Кілька місяців тому у популярному в Українській околиці магазині «Ann’s Bakery» було встановлено скриньку для збору коштів на лікування трьох дітей зі сім’ї Зубиків, які проживають у селі Старі Богородчани Івано-Франківської області.
Організував цю важливу справу опікун хворих дітей в Україні пан Роман Заяць. Чим була зумовлена потреба такої допомоги саме зараз – про це ми скажемо нижче. Наразі ж нагадаємо, що українська громада міста Чикаго вже долучалася до матеріальної підтримки Зубиків – у 2011 році, коли історію їхньої сім’ї розповіла газета «Час і Події». А йшлося у газетній публікації про наступне.
Господь подарував Галині і Володі Зубикам трійко діток. Першим у них народився Павлик. Пологи були важкими. В котрийсь час Галя втратила свідомість, потім у жінки зупинилося серце. Одні лікарі рятували її, інші – дитину. Хлопчик з’явився на світ із двома гематомами на голівочці і з жовтухою. А ще він сам не дихав. Через кілька днів Галі запропонували дати згоду, аби маля відключити від апарату штучного дихання. Відмовилась: котра ж мати погодиться, аби її дитину фактично умертвили?! А згодом сталося диво: тільки-но хлопчика все-таки відключили від апарата, він почав дихати самостійно.
Однак проблеми на цьому не закінчилися. Скоріше, розпочалися. Впродовж першого року життя Павлик вісім разів хворів запаленням, з яким тричі потрапляв у реанімацію, двічі був під наркозом – доводилося відкачувати слизь із легень. Котрогось разу молода мама почула від лікарів: у вашої дитини уражена центральна нервова система. Була наївною і думала, що все минеться. Якби ж то!
Запалення припинилися, але зупинився і розвиток дитини. Поїхали у клініку відновного лікування у Трускавець. До ослабленого організму вчепилась ангіна, спровокувавши ускладнення – гострий остеомієліт. На ніжці зробився жахливий нарив. Напевно, дуже болючий. Дворічний Павлик, який не чув і не говорив, нічого не міг сказати про свої відчуття, але до крові кусав плечі батькові і матері, коли ті по черзі носили його на руках.
Далі була операція і жодних гарантій, що хлопчик житиме. Але він вижив. Як рослинка, що тягнеться до сонця навіть через асфальт. На жаль, рослинкою він і залишився. Інсульт після операції – і дитина перестала будь-кого впізнавати, перестала усміхатися до мами, перестала володіти ніжками, почалася атрофія зорових нервів. Єдине – на зріст Павлик відповідав своєму вікові, але ваги майже не набирав. А ще – його треба було переносити з місця на місце, міняти памперси, мити, переодягати, годувати – стан дитини абсолютно безпорадний. Стан, який вмістився у трьох літерах – ДЦП: дитячий церебральний параліч. Саме таким і пам’ятаю я Павлика з 2010-го, коли йому було вісім років.
Тепер про Іванку. Попри проблеми зі своїм первістком, Галя і Володя неймовірно зраділи, коли зрозуміли, що знову чекають дитину. Вагітність протікала добре. Лікарі-генетики стежили за тим, як розвивається плід в утробі матері і жодних відхилень не бачили. Але на шостому місяці вагітності Галя знову поїхала з Павликом у Трускавець, оскільки хапалася за кожну можливість допомогти синові: масажі, нейрофізіологічна корекція хребта, рефлексотерапія, мобілізуюча гімнастика – все це вже стало до того часу звичною частиною їхнього життя. Пам’ятає, як у ліфті тримала хлопчика на руках й аж присіла від раптового болю у животі. Повернулася додому, лягла на підтримку вагітності. Іванка народилася семимісячною, правда, зріст і вага відповідали нормам доношеної дитини. Проблемою став набряк на голівочці. Знову реанімація, знову дихання через маску, і наче все обійшлося. Однак Галя почала помічати, що у дівчинки порушена координація рухів, що у вісім місяців вона ще й не сидить. Поїхала на обстеження і почула вже такий знайомий і такий жахливий вирок: ДЦП!
Одразу взялися за лікування доволі сильними препаратами, масажами, фізкультурою. Керівники Богородчанської центральної районної лікарні всіляко вишукували можливість, щоб відправити маму з двома хворими дітками то у Трускавець, то на Одещину, хоча безкоштовні путівки туди – рідкість, а платні – 10-12 тисяч – це приречена мрія. Але навіть після тих поодиноких поїздок зміни були помітні. Насамперед, в Іванки. Дівчинка у всьому розвивалася нормально – і росла, і поправлялася, чула і розмовляла, була рухливою, активною, розумною, от тільки ніжки... Тримаючись за щось, ходила. І за руку з кимось ходила. А сама не могла. Коли треба перейти в інший куток кімнати – повзла на колінах. Саме такою пам’ятаю я Іванку з 2010-го, коли їй було чотири роки.
Любочка – їхня наймолодша. Дякуючи долі і молитвам до Бога, народилася вона здоровою. Хоча побоювання були. Дуже серйозні. Особливо у Галі. Тільки одне вона знала, коли зрозуміла, що вагітна, – аборт не зробить. Під час пологів пережила великий стрес. Усе стало на своє місце, коли вперше погодувала дитину грудьми. І навіть думати не хотіла про те, що вроджена геміомгіома (така собі плямка, яка має властивість перейти або не перейти у злоякісну пухлину) під правою лопаткою дівчинки може стати причиною хвилювань через здоров’я третьої дитини. Трішки збільшується – не страшно, головне, що не болить і жодним чином не позначається на фізичному і психічному розвиткові дитини. Тому прислухалась до поради тих хірургів, які порадили ту плямку поки що не чіпати. Такою пам’ятаю я Любочку з 2010-го, коли їй було три роки.
А ще з того часу я пам’ятаю велику любов матері і батька до своїх дітей, велику здатність до самопожертви, аби хоч якось зарадити їхнім хворобам, і великий розпач, бо кожен крок у лікуванні – то просто таки фантастичні кошти, яких у сім’ї не було. Неповних дві тисячі гривень – місячна зарплата чоловіка; майже стільки ж разом із виплатами по догляду отримувала Галя пенсії для Павлика та Іванки за їхню першу групу інвалідності. У той час, коли для ефективної допомоги дітям потрібні були десятки тисяч. У той час, коли вартість операцій (не сміла навіть мріяти про це) вимірювалася у сотнях, тисячах доларів чи євро.
Саме тоді і набрало ваги газетне слово. Стаття про сім’ю Зубиків була надрукована у Богородчанській районній газеті «Слово народу», в обласній газеті «Галичина», і в серці матері зажевріла надія: копійка до копійки буде складати вона пожертви добрих людей з усіх куточків Прикарпаття, які надходили на вказаний у публікації рахунок, щоб вирвати з лещат хвороби хоча б Іванку – у дівчинки було більше шансів на повернення до повноцінного життя, ніж у Павлика, який при всіх стараннях батьків просто жив, але так і не розвивався, залишаючись кволою, вразливою рослинкою.
І вже зовсім переломним у своїй ситуації називає Галя 2011 рік, коли історію їхньої сім’ї почула мешканка Старих Богородчан Марія Полек, яка впродовж тривалого часу мешкає у Чикаго. Пані Марія оплатила першу операцію Іванки – лазерне підсікання на ніжках відмерлого сухожилля, що дає можливість відчути свободу руху, а також заопікувалася тим, щоби статтю про трьох хворих діток надрукувала газета «Час і Події», і до збору коштів долучилися українці, які живуть і працюють у Чикаго. Долею дітей перейнялися тоді парафіяни трьох українських церков – святих Володимира та Ольги, святого отця Миколая та святого Йосифа Обручника, Спільнота «Матері у молитві», інші об’єднання і просто окремі люди з великими і щирими серцями. Зібрали тоді 5 тисяч доларів, і ці кошти дозволили Зубикам записати Іванку на другу лазерну операцію, двічі побувати з Іванкою і Павликом у Міжнародній клініці відновного лікування (в Трускавці), двічі – у спеціалізованому санаторії «Хаджибей» (в Одесі), п’ять разів – у дельфінарії (на Одещині).
Зусилля медиків, Божа сила, молитви батьків і сила людської доброти зробили своє: Іванка звелася на ніжки. Вона ще падала, для неї непростою перешкодою ставав звичайний поріг, але мужня дівчинка не хотіла, щоб їй будь-хто допомагав. Тільки-но мама чи тато простягали руку, аби підтримати чи підняти, вона заперечливо хитала головою: «Я сама!» Тому що хотіла, дуже хотіла триматися на ногах і піти до звичайної школи зі звичайними здоровими дітьми.
Й ось минулого року Іванка Зубик стала школяркою. Правда, 2012-й рік не був у житті дівчинки таким уже безхмарним, тому що вкотре їй довелося пережити складні операції (у Києві, в Інституті травматології та ортопедії Академії медичних наук України), оскільки обидві ніжки дівчинки були розвернуті одна до одної, всередину. І знову ж таки, ці операції стали можливими завдяки фінансовій допомозі, яку отримали Зубики з Чикаго. Перші дві – 15 березня і 27 березня – стосувалися корекційної остеотомії лівої та правої стегнових кісток. Простіше кажучи, дівчинці розпилювали кістки, вправляли їх під привальним кутом і закріплювали металічними фіксаторами. Третя – з корекції деформації стоп – була проведена 5 квітня. Три місяці після цього Іванка провела в гіпсі, ще один місяць після цього – у спеціалізованому центрі (теж платному) у Черкасах, потім було лікування в реабілітаційному центрі у Києві (теж не безкоштовне), де дівчинці розробляли ніжки. Але все це варте і затрачених коштів, і терпіння від болю, адже в результаті Іванка здійснила свою мрію – пішла до звичайної школи разом зі звичайними здоровими дітьми.
Перший рік навчання був для неї надзвичайно цікавим. Якщо фізичні навантаження довелося дещо обмежити, то в усіх інших предметах Іванка зовсім не поступалася своїм однокласникам. А ще вона відчула силу справжньої дружби: якби хтось посмів насміхатися, що вона погано ходить, якби хтось хоч пальцем зачепив, аби скривдити, увесь клас одразу стіною ставав на захист дівчинки. Саме такими – чуйними і щирими – намагається виховувати своїх підопічних їхня вчителька Руслана Іванівна Момот, чоловік якої – священик отець Михайло – також організовував збір коштів для сім’ї Зубиків у своїй парафії.
У березні нинішнього року Іванка пережила ще одне випробування, коли у Києві їй забирали зі стегон металічні фіксатори. Операція, яка тривала понад дві години, минула благополучно. Дитина відійшла від наркозу, і саме тоді їй, не зробивши пробу, ввели заспокійливий препарат, на який Іванка має алергію. У дівчинки зупинилося серце, почали синіти губи. Коли донечку забирали в реанімацію, Галя, здається, на цілий світ закричала: «Іваночко, живи... Я не перенесу смерті дитини...» і втратила свідомість. Її привели до тями і пустили в палату. Хтось збоку сказав: «Дякуйте Богу, що не стався крововилив у мозок, бо це означало би кінець. А тепер все буде гаразд». Дякувала. Молилася. За кожен жест, зроблений Іванкою. За кожне слово, мовлене дитиною. За кожну її усмішку. От тільки думає тепер, як зважитися на ще одну операцію – права стопа і далі розвернута до середини. Знову мусить бути наркоз, знову треба розпилювати кістку. Але лікарі радять не зволікати: чим молодший організм, тим легше проводити подібні корекції. Лікарі переконують, та вона й сама це знає, що дівчинка повинна гарно, рівно ходити.
Власне, тому і спеціальний велосипед для хворих на ДЦП купили (теж завдяки фінансовій допомозі української громади з Чикаго, адже коштує він 650 доларів): зафіксовані ніжки, зафіксована спинка – і вже більше, ніж місяць Іванка охоче займається відновлювальною велофізкультурою. А при бажанні велосипед працює, як тренажер, що також не зайве в її ситуації. Навіть до школи цього року вже другокласниця Іванка може при бажанні таким транспортним засобом їхати (звичайно ж, під наглядом когось із дорослих).
І, нарешті, про скриньку у магазині «Ann’s Bakery», до якої можна вкидати пожертви для хворих дітей зі сім’ї Зубиків. Турбуючись про донечок, батьки не залишають на поталу і долю Павлика. Памперси, ліки (дуже дорогі, але дуже потрібні тоді, коли тіло хлопчика корчиться у судомах), спеціальні каші, бо кволий організм будь-яку їжу не приймає... З тягарем синової хвороби Зубики живуть уже 11 років. Їхня велика мрія – щоби стан Павлика хоч трішки поліпшився. Їхня маленька мрія – придбати спеціальний візок для хворих на ДЦП (з відповідними фіксаторами для тіла), щоби можна було хлопчика і на вулицю вивезти, і в кімнаті міг би сидіти, навіть годувати його в такому положенні було би значно зручніше. Пошукали в Інтернеті пропозиції і виробників, і продавців на вторинному ринку – вкотре засмутилися: для такої покупки треба, щонайменше, 2 тисячі доларів. Отут і втрутився у ситуацію опікун хворих дітей в Україні пан Роман Заяць, який уже давно знайомий із проблемами сім’ї Зубиків. І щиро радіє, що люди відгукуються на його прохання, ділячись, звичайно ж, нелегко заробленими в Америці грошима, які він відправляє Зубикам.
Тому не проходьте байдуже мимо скриньок, встановлених для збору коштів хворим дітям. І коли на далекій Україні, відчувши полегшення, усміхнеться до мами й тата врятоване від хвороби дівчатко чи хлоп’ятко, то знайте, що свою усмішку вони дарують і кожному з вас.
P. S. Якщо виникла потреба для додаткової інформації з приводу викладеного вище, телефонуйте авторові цього матеріалу за номером телефону у Чикаго: 773-679-82-04 або ж матері хворих діток – Галині Зубик – за номером телефону в Україні: 097-420-05-71.