Думки матеріалізуються, а мрії – справджуються. Це я знаю точно. Інакше як пояснити те, що моє сильне бажання побачити виступ наживо одного з найулюбленіших гуртів – «ДахаБраха» в Чикаго було задоволено у якийсь містичний спосіб?! Який відсоток імовірності був у тому, що український гурт потрапить у перелік виконавців престижного фестивалю – World Music Festival?! Виявляється, високий, якщо і справді чогось дуже хочеться.

Справжнім подарунком долі я вважаю їхній виступ у неділю, 22 вересня, у Chicago Cultural Center. Гурт, музику якого зараховують до жанру «етно-хаосу» (не плутати з «хаусом!»), знайшов шлях до сердець меломанів, які не розуміли жодного слова композицій!
Впродовж цього фестивалю відбуваються виступи гуртів з різних країн. Шанувальники музики залишаються на цілий день і прослуховують безліч виконавців. У залі Claudia Cassidy Theater публіку склав вибуховий етнічний мікс. На щастя, там було чимало українців, які своїми репліками рідною мовою одразу морально підтримали виконавців. Хоча останні і без того поводилися дуже невимушено, впевнено, демонструючи надзвичайний артистизм.

Передавати словами враження від виступу Марка Галаневича, Ірини Коваленко, Олени Цибульської, Ніни Гаренецької – справа ризикована. Київські артисти та музиканти, вочевидь, вміють «витягти емоцію» зі слухача. Причому, не тільки своєю магнетичною музикою. Їхня музично-співоча майстерність – надзвичайна! Але не можна відділити від магії виконання драматургійність виступу. Костюми, пози, міміка створюють відчуття присутності на міні-виставі. Кожна з дівчат мимоволі відіграє, виплітає просто на сцені унікальний образ. Тендітна, усміхнена, немов маленька дівчинка, Ніна виглядала особливо вразливою біля своєї подружки-віолончелі, розписаної химерними візерунками. Ірина – то сама чуттєвість, яка ледь вловимим посміхом на споскусливо випнутих устах змінювалася від заглибленої в себе, майже як у трансі, до грайливої, з бісиками в очах.
Олена виявляла мінімум емоцій, вражаючи витонченістю рис обличчя. Марко немов перебував збоку від основного виру жіночої гри, але весь час якось незримо утримував все це зачароване коло дійства під своїм контролем. Вражало те, наскільки сильний, інтонаційно збагачений спів лунав у той час, коли фігури у білих сукнях та високих смушевих шапках, що майже закривали обличчя і ніби були підперті високими стовбурами багатонизкового намиста, залишалися практично нерухомими.
Одне можу сказати, що навіть переслуховування запису не може зрівнятися з живим шоу, яке я прагнула побачити у кожній мілісекунді, не гребуючи сидінням просто на підлозі під сценою. Через якусь мить до мене, моєї мами і сестри приєдналася ціла група таких же меломанів. Справа, в тому, що зал був заповнений, забитий, закупорений новонаверненими «ДахоюБрахою». Їхні пісні розважають, зачаровують, хвилюють до глибин, зачіпають уже якісь інстинкти. Були моменти, коли важко було втриматися від сліз. В інші – від входження в якийсь медитативний стан. А наприкінці один пан вже не витримав і почав танцювати. Перед цим він емоційно реагував на виступ гурту, розхитуючись цілим тілом, ніби його тягнули за якісь невидимі струни, розмахував руками і наче всотував у себе увесь трунок музики. І це – не перебільшення. Після концерту вдалося перекинутися з ним словом – абсолютно притомний американець, який просто закохався у музику, не розуміючи жодного слова української. Авторка (що гріха таїти?!) його підтримала у завершальному танці, затягнувши за собою кількох глядачів, які теж піддалися загальній музичній вакханалії?:).
Після концерту не могла втриматися від особистого знайомства з музикантами. На відміну від артистичних образів на сцені, «дахабрахівці» дуже відкриті та привітні. Поки дівчата фотографувалися, давали автографи і пакували речі, я поспілкувалася з єдиним чоловіком у цій компанії – Марком Галаневичем.
Марку, те, що вас запросили на World Music Festival, я вважаю доволі великим визнанням. Як це сталося?
Для нас це, безумовно, почесно – представляти свою країну в Америці, перед представниками інших націй. Організатори цього фестивалю нас побачили на міжнародному музичному ярмарку у Греції минулого року Womex. (WOMEX (скорочене від WOrld Music EXpo) – це міжнародний проект з підтримки та розвитку світового музичного руху.

 

 

Цей проект базується в Берліні, і основні заходи відбуваються щорічно у різних містах Європи – від ред.) Американська агенція Eye for talent організувала насичений концертами місячний тур.
Скільки всього буде концертів?
Понад 15. Будуть ще майстер-класи. У Чикаго – вже четвертий концерт за чотири дні з доволі важкими перельотами. Спочатку був Нью-Йорк, потім – Альбукерке, Нью-Мексико, Медісон (штат Вісконсин).
Де вас найкраще приймали глядачі?
Не буду лестити нікому, адже нас приймали надзвичайно привітно скрізь. Тобто, виокремити когось важко. Американська публіка дуже емоційна, дуже відкрита, реагує на все щиро. І ми це дуже добре відчуваємо.
А порівняно з Україною?
В Україні публіка найкраща, найрідніша, звичайно. Але там інша специфіка. Там нас уже знають. Виходиш на сцену, а тебе уже підтримують. Тут, от, наприклад, вчора у Медісоні чи сьогодні була більша підтримка українців, це було відчутно. Але, як правило, за кордоном ти починаєш усе з чистого аркуша, тому що, за великим рахунком, тебе тут ніхто не знає. На початку підтримки жодної не відчуваєш. Ти повинен завоювати слухачів. Ми це називаємо процесом «дахабрації». Ми даємо і беремо.
А це правда, що назва гурту походить від слів «давати» і «брати»?
Так, це зі словника Грінченка.
До мене підходили деякі глядачі (вони чомусь вирішили, що з вами давно знайомі) і сказали, що відчувається орієнтал і в музиці, і у твоєму жесті «Намасте». Ви називаєте свій стиль етно-хаос. Це, напевно, означає, що ви все втягуєте у себе, тому що у вас і вплив західної музики відверто прослідковується.
Абсолютно. Наше основне правило – нема жодних правил, жодних обмежень. Найбільше обмеження – це наш смак, наше розуміння музики, яке випрацьовувалось впродовж багатьох років. Ще велику роль відіграє те, що ми були започатковані у театрі. У Влада Троїцького виникла ідея – робити музику саме у цьому напрямі. Він зібрав нас усіх до купи і сказав – «творіть». Довгий час ми з ним працювали на кожній репетиції. Але зараз у нас уже менше репетицій, адже маємо багато концертів, і з Владом ми бачимося не так часто.
Дуже помітно, що у вас театралізований виступ. Тобто, ви робите справжній перформанс. Кожен учасник гурту має свій унікальний образ, кожен має свій імідж. Це роль чи вираження самого себе?
Це не гра, швидше за все. Ми так себе проявляємо. Не було жодного формального налаштування, що кожен має чогось дотримуватись. Це – органічне вираження нашої поведінки, особливостей характеру.
Мені цікаво, звідки у дівчат такі костюми, шапки? Це ж весільне вбрання, правильно? Вважається, що весільний одяг носять лише один раз і потім його зберігають, викидають, продають, дарують. Це – геніальна ідея, виходити саме у весільних сукнях.
Щодо весільних суконь, то цей «хвіст» йде теж з нашого театрального минулого, яке є і сьогоденням. Ми досі граємо у виставах, беремо участь у перформансах театру «Дах» Влада Троїцького. Шапки придумала Тетяна Русиленко, актриса театру «Дах». Коли ми почали виконувати музику, ми засновували її на автентичній українській музиці. Але, безумовно, це не є чиста автентика. Це – експерименти з різними культурними традиціями, напрямками, стилями музики. І, відповідно, костюми теж не можуть бути автентичними і строгими, чіткими. Ми одягнули ці шапки, спробували, зрозуміли, що це гарно, і так вони стали нашим брендом. Наші костюми були зроблені для вистави «Король лір. Пролог» Шекспірівського циклу. А у мене костюм взагалі орієнтальний.
Так, це помітно. А яку релігію ти сповідуєш? Буддизм?
Я відкритий до мудрості всього світу. Однак, східне мені близьке, і багато у чому я прислухаюсь до східної мудрості. Але, разом з тим, я хрещений православний і відвідую церкву.
Я думаю, тобі часто ставили питання, чи не складно працювати у жіночому колективі? Скільки ви вже разом працюєте?
Є свої особливості, звичайно. Ми вже разом 9 років, якраз у «ДахаБрасі». Дівчата разом уже дуже давно, ще з дитячих років, вже більше, ніж 20 років. А я згодом потрапив до театру «Дах», і ми почали щось робити разом.
Ви, коли їхали сюди, готували якусь спеціальну програму для цієї публіки?
Ні, ми ніколи не робимо спеціальних адаптацій. Нам здається, і це відчуття нас ще ніколи не підводило, що наша музика досить таки універсальна, зрозуміла для всіх людей.
А хто у вас пише музику і тексти?
Ми сідаємо разом і складаємо музику.
Тобто, ви займаєтеся всією композицією? А використовуєте якісь тексти народні, давні, з класичної літератури?
Класичну літературу ми не використовуємо. Але найбільше користуємося українськими народними піснями, що стосується і мелодики, і текстів. Кілька пісень, написаних нами, англомовні.
Але ти казав, що у тебе лімітовані знання англійської мови, як ти на це спромігся?
Це було просто відчуття, важко пояснити. Коли ми писали пісню, нам під руку потрапила Даша Бондарєва, ще одна актриса з театру «Дах», яка добре знає англійську мову. Там слів не дуже багато, але вони вагомі. Тож пісню ми склали швидко.
Ви мандруєте з міста до міста. У вас була хоча б можливість побачити ці міста?
Побачили дещо з вікна (усміхається). Така робота. У Нью-Йорку у нас було трохи часу, і ми пішли до музею Соломона Гуггенхайма. Це був четвер, і виявилось, що там – вихідний. Тож ми пішли у Central Park.
Де виступатимете після Чикаго?
У Міннеаполісі.
Щиро бажаю вам успіхів і обов’язкового повернення до Чикаго.
Дякую. Сподіваємося, що ще повернемося.
Фото Галини Угриної