Хоч минуло чотири сторіччя від дня народження Івана Сірка, та кожна згадка про цю непересічну особистість й досі викликає гострі суперечки. Для одних – це взірець справжнього лицаря, якого запорожці п’ятнадцять разів обирали своїм кошовим отаманом, із них – вісім разів поспіль. За підрахунками Дмитра Яворницького, Сірко без жодної поразки здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами 55 перемог.

Та літопис його життя – це карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої плуталися історики всіх часів. Адже він діяв у період Руїни, поділу України на Лівобережну й Правобережну. Козацька старшина, що вела невпинну боротьбу за владу, боялася його впливу, як вогню. Та й ударів від невпокореного кошового отамана вона зазнавала чимало. Поквиталися з ним навесні 1672 року, коли за намовлянням Івана Самойловича Івана Сірка було закуто в кайдани і як «державного злочинця» запроторено до Сибіру, в Тобольськ. Та коли взимку того ж року на Україну посунула 300-тисячна армія турецького султана та кримська орда, посольство запорожців умовило царя повернути «басурманів гонителя» на Січ. І Сірко з честю виправдав довіру своїх бойових побратимів, одразу ж пройшовши разом із ними весь Крим.
Але й нині дехто звинувачує його у прислужництві російському цареві. Між тим, сам Іван Сірко керувався своїм незмінним правилом: «Нужда долає закон». Для досягнення перемоги над загарбниками, заради інтересів українського народу, він укладав угоди з різними ворогуючими сторонами. Кошовий отаман, якого запорожці називали «батьком», заявляв: «Бог свідок мені, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої прагнення й намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, басурманам». Ще за життя друзі й вороги схиляли голови перед його мудрістю й талантом полководця, а народ зберіг його образ у численних переказах, думах та легендах.
Переповідаю це для того, щоб менше було нових спроб спаплюжити ім’я справжнього народного героя, яким усі маємо пишатися і гідно вшановувати. А приводом до цієї розмови стало несподіване для багатьох рішення сесії міськради Мерефи, яка вважається батьківщиною Івана Сірка, перенести встановлений йому там двадцять років тому пам’ятник на нове місце.
Мої земляки-мереф’яни добре пам’ятають, що довелося витримати цьому погруддю. Ще навесні 1978 року з ініціативи Костя Романова група небайдужих мешканців міста створила раду краєзнавчого музею й розпочала збір матеріалів про Івана Сірка. Тоді ж уперше порушили питання про відкриття йому пам’ятника. Через два роки міськрада таки прийняла відповідне рішення, але для реалізації задуму нічого не зробила. Тож довелося Костеві та його однодумцям стояти з плакатами на базарах у Харкові, Запоріжжі, Мерефі, збираючи пожертви. Зібраних ними 1500 крб. вистачило на виготовлення чавунної скульптури Івана Сірка й доставки її у рідне місто. Це точна копія погруддя, виконаного нікопольським скульптором Валентином Шкондою для могили кошового у селі Капулівці (нині Нікопольський район Дніпропетровської області).
Але у 80-і роки минулого сторіччя, у розпал боротьби «з українським буржуазним націоналізмом», влада й чути не хотіла про вшанування Івана Сірка. Тож скульптура більш, ніж десять літ зберігалася на обійсті Костя Романова. Показував тоді він і мені це погруддя, яке тримав у дров’яному сараї. Уклонитися Іванові Сіркові сюди приїздили відомі літератори, історики, краєзнавці. З настанням перебудови, після численних публікацій у ЗМІ, коли у справу втрутилися голова Українського фонду культури Борис Олійник та академік Петро Тронько, крига, нібито, скресла. У травні 1988 року Харківський облвиконком змушений був прийняти рішення про встановленні у Мерефі пам’ятного знака кошовому отаману Запорізької Січі Іванові Сірку.
Та знов процес загальмували чиновники. Поважна комісія, недовго думаючи, винесла вирок: твір малохудожній і невиразний, робота непрофесійна, є певні анатомічні вади, і, взагалі, він недовговічний (чавун товщиною 6-7 см). Тож у бюрократичній тяганині справа знов загрузла на довгих п’ять років. Лише на третьому році Незалежності, 30 травня 1993 року, пам’ятник урочисто відкрили. Погруддя не було навіть потреби ховати за завісою, бо мереф’яни його вже на той час добре знали – лише перерізали жовто-синю стрічку. За влучним висловлюванням Костя Романова, це була 56 перемога Івана Сірка.
І ось – на тобі! Мерія напередодні двадцятиріччя встановлення пам’ятника ошелешила всіх звісткою, що Івана Сірка буде переселено. Голова громадського об’єднання «Наш дім – Мерефа» Тетяна Селезньова вже відкрито заявила, що, натомість, слід було б облагородити територію навколо монумента і влаштувати тут народне козацьке свято на честь його двадцятиріччя. Рішення міськради вона назвала плювком в обличчя громадськості та Іванові Сірку. Поки що люди не дозволили владі здійснити свій намір, але керівництво міста впевнене, що під приводом реконструкції майдану воно незабаром утілить у життя своє рішення. Побувавши у своїй рідній Мерефі 13 травня, я переконався, що більшість земляків виступають проти такого наміру. Особливо рішуче протестує сотник українського козацтва й сподвижник Костя Романова Василь Піщаний. На його думку, наскрізь корумпована влада вже намірилася продати людне місце біля центральної площі під якийсь новий торговельний центр.
Ні пан Василь, ні інші місцеві мешканці уявлення не мають, куди саме буде перенесено пам’ятник. Є чутка, що в якийсь сквер. Пішли ми з ним у крихітний зелений трикутничок обабіч траси Москва-Сімферополь, яка перетинає Мерефу, ділячи її навпіл. Там сотник козацтва показав мені невеличку гранітну пам’ятну дошку на честь Івана Сірка, яку козаки встановили за два роки до відкриття пам’ятника. Для самого ж пам’ятника тут місця не викроїш, бо майже весь скверик зайнятий монументом на честь воїнів-визволителів і полеглих у війні.
Тож мені нічого не залишалося, як з’ясовувати все у міськраді. Секретар Тетяна Дерченко досить докладно розповіла про плани реконструкції центральної частини міста. Нині йому вкрай бракує пристойної зали для урочистостей і концертів, музею, зали для одруження… Тож є намір прибудувати до кінотеатру «Супутник», на місці, де нині височіє пам’ятник Іванові Сіркові, велику двоповерхову споруду. А сам пам’ятник планується встановити в зеленій зоні з протилежного боку кінотеатру. Для цього доведеться ліквідувати звідти кілька магазинів та яток. За ескізним проектом, Івана Сірка переселять не вглиб цієї зеленої оази, до смердючих вуличних туалетів, як подейкують деякі мереф’яни, а поставлять на передньому плані, щоб усі проїжджі трасою з обох боків могли його бачити. До того ж, погруддя піднімуть на більш ошатний і високий постамент. За підрахунками пані Тетяни, на виготовлення проекту потрібен не один місяць. Після цього він буде винесений на громадське обговорення. Якщо навіть місцева громада схвалить такий задум, то ще чимало часу потрібно буде на отримання всіляких узгоджень і дозволів у багатьох інстанціях.
Як бачимо, рішення про перенесення пам’ятника Іванові Сірку досить вмотивоване. Та й сам він стане більш величним і відкритим для огляду. Можливо, коли б міськрада краще інформувала про свої плани місцян, не було б стільки домислів про наругу над пам’яттю кошового отамана. Про це я прямо сказав міському голові Веніамінові Сітову. Від нього ж почув клятвене запевнення, що міськрада має намір возвеличити Івана Сірка, встановивши поруч з оновленим пам’ятником ще й стели, що розповідатимуть і про його ратні подвиги, і про родину, яка жила в Мерефі, і про те, як місто шанує його пам’ять. За словами мера, ні про жоден магазин на місці нинішнього пам’ятника й мови не може бути, бо воно призначене для вкрай потрібного всім сучасного культурного центру.
Зі свого боку, я запевнив мера, що громадськість і журналісти триматимуть цю справу під своїм неусипним і вимогливим контролем. Пам’ятник Іванові Сірку в Мерефі вже досить настраждався, і тепер він і сам заслуговує на належну шану.
Фото автора