концертах, і це було класно.
А де грали здебільшого у ті студентські роки?
Ми грали всюди: і в клубах, на різних сценах. Але у нас пріоритетним було навчання. Наприклад, Володя навчався в училищі і в консерваторії за спеціальністю баян. Я обрав спеціальність – скрипку. В нас було першою справою навчитися, а потім уже робити щось серйозне. І коли ми недавно змінили назву, і до нас приєднався ще один гітарист, Мар’ян, і барабанщик Віталік – випустили альбом. Тому останній рік був найбільш серйозним порівняно з минулим.
Кажуть, як човен назвеш, так він і попливе. Чи не послужила зміна назви якраз такому розвиткові подій? Була назва «Кожному своє». Чому змінили?
«Кожному своє» – була класна назва, але виникали часто проблеми, оскільки такий напис був у Бухенвальді. І нам робили зауваження. Отож, щоби більше таких інцидентів не було – просто поміняли назву.
А чому саме «Патриція»?
Я колись читав книжку Ремарка «Три товариші». Там був такий персонаж – Патриція. Спочатку склав пісню, яка називалась «Патриція», ми тривалий час її грали. А коли треба було міняти назву, то я запропонував цю, і хлопці підтримали.
А скажіть, хлопці, що на вашу думку, є запорукою успіху сучасного рокера? Часто можна почути, що рок-н-рол мертвий…
Рок-н-рол – не мертвий, головне, щоби він у тебе в душі був. Це – найголовніше. Багато праці, робота над собою – це основна запорука успіху у будь-якій музиці: чи це рок, чи це джаз, чи поп.
У музиці також повинен бути якийсь драйв…
Володимир: У музичному бізнесі є певні стереотипи, звичні фрази. От прозвучало: «Рокер повинен бути диким. А попса має бути гламурною. Це все – стереотипи. А насправді кожен музикант повинен бути, перш за все, професіоналом. А потім вже накладається клеймо рокера чи ще щось.

Остап: Ми просто знаємо, ми вчилися чи в училищі чи в консерваторії, коли треба було займатись по 5 годин грою на скрипці чи на баяні, ми зрозуміли, що це є запорука успіху. А драйв виникає, коли ти виходиш на сцену, коли ти впевнений у тому, що ти робиш, ти можеш це професійно робити, тоді з’являється драйв. Багато гуртів кажуть, що має бути драйв, а грати ще наразі не навчились. І це виглядає дуже жалюгідно. До речі, коли приїдемо додому, то плануємо вже сісти записувати другий альбом. Він буде кардинально драйвовішим.
То це чиказька діаспора на тебе так вплинула?
А ви знаєте, що впливає? Музика. Дуже приємно, коли ти їдеш у машині, вмикаєш будь-яке радіо, і кожна перша пісня класна. А у нас, у Львові, ти вмикаєш радіо, і кожна 20-а добра, а решта 19 можна не слухати. Тут – класна музика.
Скажіть, хто у вас пише пісні, хто пише слова, музику? Ти, Остапе?
Так, я пишу.
Що ще на тебе впливає, коли ти пишеш?
Впливає все. Навіть, теоретично, може, інтерв’ю це вплине. Наприклад, першого дня ми приїхали дуже змучені, достатньо не спали. Сашко нам привіз інструменти, ми почали роздивлятися їх і склалась частинка пісні. Наступного дня ми прийшли на радіо, і з’явилась ще одна частинка іншої пісні. Так вони і складаються. Тема вже є, вона сидить у голові. І коли ми приїдемо додому, це все треба буде записати. Важко пояснити, як воно приходить. Воно і на вулиці може прийти чи в машині. Але якось так воно приходить.
Але, якщо ти пишеш під впливом, є завжди небезпека, що ти можеш просто вхопити чужу тему.
Тут є такий нюанс, що нот тільки сім, і на радіо можна почути дуже багато подібних пісень. Але ти не можеш зробити ідентично таку саму пісню. По-друге, коли я складаю пісні, коли я їх приношу показати хлопцям, то тисячу разів обдумую, чи можна її приносити чи не можна, доробляю її, переробляю.
Питання для Володі. Приносить вам Остап якусь ідею музичну і тексти. Наскільки ви його слухаєте, наскільки він деспотично ставить крапку? Ви ж всі професіонали і однаково розумієтеся на музиці.
Володя: У музиці є така річ, як довіра і зіграність. Коли Остап приносить ідею, ми всі йому уже довіряємо. Ми знаємо, що там все о’кей, і нам це подобається. Коли ти людину розумієш з півпогляду, є речі, про які ти можеш не говорити, це відбувається якось на чуттєвому рівні. Буває, коли ми пропонуємо інший варіант, як щось можна зіграти. Якщо воно підходить, так і залишаємо.
Остап: або буває навпаки, коли: «Давай, я так заграю». «Ні, не грай». І в цьому нічого такого нема, це – нормально.
Образ нема?
Ні. Це вже не той рівень. Ображались ми у музичному училищі, коли кожен хотів грати соло.
Чи змінювався у вас склад гурту?
У нас був перший гітарист, але він довго не затримався, пішов до іншого гурту. До речі, мій тато – басист, грає з нами. Але коли на було по 16 років – він пробував тоді з нами грати. Ми казали: «Ну, ти застарий у нашій тусовці, грати не будеш з нами, тому ти довго тут не затримаєшся».
Як тато зреагував?
Він спокійно відреагував. Потім нашим бас-гітаристом став наш одногрупник. Пограв років 3-4, і ми повернули назад тата.
Остапе, як тато ставиться до твого лідерства в гурті?
Тато не має права голосу (сміється).
А поза сценою?
Поза сценою має. Але це все – жарти. Справа у тому, коли ми записуємо у студії альбом, то ти знаєш, що в одній пісні має бути одна партія бас-гітари, а в іншій – інша, бо вона буде звучати краще. А тато, як і кожен басист, хоче спробувати всі. А вони можуть туди не підійти. А я вже конкретно знаю, під яку пісню воно буде йти.
Ти відчуваєш абсолютну відповідальність за кінцевий результат?
Звичайно. Все має бути ідеально.
Остапе, композування, складання музики забирає в тебе багато часу, зусиль?
Не багато. Наприклад, ми грали пісню на слова Івана Франка у неділю, то музику до неї я склав за 15 хв. до репетиції. Зазвичай, правдиві пісні пишуться дуже швидко, 5-10 хв. А потім ти вже її коректуєш. А сидіння за інструментом… ніколи нічого доброго з того не виходить. Принаймні, у мене.
Хлопці, чи заробляєте на життя ще чимось, окрім музики?
Ні, наша основна професія – це музика. «Патриція» – це для нас пріоритет. Але у нас є і інші роботи: весілля, корпоративи з іншими кавер-командами. Хочеться заробляти музикою. Але в «Патрицію» ми все вкладаємо.
Тобто, ти готовий грати будь яку музику?
Якщо я це зможу заграти. Ми це по-іншому сприймаємо. Треба заграти, заграємо. Тим більше, зараз в Україні відійшли тенденції шансону. Деколи ми працюємо зі сесійними музикантами.
Володю, я помітила, що тебе всі називають Елвісом. Звідки таке прізвисько?
Мене у Львові всі так кличуть. Це – довга історія, ще з дитинства. Мене так навіть мама деколи кликала. Я народився у Новому Роздолі – містечко біля Львова, де у нас був дуже музичний квартал. Всі грали на гітарах, а я завжди співав і завжди хотів з ними тусуватися, грати на гітарі. І вони, наприклад, слухали тоді «Сектор газа» чи ще якийсь російський рок. Завжди казали мені: «Малий, йди сюди». Включали мені музику, грали і казали «Цей акорд?» «Ні, не цей». Так я їм підказував акорди. Потім почав вчитися. Тому мене почали кликати Елвіс. Так це вуличне прізвисько і прижилося.
Які у вас враження після приїзду до Чикаго? Чи бували ще колись за кордоном?
Остап: Я був у багатьох містах, зокрема, у Лондоні. Мені особисто Чикаго дуже сподобалось. Місто не пригнічує. Коли ти приїжджаєш у Лондон чи Київ, мені там важко бути. Голова постійно болить. А тут – навпаки.
Володя: Для мене тут – Україна. От ми були на фестивалі, всі собі ходять, спілкуються, відпочивають. Тут якось спокійніше. У нас люди всі кудись поспішають. Тут кожен живе своїм життям, але всі – позитивні. Тим більше, тут велика конкуренція, це тебе спонукає розвиватись, працювати над собою. Ми відомі у Львові – нам вистачає, і це дозволяє трохи розслабитись. А професіоналізм від цього падає.
Володю, які завдання ти собі поставив після візиту до Америки?
Вивчити англійську мову, записатись в тренажерний зал (посміхається) і займатись музикою.
А ти, Остапе?
Розкрутити групу. Після цих двох виступів я побачив, що потрібно займатись зранку до ночі суто «Патрицією».
Як ви ставитеся до критики, і чи багато вас критикують?
Так, багато хто. Все життя критикують. Але ми спокійно до цього ставимось і слухаємо тільки розумних людей, чия думка для нас є важливою. А на інших не зважаємо.
А що болісніше, коли критикують групу чи виключно творчість?
Остап: Мене критикували і за вокальні дані, і за пісні. Я творю так, тому що я так вмію, так відчуваю. Не подобається, не слухай. Є мільйони інших груп.
Володя: Ми завжди були самі по собі, ніколи не йшли в жодні тусовки. З боку це виглядало, ніби діти зібралися, постійно разом, ходять, тусуються. І ми так дотепер робимо. Тепер сталось так, що вже з нами хочуть тусуватись.
Остап: Коли ми робили концерт зі симфонічним оркестром, робила суто наша команда. Ми залучили друзів, і ні в кого не просили допомоги. Тому що ми хотіли самі зробити цей концерт. Після того в Інтернеті поширилися чутки, що ми такі погані, але у нас є продюсер, який може собі дозволити такий концерт.

А що то був за концерт?
У нас було 2 концерти з оркестром. Перший – ще коли ми навчались у консерваторії. Це був, здається, 3 курс. Ми робили його у філармонії. Я грав на скрипці. А нашим диригентом була заслужена артистка України – Зінаїда Остафійчук. Я її переконав, що у нас є група, і можна зробити концерт зі симфонічним оркестром. Вона до того дуже скептично ставилася: як студент щось може зробити. Я розписав 3 партії для оркестру, і коли вони їх заграли, всі питання були зняті. Всі погодилися робити концерт. Ми зробили перший концерт. Він пройшов дуже вдало. Це продовжувалося 2 роки. Після того ми виграли всеукраїнський відбір найкращих молодих рок-гуртів від DJUICE Music Drive. У липні 2011 року відбувся великий концерт, де ми грали зі симфонічним оркестром Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка, зібрали 5 тис людей. Там було класно, на Youtube є відео.
Розкажи про ваше знайомство з «Ефірою».
Остап: «Ефіра» мала тур по Україні минулого року. Ми допомагали їм робити концерт у Львові. Здається, то був їхній завершальний концерт. Це був клуб – «Хмільний дім Роберта Домса». Ми грали спільний концерт із хлопцями. Так і подружилися. Володя цілий тиждень робив хлопцям екскурсії по Львову.
Володя: Ми цілим гуртом не могли їх зустріти, я сам їх зустрічав. Було певне хвилювання, тому що заочно ми наче знайомі, але я не знаю, як люди виглядають, як вони себе позиціонують. Але коли ми познайомилися, в мене було таке відчуття, що я знаю цих людей усе своє життя. Наша дружба перейшла на такий рівень, що коли вони їхали, я плакав. Моя колишня дівчина навіть казала: ти не плачеш, коли я їду (сміється). У наш час у шоу-бізнесі дуже мало таких щирих стосунків. Марко Крутяк нас питав: «Де ваш альбом?», а ми відповідали, що нема часу. А потім він нам запропонував поїхати до Америки. Але ми дуже довго не вірили у те, що поїдемо. Ми навіть нікому не розповідали про це, аж доки не отримали візи.
Я так розумію, що у вас «Патриція» – сімейний гурт. Є тато братів Панчишиних, є й хресний тато гурту – Сашко Хрипливий. А яким чином він став хресним батьком?
Саша – людина нам дуже близька. Я особисто почав з ним давно спілкуватись. Ми живемо, так би мовити, в країні третього світу. У нас, в Україні, є інструменти, які зірки собі не можуть дозволити. Саша нам допоміг, щоби ми мали можливість приходити до студії і максимально якісно, наскільки можемо, робили музику.
Сашко, розкажи, як ви познайомилися.
У нас, в Чикаго, є музикант зі старої львівської кавалєрки, який нас познайомив, – Ігор Галянтій. Барабанщик, який грав у «Ватрі». Ігор мені постійно розповідав, що у Львові є гарна група. А в один прекрасний момент Володя мені зателефонував через скайп. І так ми почали спілкуватись. А потім, коли «Ефіра» їхала в Україну, то, знову ж таки, заочно були знайомі з хлопцями з «Патриції». Але я «Ефіру» вже настільки підготував, що вони, коли зустрілись, то склалось таке враження, що 10 років разом у тусовках провели.
Хлопці, повідайте нам на завершення про ваше останнє досягнення – проходження у фінал Pepsi Stars of Now.
У Києві є такий гурт Hard Kiss. Їм компанія «Пепсі» робить тур, і зібрали зі всієї України 700 гуртів. З кожного регіону обирали по три гурти на розігрів. З тих трьох відбирають одного фіналіста, який їде в Київ. Ми у Львові виграли, маємо бути в Києві і виступати у Зеленому театрі. Там буде 16 гуртів, буде пряма трансляція на каналі М1.

Від редакції:
Гурт «Патриція» успішно виступив в прямому ефірі М1 в рамках фіналу Pepsi Stars of Now і надалі продовжує творчу діяльність.