Дев’ятого червня відсвяткувала 92-й рік із дня народження мешканка села Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської області Теодозія Плитка-Сорохан.

Пані Одосія (так її називають у селі) відбула 5 років покарання на тяжкій роботі в урановій шахті на Колимі, а ще 5 років – у сумнозвісному «Берлазі» (Лагер Берії), яких у СРСР було всього п’ять. Ця сильна духом і вірою людина не зламалася і гордо відбула свій термін. Гордою повернулася у рідне село і не припиняла боротьби за справедливість. Маючи клеймо «буржуазної націоналістки», не побоялася відстояти закриту церкву у рідному селі. А скільки ця жінка написала гуцульських співанок і колядок! Навіть рахунку не знає. За власну мізерну пенсію видала 2 книжки співанок і колядок, а також – спогади про заслання. Багато рукописів чекають на свого видавця. Про неї знімали кіно, яке крутили в Україні і за кордоном. Про неї пишуть газети і журнали. Це – справжня легенда Гуцульщини. За все своє життя ця жінка не зазнала радості і добра.

Свої співанки пані Теодозія виконує під акомпанемент гітари

Пані Теодозія закінчила всього один клас школи, а далі займалася самоосвітою. Абетку вивчала з польського букваря. Щонеділі слухає по радіо Службу божу з Ватикану і сама причащається. Приготувала все необхідне в останню путь. У коморі тримає домовину і хрест.
Зайшовши зранку до хати Теодозії Плитки-Сорохан, застав її біля печі немічною. Вона майже не відреагувала на мій прихід. Я вже злякався, чи щось не сталося. Привітався. Відрекомендувався. Вона підвела очі і тихенько привіталася у відповідь. Подумав, що не вдасться порозмовляти і повернуся ні з чим. Запросила сісти і повільно сіла сама. В процесі розмови старенька почала відживати і вже не виглядала втомленою. Замість двох годин, запланованих на цю зустріч, я просидів шість. Їй було про що розповісти. Весь час була енергійною.
Зараз пані Теодозія повільно пересувається по хаті, а ще чотири роки тому ходила по селі і горах. Жаліється, що дошкуляють магнітні бурі. Має хронічну дистрофію. Звісно, дається взнаки підірване здоров’я на засланні.
Змалечку в пані Теодозії був талант до творчості. У 4-річному віці почала писати писанки, а в 5 років навчилася вишивати. Не обділив Бог і талантом до співу. Згодом сама почала складати співанки. Спочатку все тримала у пам’яті, а вже на засланні почала записувати і пересилати своїй родичці Парасці Плитці-Горицвіт, але після заслання цензура майже все знищила.
Зі самого дитинства Теодозія Плитка-Сорохан виростала свідомою українкою. Її дядько, котрий служив офіцером у загоні Січових Стрільців і був близьким приятелем Є. Коновальця, часто розповідав Теодозії про Україну. Добре розумівся на подіях першої половини ХХ сторіччя, знав 7 мов. Крім того, вона часто спілкувалася з людьми, котрі втікали зі східної України від голоду. Навіть залишили пані Теодозії книжки з історії України.
«Я читала книжки, і мені стало прикро за Україну», – зізнається пані Теодозія.
Під час ІІ Світової війни Теодозія Андріївна вступила в лави ОУН, ставши активною учасницею національно-визвольного руху. У березні 1945 року, у 24-річному віці, була заарештована у рідному селі, неподалік криївки.
«Співробітники НКВД побачили на снігу мої сліди і так мене знайшли», – пригадує пані Теодозія. «Вийшла зранку, навкруги тихо, навіть собаки не гавкають. І тут раптом згори йдуть два косоокі солдати з багнетами. Втікати не наважилася, бо могли й застрелити».
Умови життя і праці на засланні були вкрай жахливі. Праця на урановій шахті була тяжкою і небезпечною. Не раз доводилося бачити, як помирають в’язні. «Я за зиму три шурфи вибивала. Потрібно було довбати камінь товщиною 80 см. Вибивали патронами. І все це робили жінки. Якщо капсулу вдарити молотком до каменя, то людину розривало. Я не раз бачила, як людей розриває на шматки, навіть відірвані пальці тремтіли. І погода там була жахлива: сонце було дуже разюче, вночі було дуже холодно, а вдень – страшна спека. Взимку були страшні вітри і снігопади. Обличчя треба було ховати як від вітру, так і від сонця».

До старенької часто навідуються журналісти

Не раз Теодозія Андріївна бачила, як в’язні помирають від голоду.
«Одного разу побачила в закинутому бараку, в якомусь лахмітті, напівмертвого в’язня, який стояв, мабуть, чекав смерті. Побачивши нас, промовив: «Дівчата, дайте хліба». Ми перелякалися і почали кричати. А наглядач крикнув: «Нє давайтє! Пусть подихаєт бєз хлєба!» Дві дівчини втратили свідомість. А наглядач почав нас копати, приповідуючи: «Смотрітє, сволочі фашистскіє, зачєм ми вас прівезлі!» Я спіткнулася, впала і на короткий час втратила пам’ять».
На Колимі Теодозія Андріївна підірвала своє здоров’я. Але віра, молитва і спогади про рідний край тримали її морально. Вона вчила співкамерників гуцульських співанок і колядок. Навіть вишивала серветки, не маючи ні тканини, ні ниток, ні голки. Замість голки використовувала риб’ячу кістку, яку вдавалося проносити повз охорону. Тканину вирізала з власного одягу. Кольорові нитки витягувала зі спідниці, светра, блузки чи хустки. До речі, в експозиції музею Івана Франка у Криворівні зберігається кілька серветок пані Теодозії.
У 1956 році Теодозія Плитка-Сорохан повернулася до батьківської хати, яка була без вікон і дверей.
«Паду перед хатою, цілую рідний поріг», – із трепетом згадує пані Теодозія. Стаю на ноги, обнімаю і цілую одвірки. Все перед очима пішло обертом. Посходилися сусіди. Плакали разом. Одна сусідка Анна зацікавлено питає: «А що, грошей багато заробила?» Щасливі ви, що не попали на заробітки зо мнов!»
Одразу взялася відбудовувати хату, котра чудом уціліла. Після заслання хотіли розібрати, але чоловік, котрого прислали розбивати, порадив: «Краще залишити, бо пила не візьме такого твердого дерева. В нас і без того багато лісу на дрова, а це вже нікуди не годиться».

	На згадку про Колиму пані Теодозія залишила собі спецодяг

Повернувшись додому, жінка не опустила рук і почала вести активне життя. Вона вишивала, ткала, малювала, збирала фольклор, записувала колядки, писала співанки. А ще – навчилась грати на гітарі, телинці, сопілці, дримбі. Правда, грала на полонині, щоб люди не сміялися. Жартома каже, що першими її слухачами були корови. Спільно з родичкою і посестрою Параскою Плиткою-Горицвіт проводили вечорниці. На 18-ти аудіокасетах записали співанки, колядки, молитви і Службу божу.
За власні кошти з мізерної пенсії Теодозія Плитка-Сорохан видала три книжки: «На струнах душі і серця», «Криворівське розмаїття» і «Від Черемоша до Колими». Книжки не продавала, а роздавала безкоштовно колядникам, для бібліотек і за упокій душі Параски Плитки-Горицвіт. Багато рукописів так і не побачили світ, а там багато співанок, колядок, спогадів про життя, про події у Криворівні тощо.
Після повернення додому Теодозія Андріївна була змушена написати заяву до колгоспу. Працювала на силосуванні, на сапці буряків та інших тяжких роботах. Платили мало, бо мала судимість. Вдома тримала вівці. Але роботи не боялася і постійно щось робила, немов хотіла наздогнати втрачений на засланні час.
«Куди б я не йшла, в руках завжди була робота. Завжди носила зі собою клубок з волічкою і спиці. Як тільки є вільна хвилина, на автобусні зупинці чи на перерві між роботою, одразу бралася за в’язання капчурів».
Після заслання радянська влада не переставала переслідувати жінку. Не раз у її хаті велися обшуки. І так було аж до 1989 року. Однією з причин було те, що пані Теодозія першою з перших стала на захист сільської церкви, котрій 350 років. Церкву закрили, а всю прислугу порозганяли. Невідомо, куди подівся ключ. Процес боротьби за церкву тривав 8 місяців.
Одного вечора зійшлися два священики і написали лист у Косівську консисторію з проханням дозволити відкрити церкву і призначити священика. Пані Теодозія переписала цей лист на шести копіях і занесла в консисторію. Один лист залишила в себе вдома. З Косова до Криворівні, а це 30 кілометрів, ішла пішки, бо не було чим їхати. Прийшла додому, а на неї вже чекав виклик у відділ КДБ у Верховину. Агенти КДБ кипіли зі злості, бо лист був написаний грамотно. Коли Теодозія Андріївна прийшла на допит, її запитали: «Сколько у тєбя лєт образованія, сволочь фашистcкая?» Але, відбувши заслання, вона вміла відповісти пострілом у голову: «Десять виправних далекосхідних колимських». І на цьому розмова закінчилася.

На черговому допиті Теодозію Андріївну попросили сісти, на що вона відповіла: «Підсудні не сідають». Откуда взялась такая умница? На що вона відповіла: «Це – ваша школа. Це – ваші колеги наділили нас такою мужністю. Нас рубали, кроїли, а ми не здалися. На радянських святах не піднімалися під час звучання радянського гімну. Акафіст знали напам’ять». Це страшно розізлило співробітника КДБ, але тоді вже система почала втрачати силу, і нічого не змогли їй зробити.

Хата Теодозії Плитки-Сорохан	До старенької часто навідуються журналісти

Пам’ятає Теодозія Андріївна обшук у її хаті. Одного дня до хати увірвалося п’ятеро людей: голова сільської ради, співробітник карного розшуку і три співробітники КДБ. Голова сільської ради сиділа і підсміхалася, один молодик давав команди і поради, а решта робили обшук. Шукали в печі, в мисках – скрізь. Все в хаті перетрясли. На полиці знайшли рукописи, цінні книжки, фотографії з Колими. Все це склали у прозорий мішок, а фотографію поклали так, щоби всі бачили, і все це забрали. А ще звинуватили її в антирадянському вихованні дітей, бо учні часто приносили жінці недописані зошити, оскільки не мала паперу.
«Я була ні жива, ні мертва», – згадує той день пані Теодозія. «Мовчки дала собі слово, що більше за ручку не візьмуся. Два тижні після цього обшуку мені в голові паморочило. Але потім почала відходити. Правда, два роки нічого не писала».
У 1989 році один з учасників обшуку повернув жінці дорогоцінні книжки. А в 1990 році пані Теодозія почала виступати зі своїми співанками на рухівських зборах. Застерігали, що заарештують, але вона нічого не боялася. Під час одного з концертів один місцевий партієць вийшов на сцену і сказав: «Якби такими свідомими були всі українці, як оця жінка, що стільки пережила, то Україна вже би не висіла на одній нозі, а на двох стояла». Його розкритикували за цей виступ, навіть хотіли зняти з роботи. Тоді ж пані Теодозія почала знову писати.
Уже в роки незалежної України пані Теодозія не раз зустрічала тих людей, які на неї доносили, переслідували, знущалися. Всі були знову при посадах, але почувались при зустрічі некомфортно, а їй було легко дивитись їм у вічі.
Попри поважний вік і хвороби, пані Теодозія і надалі продовжує жити активно. Пише, співає, колядує і грає на гітарі. А ще – час від часу – дає пожертви на церкву, аби священик відправляв Службу за упокій душі невинних мільйонних жертв, котрі загинули на Колимі.

Фото Юрія Атаманюка, Юрія Фоменка