З відомою співачкою – гостею українських фестивалів в Чикаго – я зустрілася після завершення «Юктоберфеста». Графік перебування артистки був щільним (вона мала виступ і в Детройті), тому на відверте, розлоге інтерв’ю я спочатку і не сподівалася. Але з Марічкою, яка є не тільки професійною співачкою, але й журналісткою, розмовляти було дуже легко. Бесіда була тривалою, але змістовною та невимушеною. Про її шлях «революційної співачки», секрети виховання доньки, співпрацю з американським популярним виконавцем та багато іншого – в ексклюзивному інтерв’ю для нашого видання.

Марічко, ти, безумовно, відома співачка, народна артистка України. Але моє перше враження і перші спогади про тебе: дуже стильна і самобутня ведуча телевізійної програми КІН, яка на тлі тодішнього телебачення сильно вирізнялася. Завжди хотіла знати, хто розробляв формат цієї програми і проводив редакційну роботу.
Над цією програмою, яка виходила на каналі СТБ, мене запросив працювати Микола Княжицький, який згодом знову запропонував мені стати ведучою програми «Музика для дорослих з Марією Бурмакою» на каналі ТБі. Якщо пригадати ті часи, то моя співоча кар’єра почалася у 1989 році – з фестивалю «Червона Рута». Саме тоді, точніше у 1990 році, я вперше приїхала у Канаду.
Яким чином ти в той час потрапила до Канади. Це ж було навіть до розвалу СРСР?
Фестиваль «Червона Рута» проводила компанія «Кобза», і в Торонто була така компанія, називалася також «Кобза». Це було таке українсько-канадське підприємство, а Микола Мороз, уже покійний, допоміг проводити фестиваль «Червона Рута». Фестиваль проходив у 1989 році. Я практично одразу записала касету пісень під назвою «Ой, не квітни, весно…», яка продавалася в Канаді у 1990 році. Всі лауреати «Червоної Рути» мали виїзні концерти в декількох містах Канади. Потім були концерти в Україні, потім я закінчила університет. Потім я вирішила, що буду жити в Києві. Я взяла квиток в один кінець, взяла валізу, полетіла літаком. До речі, десь в той час виступала на відкритті Києво-Могилянської академії. Потім я вийшла заміж, народила дитину, і коли їй було 6 місяців, мені зателефонували з каналу СТБ і запропонували робити таку програму: культура, інформація, новини. Фактично, це нашою творчою групою був повністю вигаданий формат.
Ми працювали з дуже гарними журналістами, я була керівником проекту і вирішила, що буду вести програму у таких брючних костюмах, сорочках, краватках. На той момент хотілося виглядати так. Однак, вподобання з часом міняються. Останнім часом для телебачення мені хотілося вдягати дуже жіночні сукні, затягувати талію, вдягати сарафани, такі кольорові, ніби «вудсток», так я вела програму. Зараз я повертаюся у Київ, ми починаємо знову записувати по-новому програму, і я теж хочу поміняти стиль, буду виглядати трохи інакше. А щодо КІНу, що найбільш цікаво, програма була стильною за змістом, бо ми показували культурний контекст і, дивлячись цю програму, здавалося, що Україна, ну, цілком європейська країна.
Мені було дуже шкода, що ця програма була поодинока...
Ну, бач, українська культура, українська музика, на жаль, ніколи не створюють рейтинг на каналах. Мені це дуже прикро. А от ця програма, що я роблю зараз, «Музика для дорослих» – це жива музика, яка виконується просто в студії. Цій програмі дуже важко живеться, хоча вона єдина в українському телепросторі існує для українських музикантів. Здавалося, так, мало би бути стільки програм для українських музикантів, а їх нема. Тому ця ситуація не є дивною для мене, на жаль, вона такою була завжди. Хотілося б, звичайно. Україна ж є незалежною понад 20 років – повноцінною країною, і хотілося б, щоб усе було повноцінним. І музика, молодіжна музика зокрема. Багато хто, музиканти, зокрема, почувають себе в Україні, немов у діаспорі.
Загалом, це якийсь парадокс, тому, що є попит на сучасну, модну українську музику, але на телеканалах України чомусь вважають, що це не формат.
Я тобі скажу, що проблема є набагато глибшою. Попит дійсно є. Більше того, пісню «Ми йдемо» я написала ще у 1992 році, але в 2004-му відбулася революція, і всі асоціюють цю пісню з Помаранчевою революцією. Якщо будуть відбуватися якісь революційні події в Україні, то мої революційні пісні, пісні українських музикантів знайдуть своє місце. Україна ще досі виборює свою незалежність, і те, що в Україні абсолютне засилля російської музики – це політична ситуація. Насправді треба зрозуміти, кому ці канали належать, і який вплив вони мають. Кажуть, що це здійснюється такий «softpower», тобто, «легкою силою» завойовується Україна. Робиться все для того, щоб люди чули російськомовну музику навколо себе і любили її. Тоді не вважатимуть Росію чужою країною. Зрозуміло, що йдеться не лише про музику, але й про політику. А потреба в українській музиці – так, вона є. Я думаю, що країні будуть акції спротиву, тобто, ще ситуація не визначена, не завершена. Коли будуть акції непокори, я знаю, яка музика там звучатиме, зокрема, моя.
До речі, оця от актуальність текстів, незалежно від того, коли вона була написана, чи можна її зарахувати до такого жанру, який визначив Анатолій Матвійчук? Я з ним мала розмову, і він назвав цікавий жанр – «пісенна журналістика». І чи можна твою творчість, поезію зарахувати до цього жанру.
Знаєш, оскільки я не тільки музикант, а й журналіст – в 2004 році я захистила дисертацію в Інституті Журналістики Київського університету – то я би, швидше, сказала, що журналістика – це блискавичне реагування на ті виклики, які дає нам сьогодення. Я би не виокремлювала таке поняття, як пісенна журналістика, бо тоді до кожної події треба писати музику. Але справжній творець пише про те, що його хвилює. Ти, фактично, не можеш дати собі завдання написати пісню для Помаранчевої Революції. Але складається парадоксальним чином так, що те, що ти вже колись написала, фактично, передбачає цю ситуацію. І завжди були думки про українську Україну, тотальну несправедливість, завжди думалося про те, що Україна має бути вільною країною, в якій хочеться жити, а за це треба боротися. А також про те, що серце хоче любити, що від розчарування ти плачеш, про те, що деколи тобі здається, що весь світ напроти тебе, а ти стоїш сама, і тобі потрібні сили. Відповідно, народжується пісня «Не бійся жити», яка потім звучить на Майдані, і складається враження, що написана спеціально для нього. Йдеться про те, що справжня творчість не є лише карамельна-шоколадною, вона завжди є соціальною. Тому що людина, яка пише, завжди відгукується на те, що вона бачить навколо. Ти бачиш дітей-сиріт, які потерпають, і ти пишеш про це. Це нелегко слухати, але ти пишеш про це, бо ти не можеш про це не писати.
Розповім такий випадок. Є такий американський музикант Peter Yarrow з відомого тріо – «Peter, Paul and Mary». Ці музиканти – разом з Бобом Діланом – співали після промови Мартіна Лютера Кінга під час Маршу у Вашингтоні (у 1963 році, – від ред.) І от він проводив у Америці таку кампанію аnti-bulling company – проти жорстокості та висміювання серед дітей. Є пісня така «Don’t laugh at me», її вчать у школах. То він хотів цю пісню записати дуетом у різних країнах. Він це зробив в Ізраїлі, в інших країнах Європи, і хотів зробити в Україні. Йому була потрібна зірка, творчість якої є соціально важливою. Пітер знайшов мене через американське посольство. Він приїжджав в Україну, і ми записали збірку «Повага дією» (Operation Respect), куди увійшла пісня Боба Ділана, яку я переклала українською. Одну з пісень цієї збірки у Львові будуть вчити у всіх школах. Дуже важлива – оця соціальна значимість творчості музиканта, поета.
Поет завжди відгукується на соціальні події...
На всі події. Ти розстаєшся з людиною, яку ти думала, що любиш. І ти пишеш про це. Чи, наприклад, ти в чомусь розчарована, в якійсь життєвій ситуації, і ти пишеш про це. Але так само ти бачиш, як ображають дитину, і ти пам’ятаєш, як тебе дражнили в дитинстві, і ти перекладаєш пісню: «Не смійся з мене, мене болить. Ти уяви собі на мить, що я – це ти, а ти – це я, а весь наш світ – лише одна сім’я». Так що це і є насправді справжня творчість, коли ти пишеш про те, що тебе хвилює.
Чи є відчуття, що коли ти відкриваєшся через свої вірші та пісні, які виконуєш на широкий загал, то робишся вразливою?
Інакше і бути не може, як то кажуть, у людини товста шкіра, у когось тонка. А мені один психолог сказав: «Та ви взагалі «без шкіри». Але це не лише в музиці, я взагалі так живу. Віталій Пастух, мій директор, може від якихось людей мене захистити, бо я цього робити не вмію. Є дуже багато людей, які просто хочуть зі мною поспілкуватися, а я не можу спілкуватися з усіма, тому що у мене після виступу немає сил. Я виходжу після концерту, де я віддавала всю енергію впродовж півтори години, і не можу потім з кожним спілкуватися, тому мусить бути якийсь бар’єр. Крім того, я веду сторінку у Facebook, де багато пишу, там я теж вразлива, бо деколи пишу відверті речі. Можливо, саме тому моя сторінка у FB така популярна. Серед українських користувачів FB моя сторінка на 7 чи 8 місці. За мною якраз Арсеній Яценюк, на першому місці – Кличко, на другому – Мустафа Наїм, журналіст, і в цій десятці я, бо я пишу на соціально-важливі теми. Життя, мов на долоні. Можливо, це не завжди добре, але я так живу. І все.
Така відвертість зумовлена більше тим, що ти – творча особистість, чи тим, що ти – жінка? Чи це одне друге «підігріває»?
Думаю, що підігріває. Я – екстраверт. Якби я сказала, що зовсім не любила не бути на публіці, то злукавила би. Отож, мені важко, бо не можу пройтися по вулиці містом, мене всі впізнають. Але якщо мене перестануть всі впізнавати, я не знаю, чи це не буде для мене психологічною драмою. В глибині душі я це люблю – бути в центрі уваги, бути на публіці. Поки що це жодним чином мені не зашкодило.
Якщо вже говоримо про твою вразливість… тебе у певний період часу асоціювали з Помаранчевою революцією.
І продовжують асоціювати.
Не кажучи вже про твого родича – Юрія Павленка... Тепер має місце розчарування в суспільстві, чи не долучають тебе до тієї групи людей, які викликали таке сильне розчарування?
Звісно, це розчарування зачепило і мене. Різні люди, навіть бабусі на базарі, казали: «Як же так вийшло?!» Водночас, ці бабусі бачать мене без охоронців і розуміють, що я не є олігарх чи міністр, що живу таким життям, як і вони. Тому, навпаки, останнім часом люди підходили до мене і казали, що про час на Майдані не можуть забути. Як би там не сталося, це ще не кінець шляху, буде якось продовжуватися. Але під час Помаранчевої революції люди відчували себе благородними, розумними, відчували, що зробили правильний вибір, не матеріальний, а моральний. Тому люди згадують той період, як один із найкращих у житті. І я не лізла в політику, не намагалася це робити.
Ще у 89-му році я співала дуже патріотичні пісні на вірші Олександра Олеся: «Ой, не квітне весна, мій народ в кайданах». Я завжди співала на мітингах, і люди знали, що ще за 10 років до 2004-го я співала приблизно те саме. Тому моє місце там було логічним. І я собі не зрадила 9 років по тому.
Щодо брата Юри Павленка, то він займався дітьми завжди і зараз цим займається. Він зараз їздить по колоніях для неповнолітніх як Уповноважений Президента України з прав дитини. Діти мають бути взагалі поза політикою. До речі, він був вражений, коли приїхав в одну з колоній, а учні львівської лінгвістичної гімназії вивчили цю пісню «Не смійся з мене», ту, яку я перекладала, і співали. І він мені привіз відео, яке мене сильно зворушило.
Ти, часом, не була на тій площі, де голодували студенти у 1990 році (Революція на граніті)?
Звичайно, була; у мене є купа фотографій. Я була, коли вперше підіймали український прапор, навіть в Москві під час Путчу, і пішла дивитися, як тих солдатів пригощали пиріжками на акції «Україна без Кучми». І не просто була свідком, я брала участь. А коли було голодування студентів, то приїхала у Харків і організувала, щоб харківські студенти теж вийшли на майдан і страйкували. Минулого року я вже думала, що не піду на жодну політичну акцію. А коли біля Українського дому відбувалися протести проти мовного закону, то я вночі там теж була і щось заспівала – можна побачити на YouTube. Я можу 25 разів казати, що нікуди не піду, але, врешті-решт, обов’язково опинюся там, де треба.
Ти – харків’янка, а своєю біографією ламаєш стереотипне уявлення про місто Харків, яке вважається дуже російським, навіть радянським. Я не можу збагнути, звідкіля такий патріотизм, така соціальна позиція?
Я скажу, що це не є зовсім хибне уявлення про місто. Справа в тім, що дуже багато залежить від свідомості людини. Коли вона починає розуміти, «хто я», «якого я роду», «хто були мої предки», «що я маю захищати». Таке сталося з моїм батьком, який вчився на історичному факультеті. Він познайомився з моєю мамою, котра приїхала з міста Прилуки, Чернігівської області, до Харкова вчитися в університеті. Батьки познайомилися в симфонічному оркестрі Харківського університету. Мої бабуся і дідусь (дід рано помер) по батькові не були вороже налаштовані до України, але у Харкові розмовляли російською.
Батько, як історик, мав доступ до архівів, де почав вивчати історію українського народу. У Прилуках почув, якою гарною є українська мова, почав слухати, яка мова мелодійна. Запитував: «Чому у своїй країні мою мову і мій народ залишають на других ролях?» І мене в 3 роки почали вчити української мови, хоча першою в сім’ї була російська мова. Коли я була в 5-му класі, вчилася в російській школі, батько приніс підручник української мови. І я єдина в класі вчилася за україномовним підручником. Але мій приклад не поодинокий. Дуже часто саме з Харкова виходять сильні творчі одиниці, які потім не переходять на іншу мову, бо разом з мовою виховується також і характер. Це ТНМК, наприклад, Сергій Жадан, один з найкращих українських письменників, Михайло Барбара з «Мертвого Півня». Розумієте, Харків – це Україна. У Харкові українська література народжувалася, організація ПЛУГ, Гарт, Микола Хвильовий, Лесь Курбас – це колиска української інтелігенції і культури. І мені зрозумілий цей механізм, чому воно так. У тому ж самому Харкові люди відчувають себе патріотами, але вони не знають мови. І це не їхня вина, це – їхня біда. Така була ситуація. І в нас деколи «ура-патріоти» починають цих людей відкидати і закреслювати. Так не робиться. Хай краще свої зусилля витратять на створення якихось витворів мистецтва, літератури, гарних книжок, гарної музики, щоб люди вчилися, бо цих людей теж треба пригорнути, щоб вони теж вважали себе українцями.
І так українська спільнота дуже невелика, починають між собою сперечатися, хто більший українець. Або там вечірка – і чого ти не в вишитій українській сорочці.
Ти – професійний мовник і бачиш, яке мовне середовище домінує. Як би там не було, ти перебуваєш у цьому середовищі. Є проблеми не тільки з русизмами. Серед молоді, наприклад, виникла нова тенденція з американізмами. І мова вже засмічується в інший спосіб. Чи впливає на тебе це певною мірою?
По-перше, я пишу українською мовою, і найголовніша причина цього – та, що я думаю українською мовою. Найголовніші слова у моєму житті – слова любові до батьків, слова любові до дитини, слова любові до коханої людини – я промовляла і промовляю українською. Це – мова мого серця. Я просто не зумію писати іншою мовою, тому що я просто не вмію. У мене не так розвинутий цей апарат. По-друге, я пишу серйозну музику українською мовою. Тобто, є багато українських колективів, які схожі на клоунів. Це – весело, смішно. Але мені здається, повинна бути певна пісенна культура, музика, яка зачіпає дуже серйозні теми. І вона має бути українською мовою. По-третє, я завжди намагалася робити музику професійно і дуже «недешево». Тобто, музику, яку часто слухають люди, не знаючи української. Однак, вони розуміють, що це зроблено на дуже високому рівні. Це – музиканти, найкращі, можливо, в Україні, це – гарна студія, це – цікаві музичні ідеї. І мені здається, що всі мали би робити так. Фінансово це досить складно. Я заробляю менше грошей, ніж, скажімо, поп-зірка, тому що я не співаю на корпоративах, весіллях, днях народженнях. А з іншого боку, я не плачу музикантові 300 доларів, щоби він написав мені аранжування. І не співаю з «мінусівкою». Бувають невеликі винятки. Але мені краще взяти гітару. Тому що це повинна бути повністю жива музика. Тоді молодь слухає і оцінює якість музики.
От, моїй дочці 18 років. Ви знаєте, що у такому віці є протестний настрій. Авторитетом будуть всі, але не мама. Мама на сцені – це свято, це енергія, а вдома мама може сидіти, і в неї може боліти голова. Дитина хоче завжди закреслити те, що робили батьки, щоби зробити щось краще. То вона останнім часом приходила на мої концерти і казала мені: «Мамо, а мої одногрупники, коли ми говорили про музикантів, згадували класну групу і музику – говорили про тебе, мою маму». Тобто, це вже зовсім молоді люди, які це оцінюють, які це визначають.
А ти була бунтівником у дитинстві?
Деякою мірою – так. Але перечила батькові, не мамі. Був такий випадок, коли мені було 18 років, я вперше поїхала встановлювати хрест Січовим Стрільцям у Харківській області. Мамі сказала, що поїхала до подруги-студентки з ночівлею. А коли приїхала додому, вони почули по радіо «Свобода» (я вже співала тоді), що побили відому співачку Марію Бурмаку в Балаклії під час встановлення хреста Січовим Стрільцям. Потім я все сама розповіла. Мій протест проявлявся так.
У Ярини – інакший. У неї багато російськомовних друзів. Я навіть деколи їй телефоную, і вона мені не хоче відповідати. Я розумію, що вона в компанії і не хоче розмовляти. Це було років 3-4 тому. Я спокійно це пережила і кілька разів поговорила з нею. Я усвідомлювала, що для підлітків дуже важлива «стадність». Але потім все само змінилося. Ярина вчилася в Українському гуманітарному ліцеї КНУ ім. Шевченка три роки. Це дуже сильний навчальний заклад і є на першому місці за підсумками ЗНО в Україні з гуманітарних предметів. І я чую, спілкування в колі моєї доньки відбувається українською. Їм по 18 років, і вони обирають українську мову, а не російську.
Ярина пишається такою крутою мамою?
Думаю, в душі – так. Але вона хоче досягти свого сама. Наприклад, в ліцеї дуже довго не знали, що вона – моя донька. Ярина має прізвище батька – Небесійчук. Цього літа, буквально, вона вступила до університету, на факультет журналістики. А я там деколи викладаю. Тому кажу: «Ярино, давай якось так зробимо, щоби на факультеті про нашу родинність не знали». Вона каже: «Я теж не хочу, щоби вони знали, що я – твоя донька».
Розповідала кумедну історію. Справа в тім, що я доньку віддала навчатися грі на гітарі ще з 6 років. Вона дуже гарно співає і акомпанує собі. В ліцеї до неї підходить дівчинка і каже: «А ти знаєш, що схожа на одну українську співачку?» Донька каже «На яку?» Та відповідає: «На Марію Бурмаку». Ярина каже: «Та це ж моя мама!» А дівчинка: «Та ну, Бурмаці років десь 27-30» (сміється). Мені це було приємно, звичайно.
Ярині непросто ведеться все життя. Коли вона вчилася у звичайній школі, половина вчителів їй казали: «Ярино, як ти себе поводиш? У тебе ж така мама!» А інша половина була за Януковича... вони просто мене не любили. І Ярина була, як між двох вогнів. Через те вона в мене з характером.
Як мама, як вихователь, ти більше виховуєш, розповідаєш детально, як ментор, чи ти намагаєшся показати, як жити власним прикладом, який донька усвідомить пізніше?
Я її виховую досить демократично. Зараз, коли вона вже виросла, я не думаю, що це дуже правильно. Переоцінила українські традиції у вихованні. Адже я завжди їй все пояснюю. Але в деяких моментах дитина повинна розуміти: «Ні – це значить ні!» без пояснень. Деколи бракує часу і терпіння пояснювати, чому це зробити не можна, а вона ще й відповідає аргументами. Гадаю, батьки повинні користуватися деякою авторитарністю, щоби дитина знала, що вона боятись повинна, коли щось натворила. Батьки повинні мати право беззаперечної вказівки. Тому, коли виховуєш дитину занадто демократично, це потім дуже складно. Дитина поводиться з тобою як рівня. Ти не можеш нею командувати, ти повинна з нею радитися постійно.
А щодо досвіду… У Ярини є своє бачення. Деколи вона каже: «Чому я повинна слухати твої поради? Я хочу жити своїм життям».
Вона вважає, що я припустилася в житті багатьох помилок. Але вона дуже багато чого робить так, як роблю я. І шлях вона обирає такий, який, врешті-решт, вибрала собі я. Можливо, я робила якісь помилки, не можна ідеально прожити життя, без нервів, без кохання, розчарувань, без розставань, і дитина це бачить, і її щось ранить. Але якісь речі вона зрозуміє пізніше. Але я з нею завжди була щирою, відвертою. По-друге, я ніколи не робила нічого поганого, і вона це бачить. Вона навіть каже: «Ти, мамо, така довірлива. Та тебе всі можуть обманути. Я буду тебе захищати». Але ми от сьогодні їхали, говорили, що старих батьків віддають у будинки для людей похилого віку. Можливо, це не так погано, хоча не в нашій українській традиції. От ми їдемо, а вона мені каже: «Мамо, ти в мене будеш в трьох шубах сидіти в гарному будинку». Моя дитина вже зараз розуміє, що я буду її відповідальністю колись.
Повернемося до твоєї творчості. Де і коли ти навчалася грі на гітарі та композиторству?
Я закінчила музичну школу по класу гітари, в яку мене віддали батьки у віці 9 років. Готувалася до вступу у музичне училище, однак не вступила. З 9 років я, фактично, щодня 1-1,5 год. граю на гітарі. У мене був досить гарний рівень музичної освіти.
А що тобі складніше писати – музику чи вірші?
Придумувати мелодії я почала у віці 4 років. Але в дитинстві, коли ми були з батьками в Прибалтиці, я придумала мелодію. Коли мій тато зрозумів, що у мене є слух, то почав мене вчити співати. Він чудово грав на скрипці. Він вчив мене на Серенаді Шуберта, Другій Партіті Баха, концерті Моцарта, Вівальді. Він мене вчив співати класичну музику. Коли я прийшла поступати в музичну школу, то вся школа прийшла дивитися на 8-річну дитину, яка співає на вступі не пісню першокласників, а Другу Партіту Баха, концерт Вівальді. Я дуже чітко інтонувала. Десь у 5-6 років, у садочку, я почала грати мелодію, і мене дуже дивувало, чого інші діти це не вміють робити. Тексти я почала писати значно пізніше, у 18 років. Спочатку, я думала, що у мене це не вийде. Але потім я теж почала отримувати задоволення від того, що знаходила правильні слова, формулювання. Хоча, деколи я більше вважаю себе композитором.
Я знаю, що це не перший твій приїзд в Америку. Як часто ти сюди приїздиш?
Я була вже, мабуть, разів десять на різних заходах. Виступала на «Союзівці» 2 роки тому. До того я була в Канаді двічі. Кілька разів – у Нью-Йорку з якимись делегаціями. А в Чикаго я вперше.
Які враження від фестивалю «Юктоберфест», міста Чикаго?
Дуже гарні враження від фестивалю. Багато зібралося людей у порівняно невеликому місці. Я перед собою бачила десь зо три тисячі гостей. Вразила церква (святого Йосифа Обручника, – від ред.), вона особлива, незвичайна. Чикаго мені теж сподобалося. Нам з донькою влаштували чудовий тур – Architecture Cruise.