Нещодавні події в Сирії ще раз продемонстрували, що міжнародне публічне право – не більше, ніж фікція. Проте війни США ще жодного разу не ставили під загрозу цілу міжнародну систему.

Щодо самої системи міжнародного публічного права, то мабуть тільки затяті правники-міжнародники вірять у її дієвість. Зокрема, наводжу приклад десяти принципів міжнародного права, так званих стовпів даної галузі:
1. Принцип суверенної рівності держав
2. Принцип незастосування сили або погрози силою
3. Принцип територіальної цілісності держав
4. Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів
5. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
6. Принцип невтручання у внутрішні справи
7. Принцип поваги до прав людини
8. Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй
9. Принцип міжнародного співробітництва
10. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань
Не потрібно бути спеціалістом, щоб зрозуміти, що всі принципи не діють, коли це суперечить інтересам якоїсь могутньої держави. Та все ж досі діяла остання інстанція – Рада Безпеки ООН.
Сьогодні існує багато дискусій щодо розширення Ради чи змінення її формату. Організація Об’єднаних Націй створювалась після Другої світової війни і цілком очевидно, що переможці, які прагнули створити рівні умови для забезпечення інтересів усіх держав, все таки вирішили бути дещо рівнішими за інших. Це бажання вилилось в створення Ради Безпеки, такого собі клубу для найкрутіших, без згоди яких ніхто нічого зробити не зможе. В клуб обраних увійшли США, Великобританія, СРСР, Китай та Франція. Ще на початку створення цього клубу велися активні дискусії щодо членства у ньому, мало хто знає, що замість Франції членом Ради Безпеки могла стати Бразилія – протеже Сполучених Штатів, проте позиція Радянського Союзу змусила Захід поступитись і включити Францію. Варто зазначити, що на відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення, обов'язкові для виконання всіма членами ООН.
Якщо розглядати час після завершення Другої світової, то Рада Безпеки виправдовувала своє існування, насамперед, у часи холодної війни. Чого варта лише Карибська криза 1962 року, тоді завдяки Раді Безпеки ООН не відбулося Третьої світової, адже саме там відбувалися всі дискусії між двома наддержавами. Та все ж часи змінилися, змінився світ… Багато держав розвинулись настільки, що питання щодо членства в Раді Безпеки стало ще гострішим. Звичайно ж, «обрані держави» посилаються на те, що існують непостійні члени Ради Безпеки, які були створені для забезпечення регіональної рівності в Раді, та все ж це не дозволяє забезпечити рівноправність. Такі держави як Німеччина, Японія, Бразилія, Індія, Туреччина попри свою важливість у сучасному світі в клуб наймогутніших увійти не можуть, що породжує сумніви у справедливості і доцільності існування такої системи.
Та як не дивно, найбільше розхитали міжнародну систему не ті, хто не увійшов в елітний клуб, а ті, хто є його членом. Ні для кого не секрет, що США ретельно обирає, в яку державу нести демократію, і часто ця країна багата на енергоресурси. Світова спільнота часто закривала очі, або потурала наймогутнішій державі світу, дозволяючи ввести війська в Ірак чи Афганістан, проте схоже, зі Сирією все буде не так легко… Російська Федерація, як ніколи, категорична. Якщо раніше ми чули лише оцінку маріонеткових політиків Путіна, які кричали «Не сметь стрелять по Багдаду», то зараз Владімір Путін сам пішов на загострення стосунків з Вашингтоном і планує не дозволити Обамі розпочати війну. Також вперше Росія посилає свої кораблі у зону конфлікту, чого раніше також не було.
Велика Британія цього разу не буде з членами коаліції – попри бажання Девіда Камерона, парламент відповів відмовою. Звичайно, в президента Франції повноважень значно більше, ніж у його англійського колеги, чим Франсуа Олланд і скористався, але і там парламент збунтувався, а сам президент Франції ризикує встановити новий рейтинговий антирекорд. Не менш несподіваною виявилася реакція Андерса Фог Расмуссена (генерального секретаря НАТО), який заявив, що НАТО не стане частиною військового втручання Заходу з метою покарати Дамаск за ймовірне застосування хімічної зброї.
Не дивлячись на позицію своїх найближчих союзників, вето Росії та Китаю у Раді Безпеки ООН, Обама рішуче налаштований воювати. Чого варте лише висловлювання президента США: «Ми можемо рухатися далі без схвалення Ради безпеки ООН, яка повністю паралізована і не хоче притягнути Асада до відповідальності». Барак Обама перебуває у незручному становищі, яке часто називають «ефектом затвора», коли немає ходу назад. Саме так і сталося з лідером американців після оголошення про майбутню війну в Сирії, Обама не може відступити, адже це може поховати його політичну кар’єру, а цілком очевидно, що вона для нього важливіша, ніж доля населення Сирії. Панові Бараку навіть вдалось переконати 11 членів G20 у необхідності обійти Раду Безпеки і напасти на Сирію без її годи. Дану заяву підписали Австралія, Канада, Франція, Італія, Японія, Південна Корея, Саудівська Аравія, Іспанія, Туреччина, Великобританія і США, а наступного дня і Німеччина. Раніше офіційна Анкара також заявляла, що Туреччина готова вступити у коаліцію проти Сирії в обхід рішення Ради Безпеки ООН.
У ЗМІ мало уваги приділяється даному прецеденту, але такі заяви можуть знищити міжнародну систему, яка проіснувала півсторіччя і дозволила новому поколінню не знати, що таке наслідки війни. Якщо США начхати на рішення клубу найвпливовіших, то що завадить Китаю ввести війська в Тибет, а Росії спробувати відновити кордони СРСР? Адже не буде органу, який має право сказати «ні», а отже, всі можуть діяти на власний розсуд.
Війна в Сирії може перетворитись для Сполучених Штатів на другий В’єтнам, адже наразі йдеться лише про короткотермінову операцію без висадки піхоти на сирійську землю, зате до берегів Сирії вже прямує російський десант. Та все ж, якщо війна у В’єтнамі для США виявилась просто безславною, то війна в Сирії може похитнути позиції США в світі, адже не буде механізму регулювання, а всіх лідерів не вмовиш робити те, що тобі хочеться без надструктури. Звичайно, рішення Обами про початок бойових дій, попри рішення Ради Безпеки, є в даний час найбільш правильним для самого президента. Та чи пробачать нащадки Обами можливі наслідки таких дій?

Автор: Максим Детинченко,
громадський діяч, президент ГО Центру «Молода Дипломатія»
Джерело: http://blogs.ipress.ua