Нещодавно в Києві відбулася широка представницька конференція «Україна та світове українство: розбудова ефективного партнерства заради розвитку», організована Міжнародною організацією з міграції і Міжнародною організацією праці за підтримки Європейського Союзу. Учасниками конференції стали провідні європейські фахівці з української міграції, урядовці та депутати, науковці, представники спільнот українців у країнах ЄС і Росії.

Конференція віддзеркалила більшість суспільних уявлень, пов’я­заних з українцями за кордоном, поєднавши, щонайменше, два складні наративи і змішавши різні часові перспективи, не кажучи вже про замішання понять.
Європейські експерти у справах міграції запропонували власні теоретичні моделі, за яких міграція може стати імпульсом розвитку країн походження і перебування. Щоправда, ці логічні конструкції були зовсім не адаптовані для «українського випадку». А власне така адаптація могла би стати цікавою перспективою для нас.
З іншого боку, лунав «український наратив» – із відсутністю статистики і чітких висновків, але з високою емоційною напругою – більше про минуле, ніж про сьогодення.
Спробуємо проаналізувати кілька тем і контекстів, актуалізованих у рамках конференції і напередодні парламентських слухань із питань трудової міграції, що відбудуться 3 липня 2013 р.

Дефініції наосліп
Знаково, що захід відбувся в рамках проекту «Ефективне управління трудовою міграцією та її кваліфікаційними аспектами», тоді як його темою було «світове українство», а основна дискусія точилася навколо української діаспори.
Про кого ми, власне, говоримо, коли згадуємо українську діаспору? Хто такі трудові мігранти? Ким є закордонні українці? Чи всі ці три категорії є тотожними? Що означає поняття «світове українство»?
Насправді такі питання в українському суспільному просторі – майже риторичні. Але не тому, що існує спільне смислове поле, яке скасовує потребу відповіді. Річ, швидше, у банальній байдужості до дефініцій, часто властивій навіть українським науковцям. І навряд чи це можна пояснити складністю й поліваріантністю методологічних підходів. В Україні фахові дискусії щодо особливостей різних міграційних поколінь українців – рідкісне явище. Трудова міграція, діаспора, закордонні українці – всі ці поняття, навіть у відкритих дискусіях високого штибу, часто змішані.
Хоча трудова міграція українців або міграція четвертої хвилі, яка почалася після розпаду СРСР і триває до сьогодні, є соціальним феноменом, що істотно відрізняється від перших трьох хвиль (кінець XIX ст. – 1914 р.; період міжвоєнного двадцятиріччя; 1945 – 1954 рр.). Насамперед тим, що на відміну від перших еміграцій, коли українці виїжджали до іншої країни родинами, і часто назавжди, трудові мігранти після 1991-го їдуть із метою тимчасових заробітків і здійснюють, за словами дослідника міграційних процесів Ігоря Маркова, горизонтальні переміщення. На практиці, вони вирушають на заробітки, а через якийсь час, легалізувавшись, повертаються в Україну (для прикладу, у відпустку), щоб пізніше знову виїхати, і не обов’язково в ту саму країну. Багато з них переконані, що їдуть на рік-два, але згодом залишаються на 10-15 років чи й більше. Живучи за кордоном, українські мігранти четвертої хвилі часто відтворюють подібні за формою культурні й національні практики, які притаманні «старим діаспорам» Канади, США, Німеччини, проте природа цих процесів є іншою. Передусім тому, що сьогодні сучасним українцям у країнах ЄС уже не треба належати до єдиної спільноти, організації, руху, щоб вижити у приймаючій країні, захистити свою національну ідентичність, реалізувати національні культурні запити. В епоху мобільних телефонів, Інтернету й горизонтального спілкування українці на приватному рівні, у малих спільнотах, можуть вирішити ті основні проблеми, з якими зіштовхуються, порадити й допомогти одне одному, зрештою, просто спілкуватися й товаришувати з тими, хто їм насправді цікавий. Четверта хвиля міграції відрізняється від попередніх своїми причинами, наслідками, тривалістю. А також тим, що сьогоднішні трудові мігранти є соціально і юридично незахищеними, оскільки в Україні досі відсутня адекватна міграційна політика. Не дивно, що українці отримують більшу соціальну допомогу від урядів країн ЄС, в яких вони проживають, ніж від власної країни.
Отже, якщо йдеться про осмислення рівнів співпраці і зв’язку зі «світовим українством», ми повинні дуже чітко уявляти різницю еміграційних поколінь, нинішні обставини їхнього життя, різницю світоглядних і національних уявлень та безліч інших моментів. Бодай для того, щоб розуміти: класична українська діаспора і трудові мігранти останнього двадцятиріччя володіють цілковито різними людськими, соціальними, фінансовими капіталами, а крім того, можуть цілковито по-різному, на свій лад, бачити розвиток української держави, мати свій погляд на питання збереження національної і релігійної ідентичності тощо.

Забутий законопроект
Через «розмитість» дискусії поза рамками обговорення залишилася одна з найактуальніших на сьогодні проблем у сфері трудової міграції – створення закону, який би гарантував базові соціальні права українцям, що виїхали після 1991-го. Власне, ця тема могла би дуже символічно вписатися у структуру конференції – через обговорення того, в який спосіб Україна планує залучати міграційні капітали і людський ресурс своїх мігрантів, якщо не спроможеться гарантувати їхні людські, зокрема, професійні права.
Особливо сумно в такій перспективі було слухати виступ народного депутата Валерія Пацкана, який узявся говорити про «захист прав та забезпечення благополуччя мігрантів», але обмежився вкрай простими, загальними і малоінформативними тезами, навіть не згадавши про документ, першу чернетку якого вже створено.
Нагадаємо, що з липня 2012 р. при Міністерстві соціальної політики триває робота над законом про зовнішню трудову міграцію.
На початкових етапах до цього процесу були залучені зовнішні експерти – юристи, науковці і мігрантські лідери з країн ЄС. Проте під час опрацювання законопроекту більшість їхніх пропозицій було відхилено, відтак вони вирішили запропонувати альтернативну версію майбутнього документа.
Її презентація відбудеться незабаром у Києві за підтримки Інституту стратегічних досліджень, Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», громадської організації «Європа без бар’єрів», Комісії УГКЦ у справах мігрантів, Інституту народознавства НАН України та фонду «Відродження».
Важливу роль, підкреслю, сьогодні тут відіграють саме мігранти, які активно долучилися до процесу підготовки законопроекту, а також – до формування основних тем до парламентських слухань із питань трудової міграції, згадуваних вище.

Ефект метелика?
Під час конференції промовисту паралель із впливами різних діаспор на розвиток своїх національних спільнот провела Оксана П’ятковська, дослідниця міграційних питань із Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Ці приклади змушують задуматися про те, наскільки реальною подібна синергія може бути також і для українців.
Зокрема, Оксана П’ятковська згадала про приклад так званого єврейського лобі – American Israel Public Affairs Committee (AIPAC), а також World Jewish Restitution Organisation, яка змусила швейцарські банки відшкодувати євреям, пограбованим у роки Другої світової війни, їхні втрати. Дослідниця згадала також про досвід польської діаспори, яка відіграла важливу роль у питанні ратифікації договору про вступ Польщі до ЄС, вплинувши в 1992 р. на уряди 15 країн – членів ЄС.
Ще одним яскравим прикладом є інвестиції китайської діаспори (здебільшого, з Гонконгу, Макао і Таїланду), які становили 80% загального обсягу прямих іноземних інвестицій у Китай. Експерти вважають, що темпи економічного зростання, які демонструє сьогодні Китай, забезпечені, передусім, підтримкою діаспори. Схожий досвід має Індія, яка посідає перше місце у світі за обсягами грошових переказів. Сьогодні представники індійської діаспори є співзасновниками корпорацій Hotmail, Sun Microsystems, Juniper Networks, Cirrius Logic, IT Technologies та ін.
Зрозуміло, що Україні не вдасться досягти подібного ефекту без адекватної міграційної політики, яка стала вже притчею во язицех впродовж останніх двадцяти років. Зокрема, не вдасться створити спільний культурний, соціальний, економічний мегапростір зі своїми громадянами за кордоном. Очевидним є також і те, що на допомогу нинішньої влади в цьому процесі, як і в багатьох інших, годі сподіватися. Але, впевнена, результат – за працьовитими оптимістами, яких, до слова, зараз найбільше серед мігрантів у країнах ЄС. Може, все так і було задумано?

Автор: Світлана Одинець
Джерело: gazeta.dt.ua