Про те, якої церкви – Російської Московського Патріархату чи Руської – Київської Митрополії Константинопольського Патріархату – правонаступницею є сучасна РПЦ МП, розповідає Митрополит Московсько-Богородський Адріан (УПЦ КП).

Владико Адріане! Де і коли народилась Руська Православна Церква Московського Патріархату, і чим вона відрізняється від Російської Православної Церкви теж Московського Патріархату?
Зовсім нещодавно російський політичний оглядач із Москви Станіслав Бєлковський розпочав сповіщати на всю Росію про те, що сучасна Руська Православна Церква Московського Патріархату не є спадкоємницею Російської Православної Церкви теж Московського Патріархату, яка народилась ще при Борисі Годунові у 1589-му році і проіснувала до 1943-го року.
Руська Православна Церква Московського Патріархату народилась у 1943-му році за ініціативи і диктату Й. Сталіна з тією метою, щоб зі свідомості людей СРСР «викорчувати» будь-які поняття про традиційні назви: Російська імперія і Російська Православна Церква. Тому Й. Сталін вимагав, щоб майбутній новий радянський Патріарх Сергій (Страгородський) мав титул не Російського Патріарха, а Руського, тобто, колишнього Київського.
Значить, із цього виходить, що сучасна Руська Православна Церква (МП) має своє нове народження, як пише С. Бєлковський, у 1943-му році, під час Великої Вітчизняної війни, завдяки Й. Сталіну.
А коли ж народилась Руська Православна Церква Київської Митрополії Константинопольського Патріархату?
Як свідчить історія, у 988-му році, у Києві, а не у Москві, якої тоді ще й близько не було, в двох річках – Почайні і Дніпрі – при Великому князеві Київському Володимирі (старший онук Великої княгині Київської Ольги), відбулось святе Хрещення всього руського народу, тобто, українського. Але, оскільки давня Руська Православна Церква мала свій адміністративний центр у Києві, то й Митрополит Київський перебував тут, і звідси керував усією Церквою, яка мала кордони, однакові з державою: від польської Вісли до Волги, й від Чорного моря до варягів. Тому й була повна назва нашої Церкви – Руська Православна Церква Київської Митрополії. Але оскільки вона була донькою Вселенської Церкви, то й належала до Константинопольського Патріархату.
То що ж виходить, що сучасні Українські Православні Церкви – УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ – є правонаступницями давньої Руської Православної Церкви Київської Митрополії?
Звичайно ж. Київська Русь і Україна – це є старі назви нашої єдиної держави. І не випадково, що наші предки називали Києво-Руську вітчизну Країною, Вкраїною і Україною, оскільки кияни, будучи високоосвіченими людьми, вирушали до всіх давніх міст Київської Русі, які формувалися великими Київськими князями та їхніми синами, як Ярославль – великим князем Ярославом Мудрим, Суздаль і Володимир – великим князем Володимиром Мономахом, а Москва була народжена великим князем Юрієм Долгоруким і так далі.
Й тому, з Києва до цих та інших міст, як до Великого Новгороду та Нижнього, до Турова (Білорусь) та Смоленська, Твері і Ростова відряджали священнослужителів для здійснення хрещень та богослужінь, а також архієреї в якості керуючих єпархіями, ченці, літописці, переписувачі церковних книг, архітектори для будівництва соборів, храмів, монастирів і палаців та інші діячі творчості і державності.
І ось коли вони поверталися до Києва, то часто не казали, що вирушаємо до Києва, а до Країни, Вкраїни або до України. І ці вислови з’явились ще в ХІ-му сторіччі за існування Київської могутньої Русі, про що й писали літописці.
Тому й зараз Україна, український народ, українське суспільство, українська свідомість, українська історія, освіта, культура, наука, мистецтво – належать до історії Київської Русі як до європейської частини світу і її цінностей.
Хто може заперечувати те, що ще діти великого князя Київського Ярослава Мудрого одружувалися на королівнах і княгинях Європи, а його доньки виходили заміж за королів: норвезького, угорського, за французького короля Генріха І, за якого була віддана старша донька Анна.
Але світова політика так завжди складалась, що на ці національні і церковні історичні цінності ніхто не звертав уваги, за винятком чесних і порядних людей.
На жаль, в Україні іноземці завжди заважали українцям жити в спокої, в мирі і в злагоді. Хоч би взяти українське середньовіччя козацько-запорозьких часів, де Україну роздирали між собою Варшава і Москва, а Київ весь час був осторонь, бо ці названі столиці завжди вирішували долю України і українського народу без його участі. Тому й не сподобався Петрові І та всьому Кремлю український Гетьман Іван Мазепа, який боровся за звільнення України від московського гніту.
А стільки зла завдали нашій Вітчизні кримські татари і турки. Адже ж кримські татари не є корінним населення Криму, оскільки вони там поселилися після участі в татаро-монгольському нашесті, тобто, з XV-XVIII-го століть. Бо Крим завжди належав нашим предкам: скіфам, сарматам і киянам, а не Москві, хоча в середині XVIII-го сторіччя Катерина ІІ своєю волею і без згоди українців приєднала Крим до Росії. І тільки М. Хрущов у 50-і роки ХХ-го сторіччя повернув знову Крим Україні, виправивши історичну справедливість.
А вже у 80-і роки ХХ-го сторіччя дружина Михайла Горбачова – Раїса Горбачова – знову татар повернула до Криму.
Я не хотів би ображати сучасних кримських татар, бо це є їхня власна воля.
Звичайно, що всі люди Богом створені і є Його діти. Але в такому випадку необхідно пригадати про історію Криму в його середньовіччі.
По-перше, Україна, на яку всі зазіхали: і поляки, і росіяни, і насамперед, кримські татари та турки.
По-друге, кримські татари постійно робили набіги на українські міста і села, грабували храми і монастирі, старших людей із малолітніми вбивали, а молодь та дітей забирали в полон до Кафи (Феодосія, Крим), де їх продавали і віддавали в рабство до Туреччини, а вже там вони ставали яничарами. А це ті люди – нелюди, які штучно ставали ворогами всіх людей, зокрема, і українців. Потім цих «українських» яничарів під час битв висилали попереду свого війська для війни з тими чи іншими народами у вигляді гарматного м’яса. Тому, якщо говорити просто про татар, які живуть в Криму, це одна версія, а коли згадуєш кримських татар українського середньовіччя та їхні злі дії на території України, стає боляче і прикро, що до нашої неньки-України всі лізли і від неї збагачувалися. Звичайно, що історія України пам’ятає і українку Роксолану, яка потрапила в полон і на продаж у Кафі (Феодосія), але завдяки своїй красі й мудрості вона потрапила до турецького молодого султана в якості рабині, але стала назавжди його останньою дружиною.
Тепер візьміть початок ХХІ-го сторіччя. В чому ж змінилось ставлення іноземців до України? Майже ні в чому. Москва залишилась на своїх старих імперських державних позиціях, на базі «Руського миру», а польську Варшаву замінили інші західноєвропейські країни, такі, як Німеччина і Франція. Саме вони чинили перешкоди і перешкоджають нашій Україні у входженні до Євросоюзу, а при Ю. А. Ющенку заблокували будь-які рішення України щодо блоку НАТО, щоб не гарантувати їй безпеку від агресивних держав.
Ці та інші країни не дають Україні вийти на арену як рівний партнер Заходу. І це було при Л. Кравчуку, Л. Кучмі, В. Ющенку, і теж саме відбувається й при сучасному Президентові України – В. Ф. Януковичу.
З одного боку, Євросоюз бажає єдиної євросистеми в своїй політиці. І, разом з тим, Європа не допомагає Україні бути з усіма рівною державою. Навпаки. Багато з представників цих країн бажають розбити український народ не тільки на політичні клани або національні різні партії, але й зацікавлені у розбраті православного українського народу.
Чомусь Німеччина має дві основні релігійні християнські конфесії: католицизм і лютеранство, але вони є національними Церквами цієї країни.
Вони між собою нічого не ділять, бо живуть як цивілізований народ. А ось православних в Україні майже 90%. Але замість єдності у нас постійна якась там релігійна боротьба, нав’язана ззовні, бо українці живуть не по-християнськи і щось постійно ділять… Звичайно ж, земне, а не духовне, тимчасове, пустопорожнє, матеріальне, гниле, затхле і т. д. Бо до небесних скарбів їм не дотягти, оскільки не вистачає в них віри в Бога і боязні Його, а також – терпіння, любові, витримки, поваги одне до одного, бо роз’єднує їх соціальне становище: я ж багатий, а ти бідний. Хоча цей же сучасний «багатий» архієрей, чи священик, чи новоспечений політик або бізнесмен, чи корупціонер вчора були теж бідняками, «попрошайками», а сьогодні вони вже стали мільйонерами і навіть мільярдерами за рахунок грошей парафіян – жертводавців або власниками прихованих матеріальних державних цінностей та від продажу своєї душі і совісті.
Мимоволі хочеться аналізувати ставлення сучасних Предстоятелів Українських Православних Церков: УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ, які по-різному ставляться до необхідності об’єднання названих Церков в єдину. Бо деяким із них заважає і лякає їх імперська православна Москва. А лякає тим, чим не залякала у свій час, навесні 1992-го року, Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського Філарета.
Влітку 1992-го року навіть так званий Харківський Собор УПЦ на чолі з Митрополитом Никодимом (Руснаком, нині спочилим) не зупинив розвиток Української Православної Церкви Київського Патріархату.
І так, вже минуло більше, ніж 20 років, а УПЦ МП все топчеться на одному місці. Тільки самі слова, хвальба та вимоги до УПЦ КП у якомусь там покаянні через вихід її зі складу РПЦ МП. Вони завжди «забувають», як у 1945-му році, за вказівкою Й. Сталіна, відбувалось приєднання українських греко-католиків до РПЦ Московського Патріархату. Воно було без жодного каяття і без перехрещування. Передусім, духовенство УГКЦ приймалось у сущому сані. А тепер, на початку ХХІ-го сторіччя, УПЦ МП хоче жити незалежно від Москви і, разом з тим, живе за московськими земними канонами, боячись її проклять і анафем.
Де це бачено було у світі, щоб одновірці воювали між собою тільки через імена своїх Предстоятелів?
Хіба не є для нас, українців, повчанням святого апостола Павла, який писав у своєму Першому Посланні до Коринфян, розділ 1, рядки 10-13: «Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! Бо стало відомо мені про вас, що між вами є суперечки. Кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп’ятий за вас? Чи в Павлове ім’я ви хрестились?»
Так і в Україні. Одні кажуть, що ми «філаретівці», інші кажуть, що вони «сабоданівці», а треті твердять, що вони «алексіївці», а четверті, що вони є «кирилівці». Але ж Патріарх Алексій ІІ вже помер, і про нього всі забули, а Христос є вічним Богом і Небесним нашим Архіпастирем.
Та хіба ж ми можемо забути 90-й рік ХХ-го сторіччя, коли Московська Патріархія обирала собі нового Патріарха після смерті Патріарха Московського Пимена. Спочатку члени Синоду обрали Митрополита Київського Філарета місцеблюстителем Московського Патріаршого престолу, і всі думали, що він й буде Патріархом Московським.
Потім, на Помісному Соборі зіштовхнулися три перші члени Священного Синоду РПЦ МП в боротьбі за цей престол: Митрополит Ленінградський Алексій (Рідігер), Митрополит Ростовський Володимир (Сабодан) і Митрополит Київський Філарет. Тобто, у виборах на Патріарха Московського брали участь один естонець і два українці.
Але обрати треба було одного з цих трьох. Що ж відбулося потім між ними? Один став Патріархом, другого призначили керуючим справами РПЦ МП, якого потім перевели до Києва для боротьби з Митрополитом Філаретом, а третього «розіп’яли» і прокляли, оголосивши йому так звану «анафему», яка до нього та до всієї УПЦ КП так і не пристала, як це було в IV-му сторіччі зі святителем Іоанном Золотоустом; в XVI-му сторіччі – з Митрополитом Московським Філіпом та з видатним вченим греком Максимом, а наприкінці XVІІI-го сторіччя – з Митрополитом Ростовським Арсенієм (Мацієвичем), якого «синодали» прокляли на своєму Святійшому Синоді РПЦ за вказівкою Катерини ІІ і відправили його, як простого «мужика», навіть і не як ченця, до естонських земель на каторгу. Так російська імперія розправилася з Митрополитом українського походження, який чесно служив російському народові і Святій Церкві.
Зараз Патріархом Московським є Кирило (Гундяєв). Він впродовж останнього часу розпочав свою церковну лінію більш зважену і обережну стосовно православних українців, які ще з далекої давнини є членами Христової Церкви, тобто, з І-го сторіччя після Різдва Христового, завдяки першому апостолові Христа Спасителя, Андрієві Первозванному.
Що собою являє Українська Православна Церква в Росії, яка її структура, підпорядкування, і як складаються стосунки між нею та РПЦ?
Нам, українцям в Росії, не все подобається в ставленні РПЦ МП до Української Православної Церкви, як це є в Україні, в якій РПЦ МП всім керує: і церквами, і державою. Але, все одно, ми віримо і сподіваємося, що прийде благодатний час і для України, і для українців у діаспорі, бо обов’язково будемо мати свою Помісну Православну Церкву, яку наші православні предки мали до 1686-го року. Але й кожна сучасна Помісна Православна Церква виборювала собі автокефалію. Це й грузини, болгари, серби, румуни, росіяни, греки, албанці, поляки та інші православні народи.
Звичайно, що Руська Православна Церква Київської Митрополії не зовсім була незалежною Церквою, оскільки входила до складу Константинопольського Патріархату, хоча мала набагато більше прав і свобод, ніж УПЦ має зараз, будучи у складі Московського Патріархату.
Сучасна УПЦ не є автономною Церквою, а лише напівавтономною у складі РПЦ МП, хоча більшість її архієреїв мріють про свою автокефалію і незалежність від РПЦ Московського Патріархату. Про це мріяли, відстоювали і виборювали українські архієреї 20-х років ХХ-го сторіччя, які належали до РПЦ МП. Це такі, як Архієпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський), Єпископ Кременецький Діонісій (Валединський, майбутній Митрополит Польський і Варшавський) та багато інших.
Але Вас цікавить Московсько-Богородська єпархія УПЦ Київського Патріархату з центром у м. Ногінську Московської області.
Як Ви пам’ятаєте, перша парафія УПЦ КП з’явилась в Росії у грудні 1993-го року, коли мене, архімандрита і настоятеля Богоявленського собору м. Ногінська, було запрошено до Запоріжжя на зустріч зі Святійшим Патріархом Київським Володимиром (Романюком) та Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом, де відбулась велика Всеукраїнська прес-конференція. На ній звучала пропозиція про прийняття мене до складу УПЦ Київського Патріархату з наступною хіротонією у Києві як єпископа Дніпропетровсько-Запорізького (Україна) та Богородського (Москва і Російська Федерація).
Таким чином, моя архієрейська хіротонія відбулась 6-го лютого 1994-го року у Свято-Володимирському кафедральному соборі м. Києва. Навесні 1995-го року я був обраний членом Священного Синоду УПЦ КП, а восени цього ж року Святійшим Патріархом Київським Філаретом я був піднесений до сану Архієпископа. У 2002-му році я був підвищений у сан Митрополита, за що я завжди щиро йому дякую. У 2011-му році, в жовтні місяці, під тиском невеликого оточення Патріарха я був виведений зі складу Священного Синоду.
Я усвідомлював своє рішення про підтримку УПЦ Київського Патріархату, прийняте ще у 1991-92-х роках, коли жив у РФ, і мені здається, що як би я був до цього часу у складі РПЦ МП, то я нічого корисного не зробив би ні для України, ні для її Церкви. Також мені здається, якби я був до цього часу у складі Священного Синоду УПЦ КП, то я б теж нічого вільного і критичного не написав би і не висловив би на своєму веб-сайті на адресу кар’єристів і ворогів УПЦ КП свої думки.
У своїх поглядах і ставленні до загальноцерковної справи я час від часу висловлюю свої власні судження про ті чи інші моменти життя Українських Православних Церков в Україні, зокрема, й в середині УПЦ Київського Патріархату.
Наприклад, Святійший Патріарх Філарет непомітно для себе не коректно висловлювався про відродження Пентархії древніми Помісними Православними Цервами, на чолі зі Всесвятійшим Патріархом Вселенським Варфоломієм, яка в союзі п’ятьох Предстоятелів вирішувала всі питання, які стосувалися життя Вселенської Православної Церкви.
Але в ті давні часи до Пентархії належали 4 східні Патріархи і Єпископ Римський, тобто, Патріархи: Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський і Єрусалимський, а також Предстоятелі Римської Церкви, які і в ті давні часи називали себе Папами (єпископами). Як і зараз Олександрійський Предстоятель є Папою і Патріархом, а Предстоятель Грузинської Православної Церкви є Католикос – Патріарх.
Тому, оскільки Римська Церква у 1054-му році вийшла зі складу Помісних Православних Церков, то у 2011-2012 роках Патріарх Константинопольський Варфоломій вирішив ввести Предстоятеля древньої Кіпрської Православної Церкви до складу Пентархії. Але це рішення не сподобалось нашому Святійшому Патріархові Філарету. Як, мовляв, Кіпрська Церква, хоч і давня, але не має права замінити Римську Церкву, щоб стати повноправним членом Пентархії.
Саме за це на Патріарха Київського Філарета дуже розгнівався Патріарх Константинопольський Варфоломій і, коли перший був в Канаді, то другий дав вказівку УПЦ Канади – не дозволяти Патріархові Філарету відвідувати парафії цієї Української Церкви, за що, навпаки, загнівалися православні члени української діаспори в Канаді на Вселенського Патріарха і на Предстоятеля УПЦ Канади Митрополита Юрія.
Слава Богу, все це налагодилось. Зовсім недавно Архієпископ Євстратій сповіщав в своїй статті про успішний візит Предстоятеля УПЦ Канади Митрополита Юрій (Каліщука) до Вселенської Патріархії, і що він мав дружні співбесіди з Патріархом Варфоломієм про допомогу Україні в об’єднанні трьох Православних Церков.
Але зовсім недавно знову були перекручені вислови Патріарха Київського Філарета про сучасного Папу Римського Франциска, який, як мов, постійно демонструє своє лицемірне ставлення до бідних людей. (http://www.pomisna.in.ua/2013/03/lukavstvo.html)
Хоча цей вислів був суто людським, а не дипломатичним, оскільки Святійший Філарет має дуже сильну практику у ставленні до тих чи інших керівників Церкви і держави. Особливо він проявив себе, коли був першим членом Священного Синоду РПЦ МП і виконував послух Церкви у виступах на Всесвітніх церковних конференціях, форумах, симпозіумах та зустрічах із багатьма видатними діячами.
Архієпископ Євстратій також пояснив в своїй статті про вислів Патріарха Філарета стосовно нового Папи Римського Франциска.
Звичайно, негативно висловлюватися проти Папи Франциска не можна, бо він цього не заслуговує. Та й Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Верховний Архієпископ Святослав (Шевчук) є людиною не тільки поважною для УПЦ Київського Патріархату, але й близькою особою до Папи Франциска, з яким він мав службові і дуже дружні стосунки в Аргентині, де вони обидва виконували архіпастирський послух. Хоча у Патріарха Філарета теж добрі братерські відносини з Архієпископом Святославом, хоча належать вони до різних юрисдикцій і віросповідань. Адже РПЦ МП католиків і греко-католиків завжди називала схизматиками. А тепер вона вважає, що ці названі католики і греко-католики не повинні ні в чому підтримувати УПЦ КП, роблячи вигляд, що все змінилось навпаки: УПЦ КП стала схизматичною Церквою, а римо-католики і греко-католики стали благодатними Церквами.
А хіба ж можна забути, як Й. Сталін зі своєю командою у 1945-46-му роках 5 мільйонів українських греко-католиків та понад 5 тисяч священиків і єпископів примусово перевів до складу РПЦ МП, а тих, які противились його рішенню, вислав на сибірську каторгу? Ось хто керував Московською церковною «благодаттю» протягом 30-ти років.
Тепер, Ви, пане Олександре глибше хочете дізнатися про долю православних українців в Російській Федерації.
Як повідомляла «Релігія в Україні» від 19.09.2012-го року, Фонд некомерційної організації Станіслава Бєлковського 16-го вересня провів у Москві науково-практичну конференцію під назвою: «Реформация: судьба Русской Церкви в ХХІ веке».
Важливою складовою частиною церковної реформації повинна була стати парафіяльна реформа в Росії, а також повернення сучасній Руській Православній Церкві Московського Патріархату досталінської назви, яку вона мала з 1589-го року, тобто, Російська Православна Церква Московського Патріархату. А ще точніше, вона називалась «Православная Российская Церковь». (Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, г. Москва, 1917-1943, составитель М. Е. Губонин).
У цій реформі Організаційний комітет Конференції, на чолі зі Станіславом Бєлковським, пропонує сучасній РПЦ МП надати автокефалію Українській Православній Церкві, але Московського Патріархату, а не для УПЦ Київського та УАПЦ.
Таким чином, у Російській Федерації хоч і поступово, але, як кажуть, духовний «лід» почав «розтоплюватися», і патріаршій Москві нічого не залишається робити, як відпустити Україну, надавши можливостей православному українському народові, без завад представників інших в ній народів, отримати статус автокефальної Церкви з умовою об’єднання в ній трьох Українських Православних Церков: УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ.
Хоча, Московській Патріархії пора вже замислитися, що в умовах диктату вона ніколи не отримає своїх імперських успіхів, оскільки ще Президент України Л. Кучма писав, що Україна – це не Росія. Тому, нехай РПЦ МП пам’ятає, як їй було приємно приєднати до себе закордонну Російську Православну Церкву у 2007-му році при Митрополиті Нью- Йоркському Лаврі (Шкурло) та Патріархові Алексії ІІ, так і українцям набридли ці міжконфесійні конфлікти трьох Православних Церков в Україні. Вони теж мріють про церковне перемир’я, діалог і об’єднання всередині своєї країни в єдину Церкву.
І ось, у зв’язку з тим, що у Москві розпочав діяти Фонд Станіслава Бєлковського, про що він сам написав на своєму сайті листи, які були скеровані до Московської Патріархії в захист українського православного народу з його правом – мати свою Помісну Автокефальну Православну Церву, я, будучи Митрополитом Московсько-Богородським (УПЦ КП) звернувся з подячним листом російською мовою до нього. Я підтвердив історичні істини про Українську Православну Церкву, яка з 988-го до 1686-го року мала назву: Руська Православна Церква Київської Митрополії Константинопольського Патріархату і, що Й. Сталін у 1943-му році силоміць нав’язав Російській Православній Церкві Московського Патріархату назву нашої Церкви – «Руська».
Я розміщую сайти про Станіслава Бєлковського з його концепцією про Російську Православну Церкву Московського Патріархату і про Руську Православну Церкву теж Московського Патріархату. Вони були надруковані на російських і московських сайтах із питанням: від якої Церкви сучасна РПЦ МП у Росії має своє правонаступництво: від Російської Московського Патріархату чи Руської – Київської Митрополії Константинопольського Патріархату?
Адже, доказом цього є й те, що навіть на веб-сайті РПЦ МП є запис, в якому написано російською мовою про «Молебен у раки с мощами святителя Тихона, Патриарха Всероссийского, в Донском монастыре». Як бачимо, що святитель Тихін (Бєлавін) не був Руським Патріархом, а саме Російським і навіть, Всеросійським. Адже це було надруковано 4-го грудня 2012-го року. Не говорячи про всю історію Російської Православної Церви Московського Патріархату (http://www.patriarchia.ru/db/text/2631429.html).
Та й не могла бути іншою стаття, що Патріарх Тихін не був Руським Патріархом. І ось 4-го грудня 2012-го року, на свято Введення до храму Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, у Москві відзначали 95-у річницю з дня Інтронізації святителя Тихона, Патріарха Всеросійського. Свято відбулось в Донському ставропігіальному чоловічому монастирі м. Москви. http://www.patriarchia.ru/db/text/2631429.html.
Зверніть свою увагу, що навіть у церковних календарях РПЦ МП всі Предстоятелі Російської Православної Церкви Московського Патріархату, як Митрополити так і Патріархи, які були канонізовані Церквою, в них друкуються, як святителі і Предстоятелі Російської Церкви, а не Руської.
Це – святитель Петро, Митрополит Московський і всієї Росії (1326), святитель Алексій, Митрополит Московський і всієї Росії (1378), святитель Кипріан, Митрополит Московський і всієї Росії (1406), святитель Іона, Митрополит Московський і всієї Росії (1468), святитель Філіп, Митрополит Московський і всієї Росії (1569), святитель Гермоген, Патріарх Московський і всієї Росії (1612), святитель Іов, Патріарх Московський і всієї Росії (1652), святитель Тихон, Патріарх Московський і всієї Росії (1925) та інші.
Так було і в 1917-му році, коли Митрополит Московський і всієї Росії Тихон (Беллавін) також став Патріархом Всеросійським, як це було й раніше, до Петра І, коли було скасовано ним патріарший устрій, а впроваджений так званий Святійший Синод. Таким чином, Митрополит Московський Тихон отримав титул Патріарха Російського, а не Руського, що була прийнятна ця назва тільки лише Київським Митрополитам Руської Православної Церкви Константинопольського Патріархату.
Я розміщую в своєму інтерв’ю сайти про політичного оглядача Станіслава Бєлковського, які ви можете відкрити і прочитати матеріали на цих веб-сайтах. Звичайно, що я не у всьому згоден з думками і висловами автора. Особливо мені не подобаються різкі вислови проти Президента Росії В. В. Путіна і Патріарха Московського Кирила. Ми, як віруючі люди, повинні знати і відчувати, що у всьому відбувається Воля Божа, а не людська, оскільки й ми самі не є у всьому досконалими, бо часто помиляємось у своїх діях.
Але треба пам’ятати, що зараз у світі немає майже жодного Предстоятеля Православної Церкви, який би дбав про людей та про Церкву Христову, збагачуючи цим і свою духовність, і мудрість Божественною благодаттю.
У Російській Федерації парафій Української Православної Церкви (КП) зовсім мало. Нам тяжко забезпечити православну українську діаспору в Росії, яка налічує декілька мільйонів людей. Бо реєстрації Статутів українських парафій майже по всій Росії штучно гальмуються і будинки для проведення богослужінь не надаються в жодному регіоні РФ, зокрема, і в Москві. В Україні навпаки. Всі міські і державні адміністрації у всьому допомагають лише РПЦ Московського Патріархату.
А що стосується Ногінська і його району, то завдяки тому, що я був обраний ногінчанами народним депутатом двох рівнів: Московської обласної та Ногінської міської Рад, мною були відкриті 24 храми, які відбирались у колгоспів, радгоспів, у підприємств. Ми розпочали ремонти, особливо в Богоявленському соборі і частково в Свято-Успенському та у Свято-Тихвінському храмах. Але, після нашого переходу до УПЦ КП, зараз на всіх цих храмах висять листівки з осені 1997-го року з таким змістом: «Вниманию прихожан! Миряне, посещавшие раскольничий храм «Киевского Патриархата» по ул. Советской Конституции, 17 и принимавшие там «таинства», являются отпавшими от Святой Православной Церкви, и могут быть допущены до Таинств в ее храмах только после принесения покаяния на исповеди».
Ось такою є правда і кривда братерської РПЦ Московського Патріархату, яка упереджено ставиться до своїх же одновірців українського походження в Російській Федерації. І цими діями керує у Ногінську колишній мій ставленик з Івановської області – Михайло Ялов, який там при одному зі сільських храмів був прислужником, а тепер, із прибуттям до Ногінська і, згідно з моїм проханням, Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій рукопоклав його в сан диякона та ієрея.
Тепер цей о. Михайло Ялов «керує» всіма «вдячними» священнослужителями, які до цього часу здійснюють богослужіння у Ногінському районі: від часів мого керівництва Ногінським благочинням до сьогоднішнього дня, 22-го березня 2013-го року, насолоджуючись дармоїдською чужою працею, захопивши восени 1997-го року наш Богоявленський собор із комплексом будівель…
Інтерв’ю Митрополита Московсько-Богородського Адріана (УПЦ КП)
було надане головному редакторові «Xpress» Олександрові Гвоздику

Джерело: Xpress