Кириченко Борис Йосипович народився в 1938 р. у Шевченківськім краї: селі Вільшана, що на Черкащині. За фахом – гідротехнік, кандидат економічних наук, доктор філософії, професор, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України.
У 90-і роки був консультантом Президента України, радником та першим помічником Голови Верховної Ради України, працював журналістом у газеті «Сільські вісті». Нині займається творчою роботою як незалежний журналіст та літератор. Автор близько десятка публіцистичних та історико-біографічних книг, багатьох журнальних та газетних статей. Пропоноване історико-політичне есе «Післязавтра починається вчора» – це роздуми та пошуки відповіді на питання «Чому Україна та українці опинилися нині в такому жалюгідному становищі, та який зв’язок наше «сьогодні» має зі «вчора» та матиме зі «завтра»...

 Від коріння роду нашого…
Нащадки, не гнівайтеся на нас, на моє покоління, за те, що ми на початку третього тисячоліття, на піку розквіту цивілізації, повелися на облудну спокусу і дозволили бозна-кому ні за понюх тютюну обезкровити, спустошити й обезголосити довгождану, у думах омріяну та в піснях оспівану суверенну Україну. На суді грізному і праведному змилуйтеся над нами, скиньте щось на нашу ментальність, на вроджені генні вади. Пройдіться від давньої історії пращурів до днів наших і зважте, чи й справді ми з вами, як з тугою писав безсмертний Шевченко, «славних прадідів великих правнуки погані»?
Знаю, що дорікати предкам-небожителям не прийнято: вони замовкли назавжди і виправдатися не можуть. На тому світі за все праведне і грішне їм воздає Господь. Я звертаюся до тих моїх сучасників, які стали носіями і посилювачами помилок пращурів. До тих «демократизаторів», під безглуздий лемент яких знищено дві третини економічного потенціалу нації.
З дитинства усвідомив, настільки ми різні. У кожному моєму шкільному класі, як і у кожному класі світу, була і є групка безнадійних трієчників. Коли ж юнаки, що виходять з-за парт, розсідаються по ієрархічних щаблях не за знаннями й уміннями, а за «волею лихої долі», то не структуроване і не організоване як слід суспільство перетворюється на гармидер. А в українців він ще каламутніший, бо їхня покірна ментальність довго формувалася під чужим гнітом, та ще чогось почерпнула від монгольського тугодумства, польського гонору і російського «авось».
Безлад у державному устрої породжує вседозволеність одних та зневіру і неперебірливість інших. А влада є віддзеркаленням душевного стану народу. Тому в голові нашої національної колони й густувато трієчників за розумом і знаннями. Під ними швидко прогинається, підмочується і підгниває верхній щабель влади. Остерігаючись непередбаченості, уряди інших держав з ними обережно контактують, а нас недолюблюють за злидарювання і жебрування.

Гуртуймося: у розхлябаних майбутнього немає
Плавати у міжнародному океані за волею вітрів і хвиль ризиковано. Непередбачуваний буревій може розвіяти найсолодші мрії. Недавно консультативна компанія «Network», яка офіційно обслуговує конгрес США, обнародувала такий прогноз на 30 років ХХІ сторіччя. Основними джерелами енергії будуть атомні турбіни, вітряні і сонячні генератори. Допомога слаборозвинутим країнам припиниться. Посилаючись на турботу про екологію, їхні території оголосять заповідниками під зовнішнім управлінням. Через перенаселення планети запровадять демографічне обмеження – не більше, ніж двоє дітей на сім’ю. І при цьому третина громадян залишиться безробітною. Тих, хто не вписуватиметься в рамки суспільства, переселятимуть в резервації. Самовбивство вважатиметься прийнятним, а довге життя – егоїзмом.
Українцям ігнорувати такий прогноз не слід. Огляньмося на карколомні зміни за минулих тридцять років і не сумніваймося у неминучості загальносвітової кризи. Нашу долю в цьому молоху може пом’якшити єдине – бережливе, як ніколи раніше, плекання національного розуму. Англійці, німці, французи чи японці шануватимуть українців лише тоді, коли, скажімо, п’ять сотень представників нашої еліти будуть бажаними колегами такій самій кількості їхніх представників у примноженні загальносвітових цінностей. А саме – життєвої мудрості, теоретичної і практичної наук, трудової майстерності і високої культури.
Щоб надійно долати недуги, важливо знати, де і коли вони до нас пристали. Що нинішнє покоління успадкувало генетично, а що нажило через власну необачність та поспішність. З огляду на це, доцільно поглянути на деякі відомі історичні факти під дещо незвичним ракурсом.
Тож повернімося до тих давніх скрижалів, написаних чужинцями, Геродотами, бо наші з грамотою зійшлися пізнувато. З них ми дізнаємося, що варяги, пропливаючи у греки, зупинялися на берегах Дніпра полювати на наших пра-пра-прадідусів і бабусь. Вони не боронилися відчайдушно, не топили у чорториях розбійницькі човни. А полоненими, живим товаром високо цінувалися на кримських і середньоморських ринках рабів. Бо були сильними і безвідмовними веслярами на галерах, каменотесами у каменоломнях чи розумницями і красунями в гаремах.
Свідчить про те мавзолей Роксолани (Насті Лісовської) в Стамбулі, яка з наложниці гарему вивищилася до матері наступника трону Османської імперії султана Селіма ІІ. Після смерті коханої 1558 року султан Сулейман Пишний, який надовго її пережив, не надав титулу Великої султани жодній іншій жінці. А чи хай за минулих п’ять століть ми самі зрозуміли, оцінили і схожим чином вшанували, бодай, єдину свою одноплемінницю?
Не в одного вдумливого сучасника виникає делікатне питання: а чи не проґавили ми й свою істинну національність, на небесах узаконену при хрещенні Київської Русі? Зі сивої давнини наші пращури – русичі, русини чи росіяни. У центрі мого отчого краю споконвіків про це нагадують річки-красуні – Рось, Роська, Росава, Роставиця. Тільки чомусь Росією почала зватися значно молодша від Київської Русі Московія. Та й православна митрополія, встановлена первісно 998 року у Києві, через три сторіччя перенесена до Москви. А ось білоруси всю історію залишаються білорусами. І тепер ці, як на мене, Консерватори з великої букви не дозволили жодному «доброзичливцеві» в тозі борця за демократію нищити надбане трудами і терпінням дідів і батьків. Ми ж звиклися з визначенням «окраїна», спочатку Польщі, потім Росії. Та ще й з образливими прізвиськами «хохли» чи «холопи».
Чомусь нас від знесилених міжусобицями і відірваністю від далекосхідної землі татаро-монголів визволив великий князь литовський Ольгерд, який 1362 року розбив на річці Синюха, поблизу нинішнього Новоархангельська, Кіровоградської області, орди Кутлубуга і Хаджибея. Правити Київщиною він доручив своєму синові Володимиру. Поділля поділив між племінниками Олександром, Юрієм, Костянтином і Дмитром Кориатовичами.
Чому ж наші пращури не боролися навіть з ослаблими ординцями, що відступали, а данину Литві справно платили вподовж 206 років? Не можу поставити це їм, покійним і святим, у докір. Лише роблю спробу докопатися до істинних причин тих їхніх щирих мук, отого дискомфорту, які, без сумніву, переживає жива душа при зміні поневолювача чи господаря. Пам’ять про втрату легкого прибутку та вправного слуги не стирається і в поневолювача чи господаря. Придивіться, тільки-но в Україні появляться ознаки негараздів, емісари Литви і Польщі, під якою наші пращури також були 85 років, прилітають до Києва з готовністю показати комусь із невпевнених наших лідерів шлях до Європи.

Українські і фінські паралелі
Якоюсь мірою допомагатиме нам у цьому перегляд паралелей історичної ходи українців і фінів, долання ними однакових перепон. Перша з них. Чужинська окупація. Київську Русь 1240 року підкорили татаро-монголи, а фінські племена 1300 року – шведи. Друга. Приєднання до Росії. Україна – добровільно 1654 року після Переяславської ради. Фінляндія – 1809 року, як відвойована росіянами у шведів територія. І третя. Спроба виходу зі складу Росії після Першої світової війни. Для українців невдала. Фіни створили авторитетну державу – Фінляндську Республіку.
Хочеться знайти логічну відповідь на ключове питання: чому два народи одночасно вирушили в одному напрямку, долали однакові бар’єри, натрапили на того самого покровителя, а фінішували на різних полюсах? 52-мільйонні українці – розорилися, збідніли, раді задешево прислуговувати будь-кому, ледь не на колінах благають дозволу наблизитися до європейського столу, на ходу втратили кожного сьомого одноплемінника, в рідній державі борються за поширення рідної мови.
5-мільйонні фіни постійно нарощують національний потенціал, а отже, і вагомість геополітичних і торгових позицій. Нині вони визнані світові лідери з виготовлення целюлози, паперу, лісоматеріалів, електроніки, техніки для лісівництва, криголамів, молочних продуктів. Без їхнього вагомого слова не розподіляють призи на жодних міжнародних змаганнях, особливо зі зимових видів спорту. У них офіційно державними є фінська і шведська мови, хоча шведів менше, ніж десять відсотків від кількості населення.
У пошуку причин нашої невдачі подумки заглибимося аж до стримування татаро-монгольської навали. За великим рахунком, війни збивають цвіт націй, а з упокореної маси переможці виліплюють васалів. За логікою боротьби, сміливі, дужі і патріотичні громадяни Київської Русі полягли на полі бою. Ті вцілілі, які не змирилися з долею пораженця, потягнулися у північні і західні ліси, за непрохідні хащі і болота, щоб вільними обживатися і партизанити.
Від окупованих монголи з татарами вимагали послуху та роботи на задоволення скромних потреб кочівників. Тож кінь у нас і став культовою твариною, а козак у поході на коні та з шаблею за поясом – національним богатирем-спасителем. Зрозуміло, такому ставному, замріяному про перемоги легеню, горбатитися на землі не пасувало. «Шабля, люлька – вся родина. Сивий коник – то мій брат», – так оспівується наше молодецтво, чи безшабашність, і в донині популярній народній пісні «Там, де Ятрань круто в’ється».
На волю фінів віками зазіхали шведи. Справедливості ради, треба сказати, що приводом для цього була необхідність захиститися від грабіжницьких набігів фінських племен. Проти сусідів-язичників шведи вчинили три хрестових походи. Підкорених не угамовували страхом і биттям, а навчали осілості, життю трудами, без дикунських витівок. Насаджування релігії супроводжувалося освоєнням європейських звичаїв, моралі і культури. Фіни мали оволодівати ковальством, ткацтвом, смолокурінням, виготовленням пиломатеріалів, вирощуванням сільськогосподарських культур і тварин. Багатші засновували невеличкі металургійні заводи на деревному вугіллі. Налагоджувався внутрішній грошовий обмін, частина фінської продукції експортувалася. У фінів, як і у шведів, формувалося місцеве самоврядування. Їхні представники навіть обиралися у шведський риксдаг.
З таких, уже відчутно різних, стартових позицій українці і фіни йшли під Росію.

Грузька українська колія
Богдан Хмельницький – і визволитель, і переможений переможець
Історик Богдан Сушинський, Богом обдарований панорамним і глибоким баченням подій, розставляє крапки над «і» на добі Богдана Хмельницького і Переяславської ради так: «Богдан Хмельницький – не лише найбільший здобуток української історії, а й одна з найбільших її загадок. Відгадати її – означає зрозуміти, чому незбагненної величі перемоги повсталого народу іноді вивершувано не менш незбагненними дипломатичними поразками, а криваві жертви відважного воїнства в ім’я незалежності України оплачувано щирою вдячністю гетьмана… королеві – за булаву з рук «найяснішого», чи цареві – за милість до «вірного слуги його величності».
У січневий мороз 1654 року на козацькій Раді в Переяславі Богдан Хмельницький зачитав проект угоди з Московією з 23 статей. Козаки слухали гетьмана і щось кричали. А він промовляв: «Панове полковники, старшини і воїни Запорізького війська, і всі православні християни! Всі ви розумієте, що ми не можемо більше жити без покровителя (!!!). Зібрав вас тут, щоб ви вибрали одного з чотирьох, яких назву вам…» І далі Хмельницький дав коротку й недипломатичну характеристику польському королеві, турецькому султанові і кримському ханові та продовжив: «І нарешті, останній – це великий цар східний, який разом з нами сповідує православну віру. З Москвою нас єднає церква, єднає тіло, головою якого є Ісус Христос. Цей великий князь зважив на наші прохання і прийняв нас усім своїм царським серцем. А хто не хоче йому коритися, хай іде звідси, дорога вільна! Чи всі бажаєте цього?!» «Так, всі», – заговорив натовп.
«Хай буде так!» – підсумував гетьман. Так, у натовпі гукав полковник Золотаренко зі своїми людьми, шурин Хмельницького. Полковник Іван Нечай, зять Хмельницького. Писар Іван Виговський, брат якого також був зятем Хмельницького. Інші високопосадові родичі і прибічники.
Але рішуче виступив проти союзу з Московією полковник Іван Сірко. На знак протесту він зняв зі себе повноваження заступника гетьмана і повів свій полк на Запоріжжя, де невдовзі став кошовим отаманом. Проти союзу виступив перший полковник Іван Богун, а разом з ним відмовилося скласти присягу цареві все побузьке козацтво. Відмовився прибути на Раду прославлений полковник Йосип Глух. В опозиції було багато інших козацьких ватажків і майже все українське православне духовенство».
Звернімося ще раз до узагальнень Б. Сушинського: «Акт про возз’єднання України з Росією», що ним так хизувалася радянська пропаганда, був її ж таки вигадкою. Жодного «Акту…», як такого, в природі не існувало. Документ, створений у березні 1654 року у Москві, підписаний Хмельницьким та затверджений царем Олексієм Михайловичем і боярською думою, називався … «Березневими статтями»…
Згідно з ними, Україна мала власну 60-тисячну армію, гетьмана й уряд, яких народ обирав і призначав поза волею царя, власне законодавство і судову систему; систему освіти рідною мовою; власну податкову систему; право на міжнародні відносини. Щоправда, було застереження: гетьман не може сам приймати послів Польщі й Туреччини – у переговорах мають брати участь представники Москви. Яке ж бо це, даруйте на слові, «возз’єднання»?! Мова йде про звичайний у ті часи військово-політичний союз. У випадку війни – обидві держави виступають укупі і захищають свої інтереси».
Богиня Ніка обдаровувала Хмельницького перемогами навіть більше, ніж йому мріялося. Він починав боротися проти шляхти за власне вивищення у придворній свиті і стверджував: «Король наш добродій і не бажає нам нічого поганого». Але розбурхана нестерпними образами і приниженнями народна хвиля відірвала Україну від Польщі.
Ось як ті події описує відомий історик Наталія Полонська-Василенко. Після взяття Збаража, Вишнивця, Бродів і Львова Хмельницький «вислав до Польщі послів з вимогою обрати на короля брата Владислава VІ – Яна-Казимира. Неясно, чому наполягав він на кандидатурі цієї обмеженої, малоінтелігентної людини. Новому королеві Хмельницький ставив умови: амністія для всіх, хто брав участь у війні, залежність гетьмана лише від короля, скасування церковної унії, поновлення козацьких прав, збільшення реєстру козаків, право виходу на море, територіальна автономія України.
Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замості, де й отримав вісті обрання на короля Яна-Казимира. Причина, яка спинила рух Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. Насамперед – військо було стомлене, ширилися хвороби, стояла пізня осінь, і похід серед ворожого населення був дуже небезпечний».
По-різному трактують події тих далеких часів. Але однозначною залишається істина: Богдан Хмельницький своїм адміністративним талантом створив міцну й авторитетну владу. Незважаючи на виборність гетьманської посади, він став одноосібним самодержцем України, укази якого брали до неухильного виконання. В церквах згадували його як гетьмана і государя. Він мріяв передати владу синам. Після смерті Богдана Хмельницького старшина, виконуючи бажання покійного та уникаючи боротьби за гетьманську владу, на раді 1657 року без виборів проголосила гетьманом слабуватого тілом і духом шістнадцятирічного Юрія Хмельницького.
Відхід видатної особистості супроводжується сильним моральним вакуумом, який притягує різномастих «доброзичливців» і відчайдушних піратів. На скликаній 1659 року під опікою князя Трубецького у Переяславі Генеральній Раді Юрія було обрано гетьманом. Тільки «Статті Богдана Хмельницького» від 1654 року докорінно змінено. Юрій присягнув на вірність царю і підписав документ, за яким гетьмани після обрання мали їхати на поклін цареві; позбавлялися права вести дипломатичні стосунки, призначати і звільняти полковників та виступати в походи; Рада не могла без дозволу царя усувати гетьмана; козацькі залоги мали вийти з Білої Русі; митрополит Київський підпорядковувався Московському патріархові. Так гетьманська влада стала номінальною. Питання життя в Україні вирішував цар, його челядь і воєводи. Невдовзі Юрій на Раді в Корсуні передав булаву Павлові Тетері, чоловікові своєї сестри Степаниди, а сам постригся у ченці, прийнявши чернече ім’я Гедеон.
Козацьке повстання і визвольна боротьба українців проти польського поневолення розпочалася переможним походом на Варшаву, а закінчилася абсолютною залежністю від Москви. Сталося це тому, що численному народові на роль провідника призначили простачка, який під чуже підбадьорливе нашіптування власноруч склепав диво-санчата, на яких нація зі здоланих вершин спустилася до підніжжя.
Петро Перший з притаманною йому рішучістю прискорив процес інтеграції України в Росію. Восени 1723 року конфлікт української старшини з царською адміністрацією досягнув апогею. Викликані у столицю наказний (виконувач обов’язків до обрання власника булави) гетьман Полуботок, генеральний писар Савич і генеральний суддя Черниш подали Петрові петицію про поновлення прав української автономії і обрання гетьмана. Їх заарештували і засудили. На цьому гетьманство було фактично ліквідовано. У полки замість українських полковників призначили російських комендантів. Генеральну військову канцелярію (козацький уряд) залишили без фінансів, а її функції передали Малоросійській колегії, яка складалася здебільшого, з російських офіцерів. Управління козацтвом, як військовою силою, було передано у відомство Військової колегії.

Кирило Розумовський – останній гетьман і перший багатій
Але ніби якась верховна сила приписала царському роду виправити образливі щодо українців учинки. Дочка Петра Великого Єлизавета закохалася в українського козака Олексія Розума. І, зійшовши на трон, щедро обдарувала його рідний край свободами. Скасувала всі московські канцелярії, вернула додому російський чиновний люд. Здавалося, чого ще треба: будуй суверенну козацьку Україну, твори добро для народу і блаженствуй. І знову розпорядитися таким царським даром чомусь не вдалося.
Про перебіг тих подій архіви свідчать так. Імператриця Єлизавета 1749 року з поваги і на клопотання свого морганатичного чоловіка Олексія Розумовського іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила Гетьманат. На Раді в Глухові гетьманом обрали Кирила Розумовського, вихідця з козаків села Лемеші Козелецької сотні Київського полку.
Коли Олексій представив цариці свого 15-річного брата Кирила, вона вмить відзначила його неабиякі здібності і відрядила за кордон, «дабы учением наградить пренебреженное время, сделать себя способнее к службе Ее Величеству, а фамилии своей впредь собою и поступками принесть честь и порадование». Він навчався у Кенігсберзькому, Берлінському, Геттінгенському і Страсбурзькому університетах. Рік жив вдома у видатного ученого Ейлера, який навчав його математики. Після повернення Єлизавета побачила, що юний вельможа блискуче оволодів німецькою і французькою мовами, точними науками, оригінально мислив, був приємним у спілкуванні. Тож «в рассуждении усмотренной в нем особливой способности и приобретенного в науке искусства» призначила 18-річного Кирила Президентом Імператорської Академії наук. Та дещо пізніше одружила зі своєю троюрідною сестрою Катериною Наришкіною.
Із 1750 року він почав правити Гетьманщиною. Правити з царським розмахом, що вимагало безмежних асигнувань. Укази писав на кшталт царських: «Мы заблагорассудили…», «Мы повелеваем…». В обох столицях – Глухові і Батурині – запровадив італійську оперу і французький театр. Як свідчить Казимир Валішевський, польський історик і письменник, автор давнього дослідження «Походження сучасної Росії», «у Розумовського на кухні щоденно з’їдали цілого бика, десять баранів, сотню курей та й іншого у відповідній кількості. Головним його поваром був знаменитий Барідо, залишений в Росії маркізом де ла Шетарді, якого вважали вмілішим від самого Дюваля, повара Фрідріха ІІ. Слуг у Розумовського нараховувалося до трьохсот: керуючий, дворецький, головний камердинер, два карли, четверо перукарів, маркер при більярді, ключник, п’ять кухонних мужиків, швейцар, десять виїзних лакеїв, два скороходи, козачок, два гайдуки, три рахівники, при них – два писарі і чотири письмоводителі, два межівники і шість помічників, десять грубників, три ключниці і т. д.».
Далі Валішевський відзначає, що, попри всі обнадійливі задатки, молодий гетьман нерідко «підпадав під вплив зажерливих родичів і розбещеного оточення». Імператрицю засипали скаргами на здирництво Розумовського, на те, що селян оббирають до нитки, а його родичі казково багатіють. Єлизавета викликала гетьмана для пояснень. Вірогідно, нічого переконливого від нього не почула, бо рішуче обмежила гетьманські повноваження. Скасувала митні збори на імперсько-гетьманському кордоні, заборонила самостійно призначати полковників, встановлювати дипломатичні стосунки з іноземними державами та приставила до нього опікуна. У березні 1761 року стольний град Київ відділили від гетьманства і підпорядкували Сенату, а козаків вивели з міста на лівий берег Дніпра.
Після сходження 1762 року на престол Катерини ІІ, Розумовський з представниками старшини підготував чолобитну про розширення повноважень та про визнання спадковості посади гетьмана за нащадками роду Розумовських. Імператриця, вивчивши обставини і результати гетьманування, після довгих роздумів і порад 10 листопада 1764 року видала указ про ліквідацію Гетьманства.
Того ж дня 36-річний Кирило Розумовський, який двадцять років тому у Лемешах пас волів, одержав чин генерал-фельдмаршала (хоч не мав причетності до жодних військових дій), довічне гетьманське жалування, а також місто Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац у Батурині. Лише на Чернігівщині йому належало 74 тисячі кріпаків, а у російських губерніях ще 45 тисяч. Коротко кажучи, за 14 років місцевий народ збіднів, Гетьманщина зникла, а Розумовський став одним із найбагатших людей в імперії.
От і суди, шановний читачу, хто до наших пращурів був прихильніший. Чи щедра на політичні ласки до рідного краю коханого козака Олексія Розума імператриця Єлизавета Петрівна? Чи рішуча в строгості Катерина ІІ, а вона навіть царський скіпетр часто передавала в надійні руки канцлера Олександра Безбородька, вихідця з Глухівських козаків, та ще приєднанням південних степів майже подвоїла територію нинішньої України? Чи, буцімто, несправедливо скривджений і незміряно збагачений гетьман Кирило Разумовський? Та й думай, чому за два з половиною сторіччя отой вірус збагачення одного українця за рахунок іншого не вмер і знову буяє сьогодні, як за Гетьманату?

Сильні немічним волю не дарують
Будь-яке протистояння націй закінчується за столом переговорів підписанням мирного договору, за яким на політичних картах наносять нові кордони. Дипломатія породжена для того, щоб мистецтвом інтелектуальної боротьби виграти те, що не вдалося завоювати зброєю. Умілий переговорник – маршал невидимого фронту. Перша світова війна похоронила Російську і Австро-Угорську імперії. Серед тих, хто прагнув суверенітету, були Польща, Фінляндія, Чехословаччина й Україна. Перші три переконливою демонстрацією гнучкості розуму і твердості сили захистили незалежність. В Україні не знайшлося ні умілого переговорника, ні відважного генерала. Тому вона стала однією з республік Радянського Союзу.
Такий фінал ще раз показав, що ми, українці, не здатні накопичувати і примножувати національні інтелектуальні здобутки. Адже у ті часи підкорювачем піку переговорного мистецтва вважався наш земляк Сергій Юлійович Вітте. Він зумів переконати японців восени 1905 року підписати Портсмутський мир, згідно з яким фактично зберігалася територіальна цілісність Росії після нищівної поразки у російсько-японській війні. Його мистецтво аргументувати американський президент Теодор Рузвельт оцінив так: «Народись Вітте у США, обов’язково став би президентом Америки».
А над суспільством Сергій Юлійович піднімався у нас. Зі ступенем кандидата наук закінчив математичний факультет Одеського університету. Працював товарним і пасажирським касиром, начальником руху Одеської залізниці, в Києві очолював Південно-Західну залізницю. Його неабиякі здібності помітив імператор Олександр ІІ і призначив міністром шляхів сполучення, а з часом – міністром фінансів, Головою Ради міністрів. Це Вітте запровадив винну монополію і ввів в обіг золотого рубля, приєднав залізницею Владивосток до Парижа, підготував економічну базу столипінської аграрної реформи, розробив маніфест 1905 року, яким в структуру законодавства вводилася Державна дума. Усунутий від влади тільки тому, що несхвально поставився до одруження Миколи ІІ з принцесою гессенською, горезвісною Олександрою Федорівною, та заперечував проти авантюрного нападу на Японію. Апелювати чи заперечувати такій потужній особистості майже неможливо.
На переговорах у Бресті в лютому 1918 року, де перекроювали карту Європи, уряд Української Народної Республіки сподівався узаконити визнання суверенітету та, по можливості, додати хоч невеличкі, заселені українцями, землі. Такі завдання і повноваження делегували міністрові закордонних справ Миколі Любинському, 27-річному філологу з дворічним досвідом роботи у бібліотеці. Від України на ристалищі політичних важкоатлетів виступав хлопчина, який непогано говорив на мітингах, але не знав життя. Як учитель, не пробував зацікавити чи змусити дітей, бодай, вивчати правила граматики? Такого колишній Голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко підвів би під просту народну формулу: «Власними руками і соломину не переломив». Тож той молодий та ранній Микола зі святою наївністю пообіцяв велике постачання продовольства Німеччині і Австрії, якщо ті погодяться «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Малося на увазі, що німці й австрійці сформують дві дивізії з полонених українців. На що, навіть не вважаючи за потрібне застосовувати дипломатичні реверанси, генерал-полковник Еріх Людендорф відповів, що німці не можуть ризикувати і перетворювати договір з УНР «на світовий фарс і дурисвітство».
А ким же був генерал Людендорф? Автором німецької концепції тотальної війни. Начальником генерального штабу, який спрямовував німецьку військову машину на підкорення східних земель. Володів даром пронизувати людину поглядом від голови до п’ят і відверто говорити про побачене. Про силу характеру Людендорфа свідчить теза з його телеграми від 1 лютого 1933 року президентові Німеччини Паулю фон Гінденбургу: «Призначивши Гітлера рейхсканцлером, ви віддали нашу німецьку батьківщину одному з найбільших демагогів усіх часів. Я впевнено прогнозую, що цей чоловік зіштовхне нашу державу у прірву, вкине нашу націю в несказанне нещастя. Прийдешні покоління проклянуть вас за те, що ви зробили».
Через місяць, у березні, німецька армія вже була у Києві. Депутат Державної думи і редактор газети «Киевлянин» В. Шульгін описав цю подію так: «Вони не розбиралися в політичних перипетіях – зігнали 50 жінок з відрами і ганчір’ям та звеліли гарненько помити територію залізничного вокзалу, занехаяну через міжусобиці. Тоді з вагона на чистий перон ступили генерали фон Лізінген і Гоффман». Другого дня переможці влаштували урочистий парад на Софіївській площі.
Німці швидко переконалися, що очолювана Грушевським влада навести належний військовому часу порядок не може. Її верхівка захрясла у безплідних диспутах і суперечках і забезпечити зафіксовані договором обсяги постачання продовольства безсила. Дисципліновані на генному рівні німці взялися наводити порядок. Повітові коменданти повсюдно розмістили постанову, у якій було зазначено, що кожне село відповідає за спокій і порядок. У випадку якихось нападів і руйнувань, кожний десятий мешканець села буде розстріляний. На село буде накладена контрибуція та інші покарання, включно до його спалення. На початку квітня головнокомандувач німецьких військ фельдмаршал Айгорн видав наказ про те, щоб селяни і поміщики засіяли абсолютно всі поля та про передачу непокірних військово-польовим судам. Німецькі солдати нахабно грабували місцеве населення.
Під час роботи Центральної Ради 28 квітня до зали ввійшов німецький підрозділ й арештував міністра Любинського та директора департаменту міністерства внутрішніх справ Гаєвського. Солдати обшукали присутніх і забрали всі папери. Наступного дня, 29 квітня, в Києві, відбувся з’їзд хліборобів, який зі санкції окупантів обрав генерала Павла Скоропадського гетьманом. Та й цей антинародний режим, який намагався відновити монархічний уклад, проіснував лише вісім місяців. Але за послуги в суверенізації українські владники дякували благодійникам вагомими обсягами продовольства. «Без України голод був би неминучим», – пізніше констатував Людендорф.
Та на український хліб і до хліба розраховувала й Москва, бо вже після жовтневої (1917 року) революції труднощі з хлібом набирали характеру загальнонаціональної катастрофи. Таким чином, юна Українська Народна Республіка потрапила в епіцентр світової політики, стала одним із найпривабливіших об’єктів дипломатії, або, прямо кажучи, ареною війни за їжу. На її урожай 1918 року розраховували Берлін, Відень і Москва.
На жаль, геополітичних і дипломатичних гравців високого штибу для рівної участі у такій борні Україна не мала. Тому з рук тогочасних її правителів, зухвалих на словах і нікчемних у ділах, забрали і хліб, і владу.

Швидкісна фінська лижня
В окупованих Росією фінів все складалося інакше. Вони ще у ХІV сторіччі почали добросовісно навчатися життю-буттю за шведськими звичаями і європейськими порядками. У них поступово складалася подібна до сусідніх держав еліта нації, адаптована до суворих природно-кліматичних умов півночі. Морози і сніги взимку та бліднувате сонце влітку змушують фіна трудитися на здобуття однієї калорії енергії десь вдвічі більше, ніж мешканця півдня. Прямо кажучи, коли у працьовитого українця від поту мокріє спідня сорочка, то у фіна – і верхня. Пошук засобів полегшення праці додає кмітливості.
А закон природи – з ким поведешся, того й наберешся – непорушний. Під його дію й потрапили фіни, яких до свого рівня підтягували шведи, бо хотіли мати безпроблемного, зайнятого ділом сусіда. Королівство Швеція, нині з-понад дев’ятимільйонним населенням, без великих потрясінь існує понад 900 років. Про рівень інтелекту й організованості шведів красномовно свідчать їхні всесвітньовідомі компанії: «Вольво», «Сканія», «Сааб», «Еріксон», «Електролюкс», «Тетра Пак», «Альфа Лаваль», «Оріфлейм» та інші. У п’ятимільйонних фінів (1721 року їх залишалося всього 250 тисяч) стійко тримаються на міжнародному ринку компанії «Енсо», «Аско», «Сампо-Розенльов», «Нокіа» тощо.
Сила фінів – у тонкому відчутті плеча одноплемінника і постійній готовності допомагати одне одному. То ж поміркована фінська еліта уміло вписала своє суспільство в канони самодержавної Росії. Тоді, 1809 року, з восьми наявних губерній було створено Велике князівство Фінляндське, Великим князем якого проголосили Олександра І, імператора Російського. Законодавчим органом став сейм. Від козацької Ради він відрізнявся тим, що мав представництво від усіх прошарків населення. В його чотирьох палатах окремо засідали лицарі і дворяни, духовенство, бюргери (містяни) і селяни. Сейм присягнув Олександру І на вірність. А імператор зобов’язався зберігати і охороняти фінляндські закони.
Великий князь мав скликати сейм, виступати зі законодавчими ініціативами, затверджувати бюджет, вводити у графське чи лицарське достоїнство, милувати засуджених. Одноосібно представляв князівство у зовнішній політиці й обороні. Але не міг без згоди сейму видавати нові і скасовувати старі закони, запроваджувати податки і переглядати привілеї. Крім сейму, органами влади були сенат, генерал-губернатор, статс-секретар і урядова рада. У Фінляндській Республіці залишалося чисельно невелике військо і грошова одиниця – фінська марка. Фінів звільняли від військової служби у царській армії. На відміну від поляків, вони не піднімали жодного антиросійського повстання.
Зрозуміло, що така політична ідилія Петербургу муляла. Царедворці на неї посягали постійно. Коли генерал-губернатор Бобриков почав обмежувати автономію: ліквідував збройні сили, закрив 72 періодичних видання, висилав за межі князівства опозиціонерів, русифікував адміністрації і навчання, то 1904 року загинув від пострілу терориста. Невдовзі Микола ІІ скасував усі постанови генерал-губернатора, прийняті без згоди сейму.

***
Фіни, їхня національна еліта, уміло скористалася безладом кінця Першої світової війни і створили свою державу. Вперше в історії нації. В добу революційного бродіння Велике Князівство Фінляндське стало центром тяжіння різношерстих соціал-демократів. Політичні втікачі зі сибірських поселень пробиралися до західних кордонів імперії і вичікували нагоди прослизнути до європейського затишку. А коли запахло революцією, коли замайоріла можливість взятися за владний важіль, товариші з еміграції потягнулися в Росію з пересадкою у Фінляндії. Звідти, як пам’ятаєте зі шкільних підручників, у Петроград прибув і Ленін.
Сейм Великого Князівства Фінляндського 6 грудня 1917 року проголосив Фінляндію незалежною державою. Юній Радянській Росії був потрібний, бодай, один союзник. Володимир Ілліч, з огляду на тамтешнє скупчення соратників, 31 грудня 1917 року підписав декрет про визнання суверенітету Фінляндії. Уже в перший день піднятого лівими силами повстання, 27 січня 1918 року, держава отримала нову назву – Фінляндська Соціалістична Робітнича Республіка, яка проіснувала до 18 травня.
Упереджуючи соціальний вибух, сенат князівства 25 січня доручив тільки-но прибулому на батьківщину бойовому російському генералові Карлу Густаву Емілеві Маннергейму навести порядок. Він швидко формував і єднав загони самооборони. Через місяць вони добре озброїлися за рахунок деморалізованих російських полків. До весни фіни мали боєздатне військо під умілим командуванням. Коли ж у квітні на територію Фінляндії висадився німецький експедиційний корпус, то з його допомогою фіни остаточно розгромили загони червоної гвардії. Відправили у концтабори 75 тисяч поборників соціалізму, здебільшого, інородців, а 8,5 тисяч – розстріляли. Відтоді стосунки Радянської Росії з Фінляндією перетворилися на ворожі. За 1920-1921 роки навіть відбулося дві війни.
Потім Маннергейм став президентом, формальним і неформальним лідером Фінляндії. Підняв народ на самовіддану працю для зміцнення економіки і обороноздатності держави. Завдяки вчасному будівництву оборонної лінії Маннергейма, фінам вдалося відбити напад Червоної Армії 1939 року.
Як бачите, шановні читачі, історично вагомі справи робляться видатними особистостями. Фінів до суверенітету впевнено вів Маннергейм, який за сім десятиліть здолав шлях від курсанта кавалерійського училища до маршала. Заслужив 123 нагороди (у Л. Брежнєва було 115 нагород), зокрема, й усі бойові нагороди царської Росії. Георгіївський хрест і орден Святої Анни ІІ ступеня отримав за героїзм і мужність у російсько-японській війні, на яку пішов добровольцем.
Немаловажним є і те, що Маннергейм був особисто знайомим із російським царем Миколою ІІ, німецьким кайзером Вільгельмом ІІ, англійським королем Едуардом УІІІ, прем’єр-міністром Великобританії Черчиллем, фюрером рейху Гітлером, секретарем ВКП(б) Ждановим. Тому він швидко досяг світового визнання своєї держави, склав перший проект договору про дружбу і взаєморозуміння між Радянським Союзом і Фінляндією. Є підстави думати, що Сталін його поважав, бо 1945 року на міжнародний трибунал його не запрошували навіть як свідка, хоч Фінляндія співробітничала з Німеччиною, а Гітлер особисто вручив йому орден Залізного хреста.
Такі вони, фіни, вміють відстояти національні інтереси, підтримувати яскравим блиск своїх зірок і шанувати чужих добродіїв. Пам’ятник цареві-благодійникові Олександру І і донині возвеличується на центральній площі Гельсінкі. Серед живих у граніті і бронзі навічно залишаються президент Маннергейм, композитор Сібеліус, легендарний бігун Пааво Нурмі – дев’ятиразовий олімпійський чемпіон.
Мені пощастило організовувати робочі програми декількох фінських ділових делегацій, двічі побувати у благополучній Фінляндії. У Гельсінкі брав участь в офіційному вечорі з фінською владною елітою. Переконався, що фіни – щирі патріоти своєї нації і держави, високоерудовані, вмілі й працелюбні. Одним словом, є кого слухати, є з ким обговорювати обриси майбутнього і шляхи до нього.

То як же нам, українцям, далі?
Одночасники, схаменіться! Благополуччя дітей ваших під загрозою! Батьківську місію вважайте завершеною аж тоді, коли діти стануть на крило, коли матимуть гідно оплачувану роботу. Інакше нужда гнатиме їх за кордон, у чужі принизливі найми. У поминальні дні з квіткою пам’яті навідуватися до вас буде нікому. Не ігноруйте застереження консультантів американської влади. Змодельована ними ситуації через 30 років може стати дійсністю. Прислухайтеся до голосу розумних співвітчизників. Доктор наук Олена Малиновська з Національного інституту стратегічних досліджень прогнозує: допоки середня заробітна плата українця буде в 10-15 разів нижчою від зарплати німця, італійця, іспанця чи поляка, вони важку непрестижну роботу виконуватимуть руками наших дітей.
А чому в українській столиці замість урочистих військових парадів вперше відбувся парад сексуальних збоченців – геїв, та ще й під охороною сотень міліціонерів? Хіба у нас хтось комусь забороняє голубитися під ковдрою будь з ким? Вірогідно для того, щоб у такі витівки втягувати всі обласні і районні центри. Просторікування про торжество нашої демократії і свободи нагадує бляшану затулку від бабиної печі, через яку не видно обсмалених горшків на черені.
По суті, це примітивне втягування обділених природою осіб в інтернаціональний расизм. Це дедалі помітніша тінь від проекту «Золотого мільярда», в якій примарами вештаються не вповні розуму статеві каліки. Хоч і не популяризується, але в колах геополітиків та різномастих інтелектуалів відомо, що понад сторіччя тому група найбагатших і найвпливовіших сімейних кланів світу замовила авторитетній консалтинговій корпорації змоделювати оптимальне світове суспільство. Ті розрахували, що для комфортного проживання, на рівні США, ресурсів на Земній кулі вистачає тільки для одного мільярда населення. Уточнили й приблизно для кого: американців, канадців, західних європейців, японців та ізраїльтян. Зайві – мають поступово йти в небуття від бідності, хвороб і війн. А молодь – від алкоголю, тютюну, наркотиків і розбещеності.
Парад геїв у Києві змахує на спробу генетичної диверсії. Якийсь безіменний «доброзичливець» прагне, щоб ви звикалися з тим, що вашою невісткою стане сусідський парубок, а до вашої доньки посватається сусідська дівка. Онуків і нащадків у вас не буде. А через 50-70 років і сліду від вашого роду не залишиться. Питаєте, чому Європа гействує? Це одна з ознак початку агонії Євросоюзу. Придивіться, дехто з його керівників нагадує тих неспроможних владників, які рихтували на смертний одр Радянський Союз. Там не видно діячів рівня Аденауера або Черчилля.
Інформація – зброя. Володіти істиною – означає боротися. Історія не знає перемог остаточних і безповоротних, не знає і поразок на віки. Змінити нашу ситуацію на краще, крім нас, нікому. Це ж ми самі, без вказівного перста Москви і спрямовуючої ролі комуністів, її погіршили. В масі своїй ми невибагливі і запасливі. У випадку крайньої біди нам на всіх вистачить кулеші, засмаженої салом з цибулею, чи борщу з пампушками і часником. Нам лише довго бракує мужності чорне називати чорним і єдності у захисті своїх прав і громадського порядку. І віддавна. Пророче ще Тарас Шевченко писав:
Ми серцем голі догола!
Раби з кокардою на лобі!
Онуча, сміття з помела
Єго величества. Та й годі.
Це через нашу байдужість виборці масово збідніли, а обранці розбагатіли. Майже всі. І тільки деякі – трудами праведними, а переважна більшість – пристосуванням до перерозподілу загальнонародного добра. Отой вірус зради інтересів суспільства, задля власного благополуччя, збагачення рідні і підлабузників у суверенній Україні вибухнув пандемією. Знає чиновник, що творить гріх, що можуть схопити за руку, а втриматися не може. Видко, така наша національна вада: кортить проскочити круті віражі зі заплющеними очима, не натискаючи на гальма. Тому раз за разом і вилітаємо на узбіччя стовпової дороги людства.
Продовжувати сором’язливо очікувати доброго царя чи міфічного богатиря, який прийде нас рятувати, рівнозначно занехаювати рану. Нам конче потрібно зміцнювати і загартовувати мораль та кардинально змінити ставлення до делегування комусь своїх повноважень.
То ж на всі наступні вибори ходіть, як на останній рішучий бій за долю родини. Ми, українці, бідуватимемо, доки одурманено плестимемося за пустомелями і боязливо пригинатимемося перед здирниками, допоки не шануватимемо тих, хто збагачує націю головою і руками. Визначаючи кандидата, не довіряйте вухам своїм і балакунам. У будь-які часи базіка був знахідкою для ворога і потенційним казнокрадом.
Довіряйте очам своїм. Якщо вони бачать особу, яка щось зробила для людського блага, то саме вона й потрібна вам. Кожне суспільство складається з народної маси, яка підпорядковується системі влади, і гурту помазаників Божих, які підвищуються над системою. За своїм біологічним компасом вони здатні не лише прокладати шлях до успіху за будь-якого державного ладу, а й його вдосконалювати. З них формується національна, а то й інтернаціональна еліта. Будьте певні, серед 45-мільйонного народу завжди знайдуться особи з державницькими задатками, подібними до Маннергейма, де Голля, Тетчер чи Меркель. Саме таких у повсякденному житті ми маємо виявляти, а в передвиборних перегонах усіляко підтримувати, їм довіряти свою долю і майбутнє України.
Всевишній призначив кожному з нас коротесеньку життєву стежину з велінням оздоблювати її трудами в поті чола свого та обдарував щастям продовжитися у дітях. Якби нинішнє покоління українців у владній еліті замінило плазуючих кар’єристів на бар’єристів, здатних у зв’язці, а то й паралельно з європейцями чи американцями, долати круті вершини геополітики, організації держави і життя суспільства, наші нащадки були б серед найуспішніших на Землі.
Київ, Червень 2013 р.

P. S. Матеріал до друку підготувала Лідія Корсун