Футбол
Він належить до когорти футболістів, які зліпили себе самотужки, з поту і крові. Природа не наділила Петра Бадла великим талантом, але повноцінно обдарувала рисою, якої часто не вистачає навіть найпрацьовитішим – характером і цілеспрямованістю. Петро тривалий час хапався за кожну нагоду закріпитися у великому футболі. Й, урешті, знайшов себе. Нічого, що не на рідному Тернопіллі, не в Україні, а в далекому Казахстані, де цей впертий українець нині, у свої 37, є живою легендою і капітаном лідера чемпіонату – клубу «Актобе».

Наша з Петром розмова відбулася за добу до матчу-відповіді кваліфікаційного раунду Ліги Європи між актобинцями та «Динамо». Зустрілися за столиком літнього кафе готелю «Опера», майже в центрі Києва. Бадло поділився першим враженням від перебування в українській столиці: «Від Хрещатика сюди тягнулися 40 хвилин. Тут вражаючі «корки». «Пішки було б швидше», – коментую. Петро розповів, що в день матчу очікує приїзду з Тернополя дружини і батьків: «Їх наш клуб включив до списку вболівальників «Актобе». Інакше на стадіон рідні не потрапили б».
Бадло виявився дуже відкритим співрозмовником. Впродовж години він розповідав, як разом з братом-близнюком втік від батьків і тим самим розпочав свою футбольну кар’єру, як отримував перші настанови від аксакалів. Також з цього інтерв’ю читач може дізнатися, як став «першим хохлом у Казахстані, якому вдалося прикрити негра», тамтешніх тренерів новітньої формацій, і хто такий «казахстанський Тотті». Однак розмову ми розпочали, звісно, з актуальної динамівської тематики.
Петре, коли готував анонс до сьогоднішнього матчу, спілкувався з колишнім тренером «Актобе» Олександром Іщенком і найкращим футболістом Казахстану 20-го сторіччя Євгеном Яровенком. Обидва зійшлися на думці, що здивувати киян ще раз актобинці вже не зможуть…
Напередодні першого матчу казали приблизно те саме. Однак, сподіваюся, поєдинок в Актобе вболівальникам сподобався, оскільки гра була дуже веселою, і ми не були хлопчиками для биття. Наша команда наприкінці зустрічі мала нагоди зрівняти рахунок і навіть виграти матч. Так, могли й пропустити, але ми грали у відкритий і сміливий футбол. Може, нам теж зіграв на руку той факт, що суперники ще до матчу вважали, що вони вже в груповому турнірі. Взагалі, вважаю, до суперників треба ставитися з повагою. І те, що українські спеціалісти наголошують, начебто, ми не футболісти, не дуже гарно з їхнього боку. Будь-який футболіст має поважати колег за професією. Ми їмо один хліб і не повинні принижувати одне одного. Не кожному вдається грати на одному рівні, але засуджувати нас можуть лише вболівальники, які приходять на стадіон і дають оцінку нашим діям. Глядач часто оцінює не лише сам факт перемоги, а й бійцівські риси характеру, які демонструє команда, її вміння битися.
Якщо не помиляюся, будучи 37-річним футболістом, вперше в своїй кар’єрі ви граєте проти «Динамо» в Києві проти першої команди, бо у 1995-му ви, 19-річний хавбек чортківського «Кристалу», приїхали до столиці, щоб зіграти проти «Динамо-2» Анатолія Крощенка з Андрієм Гусіним, Андрієм Зав’яловим, Сергієм Федоровим, Ігорем Костюком у складі. Мабуть, то було серйозне випробовування?
Безперечно. У суперників був склад, сформований з гравців, які або вже грали у вищій лізі, або були на підході до першої команди. Для нас то була дуже важка гра. Ми старалися, але програли 1:4. Звісно, для мене, молодого гравця, ця зустріч була подією в житті, адже з дитинства мріяв тягнутися якраз до того футболу, в який грало «Динамо». Звісно, як і кожен маленький українець, хотів колись потрапити найперше до складу киян. «Шахтар», «Дніпро», «Чорноморець» йдуть вже потім. «Динамо» – то бренд.
Ви якось сказали, що були приречені грати у футбол, оскільки народилися фактично на стадіоні. Історія майже ідентична з тою, що розповідав наш з вами земляк, легендарний у майбутньому гравець «Карпат», Богдан Грещак…
Батьківський будинок у селищі міського типу Товсте, Заліщицького району, справді був розташований поряд зі стадіоном. Не дивно, що все моє дитинство минуло на тій галявині. Звісно, батьки відганяли і ставили перед фактом: доки не зробиш щось на городі, не покопаєш чи не посапаєш бараболю, жодного футболу не буде. Тому, щоб заслужити піти на стадіон, мусив швиденько впоратися з домашніми справами.
Таке поєднання нагородило вас здоров’ям на роки, яким не можуть похизуватися навіть молоді футболісти. Травм у вашій кар’єрі було не так і багато…
Все порівняно. Мав переломи ребер і ключиці. Також, коли лягав під ніж у Львові, переносив операцію на пахових кільцях. Правда, то не надто серйозна травма.
А тоді, коли поїхали у Львівське училище фізкультури, вже мали якусь футбольну освіту чи потрапили до тренерів сирим дворовим матеріалом?
Як вам сказати? Коли я ще був малим, колишній футболіст тернопільської «Ниви» Василь Івегеш купив хату поруч з тим самим стадіоном, по сусідству від мене. Так ось, Василь Петрович дивився, як всі ми бігаємо і, врешті, створив з нас дитячу команду, постійно нас тренував. Потім, коли нам з братом виповнилося 15, тренер допоміг нам вступити до 26-го Львівського училища фізкультури. Точніше, то був ліцей зі спортивним нахилом. Нас футбольним премудрощам навчав тренер Богдан Суряк.
Батьки швидко змирилися з тим, що діти вирішили в шкільному віці зі села переїхати до мегаполісу?
Ми з братом Ігорем практично втекли від мами з татом. Вони б нас за жодних обставин не пустили до Львова. Зрештою, батькам й удома не подобалося наше футбольне захоплення. Вони казали, що футбол – це не те, з чого будете їсти хліб. Тим паче, що старша сестра Надя вже працювала лікарем. То батьки пропонували піти її шляхом і нам. Я непогано малював, то мама з татом казали: «Може, художником будеш?» «Ні, – кажу. – Нічого не треба, лише футбол». «Та який футбол, ноги поламають, здоров’я не буде. Ні – і все». Ось ми з Ігорем потай зібралися і поїхали. Знову ж, допоміг Василь Івегеш, який лише трохи згодом сказав батькам, куди насправді подалися їхні діти. Через кілька тижнів, коли сусід-тренер про все розповів, мама до нас приїхала. Тоді ж мобільних телефонів не було і сконтактуватися було нелегко. «Що ж, якщо вирішили, то вирішили. Приїжджайте додому», – мама змушена була змиритися. Тим більше, ми вже пройшли збори, і тренери були нами задоволені.
Зізнаюся, спочатку у Львові було дуже важко. Допомагало якраз те, що був не сам, а з братом. Поряд тренувалися, грали, ділили кімнату в гуртожитку. Власне, зосередилися на футболі, і всі принади самостійного життя у великому місті відійшли в бік. Як кажуть, від поганого Бог милував.
Училище фізкультури – то не тільки футболісти, а й борці, боксери, які в таких умовах користуються своєю силою, аби, скажімо відбити у слабших хлопців батьківські передачі…
А як же без цього? То ж наші українські реалії, наш менталітет. По-різному виходило. Десь мирилися, але частіше противилися, намагалися дати відсіч. Побутових проблем було чимало, але то була школа життя, яку теж варта було пройти. Група у нас була дружня, хоча до професійного футболу дійшли одиниці. Кілька людей грали у першій та другій лігах. Зокрема, крім мене, у друголігових колективах пограв інший тернополянин Масуляк. Звісно, еталоном були львівські «Карпати», які були поряд, і на матчі яких ми їздили всією групою. Тоді подобалася гра багатьох футболістів, і «Карпати» були іншою дитячою мрією.
Впродовж усієї 20-річної футбольної кар’єри на полі ви були руйнівником. Коли дивилися футбол, то теж захоплювалися грою оборонців чи так званих «ланцюгових псів»?
Все ж більше захоплювався діями творців. Руйнівники, бійці, ті, хто забирає м’яч, теж захоплювали, я розумів, яка це важка робота. Однак, попри це, більше приваблював конструктивний футбол. «Бий-біжи» викликало відразу. Подобалося, коли команда виходить з оборони через пас, через комбінації.
На початку 90-х у такий футбол намагалася під керівництвом Леоніда Буряка грати головна команда тернопільського краю «Нива»…
То я вже за заліщицький «Дністер» у другій лізі виступав. Звісно, хотів потрапити у «Ниву» і слідкував за її матчами, і коли грав за Заліщики, і коли перейшов у першоліговий чортківський «Кристал». Коли «Кристал» став дочірньою командою «Ниви», я навіть їздив на кілька матчів у складі тернополян. Але на поле мене тренери так і не випустили.
На професійному рівні ви почали грати у 17-річному віці…
До «Дністра» покликав той же Василь Івегеш. Василь Петрович – разом з Анатолієм Назаренком – поступово підпускали мене до основи, готували до дорослого футболу.
З «Дністром» ви пограли і в другій, і в третій лігах. Прийнято вважати, що молодим футболістам важко вибитися з цієї м’ясорубки проти дядьків. Згодні?
Звісно. Але добре, що поряд були такі досвідчені бійці, як Дідик чи Борисевич. З їхньою допомогою я й сам швидко став бійцем. Ці хлопці мені пояснили, що для того, щоб атакувати, спершу треба забрати м’яч, що без оборони атаки не буває. То пізніше футбол став тотальним, а на початку 90-х обов’язки чітко розмежовувалися – оборона займалася своєю справою, а нападали інші люди. Ось і я мусив забрати і віддати. Робити щось зайве не міг. Добре, що в мене були такі вчителі, поряд з якими швидко пізнав «сіль» футболу.
Ці люди могли навчити не лише футбольним, а й життєвим премудрощам…
Аякже! Дідик, Борисевич, а в «Кристалі» – Данилишин, Мацюпа – показали, як треба правильно готуватися до гри в побуті – як і скільки спати, коли прокидатися, що їсти. То такі тонкощі, яких мама з татом не навчать. Щоб пізнати все це, треба бути при команді і слухати старших товаришів. То вже потім ти додаєш свій досвід, вивчаєш свій організм і додаєш щось своє.
Разом з тим, не всі з названих вами були видатними режимниками…
Згоден. Але навчити вони могли, і ніхто зайвого собі перед грою не дозволяв. Ці хлопці знали міру і час.
Коли «старики» почали підпускати вас до свого кола спілкування?
Та якось одразу. Фактично, в довіру до старших увійшов, ще коли грав у «Дністрі» і коли ще не мав 20-ти років. Вже тоді старожили команди тримали мене поряд зі собою, взяли наді мною опіку. Не знаю, чому так відбувалося, і чому так повелося.
Граючи на місці опорного півоборонця, в одному з перших матчів за «Дністер» у 1994 році ви забили два голи в Білгород-Дністровському місцевому «Дністровцеві». Як так вийшло?
Тоді ж яка тактика була? Три оборонці ззаду, один передній. Над ним діяв опорний хав. Зараз двоє останніх грають як два опорники. Так ось, тоді я спершу був переднім захисником, а потім тренер зробив мене опорним хавом. І ось саме тоді два голи я й забив. Звісно, то був важливий для мене матч, адже тоді впевнився, що здатен не лише відбиватися, але й забивати голи.
Перейшовши до «Кристалу», одразу відчули контраст між другою лігою і першою?
Так і він був значний. То зовсім інші швидкості і рівень ігрового мислення. Там, де в другій лізі грав у три дотики, у першій мусив виконувати в дотик-два. Спершу було незвичним, що моменти вирішувалися навіть у півдотику, а команду можна відрізати одним пасом.
Тоді, у складі чортківців, ви грали проти «Металіста», котрий якраз вибув з вищої ліги, але мав у своєму складі таких сильних футболістів, як Володимир Лінке, Олександр Карабута, як молоді Олександр Горяїнов і Євген Назаров…
Люди, які грали у радянському чемпіонаті, у вищій лізі. Звісно, у них було інше, незвідане на той час для мене, сприйняття футболу. Ми програли 0:3, і для мене то була серйозна школа. Взагалі, ви мені пригадали один матч. Інший. Дуже багато вже стерлося з пам’яті, хоча й грав проти багатьох сильних футболістів. Тоді нічого не нотував, не вів статистику, хоча зараз розумію – варта було б. Роки стирають в пам’яті чимало цікавих подробиць.
Сезон-1995/1996 ви розпочинали в статусі гравця основи «Кристалу», однак, відігравши в шести матчах у серпні, надалі зникли на цілий рік і з’явилися аж в серпні 1996-го у складі друголігового «Покуття» з Коломиї. Що тоді сталося?
Спершу мав травми. А після першого кола тренера Івана Гамалія замінили Семен Осиновський і Дементьєв з Черкас. Вони привели зі собою цілу групу футболістів і на мене не розраховували. Мене від складу усунули, хоча я й продовжував добросовісно працювати. Мені ж було всього 20 і хотілося грати, а не сидіти на лаві.
На той час гроші не цікавили зовсім, мав бажання лише виходити на поле, щоб набратися ігрового досвіду. Тому й вирішив зробити крок назад, щоб стрибнути вперед, і подався в другу лігу. Час показав, що я не помилився.
Історію, про яку ви розповідаєте, в загальних обрисах вже доводилося чути. Тренери з Центральної чи Східної України часто вважають, що вихованцям галицького футболу не вистачає майстерності, і результату вони досягають виключно за рахунок характеру і бійцівських навичок. Одних це влаштовує, а інші шукають більш майстровитих, на їхню думку, виконавців…
Бажання у нас справді вище, і за цим компонентом ми здатні дати фору будь-кому. Але я не згоден з тим, що галичанам не вистачає майстерності. Майстрів доброго рівня з нашого краю виросло чимало. І навчити футбольній грамоті ці хлопці могли будь-кого. Майстерності і професіоналізму теж. Хоча, якщо таке кажуть, то, вочевидь, якісь підстави є. Їм з боку теж щось видно. Та й ситуації випадають щораз різні. Візьміть ту ж тернопільську «Ниву». В 90-і їх не могли зламати ні «Динамо», ні «Шахтар». Не думаю, що то тільки характер. Щоб перемагати такі команди, треба вміти грати у футбол.
Петре, коли тренери перестали довіряти вам у «Кристалі», не виникало крамольних думок, мовляв, досить того футболу, і треба займатися тим, що дає заробіток? Тим більше, що зарплати тоді в першій чи другій лізі були не дуже високими…
Такі думки якщо й були, то хіба-що нетривалий період. Я рано, у 19-річному віці одружився, і в мене вже народилося двоє дітей. Сім’ю треба було за щось годувати, тому й роздумував над варіантами. Не тому, що футбол набрид, а через те, що життя наштовхувало на такі думки. Але дякуючи своїй дружині, я все ж залишився у футболі. Оксана мені сказала, що познайомилася зі мною, як з футболістом, і ніким іншим мене не уявляє.
А як ви познайомилися?
Оксана навчалася у нас, в Товстому, в училищі. Я вже виступав за «Кристал», і познайомилися ми, коли приїхав додому, до батьків. Швидко виникли почуття. Вирішили не зволікати і одружилися. Вже через рік Оксана подарувала першого сина Андрія, а ще через рік на світ з’явився Валерій.
Жити мали де?
Як вам сказати? Жили з батьками, в Товстому, і відтоді мріяли про власну квартиру. В той час придбати житло не могли, але я був упевнений, що, врешті, заграю і на помешкання зароблю. Добре, що дружина в це теж вірила і мене підтримувала навіть у моменти, коли не було грошей. У селі їсти все щось знайдеться, залишитися без шматка хліба ризику не було.
Дружина дружиною, а як реагували на безгрошів’я сина батьки, які й до того були не в захопленні від ваших занять футболом?
Мама з татом мені постійно давали «прикурити», казали, щоб кидав ту справу. Старший на 15 років брат Василь теж постійно читав моралі, кликав разом зі собою зайнятися «чимось серйозним». Василь на той час їздив за кордон, вів бізнес, хотів, щоб я разом з ним був. Я відповів, що перетерплю і буду займатися улюбленою справою.
Буремні 90-і зламали життя багатьом людям, не лише футболістам…
Для мене ті часи найперше запам’яталися дружніми колективами. Де б не грав. Не було грошей, але ми були згуртованими. Могли за два рублі зібратися, з дому привезти продукти, разом сісти і разом поїсти. Хлопці, які жили в Чорткові, приносили з дому закрутки. Те саме було в Заліщиках. У Коломиї з фінансами було трохи краще, але колектив там теж був надзвичайно збитим. Взагалі, де б не грав, команди, зазвичай, збиралися надзвичайно згуртовані. І в Україні, і в Казахстані. В тому ж Кустанаї, коли виступав за «Тобол», теж якийсь час були проблеми з грішми, але, завдяки дружній атмосфері, ми ті труднощі здолали. Нині ж «Актобе» вважається найзгуртованішою командою Казахстану.
Згуртованість теж має два боки. Приміром, Ігор Шуховцев казав, що в 90-і у футболістів була єдина розвага – щоб після матчу зібратися разом і «нажертися»…
Розумієте, є різні футболісти, різні колективи і різні менталітети. Ми теж разом збиралися. Хтось напивався, а хтось пив чай. Одні боролися з негараздами й шукали кращі варіанти, а інші заливали горе горілкою. Думали, що так проблеми вирішаться.
Ви горілку в якому віці спробували?
Мабуть, у 21 рік. То була зима, в чемпіонаті антракт, впродовж кількох місяців я підшукував нову команду. Ось у цей час на весіллі й спробував. Власне, тоді час від часу випивав – на днях народженнях чи коли ходив до когось у гості. Але при цьому продовжував тренуватися. Важких часів, які прийнято називати запоями, у мене не було ніколи. Зранку голова від горілки точно ніколи не боліла.
До Казахстану вас покликав Петро Дідик. Як сприйняли це запрошення, враховуючи, що відстань від дому далека, а певності, що все вдасться, мабуть, не було?
Сприйняв з радістю. Не сумнівався ані на краплю, бо знав, що там вже грають наші футболісти. А такі хлопці, як Петя Дідик, Вітя Данилишин, Віталік Кіцак, Дмитро Бідулька куди завгодно не поїдуть. То були гравці високого рівня. Правда, я не знав, що за футбол у Казахстані. Мені лише сказали, що є команда «Тобол», і вона виступає у вищій лізі. При цьому, ніхто не обіцяв мені, що там обов’язково гратиму. Сказали лишень, що є нагода поїхати і показати себе на зборах. Далі все залежало від мене. Зізнаюся, коли їхав, був упевнений, що в мене все вдасться, оскільки був готовий гризти землю, лише б залишитися в команді.

Автор: Іван Вербицький
Джерело: ua-football.com

 Вадим Жмудський: «В Україні та Росії водного поло зараз немає»

Водне поло
Згадуючи сто славних років львівського водного поло, які Львівщина відсвяткує влітку 2014-го, не буде перебільшенням значну увагу приділити Вадимові Жмудському – одному з найтитулованіших гравців минулого сторіччя.

Видатний ватерполіст, який народився і сформувався як спортсмен саме у Львові, однак більшу частину свого життя провів у Москві, є єдиним олімпійським чемпіоном серед львів’ян. Днями Вадим Жмудський, дотримуючись своєї доброї традиції, знову прилетів до Львова, аби згадати старі ностальгічні часи.
– До Львова приїжджаю кожен рік, оскільки, це – моя батьківщина, – починає розмову Вадим Жмудський. – Тут я вчився і прожив 23 роки. Як ватерполіст – сформувався саме у місті Лева. Уже потім поїхав до Москви. Про Львів у мене чудові спогади. Без перебільшення, вони живуть у моєму серці, й тому до Львова приїжджаю щороку, аби зустрітися з однокласниками, з ватерполістами з юнацьких команд. З команди майстрів уже, на жаль, майже нікого немає. Усі партнери по «Динамо» були старшими від мене, і багато з них уже померли. Щодо «Динамо», то до цієї команди я потрапив, коли був у дев’ятому класі, у 1963-му році.
Чому обрали саме цей вид спорту?
Моя мама була тренером з плавання. Відповідно, саме вона привела мене до басейну. Після тренування з плавання, аби розрядити обстановку, кидала м’яч у воду, і ми з іншими плавцями придумували різні ігри. Мені це сподобалося, і я перейшов на водне поло. Одноманітне плавання було нецікавим, а от водне поле, як вид спорту, сподобалося одразу. Пригадую, аби виробити певну техніку, брав м’яч, виходив за власний будинок і годинами бив його об стінку. Минуло 50 років, я приходжу в той дім, де жив і виріс, і там досі є слід на стіні від моїх постійних стуків. Навіть зробив фотографію цього місця на пам’ять.
Пригадайте свої перші медалі.
Першу серйозну медаль здобув у 1966-му році, ставши чемпіоном Європи, будучи гравцем збірної Радянського Союзу. Тоді всі у збірній були москвичі, а був як іногородній (сміється). Пригадую, тоді в Голландії ми обіграли такі сильні збірні, як Угорщина та Югославія.
Попри успіх в Утрехті, мабуть, більш пам’ятною для Вас була золота медаль Олімпійських Ігор у Мюнхені?
У 1972-му році я був уже гравцем московського ЦСКА ВМФ. Туди я перейшов саме з львівського «Динамо». Звісно, завоювати олімпійську медаль, а тим більше, золоту, було дуже непросто. Олімпійський чемпіон – звання на все життя. Тоді за золоту медаль мені дали 1000 марок, що в еквіваленті дорівнювало 300 доларам.
Як було у фіналі Олімпіади?
Ми грали зі збірною Угорщини. Зіграли внічию 3:3, однак у нас була краща різниця забитих та пропущених м’ячів, саме тому ми й стали Олімпійськими чемпіонами. Тоді була така система, що нічия у фіналі нас влаштовувала. Пригадую, у цій грі я зробив три гольові передачі і п’ять вилучень у складі суперника. Звісно, цей матч – яскраві спогади на все життя.
Які спогади залишилися у вашій пам’яті від часів, проведених саме у львівському «Динамо»?
Найцікавіші. У команді всі були старші від мене років на десять. Мене взяли як перспективного молодого гравця. Наступного року мене взяли уже в збірну Радянського Союзу, і я став кращим півзахисником.
Після «Динамо» ви надовго перебралися до Москви…
У Москву мене взяли як члена збірної СРСР. Туди я міг поїхати і раніше. Мені дуже подобався Львів. Тут я був першим хлопцем на селі (сміється), а масштаби Москви лякали. П’ять років я ще пручався, аби не їхати туди. Тримався до кінця у Львові, однак коли «Динамо» вилетіло з шістки кращих команд, зрозумів, що потрібно підтримувати рівень майстерності. Тоді в Москві було шість команд найвищого рівня. У 1969-му мої виступи за львівське «Динамо» завершилися. Найдовше я грав у московському ЦСКА ВМФ, після чого два роки ще провів у московському «Динамо» (1982-1984). У цій команді я й завершив кар’єру ватерполіста. Мені тоді було 38 років.
Що робили після того, коли покинули спорт?
Тренувати нікого не став. Одразу пішов у бізнес. За «горбачовської перебудови» у мене був цех пошиття джинсів. Спочатку були джинси, потім комп’ютери. Доводилося виїжджати в Америку чи в Сінгапур і купувати там техніку, а тут продавати. Тоді в країні не було цього взагалі. Утім, це вже у минулому. Цього бізнесу в мене зараз немає, адже часи змінилися. Зараз маю частку в бізнесі з нерухомості у Москві.
Який зараз стан водного поло в Росії? Чи можна порівнювати його з Україною?
У Росії чоловічого водного поло майже не існує. Збірна зараз не потрапляє на чемпіонат світу чи Олімпіаду. Нас раніше сварили за друге місце, а зараз команда не входить у топ-10. Вважаю, що немає школи, немає таких професійних тренерів, як, скажімо, Геннадій Пінський. Львівська школа водного поло головним чином пов’язана з його іменем. На жаль, ця ера відійшла, а молоде покоління тренерів, здебільшого, працює на комерцію. Збере тренер групу з десяти людей, батьки щомісяця скинуться по сто доларів, і більше нічого цього тренера не цікавить. У Львові чудова ватерпольна школа. Геннадій Пінський – людина, яка дала дорогу в спорт багатьом львівським гравцям.
В Україні є великі проблеми з басейнами…
У Росії також. Ті басейни, як були раніше, забрали під що-небудь, тільки не під водне поло. Звісно, з метою заробляння грошей. Діти не мають де рости і тренуватися.
Чи слідкуєте зараз за рідними для себе командами?
Якщо відверто, то ні. Навіщо слідкувати, коли водного поло зараз немає? Якщо говорити про Росію, то ця команда не потрапляє у десятку. Зараз у водне поло прийшли люди, яких воно особливо не цікавить. У них є інша мотивація – гроші. Щодо українського водного поло, то я не знаю якості гри. Відповідно, ним цікавлюся також небагато. Приїжджаю до Львова, бо у мене ностальгія за домом, де жив, за школою, басейном та людьми.
Чи змогли би повернутися до Львова?
Навіть не знаю. Тут інший ритм життя. У Москві, де мешкаю тепер, рука повинна бути на пульсі завжди. Це – величезний мегаполіс. А у Львові можна всюди ходити пішки (сміється).
Невже вам у вашому поважному віці подобається жити у великому мегаполісі?
Коли втомлююся, їду до Таїланду. Маємо зі сином там свій будинок. До речі, він також грав у водне поло. У Москві він став майстром спорту міжнародного класу. Він, як і я, сформувався в матеріальному плані.
Наступного року у Львові відбудеться сторіччя водного поло. Чи плануєте приїхати на цей захід?
Обов’язково приїду. Привезу ще львівські газети тих часів, де писали про водне поло. Також візьму зі собою різні пам’ятні нагороди, які збереглися з тих пам’ятних часів.

Довідка
Вадим Жмудський (23 січня 1947 р., сел. Дубляни, Львівської області,) – радянський ватерполіст. Олімпійський чемпіон 1972 року. Чемпіон Європи 1966 року. Срібний призер чемпіонату світу 1973 року. Семиразовий чемпіон СРСР. На клубному рівні виступав за клуби «Динамо» Львів, з 1969 року – за ЦСК ВМФ, а з 1982 – за «Динамо» Москва. Заслужений майстер спорту СРСР (1972). Закінчив Львівський державний університет фізичної культури. Нагороджений медаллю «За трудову відзнаку».

Автор: Богдан Пастернак
Джерело: vgolos.com.ua

Футбол

Рекордна перемога: Україна познущалася зі Сан-Марино
Каменя на камені не залишила збірна України від збірної Сан-Марино, розгромивши суперника з рахунком 9:0 в матчі кваліфікаційного раунду чемпіонату світу-2014. Ця перемога для національної збірної України рекордна. Раніше до цього більше, ніж 6:0, «синьо-жовті» ніколи не вигравали.
Україна – Сан-Марино 9:0
Голи: Девіч, 11, Селезньов, 26, Едмар, 32, Хачеріді, 45 +1, 54, Коноплянка, 50, Безус, 63, Федецький, 75, Ракицький, 90 +4
Україна: П’ятов, Федецький, Ракицький, Хачеріді, Шевчук (Гусєв, 61), Тимощук (Безус, 60), Едмар, Ярмоленко (Хомченовський, 76), Коноплянка, Девич, Селезньов.
Одразу після поєдинку головний тренер збірної України Михайло Фоменко, коментуючи рекордну перемогу своєї команди, не раз зазначив приголомшливу підтримку з боку багатотисячної армії українських вболівальників на трибунах, які невпинно на повну силу виспівували гімн країни.
«Вони показали своє бажання, прийшли в себе при шаленій підтримці вболівальників і зробили свою справу», – сказав, зокрема, Фоменко, але при цьому нагадав, що на носі – Англія. «Тепер команда буде готуватися до серйозної гри в Києві. Сподіваюся, ми нікого не втратимо через травми. Збірна Англії, наскільки я знаю, дограє матч і виграє. Будемо жити наступною грою».
Як відомо, станом на липень 2013 року у рейтингу FIFA збірна Сан-Марино посідала 207-е місце.

Баскетбол

Збірна України дізналася про суперників у другому раунді Євробаскету-2013
Національна збірна України вперше в історії пробилася до другого раунду чемпіонату Європи з баскетболу. На турнірі в Словенії в першому груповому раунді підопічні Майка Фрателло обіграли команди Бельгії, Ізраїлю, Німеччини та Великобританії. Зазнавши лише однієї поразки в грі з Францією, наша команда посіла друге місце в групі А.
За регламентом, у другому раунді по три команди з груп А і В об’єднаються в групу Е. При цьому, показники матчів між командами, що вийшли з першого раунду, зберігаються.
Таким чином, Україна з однією поразкою в активі стартує в групі Е. З групи В у другий раунд вийшли команди Сербії, Латвії та Литви, з якими і зіграє збірна України.
Згідно з регламентом змагань, боротьбу за чемпіонський титул продовжать по чотири команди з кожної групи. В 1/4 фіналу перша команда зіграє з четвертою, а друга – з третьою.
Розклад матчів збірної України у другому груповому раунді:
13 вересня, 18.45. Сербія – Україна
15 вересня, 18.45. Україна – Литва

Бокс

Новим суперником Василя Ломаченка став мексиканець Хосе Рамірес
Першим суперником дворазового олімпійського чемпіона, українця Василя Ломаченка, на професійному рингу стане мексиканець Хосе Рамірес (25-3, 15 КО), який займає сьому сходинку в рейтингу WBO.
Рамірес замінить пуерторіканця Джонатана Окендо. Останній відмовився від бою з Ломаченком, посилаючись на відновлення після травми суглоба безіменного пальця на лівій руці, повідомляє ЛігаБізнесІнформ.
Бій Ломаченко – Рамірес відбудеться 12 жовтня в Лас-Вегасі в андеркарті поєдинку мексиканця Хуана Мануеля Маркеса проти американця Тімоті Бредлі.
Нагадаємо, Ломаченко в червні нинішнього року підписав контракт з американською промоутерською компанією Top Rank.

Віталій Кличко йде з боксу. Залишився ще один бій
Наступний бій Віталія Кличка, швидше за все, буде останнім у його кар’єрі, заявив директор K2 Promotions Том Леффлер, повідомляє BoxingScene.com.
Двобій відбудеться в 2014 році, і суперник чемпіона світу наразі ще не визначений.
Найбільш імовірне проведення обов’язкового захисту титулу чемпіона світу в суперважкій вазі за версією WBC проти канадця Бірмейна Стіверна.
Останній бій Віталій Кличко провів у вересні 2012 року. У Москві він переміг Мануеля Чарра.
Стіверн після рішення WBC відкласти титульний бій з Віталієм Кличком через травму українця заявив, що почав підозрювати WBC у використанні подвійних стандартів.
Хокей
«Донбас» з перемоги над «Слованом» почав регулярний чемпіонат КХЛ
З перемоги розпочав ХК «Донбас» сезон у Континентальній хокейній лізі (КХЛ). Донеччани в непростому поєдинку, на своєму льоду, обіграли чеський «Слован». Донеччани дозволили гостям відігратися після 2:0, але в третьому періоді зуміли закинути ще дві шайби.
«Донбас» – «Слован» 4:2 (1:0, 1:1, 2:1)
Шайби: 2:55 Кашпар (Пігановіч, Кагарлицький) – 1:0, 21:08 Бєлухін (Уїлсон) – 2:0, 34:52 Даньо (Мікуш) – 2:1, 44:41 Бартовіч (Колена, Сігалет) – 2:2, 51:08 Якуценя (Пігановіч – більш.) – 3:2; 58:06 Коларж (меньш., п.В.) – 4:2
«Донбас»: Лацо; Пігановіч – Коларж, Лайне – Віртанен – Петтерсон; Уілсон – Подхрадскі, Дадонов – Бєлухін – Якуценя; Бартуліс – Разін, Кагарлицький – Робітайл – Кашпар; Благой – Варламов – Шалімов; Сильницький.

Стрільба з лука

Львів’янин Маркіян Івашко очолив національний рейтинг
Федерація стрільби з лука України оновила національний рейтинг спортсменів цього виду спорту станом на 6 вересня 2013 р.
Напередодні чемпіонату світу 2013 року (м. Анталія, 29 вересня – 6 жовтня 2013 р.) чоловічий рейтинг очолив львів’янин Маркіян Івашко – 345 очок. Свого основного конкурента – олімпійського чемпіона Пекіна, харків’янина Віктора Рубана – він випереджає на 30 пунктів. На третьому місці – молодий сумчанин Микита Шишкін. Ще один представник Львівщини – Дмитро Грачов – п’ятий.
Серед жінок з помітним відривом попереду опинилася представниця Херсонщини Анастасія Павлова – 537 балів. За нею йде чернівчанка Лідія Січенікова (382,5 очка). На третьому місці – представниця львівської школи стрільби з лука Катерина Палеха.

Олімпійські ігри

Боротьбу включили у програму Олімпіади-2020
Члени Міжнародного олімпійського комітету на 125-й сесії організації у Буенос-Айресі проголосували за включення спортивної боротьби до олімпійських видів літніх Ігор 2020 року.
Таким чином, у програму Ігор в Токіо не потрапили сквош і бейсбол (софтбол), пише «Спорт-Експрес в Україні».
Нагадаємо, у лютому цього року виконком МОК виключив боротьбу зі списку рекомендованих видів спорту з метою урізноманітнити олімпійську програму.
Боротьба ризикувала випасти з програми Ігор (у якій була в античності та на кожній Олімпіаді після відродження у 1900-му).
Це викликало шквал обурення у багатьох країнах зі сильними бірцівськими традиціями.

Автоперегони

Себастьян Феттель виграв Гран-прі Італії
Чинний чемпіон світу Себастьян Феттель здобув 32-у перемогу у Формулі-1. На Гран-прі Італії пілот Red Bull стартував з поул-позиції і тримав лідерство впродовж більшої частини дистанції.
Услід за ним картатий прапор побачив Фернандо Алонсо. На старті іспанець опинився позаду Веббера і Масcи, але незабаром випередив їх і вийшов на друге місце. Трійку призерів доповнив Марк Веббер. У другій половині дистанції на командному містку Red Bull виникли сумніви в тому, що австралієць зможе завершити заїзд, але в підсумку пілот благополучно фінішував, інформує gazeta.ua.
Четверте місце зайняв Феліпе Масса на Ferrari, на п’ятій сходинці розташувався Ніко Хюлькенберг, який представляє Sauber. Для німецького пілота цей результат став найкращим у сезоні: до гонки у Монці спортсмен не піднімався вище, ніж на восьму позицію. Напарник Хюлькенберга Естебан Гутієррес залишився 13-м.
Гран-прі Італії розпочався з контакту між Серхіо Пересом і Кімі Райкконеном. Після активного маневрування на стартовій прямій мексиканець вискочив попереду пілота Lotus, через що фіну не вистачило місця на гальмуванні. Перед першим поворотом Райкконен підчепив автомобіль суперника, відправивши його за межі траси. У результаті – Кімі пошкодив антикрило, а болід Переса залишився неушкодженим. Екс-чемпіонові світу довелося заїхати у бокси і провести достроковий піт-стоп, переключившись на тактику двох зупинок. У підсумку – гонщик Lotus фінішував 11-м.
Крім Райкконена, тактику двох піт-стопів використовував Льюїс Хемілтон. Британець раніше, ніж інші, змінив гуму через повільний прокол. Модифікована стратегія дозволила пілоту Mercedes AMG отримати свіжий комплект м’якіших покришок незадовго до кінця заїзду. Завдяки цій перевазі Хемілтон встановив якнайшвидший час на колі і прорвався на дев’яту сходинку.
Лідерство у загальному заліку зміцнив Себастьян Феттель: тепер на рахунку триразового чемпіона світу 222 очки. Перевага німецького пілота над Фернандо Алонсо зросла до 53 балів. У Кубку конструкторів відрив Red Bull від Ferrari досяг 104 очки. На третій позиції розташований гоночний колектив Mercedes AMG, повідомляє «Motor.ru».

Довідка
Формула-1
Гран-прі Італії. Монца (Італія)
1. Себястьян Феттель («Ред Булл»)
2. Фернандо Алонсо («Феррарі») +5.4
3. Марк Веббер («Ред Булл») +6.3
4. Феліпе Масса («Феррарі») +9.3
5. Ніко Хюлькенберг («Заубер») +10.3
6. Ніко Росберг («Мерседес») +10.9
7. Даніель Ріккардо («Торо Россо») +32.3
8. Ромен Грожан («Лотус») +33.1
9. Льюїс Хемілтон («Мерседес») +33.5
10 Дженсон Баттон («Макларен») +38.3
11. Кімі Райкконен («Лотус») +38.6
12. Серхіо Перес («Макларен») +39.7
13. Естебан Гутьєррес («Заубер») +40.8
14. Пастор Мальдонадо («Вільямс») +49.0
15. Валттері Боттас («Вілльямс») +56.8
16. Адріан Сутіль («Форс Індія»)
17. Шарль Пік («Катерхем»)
18. Гідо ван дер Гарде («Катерхем»)
19. Жюль Б’янкі («Маруся»)
20. Макс Чілтон («Маруся»)
21. Жан- Ерік Верн («Торо Россо») – схід
22. Пол ді Реста («Форс Індія») – схід

Підготував Роман Свистун
За повідомленнями інформагенств