Напередодні Всенародного Дня батька, 14 вересня, у Львові, презентували збірку «Люблю Тебе, Тату». Це книжка, в якій зібрано висловлювання відомих людей про їхніх батьків, перші дитячі роздуми про найріднішу людину, біблійні цитати про батька та спогади про сучасних татів.

Захід був не зовсім стандартною презентацією, бо, як сказав Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо», яке видало цю збірку: «Справжня тема нашої зустрічі є набагато глибшою. Колись моя викладачка з психології сказала, що XIX-XX сторіччя стали сторіччями жінки, матері. Тобто, це час, коли жінка отримала певні права: вона стала незалежною, самостійною, вона почала себе утримувати. Натомість, з`явилася серйозна криза чоловіка, батька, мужчини. І дуже часто в цій новій ролі чоловіки не могли себе віднайти. Це не раз спричиняло різні конфлікти, труднощі, алкоголізм і т. д. І ця тема чоловічості та батьківства актуальна й сьогодні».
Тож під час презентації книжки «Люблю Тебе, Тату» учасники заходу поділилися своїми власними історіями про татів і батьківство.

Непросто сказати татові «люблю»

Автор ідеї книжки та її упорядник Ірина Кондратюк розповіла, що, як виявилося, досить непросто було знайти у літературі розповіді чи свідчення про татів. Також, за словами Ірини, вона наштовхувалася на здивування людей: чому вона цікавиться цією темою? А після виходу книжки почало з`ясовуватися і те, що багато людей мають складні стосунки зі своїми батьками, і їм непросто подарувати татам книжку з назвою «Люблю Тебе, Тату». Але, разом з тим, у них є таке прагнення.
Ірина прочитала історію про свого покійного тата, яка увійшла в збірку, там був такий спогад: «Я не пам`ятаю, чи говорила татові про свою любов. Нещодавно я знайшла лист, який писала моя бабуся батькам, коли ми зі сестрою відпочивали у неї на канікулах. У ньому я знайшла дуже важливі для себе слова: «Іра спить у Петровій синій футболці. Як одягає, приказує: «Я тата дуже люблю!» або «Я хочу, щоб тато приїхав» – писала бабуся Міля. Щойно вивчивши літери, своєю дитячою рукою я дописала: «Люблю вас чекаю тата цілую Іра».

Молитва батька

«Мій тато також помер досить рано, – розповідає о. Тарас Фітьо, голова Комісії у справах Родини Львівської архієпархії УГКЦ, тато трьох дітей. – І зараз, коли я глибоко задумуюсь над своїм покликанням, як воно зародилося, то згадую кімнату батьків, яка була навпроти нашої, дитячої. То були сімдесяті роки. За шафою батьків була схована ікона. Я згадую, як мій тато молився перед нею. І ця його проста молитва стала малесенькою зернинкою мого священичого покликання». Отець Тарас каже, що сьогодні про татів говорять, що вони є для того, аби приносити зарплату і виносити сміття. Та, з його досвіду, роль батька є дуже важливою, бо це формує майбутнє дитини, а згодом – дорослої людини. Бо дитина вбирає від тата все, навіть його кроки є для неї формуючими.

Про окрадене дитинство і татівство

«Я в сім`ї була найменшою дитиною. І добре пам`ятаю, як тато грав на скрипці, а я стояла, вчепившись у його ногу. Мені, малій, вона видавалася чимось дуже стабільним і міцним, і я не могла її відпустити», – ділиться своїми спогадами про тата Леся Крип`якевич, заступник голови Фонду святого Володимира, донька о. Артемія Цегельського, підпільного священика УГКЦ, ісповідника віри.
«Коли тата і маму ув`язнили, нас, дітей – три, п`ять і сім років – відправили у Сибір. – розповідає пані Леся. – А коли тато вийшов з тюрми і приїхав до нас на заслання, ми були вже підлітками. Ми дивувалися і не розуміли, коли тато садив нас на коліна і співав «Їхав, їхав пан-пан. На конику сам-сам». Він бігав за нами і хотів бавитися з нами, як з малими… Так ми з татом були безповоротно окрадені того періоду дитячих забав…
Пам`ятаю, як тато, підпільно відправляючи Службу, не раз казав: «Побачите, як та імперія впаде, і наша Церква підніметься у славі». Це було його трепетне гасло на все життя. І це стало заповітом для мене, тому я залишила професію художниці і стала продовжувати те, що він хотів би. І тепер, коли я бачу, як освячується наріжний камінь Українського Католицького Університету, чи будується нова церква, чи висвячується наш Патріарх Святослав, я все підношу руки до неба і кажу: «Тату, ти бачиш! Тату, ти бачиш!»

Як не згаяти любов дітей

Журналіст інформаційного відділу Українського Католицького Університету, тато п`ятьох дітей Петро Дідула, розповідаючи про своє батьківство і порівнюючи себе з іншими сім`ями, каже, що «батько з нього нікудишній». Але, разом із тим, він каже, що свідомий того, що між членами його сім`ї є стосунки любові.
«Я, взагалі, думаю, що любов дітей до батьків – це щось, що просто дане. Знаєте, я колись бачив семирічного хлопця, який обіймав свого батька, котрий був наркоманом і бився в конвульсіях. Я бачив ці очі дитини, які обливалися сльозами, і в яких була любов до свого батька. Я бачив дівчинку, яка обіймала свою маму, котра лежала п`яна на дорозі. Ці та інші випадки мене переконують, що любов дітей до батьків – це певна даність, в якій заслуги батьків немає жодної. Батьки ж можуть цю любов дітей продовжити, щоб вона працювала не на марні речі», – стверджує Петро.

Щодо того, як не згаяти цю дитячу любов, пан Дідула ділиться своїм досвідом: «Думаю, що є три універсальні речі, які можуть підійти всім родинам. По-перше, це – молитва. В нашій сім`ї вона є різною: вечірня молитва, молитва в каплиці, реколекції, молитва за когось. І дуже важливо, що вона не є формальною. Що в ній залишається щось, що є діалогом між членами нашої сім`ї та з ширшим суспільством, з Цервою. Діалогом потреб і відповідальностей. По-друге, це спілкування. Нас у сім`ї є багато, тому спілкування у нас є різне, є різні нагоди сприймати іншість. І по-третє – на три «так» одне «ні». Тобто, не дратувати дітей непояснюваними «ні». Якщо дитина чогось прагне, сказати їй «так», і це знак довіри до неї та база для спілкування. Якщо ти, батько, мусиш сказати «ні», то маєш пояснити, чому. Бувають випадки, коли не можеш пояснити через трудність предмету. Тоді лишається одне – просто обняти дитину і надіятися, що десь там, в глибині її серця, народжується те, що винесене у назву цієї книжки».

Особливий тато й особливий син

Богдан Максимович, головний інженер проекту проектного інституту «Львівдіпронафтохім», тато і вчитель Романа Максимовича, талановитого декламатора, артиста, особливого хлопця, що народився зі синдромом Дауна: «Мені пощастило бути батьком артиста. Артиста, якого у Львові знають і люблять. Але я не був би батьком, якби не було мами – моєї дружини Роми. Ми дванадцять років чекали на дитину. Я дуже дякую моїй дружині, бо тільки її героїзму і вірі ми завдячуємо тому, що маємо Ромчика. Ми, всі люди, є іншими. І я дякую Богові, що дав мені саме такого сина, тому що таких людей називають особливими. Особливими тому, що вони наділені безмежною любов`ю. І мені здається, що не я виховую свого сина, а син виховує мене. Наша сім`я і наше оточення не було б таким, якби не було тієї величезної любові Романа».
Богдан Максимович каже, що бути батьком особливого сина – «це так само велика любов, а також велика-велика праця і терпіння». Він стверджує, що батько повинен бути цікавим своїй дитині. Він розповів, наскільки мусів бути винахідливим, щоб навчити Романа грати у шахи та теніс. Велику винахідливість і терпеливість проявляє пан Богдан і навчаючи Романа віршів. До слова, Роман знає напам`ять понад сто віршів, які читає шістьма мовами. Щоб вивчити один вірш, тато мусить власноруч записати його у зошиті сина, а після того, коли Роман вивчає текст, тато обговорює з ним усі вкладені в слова поняття. Після цього, можна сказати, десь у глибині душі Романа й народжується те глибоко чуттєве прочитання поезії, яке неможливо окреслити словами, можна лише дивитися і слухати.
Роман Максимович феноменально виконує вірші свого батька, а також Ліни Костенко і Василя Симоненка.

Автор: Світлана Бабинська
Джерело: http://www.credo-ua.org