«Мамо, я ж не квіточка, хіба я маю коріння?» – питає якось дівчинка у мами на перехресті 2-ї авеню у Нью-Йорку. На вулиці – дощ, а вони обоє легко одягнені у лляні вишивані сорочки і йдуть у напрямку багатолюдної 7-ї вулиці, звідки чути українську музику та пахне ковбасою. Ця маленька дівчинка ще не знає, що їй дуже пощастило: вона виховується в Америці, але вперше про своє українське коріння почула, перебуваючи в українській атмосфері.

У Нью-Йорку нині зібралося багато людей, що говорять українською, одягаються у вишиванки, їдять прямо тут, на вулиці, український борщ та вареники; а ще їх об’єднує тепле почуття до тих українських танців та пісень, якими забавляють гостей фестивалю зі святкової сцени. Тут купують книжки українських авторів, вироби мистецтва та предмети національного побуту України. Так виглядають українські фестивалі в Америці. Наприкінці весни вони відкриваються майже у кожному штаті, де живуть українці.
Серед перших цього року – 37-й щорічний Український Фестиваль у Нью-Йорку. За три дні свято відвідало близько 10 тисяч людей. Взагалі, для міста з найбільшою кількістю українців в Америці це – небагато (у Нью-Йорку проживають понад 200 тисяч українців). Дощова погода зробила свою справу: дитячий концерт через слизьку сцену довелось зупинити, музика звучала по півдня, однак бажаючі попоїсти українських традиційних страв не зважали і створювали величезні черги біля кіосків з українською кухнею.
Мені не вдалось почути, що мама відповіла своїй дочці про людське коріння. Напевно, розповідала про землю, де більшість із нас народилися, про те, що потрібно пам’ятати український край і народ і за можливості підтримувати його.
Українська діаспора підтримувала своїх співгромадян на батьківщині впродовж багатьох років. Чимало родин і досі пересилають тисячі доларів допомоги українським церквам та дитячим будинкам. Про це розповідають священики греко-католицької та православної місцевих церков. У випадку усиновлення діаспоряни вибирають саме українських дітей (часто – хворих), таким чином залишають для себе зв’язок з етнічною батьківщиною.
Більшість українців за кордоном беруть активну участь у діяльності громадських організацій, щороку влаштовують захоплюючі багатолюдні заходи, для прикладу, національні фестивалі, засновують свої церкви, школи, садочки, магазини, що об’єднує іммігрантів на чужині та сприяє розвиткові українських традицій.
Між тим, погодьтеся, часто здавалося, що важливі події в житті українських іммігрантів лишаються проігнорованими самими українцями. Діаспорі з кожним роком починають довіряти дедалі менше. Українські медіа практично випустили зі своєї уваги події з життя співвітчизників за кордоном, а звичайні громадяни втрачають надію, що Україна ще комусь взагалі потрібна. В чому ж річ? Що ми у діаспорі робимо не так?
Поруч зі сценою на Українському Фестивалі у Нью-Йорку стояв кіоск із плакатом благодійного фонду. Саме тут я стала свідком неочікуваної байдужості з боку співвітчизників. Молоді дівчата та хлопці з благодійної організації нічого не продавали, не просили грошей, вони роздавали листівки з інформацією про потребуючих дітей в Україні. Та за ті 15 хвилин, що мені довелось спостерігати за ними, кілька перехожих, почувши про обгорілу дівчинку з Харкова, казали: «Краще б мені хтось допоміг». Жорстоко, правда? Але ж ця дівчинка віком 13-ти років, Христина Сургай, яка єдиною в родині лишилась жива після пожежі, є також частиною України. І може не просто так Бог вирішив лишити її живою.
Інший приклад. Нещодавно в Україні партія «Свобода», яку підтримує чимало діаспорян, проголосувала у парламенті, разом із Партією Регіонів, проти спрощеної процедури всиновлення дітей іноземцями. Мовляв, українські діти мають жити в Україні. Це закон, який значною мірою стосується нас, українців, за кордоном. Однак, українські активісти в США обходять увагою щойно ухвалений документ. Між тим, саме до таких тем, вважаю, потрібно проявити найбільше уваги.
На фестивалі я познайомилася з директором благодійного фонду «Надія». Мар’яна Видойник із Нью-Джерсі визнає, що люди нині не довіряють громадським ініціативам, однак вона особисто налаштована оптимістично.
«Ми раді, що, незважаючи на скептичні настрої, знайшлись люди зі щирим серцем і не байдужі до долі дітей в Україні. Приємно, що це люди різного віку і матеріального становища. Вони розуміють, що кожен із нас своєю пожертвою покращує життя майбутніх великих українців, які віритимуть, що світ значно кращий, ніж він є зараз», – сказала директор благодійного фонду.
Мар’яна Видойник розповіла, що кошти на основні проекти їм виділяє спонсор, одна з компаній-перевізників у США. Це допомагає їм брати участь у великих затратних заходах. Вона також подякувала небайдужим людям, які пожертвували кошти через благодійний фонд «Надія» для Христини Сургай, Аскольда Павловича та інших дітей, що потребують допомоги. А щодо нью-йоркського фестивалю пані Видойник сказала: «Думаю, такі фестивалі як цей (ред. – Український Фестиваль у Нью-Йорку) допомагають українцям зрозуміти, що разом ми хочемо одного – щастя і достатку Україні і маленьким українцям».
Допомога дітям – це вклад у майбутнє нашої країни. Людське коріння, як і коріння квітки, потребує постійного підживлення. Для цієї дівчинки, що питала у мами про власне коріння, таким добривом є українська атмосфера у США: фестиваль з українськими танцями, книжка рідною мовою, картина на стіні з українським пейзажем. А потребуючим дітям в Україні коріння підживити може наша з вами підтримка, щоб вони, відчувши її, колись і самі допомогли іншим.