rss
09/27/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Батяр Андрій Панчишин: «Своєю творчістю я будую Львів догори ногами»

Батярів можна сміливо назвати феноменом Львова, який зараз став одним з його основних брендів. Та чи існував він насправді, батярський Львів? А якщо і так, то що з нього залишилось для нас з вами. Мені пощастило зустрітись з одним таким батяром. Спочатку він бігав біля сцени на концерті, тоді робив геци на площі Ринок, потім бавився до рання, коли ми й зустрілись в «кнайпі зацофаній». А тут кава, гара, кубіта і пісні, пісні, пісні…

Про батярські серце, віру і любов, мандоліну, гітару і бас; про коханий Львів і столичний Київ; про те, як воно було і як воно є зараз – співав, декламував, жартував і говорив серйозно Андрій Панчишин. Львів’янин в четвертому поколінні, учасник легендарного «Не журись», автор текстів пісень і серйозних журналістських матеріалів на центральних каналах та у київській пресі. А нині просто батяр, який подарував Львову «Батярський блюз».
Звідки батяри беруться?
Як хто, а я зі Львова та ще й з Личакова. Мій прадід ще жив у селі, але переїхав на Знесіння. Мій дід взагалі був містичний хлоп, а якось навіть врятував усіх сусідів. Поблизу було військове летовище, тому у 1939 році вони пізнали, що то таке бомбардування. Сусіди ховались в нашій пивниці, що була єдина в околиці мурованою з каменю. Одного дня навкруги летять бомби, а мій дід усіх вигнав, взяв свою сім’ю і теж пішов. Його проклинали, та коли повернулись наступного дня, то на місці хати застали яму, ще глибшу, аніж була пивниця.
Дідо з Франком ходив у гори, в гросмейстера Штейна вигравав у шахи.
А як Ви почали працювати над батярами?
Певно, були дві причини. Перша, то Винничук, а друга, то поляки. Юрко зі Станіславова, він від батька перейняв любов до тих батярських кавалків. Він адаптував польські тексти, але ж батярська культура була й українською. Тілько ми в гонитві за незалежність забули про це, в той час як наші сусіди міцно присвоювали її собі. Прикладом може служити найстарша львівська батярська пісня:
Наша пані цісарева, Габсбургського роду
Поїхала сі купати на карольсбадську воду.
То, прошу пана, друга половина ХІХ століття, і написана вона українською. Згодом батярський дух був присутній у стрілецькому фольклорі, в міжвоєнному львівському кабаре, в тому, що називається львівським ретро.
Заслугою Винничука є те, що він повернув цю тему. Два роки я дивив сі на то збоку. І одного разу сказав собі – досить шлякувати і триндіти, зроби щось сам. І так я почав писати, як вважав за потрібне.
До того долучив сі композитор Віктор Морозов, з яким ми були знайомі вже давно. Якось мої, ще ранні, дитячі пісні почув ще один Юрко – той, що Кох, і каже, що знає одного файного композитора, з яким можна ті пісні заспівати. І ми поїхали десь там за Підголоско, за лікарнею, де жив Вітя Морозов. А на презент взяли штири фляшки пива. І отак ми познайомились, далі було «Не журись», а відтак і батярські пісні.
Таким чином Кох, Морозов, Винничук і моя батярська генетика породили цей продукт.
То можна сказати, що ті пісні у Вас випірнули з генетичної підсвідомості?
Так. Як спротив трошки неправильному звучанню, не такому наголосу. Бо ж мій дзядзьо і моя бабця говорили інакше. І я почав писати так як пам’ятав. А музика – то вже геній Віктора Морозова!
То все береться з серця, з серця батяра. Правдивий батяр має мати дві речі. Велике серце, в якому дуже мало місця, бо там вмістився Львів, його ферайна (віра), його рідні, друзі і навіть трамвай. І має мати дуже велику дупу, де би влізло всьо решту. Тому мусить ходити періодично до поліклініки, робити рентген, щоби з’ясувати, як та решта туди сі вміщає.
Що таке справжнє батярське відчуття, філософія?
То як у віруючих людей – Бог на першому місці, перед собою, перед батьками, дітьми. Так і в батяра Львів – вище ніж Україна, вище ніж все. Таке відчуття рідного міста. Я і досі шугаюсь трави, дерев, бо я виріс на бруківці – то моє, з маленького.
Своєю творчістю я будую Львів, якого нема, Львів догори ногами. Без політики, без соціальних проблем – тло міста і батярська пристрасть. Весела чи сумна, комічна чи трагічна, але завжди позитивна і натхненна, після неї хочеться жити.
Дійшло до того, що поляки вирішили перекласти пісню «То було так давно», але то сі їм поки не вдає. Я міг би допомогти, але то вийде їм задорого.
Чи Ваші дід і батько вважали себе батярами?
Дід ні, але тато був батяр заводовий. Інші про нього так говорили. Він ще маленького навчив мене грати в шахи і пити пиво. Пиво, якого вже нема. Минули ті часи, коли «Львівське», «Світоч» і винниківська «Орбіта» були універсальним хабаром на всій території Союзу, будь-де. «То ніколи сі не верне – скорши світ сі переверне…».
А що було після розпаду «Не журись»?
Багато що. Спочатку я потратив всі гроші на творчість, що виявилась нікому не потрібною. Потім був депутатом облради при Чорноволові. А що на посади не рвався, то підробляв сторожем в кочегарці, отут біля картинної галереї на Стефаника. Будучи депутатом – уявіть собі то зараз. А мене тоді навіть кочегаром не взяли, бо не мав допуску до газу. То була ціла атракція, коли високе начальство приїжджало дивитися, як я мию вікна.
Потім був журналюгою – в «Ратуші», «Експресі», «Часі», «ПіКу», в прес-службі Фонду держмайна, на Інтері, на ТВі. І вже 17 років живу в Києві.
Як то так, львівський батяр – в Києві?
А так, в «екзилю», а звідки, гадаєш: «На чужині приходять вві сні мої рідні батярські пісні».
Але я сі вертаю часто і колись верну сі взагалі. Бо там чуже місто, а тут ліпше – тут мій Львів, моя мама. І до Парижу не тягне – «а я до Парижу їхати не хочу, ліпше сі по ріднім Львові поволочу».
Що Ви робите, коли нема натхнення, коли ностальгія?
Буває, що втрачається гострота слова, і тоді я починаю фантазувати і писати іншою мовою. По-руски не хочу, бо ся бриджу – то бавлю сі польською. І що цікаво – я то співаю, а поляки вигукують, «же они то слишелі». Я ті куплети називаю файдульки – львівські коломийки. А ще люблю писати українські частушки. Про їх різницю від коломийок і файдульок можна писати дисертацію. Якщо спрощено, то в російських частушках матюк заради матюка, а в наших – зрідка і то задля загострення змісту. Ось моя частушка:
Недалеко до Москви сутка на колєї – два курдупелі в Кремлі, третій в мавзолеї.
Що це у Вас так багато політичного?
Мало хто знає, що я у кінці 1980-х відроджував жанр політичної пісні. Так відроджував, що за це тягали по кабінетах. Починав я практично з нуля, бо розвиток у нашого народу відбувається хвилеподібно. Від того і наша велика проблема – відсутність спадковості. Чомусь кожне покоління починає спочатку і робить ті ж помилки, а потім радісно відкриває для себе давно відоме.
Політичну пісню я робив доти, доки не перестало бути страшно, а, відтак, і цікаво. Бо відразу повилазило стільки послідовників – на здохлого комуняку гавкати.
А зараз я майже не пишу про це. Не тому, що нема про що і для кого – нема за кого. А писати тупо проти я не хочу, але напевне, скоро прийдеться встати проти. Не писати, а встати! А я маю силу, я знаю, що можу підняти на ноги стадіон і повести.
«Не журись» не стало, а зараз вилізли усілякі «квартали»…
Мені боляче чути такі порівняння. «Не журись» не встигло реалізуватись і на це було кілька причин. Не мені про це судити та і це не тема сьогодні. Але головне, ми зарано почали колядувати, коли зробили перший вертеп, я сказав – все хлопці, гаплик! Нас є сім чоловік, де кожен якщо не геній, то близький до того і кожен має робити своє, а колядувати є кому. Не повірили, почали розмінюватись. Це моя думка. Якби ми тримались на заданому творчому рівні – то були би потрібні. А так кожен почав робити своє – зрештою почали сваритись і розбіглись. Ми реалізувались по тому сольно, але мирились довго. Мене з Віктором помирила дружина Люда, просто взяла нас за шкірку і… помирила. Чи то мене завела до Морозова чи його привела до мене. Слава, бабки і баби вплинули на кожного по-своєму. А загалом ми просто розслабились, до того кожен боровся, разом ми працювали щільно і класно, і раптом пустились берега.
Чи я зловив звйоздочку? – ні, бо і так з дитинства знаю, що звізданутий і найкращий.
Чи Ви не думали зібратись старим складом і знову вибухнути?
Нема проблем – два місяці, і програма готова. Але… бабло перемагає добро. Наразі пишемо пісні і співаємо. І тим раді.
Чи пишете Ви просто вірші?
Я пишу не вірші, а тексти, в які вже закладена мелодія, правда, не всі вони поки що стали піснями. І зараз я хочу видати дві збірки. Книжку з батярськими текстами, яких вже назбиралось близько 100.
А також «Лантух пісень», яких уже десь з тисячу і я втомився їх носити на горбі. Хочу вмістити їх в книжку і наспівати на диск, помістити в обкладинку з мішковини і відпустити в світ. Бо для мене виглядає, що вони нікому не потрібні. Якщо батярські ще співають, то нормальних нікому не треба.
Пісня повинна мати три поверхи. Зверху плакат, фасад чи партер, який сприймається відразу, а коли хтось захоче послухати, то може робити це ще і ще, і ще. Підніматися вище і віднаходити зміст.
А як Ви ставитесь до сакраментального (в авторському варіанті сракаментального) питання: які Ваші плани?
Зі всіх ідіотських питань – це напевне на першому місці. Хоча ні – коли ми були з концертами на «баняківщині», в нашій гамериканській діаспорі – були ще два, від яких я з розуму сходив. Отак кожен до тебе підходить, обіймає, тицяє в жменьку доляри (хто 5, а хто і 50), дивиться в очі і питає: перше, ну як там на Україні? І друге, як Ви любите Америку? І коли тобі таке кажуть разів сімдесят за вечір, розумієш, що можеш зараз когось покусати.
Які плани щодо Львова? Чи Вам потрібен Львів, чи Ви йому потрібні?
Львову я не потрібен точно. Чим далі, тим менше. Тут так багато геніїв, а я на них тінь кидаю, мовчки височію над ними. Ну, не завжди мовчки. Я хочу і я сі верну сюда, але не в творчому аспекті, де забагато бруду, заздрості, ненависті. Якась містечковість охопила моє місто, хоча потрохи стає ліпше. Пам’ятаю якихось п’ять років тому, йду по проспекті Свободи, а на лавочках сидять оті рагулята, пиво, сємочки і плюють. І сидять на спинках ногами на лавках. Та в нормальному європейському місті підійшов би поліцай і дав по плечах одному, а всі решту, як горобці, позлітали б і більше не вертали. Бо так має бути. Не можна плювати в центрі міста, не вільно. Най!
Все ж зараз Ви приїхали з новим альбомом?
Це авторський альбом Андрія Панчишина і Віктора Морозова. Він нам приносив велику радість у роботі, коли все складалось. Тішим сі ми від нього і зараз. А я бавлюся ним. Питаю, яка пісня подобається найбільше, бо ми з Віктором навіть жартували, що забагато хітів на один альбом. Люди часто відповідають «Мандоліна, гітара і бас». А ця пісня була написана мною, певне, років 10 тому! А музика Морозову давалася довго і готова тілько зараз. Але щось таки вийшло, бо коли ми побачили, як абсолютно нову пісню підспівують сотні людей (одна наша колежанка навіть розчулилась до сліз). Видно, не намарно цей труд!
Просто розкішний зовнішній вигляд тому надав ЮрКох – фотки, і дизайн, і верстка, і обкладинка – все перфектно.

Розмовляв Богдан Білан
Джерело: ІА ZIK (http://zik.ua/ua/analytics/2013/05/14/408369 )

«Хайтарма» – перша кримськотатарська кіноластівка високого польоту

Чим обернеться переселення пам’ятника Іванові Сірку в Мерефі

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-38
Архієпископ Вігано (Erzbischof Viganò): Захід стоїть перед загибеллю, я закликаю всіх вставати і боротися
Вікно Овертона Як зробити прийнятним канібалізм (чи інше вироджене явище)?
Байден і Харріс намагаються використовувати поняття «систeмний рaсизм» для радикального перетворення Америки
Протистояння США і Китаю: хто збере більше союзників та партнерів? Про нинішню геополітику альянсів двох супердержав
Есей Джорджеві Орвеллові (уривок з книги «Соратник»)
Іван Франко у Музеї Марійки Підгірянки
Мистецькі події в Українському Чикаго
СКУ засуджує проведення Росією виборів до Державної Думи рф на окупованих українських територіях
Одна з найдавніших українських діаспор
Кремль поставив експеримент на жителях ОРДЛО Що відбувалося під виглядом народного волевиявлення на тимчасово окупованих Росією українських землях?

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com