Впродовж відзначення Храмового свята на парафії св. князя Володимира шанований гість – єпископ Памфільський Даниїл (Зелінський) знайшов час поспілкуватися з людьми, які нескінченною чередою підходили до нього з питаннями, за благословінням, порадою. Приділив увагу владика і нашому виданню. Це не перше інтерв’ю газети з єпископом, але реалії життя ставлять увесь час нові питання, і не вщухає інтерес журналістів та читачів до таких постатей, як владика Даниїл.

– Владико, ваша постать як очільника Української Православної церкви в Америці, привертає велику увагу, передусім, через молодий вік...
Так, я був наймолодшим єпископом Української Православної церкви за кордоном, що був вибраний і харотинізований на єпископа. Здебільшого, обирають старшу людину, тому що потрібно більше досвіду. Але церква, напевно, стратегічно міркувала: якщо людина молодша, то вона може легше спілкуватися з молодшим поколінням. Це допомагає парафіянам, прихожанам, людям молодшого покоління ототожнити себе з тією духовною особою, яка проповідує Слово Боже. Я нічого не маю проти старшого покоління священнослужителів. Я багато чого від них навчився, вони мають життєвий досвід. Вони мені допомагають, іноді скеровують мене, як правильно вчинити у тій чи іншій ситуації. Але, будучи молодшою людиною, враховуючи наш вік, ми можемо легше знайти спільну мову, звертаючи увагу на ті речі, котрі відбуваються у світі: моральні, духовні, суспільні, екологічні, економічні речі. Ми цілком по-іншому дивимось на це і стараємося зробити їх частиною нашого життєвого досвіду.
Але коли ми говоримо «патріарх» (тобто, «верховний батько»), уявляємо людину, яка накопичила впродовж довгих, тривалих років свого життя великий досвід. Молода людина багата енергією і, напевно, наші церкви потребують енергії у сучасному світі, але вона може відчувати брак певного досвіду, необхідного для розвитку цієї інституції. І це може викликати у пастви своєрідне побоювання, недовіру. Чи мали Ви такі проблеми коли Вас обрали?
Цікаве питання. Так, спочатку, коли я зустрічався зі старшою хвилею українських емігрантів. Я почав з ними розмовляти, а вони мені казали: «Ну, що ви будете казати, ви ще – молода людина». Вони це, звичайно, жартома казали, але такі вислови змусили мене задуматись над тим у дійсності, чи я маю духовний авторитет серед тих людей, яким я буду проповідувати. Коли мені не вистачало життєвого досвіду, я мав досвід архіреїв, які були навколо мене. Наприклад, для мене моїм духовним отцем є владика, тепер уже митрополит, Антоній – настоятель Української Православної церкви в Америці. І я вам скажу, кожного разу, коли є якесь питання, коли я не впевнений у чомусь, я звертаюся до нього за порадою. Але проста відповідь на ваше питання – так. Досвід є надзвичайно важливою річчю. І особливо у духовному і політичному житті досвід відіграє неабияку роль.
Поряд із тим Вам потрібно бути не тільки бути філософом, проповідником, але й деколи політиком. І доводиться ухвалювати непрості рішення. Чи не було у Вас моменту слабкості, відчуття, що цей тягар «не для мене»?
Дякую за це питання. Ми говоримо відверто. Я пригадую, був момент, коли потрібно було прийняти адміністративне рішення. Я ухвалив те чи інше рішення. І були своєрідні вагання серед людей, які повинні були виконувати це рішення. Мені було важко збагнути, чому люди не можуть пізнати тієї правди, котра проповідується. Говориш просту річ, проповідуєш любов і, якимось чином, людина не може того збагнути. І я тоді почав читати «Писання святого Іоанна Златоустого», коли він був архієпископом Константинопольським, Візантійського патріархату. Будучи патріархом, він лишив усе і втік з патріаршого престолу. Бо настільки його все це навантаження вимотувало, вимучувало, що він втік. Але пізніше, коли він роздумував над своїм кроком і над своєю адміністративною відповідальністю, він збагнув: «Я знаю, що я маю цю відповідальність. Але з Божою благодаттю я можу виконати те, що на мене покладено». І його слова, і повчання святого Павла з Євангелія мені надзвичайно допомагають інколи збагнути роль, яку я повинен виконати в житті Української Православної церкви тут, за кордоном. І можливо, з часом в Україні. На все Божа воля. Тому, коли мені важко, я звертаюсь до Святого Письма. Це мене підтримує. І тоді я дивлюся на приклади людей, котрі живуть навколо нас. Чи то святі Києво-Печерської лаври, котрі жили в Україні і робили ті чи інші кроки у своєму молодому віці, чи дивлячись на модерних світців. Згадаймо Матір Терезу – просту католицьку монахиню, молитвою котрої були слова: «Господи, допоможи мені бути звичайним олівцем у Твоїх руках, щоби писати лист любові до світу, який Ти створив». Я беру її слова і стараюсь припасувати до свого особистого життя.
Хотіла би почути вашу оцінку подій, що відбуваються просто зараз. Погляньмо, візит Папи Римського Франциска в Ріо-де-Жанейро та Патріарха МПЦ Кирила в Україну. Ми – прості люди, віряни, які бачать релігійних лідерів, які поводяться абсолютно полярно. Там – людяність, доступність, тут – пиха, зневага до людей. Як Ви – провідник Української Православної церкви – можете прокоментувати таку дуалістичну ситуацію в сучасному християнському світі?

Іноді церкві не вистачає людяності. Деколи мені здається, що ми втрачаємо поза всією обрядовістю, яку ми виконуємо у богослужіннях і закликаючи людей до молитви, суть того, що ми робимо. Ми можемо працювати для Бога досить важко і багато, але наприкінці дня не бачити Бога серед тієї нашої роботи. Можна загубити обличчя Христа серед того всього, що виконується. Візьмемо те, що відбувається в Україні зараз під час святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі. Я дивлюсь на ці всі святкування, на цих президентів, що приїхали, патріархи з’їхалися з усіх кінців світу. І це є чудово для молодої держави, що стільки уваги на неї звертають ЗМІ і керівники інших держав. Але питання лишається – де Христос є у тому всьому? Люди не були частиною досвіду відновлення християнських обітів, котрі вони складали під час свого власного хрещення. Вони не мали можливості бути частиною того досвіду. І це мене лякає. Мене лякає, що саме такі вчинки духовних лідерів можуть відштовхнути молоде покоління, і старше покоління від того, чим насправді є церква. Ми досі не можемо знайти сили сісти за один стіл, об’єднати всі свої духовні намагання. Чому мусить бути 15 різних юрисдикцій православної церкви. Де є духовність? На літургії я молюся за об’єднання, за єдність. Якщо би ми почали жити бодай на мить тими словами, котрими ми молимось, ми би не мали тих всіх роз’єднань. І політичних зокрема.
Можливо, це питання, передусім, влади, впливу. Жоден з очільників православних церков в України не хоче поступитися, піти на діалог. Як УПЦ в Америці, яка безпосередньо підпорядковується вселенській патріархії в Константинополі, може посприяти процесу об’єднання?
УПЦ у Сполучених Штатах Америки є постійним мостом між українським православ’ям, Україною і вселенською патріархією, якій ми – УПЦ в Америці – безпосередньо підпорядковуємося. Кожного разу, коли йдуть якісь переговори, Вселенський Патріарх Бартоломей із Константинополя звертається до владики Антонія чи до мене, і ми подорожуємо у Константинополь для того, щоби дати нашу оцінку подіям, котрі відбуваються в Україні, світовому православ’ю стосовно українського православ’я. Вселенський патріарх чітко звернув увагу духовних українських лідерів на те, що «Об’єднайтеся між собою. Перше, знайдіть мову між собою. Не обирайте патріархів, митрополитів. Сядьте за стіл, об’єднайтеся. А тоді будемо говорити про всесвітнє визнання для українського православ’я». Ви правильно помітили, на даний час в українського православ’я є занадто багато егоїстичних намірів з боку духовних лідерів. Я знову ж повернуся до тієї цитати, яку я на початку сказав: «Якщо бодай хто з нас на мить почав діяти згідно зі словами тих молитов, котрі ми заносимо перед Богом, ми би не мали сьогодні тих проблем, які маємо». Я не буду кидати камінь обвинувачень у бік одного патріарха чи іншого, чи духовного лідера, чи іншого лідера. Але моє бажання і моя молитва є та, що рано чи пізно нам слід збудитися з того зла, котре ми самі творимо і собі, і своєму власному народові. Тому що люди блукають на даний час. І ми їх заводимо у ще більший блуд цими розподілами.
Як вселенський патріарх оцінює дії, вчинки та й постать Кирила Гундяєва?
Вселенський патріарх таки ніколи офіційно не визнав відходу Київської митрополії від вселенської патріархії до московської патріархії. І тому до сьогоднішнього дня вселенська патріархія ніколи не каже, що Українська Православна церква є частиною московської церкви. Якщо ви помітите, завтра зранку (29 липня – від ред.) буде послання Вселенського Патріарха Бартоломея до українського народу з нагоди 1025-річчя Хрещення. І у тому посланні він промовляє досить чітко, що мати-церква вселенська патріархія, константинопольський патріархат звертається до українського народу – церкви-доньки: «Об’єднайтеся між собою, знайдіть спільну мову. Не чиніть одне одному зла».
Україна перебуває у досить цікавому духовно-політичному просторі, де всі з різних боків намагаються її заангажувати у той чи інший діалог на політичному, економічному, духовному рівнях. З одного боку, маємо вплив Греко-Католицької церкви і католицького світу, які мають свої власні цінності. З іншого боку, маємо вплив східного світу, котрий має інші цінності. Ну, і маємо нашого сусіда з Російською Православною церквою, звісно. За часи Радянського Союзу, та ще і до того, Київська митрополія з 16 сторіччя була приєднаною до Московської патріархії. Більшість парафій, котрі є на території України, є частиною Московської патріархії. Звісно, для них це була би стратегічна втрата – ці всі духовні приходи, парафії. І мене не дивує, що робляться ті чи інші намагання, щоб втримати якомога довше контроль над українським православ’ям. Але чи держава є зацікавлена в об’єднанні православ’я – це інше питання. Уявіть собі, якщо б на сьогоднішній день всі православні церкви об’єдналися. Президент чи Верховна Рада ухвалює те чи інше рішення, котре суперечить засадам моралі. Патріарх, як представник духовності нації, робить заяву, котра суперечить президентові і його закону. Кого люди швидше послухають? Президента зі законами Верховної Ради чи будуть прислуховуватися до духовних настанов свого власного духовного лідера, якщо би церква була об’єднана? Я думаю, об’єднана Українська Православна церква не вигідна українським політикам у даний час. ЗМІ і держаним органам влади легше контролювати роз’єднану церкву: коли вона розділена, нею можна маніпулювати. Грати як на дошці для шахів. Була влада на чолі з президентом Ющенком, була одна церква-фаворит – Київський патріархат. Став президент Янукович – є інша церква фаворитом. А депутат Яценюк вчора чи сьогодні зранку (я читав у ЗМІ) оголосив, що він є прихожанином Греко-Католицької церкви, і ця церква є його фаворитом. Тобто, всі політики мають свої власні церкви – фаворити. І церква є своєрідним пішаком (як у шахах), яким маніпулюють, грають і вживають тоді, коли потрібно.
Але є такі лідери, як Любомир Гузар, котрий закликав не проводити жодних агітацій на парафіях під час виборів.
Я віддаю належне владиці Любомиру. Я з ним знайомий особисто, ще коли він приїжджав до нашого центру у Нью-Джерсі, відвідував владику митрополита. Я собі ставив питання кілька років тому, хто є уособленням духовності українського народу, який патріарх? Гузар – представник католицької церкви, Філарет – представник Київського патріархату, владика Слободан? На той час і сьогодні важко сказати, що є одна особистість, котра може представити духовність нашої нації. Немає єдиного духовного лідера. Я віддаю належне владиці Гузару за те, що він реально дивиться на духовність нашого народу. Звичайно, він дивиться з точки зору людини, котра здобула освіту у західному суспільстві і перебуває на території Західної України. Та Україна є дещо іншою, відмінною від Східної України. Цінності навіть інші. Я подорожую дуже часто в інтернати, якими наша церква опікується, у Кіровоградській області і в Житомирській, і бачу, наскільки є велика різниця між цими регіонами, областями в Україні. Владика Гузар схиляється до західних цінностей.
І він говорить до людей з точки зору реальності, яку ми бачимо у західному суспільстві. Але для наших людей, котрі є на сході України, котрі виростали під впливом інших цінностей, їм важко збагнути те, про що владика Гузар говорить. Вони зростали в іншому середовищі впродовж 70 років. Я думаю, необхідна зміна хоча б одного покоління, щоб люди могли збагнути, ким вони є.
Питання в тому, чи будуть вони намагатися збагнути. Ось дивіться, маємо, наприклад, храмове свято, маємо святкування Володимира. Давайте згадаємо, ким був Володимир. Це була страшна людина. Його зробили святим, але якщо прочитати історію життя, історію хрещення – то вона зовсім не весела і зовсім не духовна. Це відбувалося через тортури людей, а сам Володимир був доволі дикунською особистістю на сучасний погляд.
Так, він здобував світ силою. Його головна ціль була – зробити Україну сильною державою. Він хотів чогось – він силою того добивався. Навіть власну дружину – доньку візантійського імператора – він хотів силою здобути. Але у церкві, у храмах наших ми віримо, що після того, коли він здобув християнство, як він був хрещений, його підхід до володарювання змінився. Він почав будувати храми, він відсунув убік, використаю ваше слово, дикунський підхід до життя, язичницький підхід до життя. Він почав вгамовувати свої власні пристрасті.
Це було політичне рішення. Кажуть, що він навіть не хотів, щоб його охрестили, це сталося проти його волі на смертному одрі. Він розглядав інші релігії для запровадження в Україні, навіть іслам.
Звичайно, він слав васалів до різних релігій. Так, Візантія була найвідповіднішою, її можна було контролювати. У будь-якому випадку, які би не були політичні причини на той час для вибору князя Володимира щодо християнства Київської Русі, все, що ми можемо бачити перед собою – це наслідки його вибору. І це те, що Україна стала європейською державою, навіть за того часу вона виховувалась на засадах європейських держав, вона мала європейський ідейно-християнський вплив на розвиток, і на сьогоднішній день ми продовжимо йти шляхом розвитку, котрий побудований на тих засадах, підґрунтях. А що далі буде – будемо жити, будемо бачити. Але слід не втратити те, що наші пращури нам передали. Маємо філософів – Сковороду, наприклад, чи письменників – Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. Ми маємо чим пишатися. Але ми шукаємо чогось за кордоном. Перше, коли нам потрібно щось зробити, ми дивимося, що інші народи кажуть, що інші зробили. Замість того, щоб подивитись на наші власні намагання і зусилля для того, що ми можемо зробити.
Ви згадували різницю між духовними цінностями Заходу і Сходу і тим самим підтвердили, що розкол є. Хоча зараз намагаються стверджувати, що ми більш об’єднані, ніж нам видається. Чи може Україна існувати гармонійно, якщо духовні джерела будуть полягати у різних конфесіях?
Я думаю, що так. Я думаю, що ґрунт для того співіснування готовий. Нас більше речей об’єднує, ніж роз’єднує у наших духовних намаганнях, моральних, духовних і національних намаганнях. Єдине, що духовні лідери України мусять навчитися того, що не варто боятися підтримувати свої власні традиції, свої власні засади і не боятися позичати від інших народів, від інших культур, навіть від інших представників християнства, християнської церкви чи інших, навиків, яких вони набули протягом століть у своєму власному існуванні.
Наведу вам приклад: у нашому церковному таборі, який ми маємо, я не маю жодних проблем зав’язати свій підрясник і піти пограти у футбол чи баскетбол з дітьми, чи взяти гітару з ними поспівати, сидячи біля вогню, який вони розпалять. Тобто, тим самим я дивлюся, що так робили в протестантських церквах, ми запозичуємо їхній позитивний досвід і пристосовуємо його до наших потреб.
Якщо вже говорити про запозичення, лібералізацію, то зараз ведеться велика суспільна дискусія щодо ставлення церкви до гомосексуалізму, одностатевих шлюбів тощо. Якою є позиція Православної церкви?
Ми живемо у світі, у котрому це є реальністю на сьогоднішній день. Не можемо це оминати як церква. Зараз той час, коли підходить молода дівчина зі своєю подругою, і вони мені кажуть, що є партнерками у житті. І я не можу дискримінувати ту чи іншу людину.
Офіційна позиція УПЦ звісно та, що ми маємо заповіді Господні. І ми, християни, живемо, згідно з тими заповідями, котрими Господь нас обдарував. І звичайно, ми не підтримуємо активний спосіб життя людей, які називають себе гомосексуалами. Це проста відповідь на те питання. Складніша відповідь та, що ми не можемо дискримінувати проти особистості. Ми осуджуємо гріх, але ми опікуємося людиною, котра потрапила у ті чи інші обставини. Коли справа доходить до шлюбів, звичайно, Православна церква не дає благословення на те, щоб наші священнослужителі вінчали одностатеві шлюби. Якщо держава це підтримує, хай вона тим і займається. Але ми – церква, маємо свої власні канони, свої власні закони і моральні засади, котрі підтримуємо. І тому, можливо, в Америці настане той час, коли буде чітке відмежування закону державного і церковних нормувань. На даний час духовні лідери є представниками уряду Сполучених Штатів Америки. Коли ми одружуємо людей, я підписую документи (шлюб набуває юридичного значення). І вони є одружені моїм підписом і богослужінням. Але коли справа доходить до одностатевих шлюбів, церква не в змозі того зробити. Звичайно, уряд може бути збентежений тим, але, знову ж таки, ці люди, котрі знають засади своєї віри, вони знають чітку відповідь на своє питання.
Ви розглядаєте гомосексуалізм як гріх?
Я розглядаю гомосексуалізм як спосіб життя, люди роблять той чи інший вибір – жити тим способом життя.
А от якщо до Вас підійде та дівчина з подругою, чи спробуєте Ви навернути її на інший спосіб життя?
Я не можу такий підхід вживати, я – духовна особа. Я, як лікар, мушу збагнути, перш за все, чому людина опинилася у тій ситуації. Чому вона шукає того чи іншого способу любові. Тому що гомосексуалізм, коли ми говоримо про нього, це є своєрідний вияв любові між людьми, навіть, однієї і тієї ж статі. Вони виявляють любов. Але чому вони проявляють любов у той чи інший спосіб?! Я мушу збагнути це, я не можу осудити людину, я можу осудити вчинок, але ніколи не людину. Я думаю, що це є слова Христа – ніколи не засуджувати людей. Ми можемо дорікнути одне одному, але спочатку мусимо зрозуміти, чому ми дорікаємо, яка є причина того. Є велика різниця між вчинком і людиною. Вчинок – це є поведінка людини. Мусить бути причина, чому людина поводиться у той чи інший спосіб. Ми, як церква, мусимо то збагнути. Ми не можемо сліпо взяти трафарет і сказати: «Ти потрапиш у пекло, тому що ти так робиш». А ми мусимо пізнати, чому людина то зробила. І якщо є можливість вивести людину з того способу життя, допомогти їй у тому, церква є духовною лікарнею.
Церква, окрім того, що працює для кожної окремої людини, працює для суспільства. Вона продукує певні духовні цінності. Суспільство, в якому ми живемо, на мою думку, дещо збентежене оцими новими речами, і церква може захистити якусь таку твердішу позицію у визначенні що є добре, а що – погане.
Я вигадав англійське слово для того, що відбувається в нашому суспільстві – macdonalization of our society. Ми хочемо моментальних відповідей. Ми хочемо, щоб все відбувалося раптово. Ми хочемо одразу знати, чому так і чому ні, чорне і біле. Ми не можемо збагнути, що інколи є сірий колір, і обставини іноді міняють життя. І іноді обставини можуть з добра зробити зло, а зі зла зробити добро до певної міри. У світі, в якому ми живемо, ми хочемо раптових відповідей. Є життєвий шлях, через який ти мусиш пройти, щоб пізнати щось. Перш за все, пізнати себе. Все починається з того, як ти пізнаєш себе. Тоді ти можеш починати пізнавати інших і вчити інших.
Ми говорили про роль церкви у суспільстві. Ви представляєте УПЦ у США, і Ви маєте певну співпрацю з іншими конфесіями. Якою вона є?
Добре питання. Тому що владика Антоній є скарбником Асамблеї православних священиків Сполучених Штатів Америки, а я є головою відділу правничих справ цієї асамблеї. Америка є діаспорою для всіх церков-матерів. Тобто, для України, для Константинополя, для Росії, для Греції, для цих всіх церков. Кожна з цих церков-матерів має свою юрисдикцію в Америці. Греки, росіяни, серби, румуни – тільки у Чикаго скільки нас усіх є. Всі православні єпископи юрисдикції на території Сполучених Штатів Америки об’єднані у постійну конференцію православних єпископів Америки. Раз на рік всі єпископи (нас 89) збираються на загальну конференцію (в Україні її називають собором, синодом). Ми сідаємо за одним столом – представники всіх юрисдикцій, і ми не боїмося подивитися в очі одне одному. І цікаво, що вперше з 1995 року українські єпископи сидять на рівні з іншими православними єпископами світу. Бо до того часу Москва завжди протестувала проти української присутності. Але коли вселенська патріархія визнала у дійсності правничість митрополії українців тут, в Америці, Москва нічого не могла зробити. Всі православні церкви підтримали вселенську патріархію, і Москва мусила змиритися з тим. Їх це сильно дратує, тому що згідно з диптихами церкви, Константинопольська церква є найстаршою, і єпископи, котрі є у духовному єднанні з вселенським, константинопольським патріархом, є першими, хто сидить за столами. А тоді йдуть всі інші юрисдикції.
І так трапилося, що ми сидимо на перших кріслах. А Російська Православна церква є одна з наймолодших церков світу. І ми об’єднані у цю духовну конференцію і таким чином звертаємо увагу на моральні, політичні проблеми, які стаються у світі. Наприклад, зараз ми готуємо послання від імені всіх православних єпископів Америки, незалежно від юрисдикції, на тему того, що верховний суд Америки прийняв рішення, що дозволяє одностатеві шлюби. Ми будемо протестувати проти того, казати, що ми не підтримуємо на державному рівні такий підхід. Кожен з нас має голос. Моє бажання – щоб і в Україні ця модель могла би спрацювати. Всі православні архієреї, єпископи могли б сісти за один стіл і знайти спільну мову.
Чи висловлюється на цих конференціях думка щодо позиції і поведінки московського патріарха Кирила?
Поведінка московського патріарха – це є внутрішня проблема Російської Православної церкви. Там є достатньо свідомих ієрархів, які свідомо дають оцінку його поведінці. Але пам’ятайте також про зовнішній вплив Російської Федерації. Патріарх Кирил і Російська Федерація знайшли чітко спільну мову, коли справа зайшла про «руській мір». Коли держава не може зробити ті чи інші кроки, раптово з’являється представник Російської Православної церкви, який виконує ту чи іншу роль. Я не думаю, що це є справа Американської церкви – робити зауваження московській церкві, казати, «чому ти поводишся серед своїх вірних у той чи інший спосіб». Але коли справа доходить до її поведінки на зовнішньому рівні, котрий впливає на нас, тоді ми можемо зробити докір. Вселенський патріарх зробив докір. А коли зібрав представників усіх стародавніх православних церков: Атіхія, Александрія, Єрусалим, Константинополь і греки були включені до тих стародавніх православних церков, де вони критикували поведінку московського патріарха, говорячи про ставлення до України і Близького Сходу, нагадуючи йому про те, що московський патріархат є досить молодою патріархією, і вони повинні прислухатися до голосу старших патріархів. Таким чином вони стараються скерувати розмежування православних конфесій.
Якими є позиції УПЦ у світовому православ’ї?
УПЦ є в Америці, в Канаді, окремі юрисдикції – в Австралії, Новій Зеландії, Західній Європі і у Бразилії, Південній Америці. І не всі є об’єднані у постійну конференцію українських православних єпископів поза межами України. Всі єпископи збираються раз на рік на різні обговорення. І ці всі окремі українські церкви є об’єднані зі світовим православ’ям. Тобто, вони є визнані цілим світом, так само як і московська патріархія каже, що вони є визнані. Дуже мало хто знає, що є Українська Православна церква, яка є дорогою для майбутнього об’єднання українського православ’я. Але, на превеликий жаль, існує проблема всередині українського православ’я. Беручи до уваги втручання владики Філарета з Київського патріархату у внутрішній устрій церков за кордоном. Наприклад, отець Філарет має намір відкрити парафії київського патріархату на території Європи чи в Америці, чи у Канаді. Нещодавно були непорозуміння в Канаді. Для чого відкривати ще інші парафії? Це людей вже розділяє. Дивіться, у Чикаго є наша катедра князя Володимира, у Palos Park парафія є, у Hammond в штаті Індіана тощо. Але виникла парафія Софії – маленька парафія, але вже Київського патріархату. Я нічого не маю проти. Мені здається, Київський патріархат – досить свідома Українська Православна церква в Україні, і вони повинні працювати для збереження української духовності. Але навіщо втручатися в об’єднаний вже устрій, котрий існує поза межами України. Ми руйнуємо тоді нашу власну присутність на світовому рівні. Коли ми представляємо нашу православну церкву, нам кажуть: «А що у вас твориться, ви – роз’єднані». А ми кажемо, що стараємося об’єднатися в Америці, але з України ці зовнішні чинники починають на нас впливати.
Тепер можна спостерігати таку тенденцію, що сучасні церкви намагаються стати ближчими до людей, більш світськими. Православна церква в цьому контексті виглядає суворішою, ніж інші, чи не так?
Цікаво, що дали мені це питання. Тому що вчора я прочитав статтю, опубліковану CNN, що Millennial generation починає шукати традиційного християнства. Їм набридло християнство, яке пристосовується до потреб суспільства. Вони хочуть християнства, котре знає, якими є їхні цінності. І мені здається, що церква мусить запам’ятати: ми проповідуємо Слово Боже, яке незмінне. І ми не можемо пристосовуватися надто швидко до потреб суспільства. Для моїх батьків, які народилися у 50-і рр. у Радянському Союзі, норми є зовсім іншими, ніж мої норми. Тобто, потреби суспільства і церкви у 50-х рр. були зовсім іншими, ніж потреби суспільства 2013 року. Але правда не міняється, істина не міняється, добро і зло незмінні. Вони так і лишаються добром і злом протягом усіх сторіч. І церква повинна бути тим місцем, де ми не занадто пристосовуємося до світу, не занадто робимо світ привабливим і пристосовуємо богослужіння для того, щоб люди себе краще почували у наших церквах. А навпаки, задіюємо все наше їство у богослужіннях. Мене, відверто кажучи, дратують усі ці лавки у церквах. Дехто не згідний зі мною, кажуть, що люди мусять сідати, вставати. У православ’ї у богослужінні задіяне ціле твоє тіло. Ти стоїш, ти робиш знак Христа, ти робиш доземний поклін на кожне прохання, ти кланяєшся, ти тримаєш свічку. Ти ніколи на місці, в принципі, не стоїш, ти постійно рухаєшся. А ці всі лавки змушують нас встати рівно, відбути 40 хв., 50 хв., 1 год., 1.10 год., 1.20 год. Встати-сісти, як роботи. Виконати все, що написано і тоді піти додому.
Я, наприклад, з Вами не погоджуюсь. Коли я заходжу у Православну церкву і бачу ці вставання, піднімання, поклоніння –то не хочу брати у цих ритуалах участь. Коли я сиджу, я тоді сконцентровуюся на своїх думках, молитві, на духовній роботі, і мені не потрібно, щоби моє тіло у той час рухалося. Це як східні традиції, наприклад, медитація. Під час медитації ти не рухаєшся. Твій дух працює, але тіло намагається не заважати. Я це так бачу.
Церковні привселюдні богослужіння у наших храмах повинні бути виявом молитви цілого нашого єства. Не тільки молитва внутрішнього єства, коли ти духовно, ментально єднаєшся з божеством. Але ти цілим своїм створінням, тілом, душею, духом помислами є частиною богослужіння, яке обожнює те божество, до якого ти молишся. Тому у православ’ї є свічення свічок. І, взагалі, лавок не повинно бути. Тому, коли ти стоїш на богослужінні, ти робиш знак Христа. Хор співає і тебе підвищує духовно. Якщо ти закриєш очі і чуєш запах того кадила, і та свічка, і той спів хору – вони тебе можуть піднести.