rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Олександр Федоришен. Оборона Вінниці 1651 р.: факти і міфи

Торік минуло 360 років з часу оборони Вінниці полковником Іваном Богуном. Для мешканців міста тема «Вінницького льодового побоїща» має настільки міфологізований характер, що зрозуміти, де історична правда, а де міф, під силу хіба що спеціалістові. Заплутатися пересічному вінничанину й гостеві міста «допомагає» все, починаючи від джерел і закінчуючи пам’ятними знаками, що стоять у невідповідних місцях.

Отож, спробуємо зорієнтуватися в перипетіях сивої давнини.
18 серпня 1649 року був підписаний доленосний для козацької України та Речі Посполитої Зборівський договір. На той момент основним завданням як польської, так і української сторони було дотримання status quo. З боку Хмельницького було ініційовано питання про встановлення «демілітаризованої смуги» між землями Війська Запорозького та Речі Посполитої.
Але всі потуги для замирення видаються примарними, адже польська сторона продовжує розглядати силовий варіант «діалогу» з Військом Запорізьким. У жовтні 1650 р. король Ян Казимир поінформував папського представника Д. Торреса про плани зимового наступу на козацькі території. Як не дивно, але польський король і досі не розумів усієї серйозності ситуації, що склалася на території України, й мав надію після очікуваного придушення «бунтівників» розпочати війну з Туреччиною за венеціанські гроші вже в союзі з козаками1.
Того ж місяця почастішали провокації польського війська на території, що контролювалися козаками. У листопаді 1650 р. брацлавський воєвода Станіслав Лянцкоронський отримав скаргу від брацлавського полковника Кривенка про намагання жовнірів оволодіти прикордонними містами Мурафою та Красним. Причину цих конфліктів розглянемо згодом.
Очевидно, що Хмельницький прагнув уникнути війни з Польщею, адже це б означало новий виток кровопролиття, давалася взнаки й важкість утримання армії в бойовій готовності в зимовий час. Проблемою був сам факт майбутніх військових дій, адже козаки не могли зробити превентивний удар без участі татар, бо це було би порушенням Зборівського договору саме козацькою стороною. Наслідком такого сценарію міг бути перехід ненадійних союзників із Криму на бік Яна Казимира, адже після демаршу татар на Зборівському полі в серпні 1649 р. можна було очікувати й такого розвитку подій.
А у Варшаві тим часом повним ходом тривала підготовка до майбутнього «Зимового походу». Польний коронний гетьман – Мартин Калиновський – 20 січня 1651 р. розіслав наказ про збір військ і вже на початку лютого вирушив у напрямку Бару, готуючись до виступу проти «бунтівного хлопства».
Зимова кампанія польного гетьмана Речі Посполитої – Мартина Калиновського – на Поділлі в лютому-березні 1651 р.
Дізнавшись про початок походу, брацлавський полковник Данило Нечай, узгодивши дії з Чигирином, перегрупував війська в прикордонних містах Ямполі, Красному, Шаргороді та Стіні. Головні сили козацький полковник зосередив у містечку Красне.
Між козацькими та польськими дипломатами не вщухали суперечки за ці населені пункти. Запропоновану Варшавою «зборівську лінію» Брацлав-Ямпіль не визнав ані Хмельницький, ані козацька старшина, котра й надалі розцінювала ці міста як свої. Натомість, лінія біля фортеці Бар визнавалась кордоном з козацького боку. Саме на ґрунті цих суперечностей і відбувалися згадані прикордонні конфлікти в жовтні 1650 р. Разом з діями Данила Нечая вони й створили новий привід для війни.
19 лютого польське військо вирушило з Бару і того ж вечора зупинилося в містечку Станіславчики. Подальший перебіг подій подав Веспасіан Коховський: «Калиновський, довідавшись, що той (Нечай – авт.) собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти, – покладаючись на те, що Шпаченко держить сторожу, – постановив скоренько пустити на Бахуса Марса...»2

  Title
 

 Умовна могила полковника Данила Нечая в сусідньому з Красним селі Черемошне. Згідно з новими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали в одному з київських монастирів

Справа в тім, що Нечай, вдало здійснивши передислокацію війська, заходився спокійно відзначати початок останнього тижня перед Великим постом – Масляної неділі, виставивши в сусідньому з Красним селі Ворошилівці загін сотника Шпаченка, який у випадку небезпеки мав попередити товариство про ворога. 20 лютого Калиновський надіслав невеликий загін кінноти на чолі з Корицьким для ліквідації Шпаченка, а сам уночі підійшов до Красного. Саме тієї ночі де-факто було й порушено Зборівський договір та розпочато новий етап бойових дій. Сотню було розгромлено, а Шпаченко, замість того щоб попередити Нечая про небезпеку, утік до Мурафи3.
Тієї трагічної ночі в містечку Красне трапилася «оказія»: козацька залога міста, чи то зі сну, чи то після святкування, у темряві не змогла відрізнити ворожі прапори поляків і, переплутавши загін Калиновського з уже знищеним загоном Шпаченка, підпустила вороже військо до самих стін міста. Тут доречно процитувати літописця польського війська, учасника походу Станіслава Освєнціма: «Нечай…, переконавшись, що справа не до жартів, вскочив на коня і бився, як належало хороброму юнакові, пірначем своїм підганяючи козаків у битву. Але серед безладу й метушні він не міг організувати спротиву і, хоробро захищаючись, загинув у битві сам і разом із ним полягло багато козаків»4.
Частина козаків на чолі з Кривенком забрали тіло Данила Нечая, зачинились у замку й оборонялися там протягом трьох днів. Коли останні оборонці Красного поступилися натискові військ супротивника, полякам відкрилася картина, котра вразила багатьох із них. Тіло Нечая лежало на килимі посеред храму в замку, а при ньому був брат та чотири священики, які звершували над ним чин відспівування. Усіх їх було порубано.
Смерть Нечая була дуже вагомим аргументом в українсько-польському протистоянні, адже більшість козацьких і шляхетських джерел називають його «першим після Хмеля», єдиним, хто насмілювався суперечити волі українського гетьмана, очільником внутрішньої опозиції Богданові і, що найголовніше в описуваних умовах, – Нечай був непримиренним супротивником миру з Річчю Посполитою. Саме через це і Калиновський, і київський сенатор Кисіль після наруги над містечком Красне, надсилали листи жалоби до Хмельницького з приводу смерті брацлавського полковника в надії на компроміс, не забуваючи при цьому згадати про, начебто, наявну вину самого Нечая в порушенні миру і спокою на кордоні. Цим вони хотіли зняти зі себе відповідальність за його смерть.
До речі, у народному фольклорі Нечай потрапив до рук поляків через те, що під час битви «спіткнувся на хмелину». Така собі прихована алегорія, яка наводить на певні думки щодо ролі Богдана Хмельницького в смерті полковника.
Але повернімося до подій Подільського походу Калиновського. 24 лютого військо польного гетьмана зайняло Мурафу. Уже згаданий сотник Шпаченко перед цим утік із міста в напрямку Дністра, залишивши мешканців напризволяще. 27 лютого перед військом Калиновського відкрив свої ворота Шаргород. Через кілька днів перебування в цьому місті він прийняв депутацію міщан сусідніх Чернівців (нині – райцентр Вінницької області). У зв’язку з такою регіональною капітуляцією спільне командування польських військ вирішило перечекати весняне бездоріжжя в Шаргороді і розквартирувало військо. Із міста Калиновський надіслав краківському каштелянові – Миколаю Потоцькому – лист зі звісткою про наміри найближчим часом схрестити шаблі з Кальницьким та Уманським полками козацького війська5. Уже 3 березня військо взяло в облогу містечко Стіну. Тамтешні сотники Олександренко і Калюс встигли підготуватися до зустрічі з ворогом – усі штурми було успішно відбито, розпочалися переговори. Міщани обіцяли виплатити 4 тис. злотих (із них вони дали лише тисячу) і номінально присягнули на вірність королеві.
Задоволений саме таким перебігом подій, Калиновський повернувся до Чернівців, звідки надіслав передовий загін Лянцкоронського до Ямполя. Уже 6 березня місто було дощенту спалено, а населення вирізано. Тим часом військова рада ухвалила рішення – зайняти Вінницю і там очікувати на нові полки для протистояння з «мерзотною гідрою з ордами» (доволі цікава інтерпретація «титулатури» Богдана Хмельницького).

  Title
 

 Вінниця на момент 1651 р. Червоним позначені єзуїтські Мури, де тримав оборону Іван Богун, синім – острівний замок на Кемпі, де був штаб Калиновського, зеленим – угіддя Благовіщенського монастиря, де зараз стоїть пам’ятний знак. Використано карту С. О. Царенка

Вибір був не випадковий, адже Вінниця, з 1598 р. – центр Брацлавського воєводства, а на момент описуваних подій – полкове місто Кальницького (Вінницького) полку, була значно розлогішою й зручнішою для війська, ніж сусідні міста. До того ж, польний гетьман сумнівався в своїх військових можливостях у майбутньому протистоянні з козацькими полками і постійно просив про підмогу. Це ми бачимо з його листа підканцлеру Ліщинському: «На Бога, нехай війська наступають, допоки час і пора, бо після цієї важкої оказії (облога Стіни – авт.) я сумніваюсь, що з такою убогістю я зможу достатньо відповідати покликанню моєї посади, коли буде наступати велика сила неприятельська»6. Швидким маршем коронне військо рухалося в напрямку міста й уже 10 березня зупинилося у с. Сутиски, що за 15 км. від Вінниці.
Для аналізу цього березневого тижня 361-річної давнини спробуємо зробити коротку ретроспективу містобудівної історії Вінниці. На 1651 році Вінниця – місто, що активно розвивається і заселюється навколо «третього» міського центру на правому березі річки Бог (таку тоді мав назву сучасний Південний Буг). Ця територія й тепер є історичним центром міста. Перша ж міська агломерація (гирло річки Віннички, а нині – територія кондитерської фабрики «ROSHEN») проіснувала з 1360-х до початку XVI сторіччя і перемістилася через постійні спустошення татарами. У 1510-х роках волинський князь, вінницький староста Костянтин Острозький, фундував новий замок, відповідно, виник другий міський центр (сучасний Староміський район Вінниці). До речі, «першу» і «другу» Вінницю постійно плутають через помилки краєзнавців та повсюдну міську міфотворчість.
Третій міський центр постав наприкінці XVI ст. унаслідок перенесення 1598 р. адміністративних і судових установ із Брацлава до Вінниці – мешканцям Брацлава не пробачили їхньої активної участі в повстанні Северина Наливайка. Це був apriori католицький чиновницько-торгівельний осередок, на відміну від двох попередніх, православних та військово-землеробських.
Новий замок будувався поряд – на острові Кемпа – у 1604 р. Це була невелика розмірами ненадійна споруда, першочергове оборонне значення в якій надавалося земляним укріпленням. Головною ж твердинею та символом нової Вінниці початку XVII сторіччя стають Мури – архітектурний комплекс посталого в 1610 р. єзуїтського монастиря, який до початку Хмельниччини устиг доволі серйозно розбудуватись, маючи в своєму складі власне костел, монастирські приміщення, будівлі для навчання студентів та їхні гуртожитки7.

Title  

 Фасад єзуїтського монастиря, який на поч. ХІХ ст. був перебудований в класицизмі (нині – Державний архів Вінницької області)

 

Фасад єзуїтського монастиря, який на поч. ХІХ ст. був перебудований в класицизмі (нині – Державний архів Вінницької області)
Варто зауважити, що Мури, хоч і були по суті найнадійнішою будівлею Вінниці, ніколи не мали статусу міського замку. Фактично ще кілька років тому існували сумніви щодо існування на 1651 р. фортифікаційно-оборонної системи єзуїтського кляштору, але нові дослідження доктора архітектури, професора Петра Ричкова8 дозволяють зробити відповідні припущення, що дуже важливо для з’ясування нашого найголовнішого питання.
У місті впродовж першої половини XVII ст. засновувалися й православні заклади, як от Вознесенський дерев’яний чоловічий монастир, на базі якого митрополит Могила 1632 року відкрив православний колегіум (нині – територія кінотеатру «Росія» та прилеглі ділянки) та заснований у 1635 р. жіночий Благовіщенський монастир, що був в районі сучасного капуцинського костелу на головній вулиці міста – Соборній9. Саме ж місто було оточено частоколом і валом, а межею тогочасної Вінниці була нинішня вулиця Козицького. Така нехитра система укріплень міста могла захистити від розбійників та гультяїв, яких вистачало на шляхах тодішньої Речі Посполитої, але серйозну військову облогу, звичайно ж, не могла витримати.

 Title 
 

 На цьому фото кінця ХІХ ст. чітко видно, що оборонний комплекс зберігався в доволі непоганому вигляді. Але, на жаль, ХХ сторіччя забрало більшу частину Мурів

Спробуємо тепер відповісти на основне запитання: а де ж тримав оборону вінницький полковник Іван Богун? Тема є досить актуальною, і до неї чи не щороку звертаються вінницькі публіцисти та ентузіасти. Пам’ятний знак, розташований на початку вулиці Козицького біля школи № 3, до битви не має жодного стосунку, адже на його місці у 1651 р., швидше за все, були земельні угіддя вищезгаданого жіночого Благовіщенського монастиря. Його було встановлено 1953 року, спішно, до річниці «возз’єднання України з Росією», причиною такого вибору було хибне твердження про місцерозташування там Вознесенського монастиря. Уже понад півстоліття цей знак вводить в оману вінничан та гостей міста і там, де 360 років тому благочестиві «наречені Христові» садили капусту, тепер розносяться величаві похвали козацтву з боку міської влади та різних громадсько-політичних організацій.

Title  

 Пам’ятний знак на оглядовій панорамі в кінці вулиці Козицького, що не має стосунку до місця битви

 

Існує твердження про оборону Богуна в чоловічому Вознесенському монастирі. Хибність цієї думки переконливо довів в своїй праці «Місто над Бугом – 400 років тому і по тому» краєзнавець Анатолій Секретарьов. Версію оборони Богуна в православному монастирі активно підтримували російські історики ХІХ сторіччя через намагання довести домінування православ’я в місті навіть за річпосполитських часів10 Хоча, наприклад, у довіднику «Вся Вінниця» на 1911 р. у розділі історичного нарису про Вінницю ми зустрічаємо розмите – «вінницький замок»11. У радянські часи цю ж теорію підхопили радянські науковці. Яскраве підтвердження цьому – діорама у Вінницькому обласному краєзнавчому музею, що зображує зосередження козацьких військ саме у Вознесенському монастирі.
Після перенесення у 1639 р. православного колегіуму на Волинь, звичайно ж, не без «сприяння» єзуїтів, котрі таким чином позбулися небажаного конкурента, Вознесенський монастир занепав. Згадки у православних джерелах про нього рідшають і, скоріш за все, перед Хмельниччиною він перебрався до Купчинців, поближче до своїх монастирських земельних угідь (село Копіївка, поблизу Кальника). Ще одним фактом, що свідчить про доречність цієї теорії, є згадка про Вознесенський монастир в «Історії Русів». Датується вона 1651 р., а розташування монастиря – вищезгадані Купчинці. До того ж, більшість польських джерел та звітів про облогу Вінниці свідчать про активне застосування в облозі артилерії. Вознесенський монастир не міг витримати таку облогу, бо був дерев’яним. Можна було б припустити, що Богун міг оборонятися і в номінальному і погано захищеному замку на о. Кемпа, але він в перебігу битви виконував іншу функцію. Про це згодом.
Отже, ми беремо за основу той факт, що вінницький полковник – Іван Богун – тримав облогу в «Мурах», адже це була єдина споруда в місті, що могла би повноцінно захистити городян і козаків за своїми міцними та надійними стінами.
Повернемося до перебігу військових подій. Калиновський намагався повторити звичний для себе сценарій, який уже було відпрацьовано у Красному та Ямполі, і тому надіслав передовий загін Лянцкоронського з Сутисок до Вінниці в ніч із 10 на 11 березня з метою несподіваного нападу на місто та, за змогою, захоплення в полон або знищення ще одного соратника Хмельницького – вінницького полковника Івана Богуна. У березні 1651 р. морози були дуже сильними, а снігопади доволі серйозними, що й погіршувало просування кінного авангарду. Богун же тим часом, дізнавшись про смерть Нечая, вирішив підготувати гідні поминки за ним. Такими «поминками» чи, якщо хочете, помстою була застосована полковником військова тактична хитрість.

 
Title
 

 Діорама з експозиції обласного краєзнавчого музею, що зображує битву авторства художників студії Грекова. Її хибність полягає в тому, що козаки вирушають не з Мурів (центральне укріплення), а з Вознесенського монастиря (справа). Зліва ж – острівна фортеця на Кемпі

 

 

 Title 
 

 Кутові башти укріплень на поч. ХХ ст. були використані як фундамент для побудови чоловічої міністерської гімназії

Уранці 11 березня обидва війська зустрілися з різних боків Бугу біля Вінниці. Лянцкоронський зайняв передмістя (територія сучасного Старого міста) та замок на острові Кемпа. Навпроти з Мурів виїхав загін козацької кінноти на чолі з Богуном. З боку острівного замку польська кіннота хоробро кинулася в атаку. Козаки почали панічно відступати в напрямку міста, і тут відбулася подія, з якою зазвичай і пов’язують «Вінницьке льодове побоїще». Загін Лянцкоронського з двома хоругвами Киселя і Мелешка провалився у заздалегідь прорубані за день то того, притрушені сіном і соломою та заметені снігом ополонки. Жертви, що відступали, раптово перетворилися на мисливців. Розгром був страшним, із польського боку загинуло багато вояків, обидва ротмістри (Мелешко та Кисіль) потонули в крижаній вінницькій воді. Про останнього вояки в своїх діаріушах писали: «Собаки його з’їли цілого, лишивши тільки голову і одну ногу»12

Title  

 Робота Данила Нарбута «Іван Богун, полковник вінницький»

 

До речі, згаданий Кисіль був рідним братом київського сенатора Адама Киселя, українця за походженням, котрий прагнув примирити сторони козацького-польського конфлікту. Козаками було захоплено бойові прапори двох хоругв та особисту корогву брацлавського воєводи Лянцкоронського, який теж потрапив в ополонку. Під час панічного відступу та метушні жовніри вирішили, що їхній воєначальник загинув, але під вечір його знайшли на льоду. Він ледве виліз з ополонки, був весь порубаний та побитий прикладами козацьких самопалів.

  Title
 

 Орієнтовне місце «льодового побоїща» для польського лицарства

Після такого конфузу загін відступив, зайнявши замок на острові Кемпа та сусідній дворець Замостє (зараз це набережна біля найбільшого в Європі світломузичного фонтану на воді). Другу половину дня польські вояки потерпали від козацької артилерії з Мурів.
Надвечір 11 березня зі Сутисок прибувають основні сили на чолі з Калиновським. Зі собою він теж привозить гармати, і Богун, розуміючи всю важкість ситуації, в ніч зі суботи 11-го на 12 березня підпалює Нове місто, таким чином закриваючи всі підступи до єзуїтського монастиря, і до свого загону в три тисячі козаків додає ще стільки ж міщан. Розпочинається облога Вінниці.

Title  

 Польний гетьман Лянцкоронський в ополонці під Вінницею. Ілюстрація з книги Якова Качури «Іван Богун»
(Київ, 1954 р.)

 

Усю неділю та понеділок 12 і 13 березня відбуваються безрезультатні штурми козацьких укріплень, вибудуваних навколо Мурів. Учасник бою, польський жовнір Освєнцім пише, що «дуже вони хоробро захищались, як вогнепальною зброєю, так і косами, дубинами і камінням»13. У понеділок невдалий штурм закінчився аж опівночі. Вражена німецька наймана піхота відмовлялась йти в бій, бачачи просто звіриний спротив козаків.

  Title
 

 Острів Кемпа (Фестивальний), де розташовувався вінницький замок. Саме тут і розташовувався штаб польського війська під час облоги

Але, за всієї відваги й хоробрості, Богун перебував у дуже складному становищі. Давалася взнаки нерівність сил, до того ж, половина захисників міста були непрофесійними вояками. Тож уночі 13 березня козацький полковник за порадою не менш легендарного представника української козацької еліти «Хмельницького землі Галицької» Семена Височана, що теж брав участь у обороні Вінниці, вирішив розпочати. З польського боку їх провадив ротмістр Гулевич. Переговори тривали до наступного дня, вівторка 14 березня.
Жовніри вимагали видати їм гармати, козацькі військові прапори та самого Богуна. Звичайно ж, видавати свого героя, гармати та корогви козаки навідріз відмовилися. Натомість, у якості викупу козаки пропонували 4 тис. волів та 50 бочок меду. Із часом переговорів пов’язана ще одна легендарна сторінка з біографії Івана Богуна. Уночі 15 березня козацький полковник вирішив таємно виїхати з невеликим кінним загоном для розвідки та перевірки чуток про близьку підмогу від Хмельницького. Потрапивши на ворожий роз’їзд, він сказав неправильний пароль, чим і видав себе. До того ж, для небезпечної експедиції поза стінами монастиря Богун одягнув блискучий панцир, і саме відблиск місяця в ньому й видав командувача обороною Вінниці.

 

Title  Title

 Від земляних валів вінницьких Мурів майже нічого не залишилось, окрім оборонної лінії, що виходила до о. Кемпа. Як видно з фото, вал надійно «оберігається» гаражною забудовою

 Захисники міста на валах. Ілюстрація з книги Якова Качури «Іван Богун» (Київ, 1954 р.)

 

Його майже було схоплено: хорунжий Рогальський вдарив його пірначем, але Богун, пустивши свого сірого в яблуко коня галопом, зумів вирватися з рук ворога. Однак тут на нього чекав ще один прикрий поворот долі. Повертаючись до Мурів, кінь Богуна шубовснув в одну з ополонок, у яких за кілька днів перед тим козаки «купали» польську кінноту Лянцкоронського. Дивом урятувавшись, на тому ж самому коні вже з валів монастиря Богун жартома дякував ворожому лицарству за холодну купіль.

  
  

Зрештою, на переговорах було домовлено про таке: поляки мали вийти з Вінниці та забезпечити вільний прохід для козаків, козацькі гармати з Мурів мали залишитися в місті. Після цього було підписано угоду, а сторони під присягою домовилися виконати її умови. Та Калиновський пішов на хитрість: він наказав своєму війську сховатися в острівному замку на вулицях Старого і Нового міста. Коли б козаки вийшли зі свого укріплення, польське вояцтво раптово оточило би його з вимогою – віддати зброю та очільників. У випадку відмови мала початися різанина.
Богун відчув пастку й виставив додаткову вимогу: поляки мали на милю відійти від Вінниці. Коли гетьман відмовився виконати цю умову, козаки припинили переговори та заявили, що всі, як один, готові загинути в бою. Богун прийняв таке рішення не спонтанно, адже ще під час перемовин козаки отримали чутку про наближення підмоги, тож було вирішено – продовжувати оборону.
Обложені тим часом вигнали з Мурів усіх коней, обстрілюючи польських служок, котрі намагалися їх ловити. Командування польських військ постійно йшло на військові хитрощі: намагались відрізати монастир від води, але ця затія закінчилась провалом. Польська артилерія використовувала «огнисті кулі» (розжарені ядра, котрі мали запалювати солому в стані супротивника), але козаки вчасно встигали їх загасити, і тому вони не завдавали оборонцям міста жодної шкоди.
Від такої не надто успішної кампанії польське військо помалу втрачало бойовий дух. Головною проблемою кампанії, до того ж, стали не надто добрі стосунки польного гетьмана Калиновського та брацлавського воєводи Лянцкоронського. Останній був сенатором рангом вище, аніж його опонент. Звичайно ж, через це виникали певні тертя зі субординацією як у війську, так і особисто між двома шляхтичами. У Красному між ними виникла суперечка за полковничий срібний пірнач Нечая, військова нарада в Шаргороді на початку березня закінчилася тим, що Калиновський у запалі суперечки підсунув під ніс свого підлеглого непристойний жест. Військо ж було непомірно втомлене, адже протягом усього цього часу «…солдати коней не розсідлували, й самі не полишали зброї»14.
У суботу, 18 березня, коронний обозний, син Калиновського Самуель, із частиною військ вирушив у бік Кальника. Головною метою цього було перевірити, чи дійсно надходить підмога обложеному Богуновому військові. Двома днями пізніше, 20 березня, він повернувся з поганими новинами: під Липовцем загін було розбито уманським полком Йосипа Глуха. На допомогу Богунові також ішов Мартин Пушкар на чолі Полтавського полку, загін якого теж було помічено.
Пам’ятний знак в місті Липовець на честь сутички авангарду польського війська з уманським полком Йосипа Глуха, що йшов на допомогу обложеному Богунові

У польському таборі почалася паніка. Ширилися чутки, що вже близько Хмельницький із усім військом. До честі Калиновського, ним було прийнято мудре військове рішення. Уранці 21 березня він здійснив останній, удаваний штурм Мурів з метою – відволікти увагу Богуна і не дати йому зрозуміти, що підмога вже близько. Якби ж герой вінницької оборони, знаючи про наближення уманського полку, успішно контратакував – скоріш за все, польному гетьманові не було б із ким відступати до Бару.
Допоки під стінами монастиря відбувався останній штурм, польський обоз з великими потугами переправився через Південний Буг у межах міста і вийшов на Барську дорогу. Коли 10-тисячний загін Йосипа Глуха увірвався в Нове місто на допомогу обложеним, можливості провести успішний маневр не було – Буг уже скреснув. Це єдине, що врятувало Калиновського від козацької кінноти. На їхніх очах польське військо неорганізовано виходило із замку на острові Кемпа і через Старе місто рухалося у бік Браїлова та Бару.
Наведемо кілька цитат про цей відступ від анонімного автора, котрий, уже перебуваючи в Костянтинові, описував ганебний відступ у листі: «Челядь, що була при возах, стривожилась і почала тікати від коней, від возів, а деякі товариші з різних хоругв серед тієї метушні, коли вози покинуто, стали своїх же грабувати, наробили великої шкоди самі між своїми, і подібна була справа до пилявецької, тільки що військо, все-таки, пішло в порядку, забравши з міста піхоту і ті хоругви, що вели битву». Усього ж за місяць боїв на Брацлавщині коронне військо не дорахувалось майже 8 тисячі вояків та втратило всю артилерію. Пізніше цей похід називали «проклятою справою». 24 березня військо повернулось до Бару.
На прощання, вибігаючи на вали вінницьких Мурів, козаки насміхалися над польським військом: «Цигани! Вигнанці! Пилявчики! Не гайтеся, далі до Вісли! Не тут ваше діло!» Після цього вінничани та козаки, оглянувши острівний замок, побачили, що там залишено величезну кількість здобичі – кілька сотень навантажених возів, захоплених польськими жовнірами протягом всієї Подільської кампанії. Оборону Вінниці було успішно завершено, а стратегічний наступ з метою закріплення польських військ на території Поділля – зірвано.
По-різному склалася доля учасників цих легендарних 10 днів в історії Вінниці.
Іван Богун того ж року рятуватиме козацьке військо під Берестечком, устигне схрестити шаблі під час Руїни з одним із своїх рятівників – Мартином Пушкарем – і буде розстріляний під Новгородом-Сіверським у лютому 1664 року. Мартин Калиновський через рік після «Вінницької оказії» знайде свою смерть на Батозькому полі поблизу села Четвертинівки, коли буде вщент розгромлений козаками.
Символічним підсумком описаних подій може слугувати встановлення на місці дислокації головних сил польських військ на острові Кемпа пам’ятного знаку – хреста українсько-польського примирення, у відкритті якого брали участь делегації з Вінниці та Варшави. Два хрести, вирізьблені з одного каменю, символізують два роз’єднаних ворожнечею народи. Об’єднує два хрести лелека, який вигріває писанку – спільний життєдайний символ українців та поляків.

Джерело: historians.in.ua

Трагедія і спекуляції. Що саме сталося 11 липня 1943 року на Волині?

Громадський комітет «Примирення між народами»: потрібно встановити спільний День пам’яті українського і польського народів

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com