Народилася 1967 року. Живе у Вінниці. Працює журналісткою на місцевому телебаченні. Мати двох дітей.
Має театральну освіту – Харківський інститут мистецтв ім. Івана Котляревського. Працювала в Театрі ляльок актрисою.
Друкувалась в часописах «Дніпро» та «Нова проза».
Дипломантка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»’2011 в номінації «П’єса для експериментальної та камерної сцени».
Дипломантка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»’2012 в номінації “Романи” за твори «Гастарбайтерки, або Берлінський джайв» і «Реф’юджі».
Лауреат Другої премії Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»’2012 в номінації “Кіносценарії” за сценарій “Біженка”.
На конкурсі «Коронація слова»’2013 її роман «Де трава зеленіша» отримав Спеціальну відзнаку за сатирично-гумористичний твір від Олега Чорногуза.

Десята година ранку. Вся робота в місті зупинилась. Застигли в очікуванні фабрики та заводи, зникли продавчині овочевих магазинів, двірники покидали свої мітли на бруківку. Вони приєднались до натовпу. Там кричать, борсаються, штовхаються, махають руками, гицають одне одного ногами, намагаючись проштовхнути свої тіла у щойно відчинені двері центрального універмагу. Нарід штурмує цю фортецю, аби заволодіти дефіцитним крамом. Ті, що опинились під магазином, розмахують в повітрі кипами різноколірних талонів, що їх отримали на своїх роботах на додачу до справжніх грошей. Удертись до універмагу першими щастить, звичайно, не всім. Так само не кожний вийде звідти ощасливлений щойно придбаним міксером, подрібнювачем кави чи іншим непотребом вітчизняного виробництва. Усі життєві негаразди обговорюються на кухнях тісних хрущовок. Там, під непомірні кількості дешевого портвейну та музику пітерського андеграунду, виношуються дисидентські ідеї покинути до всіх бісів цю задрипану Батьківщину з її талонами, вождями й законами. Бо це – початок дев’яностих. Не той початок, коли вже вирішили, що Україна сама по собі. А той початок, коли на дванадцятий удар московських курантів в УРСР почався 1990-й.

***
Сидимо на низькій лавці біля чужого будинку. Мені заважають його високо підняті коліна, сиджу бо я в нього на руках. Розмова точиться понад годину. В оповідача на чолі пульсує жила. Він тримає мене в обіймах. Почуваюсь, наче в лещатах. Коли він на хвилину спиняється, я нарешті можу висловити й свою думку:
– А як же Батьківщина?
Саме так я кажу: «Батьківщина» – з великої літери. У Сашка опускаються руки. Він весь цей час доводив мені, що ніяка це не батьківщина, а дика, зачухана, п’яниця-мачуха. І ось тобі, маєш, я його зовсім не зрозуміла. Він по-театральному хапається обома руками за голову (власну):
– Усі тікають, дурепо! Всі тікають!
Я розглядаюсь довкола. Ніхто нікуди не біжить, та й мені не хочеться.
У Саші відкривається друге дихання:
– Для нас, митців, тут немає майбутнього. Нас хапають, саджають і катують.
Я впритул дивлюсь на нього. Дивуюсь. Думаю: «Ніхто тебе й не думав кидати за ґрати. До того ж ніякий ти не митець, а кочегар». Але ж великий БГ уславив в пісні «поколєніє дворніков і сторожей». От, мій коханий і прибив це до своєї персони. Сашка тиждень тому викликали до КДБ, бо в його товариша Віті десь взялась машина Мерседес. Щось там у нього попитали й відпустили. Тепер Сашко впевнений, що за ним стежать, прослуховують і невдовзі пришиють йому політичну справу.
– А навіщо тобі я? – запитую.
– Там, – він киває головою у бік пивзаводу, біля якого ми сидимо, – дуже скрутно без однодумців.
«Там скрутно без сексу» – підсумовую я. Дивлюсь у вказаний ним напрямок. Там – схід. А Сашків «пунктик» – захід. Будь-який, аби Захід. Та от біда: придумати, як його покинути цю територію він, бідолаха, не спроможний. Його креативу вистачає лише на те, аби різними штибами знищувати тарганів у кочегарці, де він працює добу через три.
Я потай називаю його Граф з Мізяківських Кізяків (правильна назва його малої батьківщини – Мізяківські Хутори). У селі була лише восьмирічка, й Олександр довчавсь у місті. Він 5 років мешкав у своєї сестри. Жер її харчі та на її ж кухні повчав її чоловіка, як треба жити.

***
Він таки просвердлив мені кору головного мозку своїми балачками.
– Довбана країна! Потрібно з неї тікати! Ненавиджу! – випалила я після того, коли добре натовкла боки під універмагом.
Цього разу «викидали» червоні чоботи на підборах. За такий товар могли позбавити життя. Я ж прийшла додому лише з відірваним рукавом, двома подряпинами на обличчі та вибитим пальцем на нозі. Я б не була такою категоричною, аби стала володаркою яскравого взуття. Ага! Дулі зо дві. Не вистачило у мене фізичних даних для спарингів.
– Треба придумати, як, – не гаючи часу береться за мене Олександр.
І тут мене понесло.
– Завтра беру два відгули – їдемо до посольства, – виголошую вердикт.
Сашко дивиться на себе у дзеркало. Помічаю, як він тремтить усім тілом. Від задоволення. Чи від страху?
План був таким:
Заходимо до посольства (будь-якого) й кажемо, що не вийдемо нізащо й ніколи, аж допоки нас не відправлять на блискучому лайнері до тієї країни, на території якої ми власне перебуваємо.
– Ти будеш говорити! – одразу розподілив ролі Саша. А потім виправдався. – У мене просто язик не так підвішений.
«Скидає все на мене, падлюка», – подумала я.
На ті часи мало не щодня якийсь молодик купував квиток до Краснодара чи там Уссурійська, а тоді на півшляху гордо вставав посеред літака, скидав зі себе куртку й лишався у вишиванці та з національним атрибутом у ріці. І це не все! Гучно вимагав від пілотів змінити курс та надати йому політичний притулок в якійсь більш-менш цивілізованій країні. І – що найголовніше – літаки летіли у названому напрямку, і цьому раділи як пасажири, так і пілоти. Про повернення цих осіб на рідну землю в новинах не повідомлялось.
Мій план виявився набагато цнотливішим. Але й у ньому була прогалина. Совєтські громадяни до будівель іноземних посольств допускалися лише при наявності перепустки. Отож, нам потрібно було видати себе за іноземців.
– Йди до Вусатого на позички. Візьми шмотки – Ларисчин плащ та блакитні штани для себе…
Олександрів друг Вусатий щойно приїхав з Литви (гостював там у знайомих) і привіз деякі нетипові для пересічного совєтікуса речі. Минулого тижня ми ходили до них на оглядини. Одягати таке Вусатий не наважувався, але хизувався смачно.

***
Стоїмо на площі біля Київського вокзалу Першопрестольної. Перехожі роздивляються нас з цікавістю. Наприкінці жовтня у холодній Росії вже одягають шуби. А я – сіра від холоду – в яскраво-помаранчевому бавовняному плащику, поли якого з ненавистю тріпоче північний вітер. Сашкові простіше. Поверху супермоднячих, широченних у колінах й вузесеньких знизу джинсів-бананів та райдужно-різноколірного синтетичного светра (основний прикид) на ньому ще й вовняний бушлатик, пошитий на фабриці «Рассвет».
Як не дивно, кадебешники при вході до посольства Австралії не затримують нас. Я, відчиняючи двері, кажу Сашкові:
– Я, я!
Це має означати, що я, німкеня, погоджуюсь зі своїм супутником. Скоріш за все, охорону паралізував наш зовнішній вигляд.
Ми всередині, трохи розгублені. Олександр сідає на диван у холі. Я дивлюсь в інший бік, на клерків за скляними перегородками. Вони застигли в німому очікуванні. Одна немолода дама озирнулась навсібіч й поманила мене пальцем. До неї кроків десять та чотири сходинки. Я порахувала.
– Пішли! – наказую я Олександрові.
Той сидить сполотнілий, з носа його юшить кров. Мій здоровань шморгає носякою та прикладає до обличчя картату хустинку. «Нерви не витримали», – думаю я. Біля нас з’являється дівчина у білій сорочці та синій спідниці. Дуже мила. Доброзичливо питає:
– Я можу вам допомогти?
У цю мить я розумію, що треба бігти від неї по тих сходах до скляного прихистку. Сашко, відкинувши голову назад, щоб не заляпатись кров’ю, випалює фальцетом:
– Ми просимо політичного притулку!
На обличчі дівчини не ворухнувся жоден м’яз. Тендітна красуня лагідно бере під ліктик майже двометрового Сашка та веде коридором, віддаляючись від клерків за склом. До мене підбігає комітетчик у цивільному й волоче туди ж. Цей поводиться не надто дипломатично. Чути вигуки, що долинають з-за скляних перегородок.

***
– Ти хочеш сісти? – питає кадебешник, коли ми опиняємось в ізольованій кімнатці.
– Дякую, постою, – відповідаю зухвало.
– От, бля! Через таких, як ти мої діти по світу з торбою підуть.
– Я вимагаю, – починаю, але змінюю тональність. – Я перебуваю на території Австралії, – заявляю надто впевнено.
– У дупі ти перебуваєш. Територія Австралії за східцями, а тут – наша.
Отже, нас перехопили. Я не здогадувалась, що в амбасадах влаштовані засідки. Особіст грюкнув кулаком по стіні. До кімнати ввели Сашка.
– Тепер ви тихенько забираєтесь звідси. Не оглядаючись, вивалюєте з посольства та їдете чимдуж до свого села, чи звідки ви там вирвались, – сичить до нас лагідна дівчина з поставою стюардеси.
Ми підкорюємось.
На вулиці нас наздоганяє та дама з посольства й мовчки тицяє стос різноколірних паперів. Сашко машинально ховає папери під акриловим светром.
У туалеті потяга роздивляємось документи. Це – анкета на проживання в Австралії. На останній сторінці дописка дрібним шрифтом: «Вашу справу буде розглянуто протягом 3-х років». Саня рве папери і змиває їх в унітазі.

***
Згодом Олександр придумав інше:
– Я поїду в закордонну подорож.
– І?
– І там лишусь.
– До чого тут я?
– Ми одружимось, щоб мене випустили.
– Класна ідея!!! – відверто радію.
Ми одружуємось, так само швидко, як про це пишеться. Він їде до Швеції. Проводжаю чоловіка до Пітера. Коли повертаюсь додому, розумію, що вагітна.
Через два дні дзвонить Олександр.
– Тут ми нікому не потрібні! – сповідається крізь сльози.
Півгодини скаржиться, що наші співвітчизники, які вже зачепились за буржуазне життя, називають таких, як Сашко, «ковбасними біженцями». Це нестерпно ранить мого дисидента, відомого підривника совєтського устрою. До того ж, він зовсім не знає, як поводитись далі, куди йти, що говорити. Пропоную звернутись до поліції.
– Як ти собі це уявляєш? – верещить у слухавку чоловік.
– А навіщо ти туди їхав? – не витримую я.
– Тобі шкода грошей? – Сашко робить спробу звинуватити мене у жлобстві.
Звичайно, мені шкода грошей. Тато мусив продати «Москвич» заради цієї ідеї-фікс.
– Я вагітна, – зізнаюсь.
– Зараз не час!!! – натякає на аборт.
Я жбурляю слухавку. Як на мене, вже час. Я хочу цю дитину.
Через три дні Сашко повертається додому. Виймає з торби подарунки: фіолетову шапочку одноразового використання жовті капці та три почорнілі банани – для мене. Пухова куртка, високі шкіряні черевики та така ж шкіряна чоловіча сумка – собі. Я тримаю банани, й прозоро-брунатного кольору сік (виявляється, в бананах є сік) неприємно склеює пальці.

***
У березні наступного року мої рідні проводжають нас. Мама ледь стримує сльози. Тато – надто серйозний. Вони здогадуються, на що ми наважились. За легендою, ми їдемо до Олександрових друзів у Фінляндію. Маємо на руках візу на тиждень (запрошення було фіктивне, але пройшло). Спочатку – потягом до Пітера. Тоді – потягом до Гельсінкі. У мого чоловіка інші наміри. Має собі за мету дістатись Швеції. Там, каже, скоріше дають право на проживання.
Дивлюсь у почорніле від сажі вікно. Близькі мені люди віддаляються від мене. Усе, що маю – це хтось усередині, що боляче б’є «по печінках». Через два місяці мені народжувати.
Вікно вже не брудне, бо й потяг фірмовий. Ми обоє нервуємо. Будь-якої миті нас можуть висадити. Якщо помітять мою вагітність.
– Затягай сильніше, – наказує Сашко, стоячи зі мною в холодному тамбурі.
Я затискую кругленького животика хустиною. Одягаю широкий светр (добре, що такі саме в моді).
Через п’ять хвилин – кордон. Потрібно бути готовими.
Свідомість втрачаю одразу після паспортно-прикордонних перевірок. Прийшовши до тями, дивуюсь занадто білому снігові за вікном. «Чому,– думаю,– у березні наш сніг сірий, а їхній – білий?»
Ми виходимо на Гельсінському залізничному вокзалі. Сашко кидає мене з торбами посеред площі й зникає. У мене голова йде обертом. Оглядаюсь. Люди навколо казково різноколірні. Посміхаються. Високі, білочубі, ніби на одне обличчя. Підходить бабуся, тицяє пальцем у мапу й запитально звертається до мене. Я чую щебетання пташки. Така мова. Старенька посміхається. Відходить, не дочекавшись відповіді. Я дивлюсь на чистісіньку бруківку. Вона зі свистом наближається до моїх очей. Площа боляче вдаряє мене.
– Дурепа набита! – чую я над собою знайомий голос.
Тепер розумію, що знову знепритомніла. Роздивляюсь довкола. Та сама бабця так само лагідно дивиться на мене й хитає сивою головою. Сашко пошепки гарчить і плюється слиною. Йому соромно, що я так поводжусь.
Ми сидимо на одній з палуб «Сілья Лайн». Через вісім годин прибудемо до Стокгольма. У залі порожньо. Хочеться їсти.
– Терпи,– каже Сашко. – Треба економити гроші.
Вкладаюсь на підлогу й засинаю. Прокидаюсь від шурхотіння десь поруч. Бачу, як мій чоловік смакує «Снікерсом». Не маю сил попросити у нього шматочок.
При проходженні митного контролю Сашу затримують (вирішили – араб). Нас довго обшукують, допоки ми за допомогою жестів не роз’яснюємо, що не хочемо повертатись до Союзу. Викликають поліційного «СААБа». Наша перша екскурсія Стокгольмом відбувається під патронатом столичної поліції. Не вистачає лише сирени. Мене нудить. У відділку довго чекаємо на перекладача. Тоді – допит нарізно, фотографування, зняття відбитків пальців.
Тепер ми в кімнаті першого нашого біженського притулку. Олександр у розпачі. Мені байдуже. Кімната-каюта. Притулок – іржава зношена баржа, що стоїть на приколі. Будинок на воді. Мені млосно від постійного погойдування. У нашій каюті немає ілюмінатора. Дуже схоже на в’язничну камеру. Зі загального коридору долинає радіооголошення ламаною російською. Нас запрошують до адміністрації. Жінка з волошковими очима видає тимчасові посвідчення особи та 20 крон кожному. Показує їдальню. Вимушено посміхається.

***
Знову йду до адміністрації. Сашко 14 діб пролежав на верхній полиці каюти. Виходив лише, аби поїсти. Не розмовляв.
– Дайте нам каюту з ілюмінатором, – прошу через перекладача.
– Усі хочуть з ілюмінатором, – відповідає адміністраторка. – Та такі каюти лише для біженців з дітьми.
– Я вагітна, – пояснюю.
Вони не ймуть віри. Піднімаю широкий светр. Бідна моя дитина повернулась поперек, і живіт має вигляд неправильно чотирикутника.
Ще два тижні ми проводимо у точнісінько такій каюті, лише тут є отвір розміром з тарілку. Через це вікно відкривається краєвид на сміттєзвалище. У каюті постійно дзижчать мухи. Мої щотижневі крони раз-по-раз опиняються в кишені Сашка. Я потай тирю їх, допоки він спить, та витрачаю на шоколад.
Одного ранку в двері каюти стукають. Відчиняю. Усередину завалюють двоє поліціантів. Наказують одягатись. Не виходять з кімнати. Ми нашвидкуруч збираємось. В останню хвилину повідомляють, щоб ми брали всі свої речі.
– Нас перевозять в краще місце, – радіє Саня.
Мені так не здається.
У відділку ми довго сидимо в просторій кімнаті, пофарбованій у біле. Навпроти нас – двоє хлопців. Вони спілкуються естонською. Веселі, молоді. Наважуюсь заговорити до них. Вони знають російську, але погано.
– А чого ми тут чекаємо? – питаю.
– Депортації, – безтурботно відповідає білявий.
Його звати Енцо Рандо, а іншого – Вітя Попандополо. Розповідають, що їх уже втретє депортують.
– Вони не мають права! – кричить Олександр, зрозумівши, що до чого.
Хлопці пояснюють, що таки мають, бо у нас немає шведських віз.
– Нічого, – каже Вітя. – У Суомі теж добре.
Їх виводять першими. Хлопці підморгують мені й дорогою щипають одне одного.
Сашко порпається в торбині. Я дивлюсь у вікно.
– Поріжеш собі вени, – наказує чоловік й дає половинку леза «Нива».
Мого Сашу забирають першим. Я дивлюсь на зачинені двері й бажаю, аби вони роз’єднали нас назавжди. Кладу лезо на підвіконня.
Шестеро озброєних охоронців заводять нас чотирьох до порожнього літака. Естонці весь політ гигочуть та жартують зі шведами, знають бо мову.
– Шведи називають фінів лосями через їхню дикість, – пояснюють нам після чергового шквалу сміху.
На фінському летовищі нас передають з рук в руки іншим охоронцям. Естонці й з цими весело спілкуються.
– Що таке смішне вони розповідають? – цікавлюсь у Віті.
– Кажуть, що шведи – лосі…
Пізно вночі нас поселяють в готелі для біженців у передмісті Гельсінкі. Пристойна кімната з туалетом та душем. Я страшенно голодна. Олександр одразу вкладається спати. З харчів маємо лише пляшку шампанського (привезли ще з дому). Беру її та бреду темним коридором. Орієнтуюсь на запах. Пахне гарячою стравою. Наприкінці вузького коридору – загальна кухня. На плиті – величезний баняк. У ньому щось булькоче й випаровується. Милуюсь та вдихаю. На кухні з’являється товста, замизкана тітка-циганка. Біля неї – двійко зашмарканих дітей. З коридору лунають чоловічі голоси. Показую на казан. Жінка тицяє пальцем в мою пляшку. Простягаю їй шампанське. Циганка його хапає та мчить із кухні. Через хвилину з’являється знову з трилітровою каструлею й двома мужиками. Ті тиснуть мені руки й повторюють «Румино, румино». Здогадуюсь, вони не цигани, а румуни. Товстуха наповнює тару варивом й вкладає мені до рук. У кишеню пхає хліб. Тоді показує на двері свого помешкання й на каструлю.
– Принесу, – запевняю я. Вони втрьох кивають головами. Жінка гладить мене по животі. Я вдячна їм неймовірно.
Ранок приносить нам зі Сашком відчуття щастя та спокою.
– А тут нормально! – радіє мій чоловік, вминаючи залишки румунського борщу. – Головне – столиця.
На цих словах у двері стукають.
Ми знову їдемо. Мікроавтобусом. Довго. Далеко. Що далі – то більше снігу.
– За полярне коло везуть, чи що? – допитує Сашко водія.
Той не розуміє.
– Куоволо! – відповідає мені хлопець осетин, що їде з нами. – Нас везуть до Куоволо, це біля Валкеали. Вже недалеко.
У середині травня блиснуло перше сонечко. Купи снігу припадають пилюкою з швидкісної траси, але танути не поспішають. Люблю ходити до струмка. Ми живемо в мотелі-бунгало. Одні двері виходять на асфальтоване подвір’я, інші – на густий ліс. Там, недалечко тече холодна, вузенька й швидка річечка. Її шум заспокоює.

***
Мене привозять до пологового будинку на таксі рано-вранці. Куусанкоскіі – назва місцини, де я буду народжувати. Тамтешні породіллі здивовано дивляться на мене. Несамовито кричу. Вони – ні. Фінські майбутні матусі обплутані з ніг до голів дротами. Біля їхніх ліжок – комп’ютери, що показують частоту переймів. Жінки під кайфом знеболення. Нам не зрозуміти одна одну. Різні світи. Біля мене – фінка-перекладачка. Їй надто важко розтлумачити лікарям, що саме я вигукую. Вона знайома лише з літературною мовою. А я, здебільшого, використовую ненормативну лексику. Всі бігають навколо мене. Сашко, наче сомнамбула, перелякано дивиться в стіну. Я викручую йому руки та дряпаюсь. На мене одягають маску. Кажуть: «Зараз буде краще». Краще не стає, проте я бачу себе. Зверху. Лежу оголена. Чую нестерпну тишу, що ріже вуха. Всі перебувають у сповільненому русі. Бачу, як сестричка рве на моїй шиї золотий ланцюжок та віддає його Сашкові, якого виводять сполотнілого з пологової зали. Мене беруть четверо санітарів й перекидають на каталку. До мого тіла під’єднують купу крапельниць. Роблять укол. Через мить вмикається звук. Я стрімко падаю вниз, на себе. Відчуваю біль. Чую, як перекладачка каже мені щось про операцію.
Наступного дня приходжу до тями. Мені оголошують, що в мене з’явився пойка (син, значить). Сашко мене цілує й міцно-міцно обнімає. Мені добре.
– У тебе була клінічна смерть, – каже він розчулено.
– Попустило ж, – відповідаю я, погладжуючи свого Леся по голівці.
Сашко хотів назвати сина Робертом чи Едвардом. Каже, щоб легше було тут йому жити. Та я вписала його Лесем. І крапка.

***
Взимку Україна отримує незалежність. Мене щиро вітають знайомі фіни. Лише українці, що чекають тут на громадянство – в дикому розпачі. Пролетіла чутка, що тепер нас купами будуть висилати на вивільнену батьківщину. Хочу додому. Натомість, нас знову перевозять до іншого табору. Під Міккелі. Знову в ліс. Щоб доїхати до магазину, потрібно їхати велосипедом близько години.
От, я везу чергову порцію продуктів. Навантажила передній і задній кошики, дві торби повісила на руль. Намагаюсь всістись на старомодний велосипед, але гепаюсь додолу. Дорога вкрита гладеньким тонким льодом. Колеса хвицають по ньому. Я схожа на клоуна. З лайби падає то одна, то інша торба. Я піднімаю пакети, але впускаю велосипед. Чую гучний дитячий сміх. Повертаю туди голову. Там, за парканом, подвір’я Мікелівської середньої школи. Школярі на перерві. Радію, що розвеселила малечу. Більше не сідлаю залізного коня, беру його за руль і веду додому.
Зима у Фінляндії починається у вересні й завершується в травні. Потім три місяці спекотного літа й знову зима. Полярна ніч. Влітку біженці збирають гриби в лісі. До цієї справи вихідці з пострадянського простору долучили сомалійців, кубинців, нігерійців, курдів, самопроголошених еритрейців, представників багатонаціональної Югославії. На кухнях біженських притулків щоденно шкварчать білі, підосичники, лисички, маслюки, бабки, маремухи. Задарма й смачно.
Моя фінська подруга Елке запрошує мене до музею. Йду. Нічого цікавого, як на тих, хто заходив до Ермітажу, у Третьяковку, відвідував картинні галереї Києва та Риги. Зала Другої світової війни. На недолугих стендах під склом – кілька шматків іржавої гранати, зелене вицвіле знамено й інші речі, не варті уваги. Мене зацікавила одна-єдина скляна шафа. Там виставлений напоказ провіант, що ним харчувались прості фіни під час війни. Білий хліб, в’ялена риба з виряченими очима (бутафорська, не бійся), і, о Боже – гриби. Гід розповідає: «Нам, – каже, – доводилось у ці скрутні часи їсти все, що могли знайти. Навіть, – каже крізь сльози, – гриби», й тикає в них паличкою. (Зараз фіни, звісно, також їдять цю страву. Але ж не з лісу, а з супермаркету). Я сміюсь до знемоги. Ото здивували.
У липні знаходжу під сосною купу снігу. Надворі – плюс 28. Сніг притрушений землею, але не тане, бо ґрунт не встигає розморозитись. Це країна тисячі холоднючих озер, непрохідних цнотливих хвойних лісів, сліпучо-білих снігів, безпробудних п’яниць, саун, найсмачнішої червоної риби, безтурботних багатодітних матерів, дітей – «пупів світу», прозоро-чистого повітря, бабусь-екстремалок. Країна – де загальноприйнятий розмір одягу «S» продається лише в дитячих магазинах з позначкою «10 років», де не користується популярністю пергідроль та інша фарба, що призначена для висвітлення волосся, де вздовж доріг стоять знаки, на яких зображені лосі. Чудо-країна, країна мрій. Та, на жаль, під час мого у ній перебування наша любов не склалась. Бо я закохана у іншу. В нещодавно незалежну, наразі темну, закомплексовану, але таку рідну.
Літо промайнуло, як один день. Я везу на санчатах Леся. Мороз страшенний. Дитина закутана у три ковдри. Він спить. Я вожу його колом по засніженому футбольному полю на території нашого табору. Навкруги – жодної живої душі. Люблю у такі хвилини подумати. Рахую кола. За прогулянку має вийти двадцять. Зараз я – на сьомому. Прискорюю крок, бо починаю мерзнути. Бачу попереду себе на протилежному віражі щось таке велике лежить, ніби пакунок. Оглядаюсь навсібіч – хто б міг його підкинути. Нікого. З острахом йду ближче. А, може, це місцеві підкинули яку вибухівку? Боюсь, та наближаюсь. Коли до знахідки залишається метрів двадцять, помічаю, що пакунок ворушиться. Спиняюсь. Придивляюсь. Оглядаюсь на санчата, де лежить Лесь. Його там більше немає. Він – попереду мене. Поки я вдавалась до філософських роздумів, він скотився зі санчат і тепер я знайшла його, як підкинутий пакунок.

***
Довгі два роки у таборі червоного хреста під Міккелі розмовляють виключно про статус, відмови, депортації, легенди, заяви, рішення, нові причини, перегляди, суди. Вихідці зі Союзу (на відміну від безтурботних африканців) продовжують боротись з неіснуючим ладом, чіплятись за зниклі атмосфери політичних баталій на кухнях. Розповідають одне одному ті легенди, що самі ж придумали. Мій Олександр одного разу на повному серйозі повідав мені в усіх подробицях, як сидів у в’язниці півроку за сфабрикованою на нього політичною справою. Він забув, що цю історію для нього придумала я. З наших фінських будиночків линуть пісні «Зоопарку», «Кіно», «Акваріума». Ми приволокли сюди свій стиль життя й не бажаємо з ним розлучатись. Я заздрю тим дівкам, що покидали своїх колишніх чоловіків та повискакували заміж за вічно п’яних місцевих мешканців. Через три роки вони будуть мати свободу й громадянство. А що будемо мати ми?
Табір у Міккелі розкомплектовують. Біженців відсилають кого куди. Три родини не витримують та повертаються додому. Дехто, підозрюючи неминучу депортацію, зривається з насиджених місць на вільні хліби. Ігор – талановитий скрипаль з Воронежа – розповідає нам про можливість нелегального перетину кордону й виходу на Норвегію. Не переймаються лише Леонід та Дарина з Пітера. Вони місяць тому отримали тимчасовий дозвіл на проживання. Їхня Світланка дуже хвора. Більшість таборників потай чорно заздрять цій родині. Кажуть, отримали дозвіл, бо євреї. У них смертельно хвора дитина, а їм заздрять.
Цього разу нас везуть не автобусом, а потягом. Далеко-далеко на північ. Оулу – велике портове місто. Табір розташований у зачуханому районі. Це смердючий, обшарпаний гуртожиток. Біженців стає дедалі більше. «Фінляндія не гумова» – говорить та думає переважна більшість місцевих. Тут, у великому місті, багато радикально налаштованих молодиків. Вони щовечора збираються під будівлею, де ми отаборилися й горланять прокляття на адресу іноземців. У таборі постійно діє реабілітаційний центр, в якому працює психолог. Я відвідую його. Молодий чоловік повсякчас м’яко вмовляє мене їхати додому.
Так хочеться гарно вдягнутись. Навіщо було пхатися бозна-куди й економити на всьому. Олександр шкодує гроші на вбрання.
Наважуюсь на крадіжку. Біла шовкова блузка спокусила мене. У примірочній поспіхом запихаю її під светр. Мене вчили, як потрібно робити. Біженці крадуть повсякчас, ще й хизуються цим. Дитячі візки, мікрохвильові печі, комплекти дорогої білизни, косметику, сукні, костюми, шкіряні куртки. Естонцям вдається виносити з магазину навіть холодильники. Нікого не ловлять. «Фіни ж лосі» – стверджують зі стовідсотковою впевненістю біженці.
А от мене зловили. Біла шовкова блузка лежить на столі. За столом сиджу я та слідчий якогось там району міста Оулу. Він суворо дивився на мене, постукує олівцем по циркуляру, що лежить перед ним.
– Немає від них життя, – каже рідною мовою напарникові. Думає, я не розумію.
– Напиши, що спіймали на продажу наркотиків, – пропонує той.
– Я розумію, – втручаюсь у розмову.
Западає тиша. Тоді зненацька, без попередження, істерика накриває мене й прориває греблю трирічного мовчання й згідливості. Здригаюсь в риданнях, по щоках ллються сльози. Я повторюю лише одне:
– Я хочу додому, дядечки! Любенькі мої, відправте мене додому!
Поліціанти неабияк здивовані. Той, що мав мені «шити» наркотики, тепер обнімає й гладить по голові. Інший не знаходить собі місця. Коли я трохи заспокоююсь допитуються по-батьківськи, чому ж не їду додому, якщо так хочу.
– Чоловік, – кажу лише це, але хлопці допетрують.
Через півгодини приходить перекладач. Ми вчотирьох розробляємо план. Справу про крадіжку закриють. Мене депортують через два тижні. Ніби за дрібне правопорушення. А чоловіка з дитиною вишлють згодом. Вони наводять мені купу законів, згідно з якими він не матиме права залишатись в країні (адже ми подавали заяву як сім’я).
– Я поїду з дитиною! – кажу.
– Так не можна, – відповідають.

***
До України ще так далеко. Електричка з Фінляндії зупиняється у Виборзі. Перевірка документів. Російські прикордонники без зайвих слів арештовують мене. Вокзальна буцегарня. Сіра бетонна камера. Сиджу там добу. На ранок до мене заходять троє у формі. Один – високий чин. Ставлять питання. Дурні питання. Мені страшно й смішно одночасно.
– Знаєте фінську? – питає високочинний.
Молодий усе записує.
– Трохи володію. Навчалась у школі.
– У якій спецшколі? – питання.
Я сміюсь.
– Де ви жили?
– У таборі.
– Концентраційному?
Сміюсь.
– З якою ціллю вас «закинули»? – Так і сказали – «закинули».
На дворі 1993 рік. А вони все ще граються у шпигунів. Я згадую, що є громадянкою України й вимагаю покликати посла. Мені дають підписати те, що нашкрябали, швиденько закидають у наступну електричку, і я мчу до Санкт-Петербурга. Виходжу на пероні. Йду до приміщення вокзалу. Роздивляюсь довкола. Мій тато вже другу добу зустрічає мене. Помічаю його. Здалеку видно, який він знервований. Бігає залою й нічого не бачить. У нього тремтять руки, капелюх збився набік. Він підходить до кожної жінки з дитиною. Невдовзі його стомлений погляд зупиняється на мені. Він бачить, що я сама й починає ридати. Вперше бачу свого тата таким.

***
Протягом шести місяців намагаюсь довідатись, куди подівся мій чоловік разом зі сином. Телефоную до притулку. Кажуть, виїхав. До посольства. Нічого не знають. Друзям-фінам. Ті не можуть точно сказати. Знають лише, що Сашка з Лесем немає у Фінляндії. Я втратила дитину!
Навесні від Олександра прийшов лист. З Німеччини. Вони в Берліні. Чоловік не наважується розповідати, як їм вдалось туди потрапити. Боїться, що листи читають, що за ним полюють. На офіційну візу мені годі й сподіватись. Мій давній приятель радить зустрітись з людьми, які можуть допомогти нелегально перейти кордон. Виявляється, можна й так. Зустрічаюсь, домовляюсь про ціну. У мене таких грошей немає. Мушу знайти. Виїзд через три тижні.
Гроші збираємо всією родиною. Скидаються, скільки можуть, навіть невідомі мені троюрідні сестри й брати моєї бабусі.

***
Перед українсько-польським кордоном нас зачиняють у працюючому рефрижераторі з польськими номерами. Мої супутниці – дві класичні повії. Довгоногі молоді чорнявки. Вони говорять лише про майбутні гонорари. У дальньому кутку морозяного кузова влаштована оаза. Ми тулимось одна до одної, аби не перетворитись на кригу. Коридорчик щільно завантажується картонними ящиками. Машину опломбовують. Операція проходить вдало. Один кордон позаду. Висаджуємось у лісі. Мене відпускають з богом, а дівки ще мусять розрахуватись з поляками. Тепер я маю добрести до населеного пункту. У мене в руках карта. Я отримала повну інструкцію, як діяти й роблю все згідно з планом. На те, щоб проїхати автостопом усю Польщу, аж до німецького кордону, у мене йде три доби. Ночую в мотелях. Вдень мене люб’язно підвозять поляки. Вони щиро радіють, що можуть допомогти українці. Розповідаю, що хочу в такий спосіб побачити всю Польщу.
Ніч. Ми стоїмо на березі річки Одер. Шестеро нелегалів та двоє провідників. Дві години тому на узліссі ми отримали точні вказівки, як діяти. Нас розбили на дві групи по троє. Одна група має волочити надувний човен до річки, припадаючи до землі. Потім швидко гребти. Інша – брестиме по мілкому. Над річкою стоять вишки. Чи там є хтось, не видно. Час від часу на нас падає сніп світла від здоровенного ліхтаря, що повертається. У ці хвилини ми маємо припасти до землі й навіть не дихати. У моїй групі, окрім мене, ще вагітна жінка з трирічним малюком. Його напоїли димедролом й прив’язали до матері. Я дивлюсь на неї й не можу збагнути, навіщо вона все це робить. Батько дитини – в чоловічій групі. Як тільки світло віддаляється, ми починаємо бігти. Ось ми вже у воді. Холодно. Не так мілко, як нам обіцяли.
– Вода піднялась, – говорить пошепки провідник. Він забирає в матері дитину і піднімає над головою.
До берега лишається кроків десять, а ліхтар ось-ось вихопить нас. Провідник командує:
– Вниз!
Ми занурюємось з головами. За мить вистрибуємо. Наш ворог-ліхтар тепер нам не страшний. Мати забирає мокрого малюка з рук провідника. Ми вибігаємо на берег. Дитина навіть не прокинулась, пірнувши під воду. Вагітна жінка притискає хлопчика до себе й вдивляється, де там її чоловік. Друга група перепливає човном в іншому місці. Ми чимдуж біжимо до лісу. Там об’єднуємось. Перевдягаємось у сухе. Чоловіча група везла човном сумки, документи, гроші. Може здатись, що вони були у більшій безпеці, але ні. «По човнові могли відкрити прицільний вогонь», – пояснюють провідники. Вони наливають нам шнапсу. Задоволені. Їм більше потрібен адреналін, ніж гроші.
Від Франкфурта-на-Одері до Берліна електричкою – три години. І тоді я зустрінусь зі сином, якого не бачила більше, ніж рік.
***
– Давай поїдемо додому, Сашо! – благаю чоловіка після зустрічі, обіймів та поцілунків.
– Я можу запросто викинути тебе на вулицю за такі слова, – він не бажає навіть чути про повернення.
Тепер я прошу притулку в Німеччині. Мій син говорить мовою, що включає в себе німецьку, фінську, англійську та російську. Не приймає української нізащо. Іноді каже мені:
– Я тебе ненавиджу. Моя мама Грета.
Запитую в Олександра, що це має означати. Мовчить.
Німецький притулок заселений, здебільшого, турками. У кімнатах немає туалетів та душових. Олександр продовжує розробляти плани. Леся я воджу до садочка. Знайшла собі роботу. У Берліні з цим не так суворо. Прибираю квартири. Відкладаю гроші. Вичікую.
– Скільки в тебе марок? – питає Олександр одного вечора. Він знервований.
– Трохи є.
– На один документ та квиток потрібно дві тисячі. Лесеві половину. У мене лише три тисячі, – натякає, що за себе маю платити сама.
– У мене також є три тисячі, – беру на себе витрати на Леся. Щоправда, наразі не здогадуюсь про що мова.
– Мене неофіційно попередили, що в червні депортація, – я знаю, хто його попередив. Грета працює в департаменті з нагляду за біженцями. А Сашко з нею спить. – До того часу є можливість зробити липові венесуельські паспорти, – продовжує Сашко свою розповідь. – Допоможуть з квитками до Каракасу. На чартерний рейс. Летітимемо через Лондон та Нью-Йорк. Там зійдемо. Зі Штатів нас хрін хто видворить.
Я ледь не зомліла. Летіти за океан – означає поховати мрію про Україну. Відмовитись – втратити сина.
З літака нас зняли в Гатвіку. Ми не змогли довести еміграційній службі, що летимо саме до Венесуели й не залишимось у США. Видно, не одні ми такі. На летовищі просимо політичного притулку в Об’єднаному Королівстві.

***
Великобританія дійсно не Європа. Вона – сама по собі. Тут немає образливих для біженців таборів. Іноземні нелегали живуть в тих самих будинках, що й пересічні лондонці. Нам пропонують на вибір три квартири в соціальних районах. Ми обираємо більш-менш пристойну. Трикімнатну. Отримуємо право на щомісячну мінімальну матеріальну допомогу.
Ми майже лондонці. Лесь говорить виключно англійською. Олександр не бажає працювати. Слухає Башлачова й вдає, що вчить мову. Я працюю ночами. Телесейл. Продаж товарів по телефону. Трохи заробляю. Наша справа за півтора року отримала дві відмови. Після третьої – депортація. Щоправда, ніхто не чув, аби з Великої Британії когось силою виганяли.
– Щось треба робити, – починає Сашко.
– Дійсно, тобі треба щось робити. Знайди бодай якусь роботу, – випалюю я.
– Я не про це, – ліниво відповідає чоловік.
До мене доходить, що він – про нові плани.
– Сьогодні до нас прийде Енді, – попереджає Олександр і робить голосніше пісню «Група крові».
Я ненавиджу цього придурка Енді. Він відсидів у в’язниці десять років за афери з цінними паперами. Мій Сашко взяв за манеру консультуватись із ним.
Увечері під бренді й музику Вівальді (англієць її полюбляє) у нашій лондонській квартирі йде тиха розмова. Суть її зводиться до того, що аби залишитись у Великобританії, та ще й стати її громадянами, потрібно чимось пожертвувати. Чимось або кимось. Мене ця розмова трохи напружує. Здається, Олександр вже знає, до чого веде Енді. Мене розв’язка придуманого ними плану остаточно вбиває.
– Ти завжди така знервована. Ти часто плачеш, – вуркоче до мене Енді. – Було б добре показати тебе лікареві.
Олександр не витримує:
– Якщо тебе визнають психічнохворою, то ми матимемо повне право на проживання тут.
Я виходжу на кухню. Мене душать сльози. Лесь підбігає до мене. Обнімає. Ті двоє продовжують обговорювати, як усе це краще зробити. В Енді виявляється є подружка-психіатр, яка швиденько може зробити з мене недієздатну особу.
Зранку я йду до Української амбасади. Розповідаю свою історію. Прошу видати мені бодай якийсь паспорт, вписати туди мого сина й дозволити повернутись на Батьківщину. Одноплемінники байдужі до моїх проблем. Вимагаю покликати посла. Відмовляють. Покидаю клаптик батьківщини у повному розпачі. Мене доганяє чорношкірий англієць, бере за руку й веде назад. Він, виявляється, був у посольстві, чув мою розповідь (трохи знає українську) й вирішив втрутитись у конфлікт. Робітники посольства поступаються громадянинові великої держави. Під прицільним поглядом англійця вдруге вислуховують мене. Їхня лояльність тепер не має меж.
Мені пропонують здати мого чоловіка з потрохами. Написати все про нього. Як, коли і де він просив притулку (навіщо тільки їм це знадобилось – невідомо). Я йду на це, не вагаючись.
Наступного дня приношу фотокартки та отримую паспорт з візою додому. Мені дають номер телефону, за яким я маю зателефонувати й домовитись про купівлю квитків.
Квитки й паспорт у мене на руках. Сьогодні – п’ятниця. Виліт у понеділок. Я ще не знаю, як Лесь зреагує на те, що ми кудись летітимемо. Не маю уявлення, як я вийду непоміченою з нашої лондонської квартири. Я не сплю три доби. Боюсь, що Олександр знайде провокаційні папери. Якщо він наважився здати мене до психлікарні, то він запросто знищить мене за бажання повернутись додому, та ще й з дитиною.
Субота. Сашко йде виносити сміття. Телефоную додому. Слухавку бере брат.
– Я приїду в понеділок, – встигаю повідомити лише це.
Неділя. Серце стукотить дрібно-дрібно у правому плечі, потім каменем кидається в шлунок і там завмирає, тоді боляче б’є в голову.
– Аритмія! – оголошує лікар швидкої, що її викликав Сашко.
– 20 фунтів, – каже чоловік, коли за лікарями зачиняються двері. Він бере з мого гаманця гроші – плату за швидку.
Понеділок, 9.00
– Піди на базар. Ось список. Ось гроші, – кажу Сашкові та даю аж 100 фунтів.
У нього загоряються очі. Похапцем одягається. Цілує мене в чоло.
– Поїдемо до дідуся та бабусі? – питаю Леся, як тільки Сашко виходить.
– Бабуся Юра, дідуся Юра! – щебече п’ятирічне хлоп’я ламаною українською. Не може запам’ятати, що бабуся не Юра, а Таня.
Йому весело. Він мені довіряє. Нашвидкуруч збираю його речі до поліетиленового пакета. Пишу коротку цидулку Сашкові «Поїхала додому». Ми виходимо. Я оглядаюсь і не знаю, що скажу, якщо раптом Сашко вийде з-за рогу. Але він, дякувати Богові, не з’являється. Їдемо автобусом до Хітроу. Я ковтаю заспокійливу пігулку. У залі очікування мені ввижається, що по гучномовцю оголошують моє прізвище. Я сахаюся людей. Мене попускає лише в літаку.
Піднімаємось у повітря. Стюардеса звертається до мене:
– Щось питимете?
– Усе! – відповідаю.
У Борисполі ми виходимо до зали очікування через автоматичні двері. Там, у глибині зали, стоять мама й тато. Вони зі сумом дивляться на мене. Думають, що я знову сама.
– Бабушка Юра, дєдушка Юра, – з наголосом на «у» кричить Лесь і розставивши руки мчить до них.
Як він їх упізнав? Генетична пам’ять? Боже провидіння?
Йому цікаво їхати темною українською електричкою. Трохи лячно. Коли ми підходимо до нашого будинку, я ладна впасти на землю й цілувати її. Скидаю це на сп’яніння.
Серед ночі дзвонить телефон. Такого шквалу матюків я не чула ніколи у своєму житті. Олександр сам не свій.
– Я приїду та вб’ю тебе. Ти вкрала мого сина, сучка. Ти вкрала у нього майбутнє.
Я знаю, що він не приїде.
Мій син цілісіньку ніч роздивляється кімнату. Зранку виголошує:
– Mamy, there is no monsters here. (Мамо, тут немає монстрів).