Цього 2013 року виповнюється 65 років від створення так званої «ДП Олімпіади» в Німеччині. Після Другої світової війни на теренах Німеччини й Австрії опинилося в таборах переселенців близько 1,2 мільйона осіб, серед них – понад 200 тисяч українців. Більшість з них жила там з 1945 до 1949 років.
У травні 1948 року Українська Рада Фізичної Культури з осідком у таборі для переселенців в західнонімецькому місті Авґсбурзі, в порозумінні зі спортивними організаціями інших національностей, провела «ДП Олімпіаду». У футбольному турнірі взяли участь команди вихідців з України, Польщі, Угорщини, Югославії та Литви. Рада Фізичної Культури, яку очолював тоді Іван Красник, запросила на збір найкращих наших футболістів. Тренером збірної став Володимир Кобзяр, котрий у минулому прославився своїми виступами за клуби «Русь» /Ужгород/, «Україна» /Львів/, «Січ» /Реґенсбурґ/ та «УСК» /Нью-Йорк/. Загинув 15 серпня 1977 року внаслідок автокатастрофи поблизу своєї оселі «Кобзярівка», в горах Гантер, у США.
Тренувальною футбольною базою був табір Ґанґгоферзідлюнґ у Реґензбурзі. По кількох тренувальних змаганнях приступлено до олімпійських змагань з вислідами: «Україна» – «Югославія» /5:1/, «Україна» – «Угорщина» /5:1/, «Україна» – «Польща» /1:1/, «Україна» – «Литва» /4:4/. Оскільки українська, польська і литовська дружини втратили по два очки, то турнірний комітет «ДП Олімпіади» призначив додаткові ігри, що мали остаточно вирішити долю золотих медалей.
Зустрічі в цій додатковій серії відбулися 12 і 13 листопада на мюнхенському стадіоні «Гохшульпляц». У тих важливих змаганнях «Україна» з однаковим вислідом /5:1/ перемогла своїх суперників з Польщі та Литви і здобула звання чемпіонів. У складі репрезентації України виступали: Микола Касіян, Любомир Стасюк, Станіслав Ходань, Микола Дейчаківський, Іван Медведчук, Стефан Лютак, Ростислав Маркевич, Володимир Закалужний, Володимир Кобзяр, Володимир Гарасим, Богдан Савка. В зустрічі з литовцями пораненого Миколу Дейчаківського замінив Богдан Кутний. Так, це був справжній тріумф українського футболу на чужині. В тих двох вирішальних змаганнях Ростислав Маркевич забив чотири голи, Володимир Закалужний – три, Володимир Кобзяр – два і Стефан Лютак – один.
Після змагань преса писала: «Нашим футболістам, що перемогли югославів, угорців, поляків і литовців, що в шістьох важких змаганнях здобули для нас золоту медаль «ДП Олімпіади», складаємо від імені всієї української спортивної громади нашу подяку. Вони виконали своє завдання. Кожен із нас, змагунів, здавав собі справу, що він репрезентує Україну на чужині і захищає добре ім’я спортсмена під блакитно-жовтим прапором. Не забуду, коли перед змаганнями з Польщею, під час церемонії, лунали мелодії гімнів України й Польщі. Ми стояли струнко, але на очі наверталися сльози, і в думці жевріло: «Чому саме тут, а не в Києві»?
На завершення цього короткого спомину хочу від нас, вже тільки трьох з тієї славної одинадцятки, а саме – Володимира Закалужного, Ростислава Маркевича і Миколи Касіяна – побажати футболістам у тепер вже незалежній Україні, щоб і вони так гордо несли прапор українського спорту, як ми 65 років тому, на чужині. Щасти вам, Боже.