Класик достославного постмодернізму Жан Бодрійяр у книзі «Символічний обмін і смерть», що вийшла у 1976 році, зазначав: «Політика вмирає від занадто регулярної гри своїх відмінних опозицій. Сфера політики (та й, взагалі, сфера влади) стає порожньою. В певному сенсі – це плата за виконання бажання політичного класу – безроздільно маніпулювати суспільним представництвом. У той самий момент, коли ця машина досягла бездоганного відтворення, з неї поволі, непомітно звіялась уся соціальна субстанція».

Мудрі люди кажуть: «Чим міцніші паркани, тим кращі сусіди». В цьому прислів’ї міститься інтегральна характеристика того стану, в якому перебуває життя людей в Україні. А саме, відсутність «міцних парканів» – встановлених і чітких взаємних прав – і складають основну причину того глуму, в якому перебувають виробничі, суспільні, побутові і т. д. відносини між людьми.
Ті ж мудрі люди додають: «Люди сваряться не тому, що погано живуть, вони погано живуть, тому що сваряться». Причиною відсутності нормального діалогу, а натомість, сварки, є все ті ж не встановлені взаємні права.
Якщо спробувати дати найзагальніше визначення політики, то можна стверджувати, що політика – це стан власності в країні і прав навколо неї і стан діалогу між людиною (домогосподарством) владою та бізнесом.
Усі взаємини людини з буденним світом відбуваються умовно в трьох секторах: купити-продати – це ринок; домовитись або узгодити спільні дії – це сусіди, громада, суспільство; легалізувати себе у суспільстві – це бюрократія, держава.
Якщо держава врегулює ринок, а інститути суспільства не розвинені, кволі або ангажовані, то всі трансакції людини так чи інакше замкнуться на державу. В таких умовах будь-яка ініціатива людини, а радше її реалізація, стають корупційно обтяженими, заплутаними тяганиною і фізично виснажливими. Новаторство і пошук виявляться незапитаними. Це і створить «нішу виживання» людини (домогосподарства).
Цей стан є надзвичайно небезпечним за своїми наслідками, і настанова «моя хата з краю» виявиться лише квіточками порівняно з тим, куди буде об’єктивно дрейфувати людина «ніш виживання». Зустрічаючи скрізь у всіх секторах взаємин лише державу, така людина природнім чином звернеться до свого останнього активу, бо в «ніші виживання» інших немає, – лояльності. Тоді з’явиться найнебезпечніша настанова: «Я тобі лояльність – ти мені забезпечення. Я тебе, державо, визнаю – ти про мене дбай!» Такі суспільні конструкції без періодичних успішних зовнішніх експансій, організованих державою, приводять до виснаження самих «ніж виживання» і цілковитого суспільного занепаду. Тому що ініціатива і солідарні дії людей – джерела доданої вартості – в них відсутні.
Запобіжником від формування описаного стану і є встановлення взаємних прав.
1.    Вони дадуть правила гри на ринку і виведуть його з тотального догляду держави.
2.    Вони визначать стабільність інституційної процедури, яка перетворює власність у капітал.
3.    Чіткі межі («паркани») повноважень і обов’язків дадуть можливість сформуватись, бодай, якійсь корпоративній культурі.
4.    Люди, суспільство, нарешті зрозуміють навколо чого потрібно домовлятись і перестануть «сваритись».
5.    Судова система отримає передумови до ситуації, коли Закон почне діяти, а не застосовуватись. І т. д.
Історія показує, що країни, які пройшли через трансформаційні катаклізми, тільки тоді демонструють зразки підйому та розвою, якщо в них вдалось провести кардинальні зміни структури і змісту суспільного діалогу в трикутнику влада – бізнес – суспільство. Повоєнні Німеччина та Японія – яскраве підтвердження цієї тези. Переможена Німеччина пройшла через катарсис прощення і примирення, вона відкинула вертикальну і авторитарну структуру суспільного договору, а натомість – впровадила широкий діалог через нові інститути, що забезпечували спілкування людини, домогосподарства з владою і приватним сектором. Ще більш масштабної трансформації зазнав суспільний договір у Японії. Він не тільки змінив свою форму, структуру, але втратив сакральне наповнення – Імператор зрікся статусу втілення божественного промислу і, відтак, став лише інститутом суспільства, з обмеженими повноваженнями. Але це не завадило, а навпаки сприяло відбудові і розвитку Японії. І, як показала історія, згодом надзвичайно підняло повагу і суспільну значущість Імператора, які на момент завершення війни були сумнівними.
Україна стоїть перед вибором свого нового суспільного договору.
Але починати цей вибір слід зі встановлення взаємних прав, тому що в умовах «сварки» переможе не та версія договору, яка буде найбільш продуктивною і прихильною до людей, а та, навколо якої здійметься найбільший галас.
Взаємні права можна встановлювати, як з позицій природного права (уяви людей про справедливість), так і з позицій позитивного права (існуючих норм законності). Вади при цьому матимуть і одна і друга версії. Але, якщо права не встановити, то суспільство не матиме ні справедливості, ні законності!
Ми маємо Україну як країну «ніш виживання».
А в якому стані перебуває політичний простір країни? Які змісти генерує її політичний клас?
Відповіді на ці питання дає навіть поверховий погляд на її інформаційний простір. І, як це не прикро, аналіз того, що в ньому відсутнє.
У ньому немає послідовної і серйозної розмови про стан власності і встановлення взаємних прав як основи корпоративної культури.
У ньому немає розмови про стан домогосподарства, аналіз його умовно-постійних витрат, і стан його діалогу з оточуючим світом.
У ньому немає людини з її бажаннями, примхами, тривогами і забаганками.
У ньому немає політики.
Натомість, інформаційний простір – це поле битви, битви носіїв «коридорної ренти» – пліток, інтриг, провокацій і відвертих дурощів. Це все пропонується як політична новина, аналіз експерта, окрема думка політолога.
Політика стає порожньою тому, що наслідком такого стану справ є тотальна зневіра людей у всіх і у все.
А це означає, що довірою більше не користується інституційна процедура (бо власність «оголошується», а не реєструється); довірою більше не користуються інститути суспільства, через які домогосподарство (людина) веде діалог з громадою (суспільством); довіру втрачає держава, якість якої і визначається станом власності і станом діалогу в країні.
Відсутність довіри – це смерть власності і смерть діалогу. Це і визначає порожнечу політики. Вона наповнюється сурогатом. У такій системі щезає вигодонабувач. Тому що навіть «косарі коридорної ренти» опиняються в країні, де немає власності і немає суспільства.
Довіра ще жевріє в «нішах виживання», але їх сукупність – стає потворою. Такою і стає країна.
Якщо твоя власність визначається не об’єктивною процедурою, а «оголошується», це означає, що тобі вона не належить, бо довіри до неї немає.
Якщо діалог ти ведеш не через інститути громадянського суспільства, а через ангажовані майданчики, це означає, що діалогу немає, бо довіра з цих майданчиків давно сховалась в «нішах виживання».
Ця обставина формує найголовніше політичне завдання вже капіталістів, а не політиків, бо вони вбудовані в існуючий політичний простір.
Головним політичним завданням капіталістів стає вимога до політиків про припинення маніпуляцій та спекуляцій і тотальне встановлення взаємних прав у країні (нове завдання, що сформує новий політичний клас). Це поверне довіру до інституційної процедури і до капіталів, зробить їх невразливими і стійкими в часі, забезпечить їхню спадковість! Власне, вибір між ЄС та Митним союзом – це є вибір тих засадничих понять, на основі яких будуть встановлюватись взаємні права. Для капіталістів, метафорично, це означатиме вибір того, що вони залишать у спадок своїм нащадкам: захищені і респектабельні капітали чи непевні і страшенно затратні в обслуговуванні владні повноваження, які є тимчасовим захистом їхніх псевдокапіталів?
Не менш важливим завданням капіталістів є розвиток та зміцнення незалежних (і насамперед, від капіталістів) інститутів громадянського суспільства. Це поверне довіру до діалогу і витягне людей з «ніш виживання».
Разом з довірою повернеться і легальність капіталів, і легітимність влади, і підстави для розвитку домогосподарства та поступу людини за межі її «ніші виживання».
Такий новий зміст політичного простору сформує нові завдання і перед креативним класом, який повинен виявляти приховані, але визначальні зв’язки суспільних взаємин. Визначальних не у сенсі збоченої матеріальної, кар’єрної чи владної доцільності, а в сенсі правдивого успіху людини. Успіху, який полягає у всебічному і повному житті у світі, подарованому Богом, а не в «умінні викручуватись» у світі, вигаданому людьми.