rss
01/24/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#368

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Наша духовність \ Галицький митрополит Йосиф Сліпий

У книзі «Шляхами золотого Поділля», зредагованій Степаном Конрадом, вміщений нарис про митрополита Йосифа Сліпого. Ця книга була видана комітетом «Тернопільщина» у Філадельфії в 1960 році. З того часу минуло вже більше, ніж півсторіччя.

Отець Іван Назарко, уродженець Тернопільщини, вже тоді хотів розповісти прийдешнім поколінням про відданого сина українського народу, нескореного митрополита Галицького, у своєму нарисі. Він був науковцем і добре розумів, що життя такої визначної людини має бути описане й оспіване. Але його нарис став недоспіваною піснею, бо розповідь про життя Йосифа Сліпого обірвалася у 1952 році.
Саме тому і виник у мене задум передрукувати цей нарис, бо життя Йосифа Сліпого, як розсипана маківка. Все до останнього зернятка потрібно зібрати, щоб не пропав нашого роду маковий цвіт. Важливо тут було зберегти мову автора, не виправляючи слів і не доставляючи зайвих розділових знаків. О. І. Назарко писав теплою діаспорною мовою. Ще й до сьогодні у всьому світі є так багато людей, які відстоюють правильність м’якої, мелодійної української мови, де живуть слова: «клюб, діяспора, пляни, спеціялісти…» У діаспорі не так давно почали писати так званою літературною мовою, а до того книги, газети, журнали мали більш емоційну мову, де в кожному слові відчувалася туга за рідною землею, де було так багато почуттів і мало критики. Взяти хоча б до уваги текст з передмови до книги «Шляхами золотого Поділля»: «Книжка, яку віддаємо вам у руки, шановні читачі, це вислід думок, навіяних тугою та пересяклих болем серця, думок про землю наших батьків, що закута у важкі кайдани, страждає, але бореться й не здається ворогові. Ці думки не дають спокою ні вдень, ні вночі. Прийміть їх з такими почуваннями, з якими ми вам віддаємо їх на сторінках цієї книжки».
Тож, любий читачу, давай разом, як сонячні промені, що купаються у хвилях історії, як буревій минулих днів і як прадавню мову матері, серцем зрозуміємо нарис, що так давно був написаний: «о. І. Назарко, ЧСВВ. Галицький митрополит Йосиф Сліпий»

Молоді роки

Майбутній митрополит Йосиф Сліпий побачив денне світло в селянській сім’ї в селі Заздрість, Теребовлянського повіту, 17 лютого 1892 р. Початкову школу закінчив у рідному селі, а відтак перейшов до української гімназії в Тернополі і закінчив її з відзнакою. Після матури вступив на теологію у Львові, а митрополит Андрей Шептицький, помітивши здібності і нахил до науки в молодого богослова, восени 1912 р. вислав його на вищі студії до славного тоді університету в Інсбруку. Там перебув він перші роки світової хуртовини аж до 1918 р. Митрополит Андрей, вертаючись із московського заслання 30 вересня 1917 р., висвятив богослова Йосифа на священика.
Після висвячення о. Йосиф продовжував ще декілька років свої філософічно-богословські студії найперше в Інсбруку, а відтак у Римі. Докторизувався з богослов’я на основі дисертації «Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю». Свої вищі студії о. Йосиф дотягнув до вершка, бо крім докторату богослов’я, габілітувався на доцента догматики, відтак, студіював ще в Римі в університетах Грегоріянум і Анджелікум та в Орієнтальному Інституті. На Грегоріянум здобув ступінь «маґістер аґреґатус». Під час студій о. Йосиф удосконалив своє знання обох класичних мов і вивчив сучасні мови: німецьку, італійську, французьку, й англійську. Під час свого побуту в Римі цікавився теж церковним мистецтвом і зав’язав добрі зв’язки з чужими науковцями. В тому ж часі написав другий глибокий твір про Пресвяту Трійцю як габілітаційну працю, прийняту на Грегоріянум у Римі.
Після повернення до Львова (1921р.) митрополит Андрей іменував о. д-ра Йосифа професором богослов’я в Українській греко-католицькій духовній семінарії, якої ректором був тоді другий тернополянин, о. д-р Теодосій Галущинський, ЧСВВ. Як професор, став о. Йосиф одним з основників Богословського Наукового Товариства, яке виникло 29 вересня 1922 р. у Львові за ініціативою ректора о. Галущинського. Це товариство о. Йосиф потім переорганізував на статутах, що їх сам опрацював, і був його головою. Тоді теж вирішено видавати науково-богословський журнал, а його редакцію доручено о. Йосифові. Цей журнал почав виходити 1923 року під назвою «Богословія», що став одним із найповажніших українських наукових видань і проіснував до другої світової війни. Попри ті всі заняття о. Йосиф знаходив ще час на свою спеціалізацію. Він займався тоді дуже субтельним догматичним питанням походження св. Духа і на цю тему видав дві солідні праці. В колах спеціалістів, догматистів і богословів-орієнталістів ці праці о. Йосифа знайшли для себе високу оцінку. Про це свідчать похвальні рецензії, як теж факт, що нема новішого автора, який у своєму творі з цієї ділянки не покликувався б на оригінальні й цікаві думки о. Йосифа. Сміливо можна сказати, що ці два твори – разом зі згаданими вгорі габілітаційними працями о. Йосифа – ввійшли в загальну церковну богословську літературу. Вартість цих творів подвоює ще можливість використання їх в унійній праці. Викладаючи довгі роки в Богословській Академії спеціальну догматику, о. Йосиф постійно був з думкою видання повного підручника католицької догматики, але щойно у воєнних роках знайшов стільки часу, що зладив до друку частину сакраментальної (про три т. зв. ініціяційні Тайни) і рукопис віддав в опіку одному своєму учневі. Рукопис перебув щасливо всі небезпеки воєнного поневіряння і від 1950 року друкується в богословському квартальнику ОО. Редемптористів «Логос». Сюди належить його твір: «Св. Тома з Аквіну і схоластика». Львів, 1925, 76 стор.
Після уступлення оо. Василіан з духовної семінарії у Львові, Митрополит Андрей іменував ректором цієї установи о. Йосифа Сліпого в 1926 р., назначивши його одночасно деканом богословського факультету. Нового ректора-науковця не задовольняла назва і ціль цієї школи, що вже зі самої уваги на велику кількість студентів (близько трьохсот), заслуговувала на щось більше. Тому ректор переорганізував духовну семінарію на Богословську Академію, уклавши їй окремі статути. Митрополит Андрей 14 квітня 1929 р. іменував о. Сліпого ректором Богословської академії, і на цьому становищі о. ректор перебув аж до першої большевицької окупації Галичини, виховавши за той час сотки українських священиків, богословів і студентів. Отець ректор розбудував і високо підніс науковий рівень Академії. Він ще перед тим відвідував часто католицькі університети й академії в Західній Європі та на їхній зразок створив у Богословській Академії науковий і видавничий центр, якого Українці не мали від часів Могилянської Академії.
За старанням о. ректора Богословська Академія згуртувала найкращі наукові сили не тільки між духовними , але теж і між світськими вченими. Крім стисло філософічно-богословських предметів, студенти мали змогу слухати виклади з історії, літератури, мистецтва, археології, а навіть книговодства й сільського господарства. Викладачами були фахові науковці зі світських (напр., Чубатий, Пастернак, Полянський, Чехович, Павликовський, Надраґа, Залозецький, Кудрик і ін.), а між слухачами були студенти не тільки з Галичини, але й з Болгарії, Чехословаччини, Румунії, Югославії, а теж православні з Волині й Холмщини. Розвиток Богословської Академії подавав її ректор в окремих звітах після кожного триріччя її праці. Одначе, о. ректор не був ще й тим обсягом вдоволений. Він планував, крім філософічного і богословського відділу, зорганізувати ще третій – правничий відділ – і так перетворити Богословську Академію в Український університет, до якого мала б доступ теж світська університетська молодь.
Одначе, великий задум о. ректора перекреслила друга світова війна. Отець ректор дбав пильно про бібліотеку при Богословській Академії, що нараховувала вже до 12 тисяч томів крім великої кількості цінних стародруків, рукописів та архівних матеріалів. Крім цього о. ректор створив і керував цілим концерном видавництва: «Богословія», «Видання Богословії», «Праці Богословського Наукового Товариства», «Праці Гр.-Кат., Богословської Академії», «Аскетична Бібліотека Гр.-Кат, Богословської Семінарії», «Дзвони», «Бібліотека Дзвонів», «Нива» і «Мета». У цих виданнях невтомний о. ректор часто поміщував свої дописи й статті.
Отець ректор Сліпий брав живу участь у різних наукових з’їздах, конференціях та зустрічах. Він був учасником майже всіх унійних з’їздів у Велеграді, Празі, Пинську та у Львові. На вакаціях відбував довші подорожі і їх пізніше цікаво описував, напр., «Паломництво до св. Землі», Львів, 1935, стор. 200 і «Подорож до Англії». Львів, 1936, стор. 128. Крім цього, о. ректор уклав і зредагував три збірники: 1. «Св. Свщм. Йосафат», 2. «Митрополитові і Батькові народу в двадцятип’ятиріччя вступу на митрополичий престол». Львів 1926, стор. 256, і 3. «Гр.- Катол. Духовна Семінарія у Львові». Львів, 1935, стор. 244. Всіх більших і менших праць о. ректора ми нарахували понад 130 заголовків, але деякі з них досі не були оприлюднені.
Отець ректор цікавився теж живо нашою мистецькою давниною і сам та через студентів збирав мистецькі церковні твори та створив дуже цінний музей. Під його проводом відбулося кільканадцять серій академічних вечорів у Львові і окремих викладів в інших більших містах. Отець ректор часто сам виголошував доповіді (напр., 1935 р. п. н. «Віра і наука», 1936 р. п. н. «Враження від подорожі до Англії»). Не дивно, що Наукове Товариство Шевченка в признанні за наукову і науково-організаційну працю о. ректора Сліпого іменувало його дійсним членом Товариства в 1930 р. А митрополит у травні 1935 р. іменував його греміяльним крилошанином і архідияконом Митрополичої Капітули.

Помічник Великого митрополита

Через увесь час о. Сліпий був одним із найближчих співробітників покійного митрополита А. Шептицького. Обидвох мужів Української Церкви лучила щира приязнь. Покійний митрополит мав глибоку пошану до працьовитого, тихого, серйозного і глибоко побожного ректора Богословської Академії. І його він поручив у Римі як свого помічника і майбутнього наслідника.
Коли восени 1939 р. Галичина опинилася під большевицькою окупацією, митр. А. Шептицький висилає до Риму одного священика з різними справами. Між іншими була там справа іменування Помічника-Єпископа для Львівської Архієпархії з правами успадкування митрополичого престолу.
Вибір митрополита і Риму впав на о. Сліпого. Отець Сліпий був іменований архієпископом під датою 25 листопада 1930 року. Висвячення його на єпископа відбулося у Львові 21 грудня (в свято Непорочного Зачаття).
В якому дусі приймав о. Сліпий свою номінацію і висвячення, про те нехай посвідчить його лист, писаний 1942 р. до Швейцарії: «Я був висвячений тайно в 1939 році на празник Непорочного Зачаття Матері Божої, 21 грудня, в архієпископській каплиці Преосвященним митрополитом і єпископами Н. Будкою і д-р М. Чарнецьким у присутності митрополичої капітули. Опісля мої єпископські свячення проголошено урядово. Я не міг ставити перешкоди моїм свяченням, бо в час гоніння свячення не є честю, а, насамперед, тягарем. За єпископський жезл отримав я дерев’яну палицю митрополита, яку він уже раз дав був бл. п. єпископові Йосифові Боцянові як пастирський жезл, а також той самий єпископський перстень і той самий гієратикон. Ці всі речі дуже дивним способом урятувались перед большевицьким знищенням у Духовній Семінарії. Я добачував у тому особливий палець Провидіння».
І дійсно, це був особливіший палець Божого Провидіння, що зволило вибрати о. д-ра Йосифа Сліпого (як і о. д-ра Й. Боцяна) на єпископа в час неволі й лихоліття.
Під час першої большевицької окупації Преосв. Йосиф був правою рукою хворого митрополита Андрея. Був його підпорою й виконавцем його планів і задумів. А які були це часи, про це й не потрібно писати. Про них пише сам ВПреосв. Йосиф Сліпий у згаданому вище листі до Швейцарії: «Тоді (по приході большевиків) клався я ввечері спати до ліжка й не був певним, чи я рано встану на волі. Тоді приходили мені на думку слова пророка Ісаї: «Прийде час, коли вони рано будуть із тугою чекати вечора, а ввечері – ранку».
Під час перших днів німецько-совєтської війни (червень 1941 р.) большевики мало не вбили Преосв. Йосифа. Ось що він сам оповідає про це: «Страшним був відворот большевиків. По полудні заїхав большевицький танк перед катедру. Нас витягнула поліція з помешкань і поставила під мур. Енкаведисти роздерли на мені рясу. Так стояли ми дві-три години, а за плечима скоростріли, ручні гранати, танки й панцерні гармати. Ми збудили в собі жаль і очікували смерті. Від часу до часу за нами ще слідкували. Наприкінці прийшов старшина й пустив нас на волю».
Бог урятував чудом життя Преосв. Йосифа, бо для нього приготовив інше завдання. Те, що енкаведисти роздерли на ньому рясу, стало символом подій у 1945-1946 роках, себто, насильного роздирання живого тіла Української Церкви, що її очолив Преосвященний Йосиф.
Після большевицької займанщини (1939-1941) настала в житті Преосв. Йосифа мала передишка. Під час німецької окупації (1941-1944) взявся Преосв. Йосиф до відбудови знищеної війною Духовної Семінарії. Семінарійну церкву св. Духа й одну стіну семінарії знищили бомби. В короткому часі, як він сам пише, вдалося йому «з Божою поміччю прочистити будинок семінарії, звільнити від трупів; невдовзі будинок відновили, зібрали професорів і відкрили академічний рік. Прийшло 70 студентів, і все ще нові зголошувалися». Увесь його дорібок довгих років знищила безпощадна війна. В руїнах пропала бібліотека, семінарію розв’язано, Богословську Академію закрито, студентів-богословів і професорів розігнано. Але Преосв. Йосиф узявся до нової праці. Дещо вдалося йому наново відбудувати, але воєнні обставини не дозволили йому здійснити його далекосяглі плани.
Влітку 1944-го року Галичина знов опинилася під большевицькою займанщиною. Преосв. Йосиф залишився у Львові на своєму становищі при боці митрополита Андрея, хоч знав, що може його чекати. В перших місяцях другої займанщини большевики вдавали приятелів релігії й церкви, але це було тільки для замилення очей. Преосв. Йосиф почав приготовляти своїх вірних і духовенство до майбутнього переслідування.
1 листопада 1944-го року вмирає у Львові митрополит Андрей Шептицький. Преосв. Йосиф на основі права, даного йому Апостольською Столицею ще в 1939 році, стає наступником митрополита Андрея на митрополичому престолі у Львові. Але не всміхалося йому спокійне володіння престолом галицьких митрополитів. Недарма отримав він на єпископських свяченнях палицю єпископа ісповідника. Доля митрополита Йосифа була вже припечатана.
Зараз тільки по смерти Митрополита Андрея большевицька преса почала нагінку на Українську Католицьку Церкву. Через своїх агентів почала вона плямити світлу пам'ять Великого Митрополита. Це був сигнал до переслідування Української Церкви й до остаточного удару по її ієрархії. Митрополит Йосиф не робив собі ілюзій про те, що чекає його і його Церкву. На початку 1945 року він зробив спробу нав’язати якийсь «спосіб життя» з комуністичною владою, але без жодного успіху. Митрополит Йосиф вислав був, як відомо, делегацію кількох священиків до Москви, які передали в особі Української Церкви пожертву на ранених у війні в сумі 100 тисяч рублів. Авторитетні чинники не приховували свого ворожого ставлення до Української Католицької Церкви і митрополита Йосифа. Те, чого большевики вимагали, було цілковите підкорення Української Церкви планам большевиків і служіння комунізмові. На такі умови ніяк не міг пристати митрополит Йосиф.
І удар большевиків не дав на себе довго чекати.
Після появи ославленої брошури агента НКВД В. Росовича під заголовком: «З хрестом чи з мечем?» (Квітень, 1945 р.), в якій автор накинувся в брутальний спосіб на покійного митрополита Андрея і на Українську Католицьку Церкву, прийшов злощасний день 11 квітня 1945 р. Вночі заарештовано митрополита Йосифа, а з ним – увесь український греко-католицький єпископат Галицької Провінції: єпископів Гр. Хомишина, Н. Будку. М. Чарнецького та Ів. Лятишевського. (Пізніше до цих єпископів долучилися ще інші: Й. єп. Коциловський, єп. Гр. Лакота та о. прелат П. Вергун, Апостольський Візитатор.)
Доля митрополита Йосифа й інших галицьких єпископів майже цілий рік була невідома. Щойно в березні 1946 р. проголошено, що в Києві відбувся військовий суд над митрополитом і єпископами, та що вони були засуджені на багаторічні каторжні роботи. Митрополитові і єпископам закинено «ворожу діяльність проти УРСР», «співпрацю з німцями-фашистами» і подібні «злочини». Митрополит Йосиф – разом з єпископами Н. Будкою та Ів. Лятишевським – був засуджений на 8 років, Преосв. М. Чарнецький – на 5 років, а 80-річний єп.. Гр. Хомишин аж на 10 років тяжких робіт на засланню. У тому самому часі відбулося у Львові «возз’єднання» Української Католицької Церкви з московським большевицьким православ’ям, приготовлене під натиском большевицьких погроз жменькою відступників (березень 1946 р.)

Ісповідник Української Церкви на сибірській каторзі

 Від ув’язнення митрополита Йосифа Сліпого минуло вже 13 років, але він все ще відбуває покарання на Сибірі. 1952 року скінчився його 8-річний реченець, і митрополит (за свідоцтвом одного німецького священика-поворотця зі Сибіру) був перевезений до Москви. Тут зроблено йому пропозицію розірвати з Римом, і за ту ціну обіцювали йому волю і повернення на львівський престол. Але митрополит Йосиф відмовився рішуче від цієї пропозиції і відкинув усяку розмову на цю тему. У висліді був знову засуджений на подальших 17 років каторги і повернувся знову на Сибір страждати за Українську Церкву і народ.
Про долю митрополита і його співтоваришів не маємо точних даних. Знаємо тільки одне, що він карається і робить покуту за весь український народ. Він є жертвою – цілопальною жертвою – на жертовнику українського народу за його краще майбутнє в національній і церковній ділянках. Він рятує честь Української Церкви і пише світлі сторінки її історії».
Сьогодні треба перефразувати останні слова вищеподаного тексту і сміливо сказати, що митрополит Йосиф Сліпий врятував честь Української Церкви, що роки його життя та смерті стали великим відтинком в історії, і що вже написано так багато світлих сторінок про Блаженнішого Патріарха і Великого Митрополита Галицького. Він давно відійшов у вічність, але для українського народу став нескореним ангелом, гордим птахом, міцним бескидом Української Церкви та нашого народу. Радше можна сказати, що він належав не лише Галичині, а мільйонам українців, розкиданих по світі. Йосиф Сліпий молився за кожну українську душу і дуже багато всього доброго зробив для діаспори.
Далеко за океаном, на американській землі, у Чикаго, біля величного собору св. Володимира та Ольги стоїть пам’ятник Блаженнішому Патріархові Йосифу. В українській громаді його вважають Духовним Батьком, завжди пам’ятаючи про те, що ще в 1968 році він – разом із місцевим єпископом Ярославом Ґабром – заснував парафію св. Володимира та Ольги – на празник св. кн. Володимира 28 липня, як і те, що Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий 20 травня 1973 р. поблагословив наріжний камінь під будову цього Собору.
Вдячні християни у своїх молитвах за прославу слуги Божого Патріарха Йосифа Сліпого звертаються до Пресвятої Тройці: «Пресвята Тройце, слава і хвала Тобі за ласки, уділені Пастиреві Української Католицької церкви, Слузі Божому Йосифові Сліпому, і за те, що в ньому Ти дала нам світлий зразок непохитності у вірі і геройської витривалості оборонця Твоєї переслідуваної Церкви і правдивого свідка розп’ятого Христа впродовж 18 довгих років сибірської каторги…»

Головною темою серпневого Синоду УГКЦ в Києві буде нова євангелізація, – Патріарх Святослав

Чи тато потрібен лише для того, щоб приносити зарплату і виносити сміття?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com