В гості до редакції перед концертом для української громади зайшов відомий, відзначений багатьма нагородами, співак та автор пісень – Анатолій Матвійчук. Вперше потрапивши до Америки, Анатолій Миколайович, відчувалося, був відкритий до нових вражень, знайомств, спілкування. Тому розмова пішла дуже невимушено і охопила різні теми – особисте життя митця, його філософські погляди, сучасні настрої в українському суспільстві. Природна емоційність та меткий розум професійного журналіста дозволяє артистові об’ємно сприймати життя та рефлексувати з позиції творчої особистості та патріотично налаштованого громадянина.

Анатоліє Миколайовичу, вивчивши вашу біографію, я була вражена тим, скільки ви всього встигли реалізувати і продовжуєте плідно працювати. Першим питанням буде зовсім банальне – що служить вам постійним джерелом натхнення?
Надзвичайно складне питання, на яке можна дати просту відповідь, але насправді саме життя і є відповіддю на це питання. Тому що, коли ти народжуєшся, стаєш більш дорослим, починаєш себе осмислювати – розумієш, що ти у цей світ прийшов для чогось, розумієш те, що ми всі – люди, ми – частинки чогось одного – великого цілого. Ми живемо своє життя, проходимо свій життєвий досвід, здобуваємо його, потім повертаємось до того цілого і збагачуємо його своїм власним особистим досвідом.
А якщо говорити простіше, то я думаю, що це не тільки моя якась така риса, але це риса всіх – не побоюсь цього слова – талановитих людей, які в собі відчувають щось, якусь місію, навіщо вони прийшли у цей світ. От я в 16 років почав писати пісні – мені подарували гітару, і я одразу почав писати пісні. Потім окремо з пісень виокремилися вірші, як така більш глибока і серйозна іпостась творчості.
Потім я прийшов у газету… Не пам’ятаю, в якусь із київських газет із віршами. Мені сказали: «Ми їх опублікуємо, вірші цікаві, але з умовою: ви щось напишете і для нашої газети, зробите якусь інформацію, кореспонденцію».
Я кажу: «Гаразд». І таким чином почалась журналістська моя діяльність. А потім я вступив на факультет журналістики Київського національного університету – не з першого разу, а з третього, але я весь час повертався, не маючи ні зв’язків, ні блату – нічого.
І вийшло так одразу, що я потрапив у надзвичайно насичене талантами середовище, в якому почав активно розвиватися. Зауважте, що я народився в Києві, в двомовному середовищі, навчався в українській школі, потім – у російському технікумі, де всі розмовляли російською мовою, потім – знову ж, в університеті, але остаточно склався як митець, котрий розуміє, що він повинен остаточно працювати на українську культуру, – це тоді, коли я вперше побував в Канаді, на святкуванні сторіччя українських поселенців у Канаді в 1991 році.
У Торонто, на Bloor Street є Ukrainian villаgе, я зайшов до однієї хати і був вражений, побачивши там книжки Франка, Лесі Українки, Шевченка – величезну бібліотеку української літератури. Ми ж, як в Ільфа і Петрова казав Остап Бендер: «Нет никакого Рио-де-Жанейро, есть только город Шепетовка, о который разбиваются волны Атлантического океана». Я в дитинстві не розумів, що це. А це мається на увазі, що кордон СРСР, а за ним нема нічого. І коли ти опиняєшся за кордоном і починаєш спілкуватися, і бачиш, скільки нашого люду по всьому світу, то ти розумієш, що культуру не можна обмежити якимись кордонами.
Сьогодні я відчуваю свою місію в тому, щоб підтримувати цей жевріючий вогник української культури. Кожен працює по-своєму, я працюю завдяки своїй поезії, завдяки своїй пісні, завдяки якимсь своїм публіцистичним виступам і намагаюся осмислити взагалі, хто ми є у цьому світі.
Як журналіст, ви пишете якусь статтю, то для натхненням тут може послугувати подія, тому що ви її, власне кажучи, описуєте, тобто, є інформаційний привід. Ви написали величезну кількість пісень, стільки подій у житті не вмістити. А що створює для вас музичний, пісенний привід?
Усі події творчих людей, митців відбуваються всередині, і всі перемоги відбуваються всередині. Не знаю... очі вродливої жінки, кинуте слово кимось мимовіль, переглянутий фільм, спілкування з природою, якісь несподівані речі, що трапляються в житті – все це може спровокувати якийсь емоційний спалах.
Можна сказати, що ви живете з потроєною інтенсивністю? Оскільки, якщо у вас стільки переживань, ви повинні за секунду, як для середньостатистичної людини, переживати кратно більше…
Мабуть, абсолютно точно ви сказали. До прикладу, я був нервово збудливим юнаком, наприклад, що в 16 років я мав уже виразку шлунку – мені казали лікарі, що це такий особливий вид хвороби, яка буває у людей, котрі перебувають у надзвичайно збудженому стані весь час. Тобто, я ночами міг не спати, писати вірші, я не помічав, коли надходив вечір, я щось закінчував писати, дивився – а вже за вікном світло, вже сіріє, вже сонце підіймається. Тобто, час для мене не існував. Це був надзвичайно збуджений такий-от стан, коли я падав у знемозі, вже засинаючи.
Пісні… Я і зараз досі зберігаю в батьків своїх, на шафі там лежать десятки, а може, навіть сотні зошитів, які просто списані, які ніколи нікуди не підуть, бо там усе надзвичайно слабке. Але виписувався я саме таким чином, от поки почав відчувати, що цей рядок чогось вартий.
У такому випадку ваші батьки, дружина повинні брати на себе весь побутовий тягар. Тому що такі люди не можуть займатися рутинним справами.
Власне, з третього разу так і трапилося. Вперше я одружився ще в студентські роки. Я можу тільки подякувати своїй першій дружині за те, що в мене є прекрасна донька, яка зараз живе у Сполучених Штатах, недалечко біля Далласа, в Техасі. І в неї донечка Марійка – чудова моя онучка. Після Чикаго вирушу туди, тому що я дуже хочу побачити її.
Друга дружина була надзвичайно вродливою, надзвичайно інтелектуальною, з аристократичної київської родини. Але в її родині я почувався некомфортно.
Там треба було якимсь чином під когось підлаштовуватись. Я цього не зміг зробити.
І вже перед тим, як одружитися втретє, передувала надзвичайна подія: я познайомився у Києві з одним, скажімо так, екстрасенсом, провидцем, звати його Ідріс Казімі. Він зараз уже цим не займається, в нього туристична фірма «Ідріска-тур». Але тоді його послугами користувалися багато зірок естради, відомих політиків і так далі.
Я прийшов зі завданням від редакції – про нього писати. А він такий іранець, перс – звідти, такої-от крові, він подивився на мене і каже: «Я бачу, в тебе проблеми, ти не можеш тривалий час перебувати з жінками, – каже, – ти не витримуєш їх довше, ніж 2-3 місяці… Тобі так зроблено».
Я кажу: «Та не може бути». Він мені допоміг і сказав: «Рівно через три місяці ти зустрінеш людину, яка стане твоєю долею». А я кажу: «А як я її впізнаю?» Він каже: «Вона тебе сама впізнає – підійде і візьме за руку».
І тут, концерт у Чорнобилі, після якого я стояв біля сцени, вже збирався їхати додому – раптом підійшла симпатична жіночка і каже: «Чого ви тут стоїте? Там банкет починається. Ходімо, я вас погодую», – взяла мене за руку і повела на той банкет. А потім сіли і почали спілкуватися. Я кажу: «Сідайте з нами». Щось слово за слово, я почав читати вірші і бачу, в неї відкрилися очі, вона повністю на мене «включилася». І я тут же вийшов на ґанок перекурити і своєму гітаристові – ми з ним були, з Сергієм – кажу: «Сергію, по-моєму, я зустрів людину, з якою можна йти все життя».
Тобто, ви це одразу відчули?
Я це одразу відчув. Є такі речі в житті. Я – фаталіст, відчуваю людей десь на рівні менталу. Деякі люди навіть жахаються. В редакції до мене бігали дівчата, коли я працював в «Молоді України» – вони бігали запитати, чи не вагітні вони, чи помиряться вони зі своїми хлопцями і так далі. От було в мене таке відчуття. До речі, Ідріс як мене побачив, він мені сказав, що «в тебе є до цього здатність, але ти цим все одно не будеш займатися – це треба перебирати на себе карму».
І от як він тоді сказав, що я зустріну людину – минуло три місяці, це було в вересні десь, по-моєму. Ось так ми і зустрілися, і так ми після того не розлучалися. Вона стала моїм директором, а незабаром, буквально через півроку, ми провели вже перший мій «Полустанок любові» – великий авторський концерт, де зібралося дуже багато народних, заслужених артистів і молодих виконавців, які співали мої пісні. І таким чином і далі пішло – і після того ще чотири концерти ми великі сольні зробили в Києві, в Національному палаці «Україна». І я зрозумів одне: що можна бути страшенно талановитим, але як двигун літака без пропелера – ти перегріваєшся, а сили, яка тебе несе, нема; для цього потрібен цей пропелер, який буде приводити в рух усе. От якраз моя дружина виявилася цим пропелером, яка почала довкола мене створювати якийсь рух.
А ви в особистих стосунках, до речі, чуйна чи нестерпна людина?
Я різним буваю, але найчастіше, коли-от на мене нападає-находить оцей творчий якийсь момент, я стаю страшенно замкнутим, повним інтровертом, і тоді на якісь питання чи на якісь звертання до мене я можу відповісти різко або піти, ні слова не кажучи, зачинитися в якійсь кімнаті, щоб миттєво позбутись усіх, і тут я буваю неделікатним страшенно.
Отже, дружина вам створила такий організаційний комфорт, ви тепер можете займатись творчістю. Тим не менше, ви дуже такий суспільно активний, тобто, як струна, ви постійно резонуєте на те, що відбувається в країні.
Абсолютно.
Те, що відбувається, досить часто дарує такі негативні емоції. Що найбільше стимулює вашу творчість – злість чи душевний комфорт і спокій?
Швидше за все, неспокій… Я тепер розумію, що не випадково закінчив факультет журналістики. І коли отримував найвищу премію в галузі журналістики – премію імені Івана Франка, а це нагородження відбувалося в селі Нагуєвичах, на батьківщині Франка, то Ігор Лубченко, голова Української спілки журналістів, сказав, що більшість пісень Анатолія Матвійчука – це публіцистика, тобто, це пісні, які примушують про щось думати і хвилюватися. І якщо є хвилювання, якщо є думка, то, значить, людина обов’язково отримує якийсь емоційний заряд, якусь енергію, яка примушує людину рухатись.
Тому я так вважаю, що, певною мірою, не беручи на себе багато, я певний ретранслятор якихось ідей, які посилаються зверху. Довкола нас якийсь еґреґор, інформаційний простір, і кожна людина, залежно від того, наскільки високо вона підключається, вона черпає якісь ідеї. І я вам чесно кажу, що деякі люди, які-от розуміють трохи мою поезію – а поезія моя специфічна, вона, можливо, позбавлена якихось зайвих епітетів, троп, замилувань природою, почуттями, вона раціональна, – але ті люди, які розуміють цю поезію, кажуть, що це як квінтесенція такої філософії, яку можна буде читати через 20, через 40, через 50 років. І ті, хто читав її, – розуміють, що це таке. Бо я інколи сам, забуваючи якийсь вірш, відкриваю – і дивуюся – явно це писано не мною, розумієте, – це продиктовано. Це як у Нострадамуса якісь там катрени і так далі. От я не думав, що я напишу такі рядки:
Історія людська сліпа й кривава –
Тут мало місця правді і красі,
Тут розіп’яті праведники всі,
А правлять короновані варрави.
І все – і нічого не треба говорити.
А потім історія повертається в Україні так, що воно відповідає… Тобто, якісь речі настільки стиснені, що не треба якихось зайвих слів. І інколи я грішу цим і в піснях – і не всім це подобається. Тому що – чого гріха таїти – епоха масової культури, масова культура ніби заточена під сприйняття форми насамперед: яскраво, щоб було багато світла, щоб усе мерехтіло, щоб усі танцювали, щоб був гарний ритм, щоб гарне аранжування було, а те, що всередині… Це як цукерочка – вона загорнута в чудовий фантик; а ти його розгортаєш, а там, у кращому розумінні, щось абсолютно нецікаве. Тому що епоха споживання яким чином зорієнтована? Щоб люди швидко міняли кумирів, щоб вони швидко зношували одяг, щоб товари, які вони купили, швидко міняли…
У журналістиці навіть існує така теорія – констант героїв, тобто, не повинно бути авторитетів ні в народу, ні в якоїсь культури. Епоха авторитетів закінчилася – сьогодні інстант-герої. Сьогодні я десь прийшов на якесь телешоу, набив комусь пику – і я герой на найближчий тиждень. Розумієте? Або плеснув комусь соком у прямому ефірі або написав якусь абсолютно таку скабрезну, брутальну річ якусь там, викрикнув щось таке на адресу Президента чи когось – усе, я герой на найближчі три місяці.
Мені дуже сподобався термін «пісенна публіцистика», який визначає деякі ваші пісні. Чи можна це порівняти з бардівською піснею?
На жаль, ця пісня пішла, скажімо так, не затребувана сьогоднішньою парадигмою творчості. Чому? Тому що, власне, масова культура орієнтована на те, що споживається насамперед форма, а вже потім зміст. А в бардівській музиці – там навпаки: завжди пісня – це єдність форми і змісту, чим більше змісту, тим простіша форма має бути. От у бардівській пісні якраз ця концепція спрацьовує: там є гарна поезія, є зміст, є над чим подумати, і музика не відволікає, а тільки підтримує певний метроритм і певну тональність.
Що стосується сьогоднішньої популярної музики, то там може крутитися одна якась фраза, і все це аранжуванням якимсь чином і танцювальним ритмом підтримується, і нема ніякого діла. Тому сьогодні важко бути популярним композитором або популярним сонґрайтером, автором пісень, якщо ти занадто насичуєшся змістом своєї пісні. Вони одразу до чогось прив’язують це. І деякі модні композитори, які приходили до мене з пропозицією щось написати, – мені одразу ставили такі умови: «Давай з тобою напишемо пісню, тому що ти відомий, ти популярний, твої пісні знають, – але так, є такі три вимоги: перша – пісня повинна бути абсолютно позитивною, якийсь «позитивчик» такий; друга – пісня повинна бути ні про що, так-от, якісь гарні метафори, одна нанизується на іншу, послідовного змісту не повинно бути, а просто – сплеск метафор таких.
Раз – кольнуло в серце, раз – кольнуло в печінку, раз – вдарило по голові, – але загального змісту нема. І третя умова – повинні бути коротенькі рядки, тому що довгі рядки люди погано сприймають. Повинно бути «тара-ра, тара-ра», і в жодному випадку не «тара-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра».
Коли я казав, що якщо дотримаюсь усіх цих вимог, то просто перестану себе поважати, – наші спроби закінчувались. У мене були добрі вчителі, наприклад, зокрема, один із моїх старших друзів, Юрій Рибчинський, у якого найближчим часом ювілей, – казав, що «пісня – це маленьке життя, чотири хвилини – і її треба прожити, треба розповісти якусь історію». Якщо ти розкажеш історію – люди можуть не запам’ятати сам вірш, але вони зможуть переповісти своїми словами. А якщо нема що переповідати, то одна фраза засяде в голові.
Але життєвих ситуацій, яких можна переспівати, не так вже й багато. Решта – це вже йдуть компіляції і варіації.
І, тим не менше, наприклад, українська народна пісня нараховує з усіма варіативними якимись формами десь близько трьохсот тисяч текстів народних пісень. Я взагалі в шоці! В ефірі ми можемо почути там десь навіть у спеціальних відформатованих програмах, ну, 30. Звичайно, що існують архетипи. Кажуть, що вся творчість сучасна пішла, здебільшого, від двох джерел: від міфів і легенд Давньої Греції, ну, принаймні Європи, і від біблійних сказань. Тобто, всі біблійні сказання і міфи Давньої Греції. Але коли починаєш думати про те, що відбувається в нашому житті і, зокрема, що можна якимось чином екстраполювати в пісню, то ти розумієш, що це, по суті, кілька сюжетів: кохання, зрада – в будь-якому розумінні, не тільки в плані любові, це звертання до Господа Бога, а ще – замилування природою. От дивіться: чотири сюжети. Тобто, яким чином вони інтерпретуються?
Я навіть студентам своїм розказую – тому що я викладаю і на кафедрі шоу-бізнесу, і на кафедрі журналістики… Я говорив про те, що, в принципі, все розмаїття пісень можна звести до якихось основних архетипів. Ну, є ще така тема: що бачу, про те і пишу. Як акини, які тримають у руках гітару, їдуть десь на верблюді чи на ішаку, і от все, що вони бачать, про те і співають. І таке буває.
Такий собі співаний репортаж...
Абсолютний репортаж. Реп – це теж, певною мірою, якийсь репортаж, тобто, людина про щось розповідає, що вона бачить, що вона відчуває і так далі, але там менше музики. Тут важливо, щоб музика посилювала вплив поезії.
Десь мені на певному етапі стало тісно, і я видав диск своїх пісень, своїх віршів, який називається «Сповідь», – це просто кожен вірш, замузичений із певною мелодією, яка відповідає настроєві вірша. Я просто читаю вірші, там мелодекламація.
Цей диск користується попитом?
Він розійшовся і користується попитом у багатьох людей сьогодні. Ми ж знаємо, що сьогодні люди ліниві, дехто не любить читати. А в машині десь їде – поставив диск, слухає. І мені навіть казали, що це дуже важко – слухати таку поезію і їхати за кермом. Тому що настільки одразу потік асоціацій, почуттів, що це емоційно переповнює всього тебе, і дуже важко – треба зупинитися десь на узбіччі і слухати. Тому і така поезія потрібна, яка звучить.
Хотіла би повернутися з високих тем до хліба насущного. Ви маєте такі принципи щодо творчості і водночас працюєте в Михайла Михайловича Поплавського. Вас не бентежить, що керівник Інституту культури є людиною, позбавленою таланту співака, яка часто виступає.
Якщо ви вже зачепили тему Поплавського, це феноменальний чоловік, дуже харизматичний, у якого є один недолік: він любить співати.
Але він тим недоліком дуже зловживає, я би так сказала. Чи справедливо це? Я не сумніваюсь у тому, що він – феноменальний, він володіє необхідними засобами для реалізації свого недоліку. Невже йому не хочеться поділитись цими ресурсами з людьми, які того варті?
От дуже цікаве питання. І я вам просто нагадаю про те, як він ділиться своїми ресурсами. По-перше, він започаткував в Україні фестиваль «Крок до зірок» – дитячий фестиваль, який уже йде 15 років на національному телебаченні. Ви розумієте, що це бізнесово дуже затратний проект: сцена Національного палацу «Україна», величезна оренда, світло, звук, організаційний процес, створення телевізійного продукту, ефір – це величезні гроші. Поплавський не бере з жодної дитини жодної копійки, він безоплатно запрошує цих дітей, які співають, ще й нагороджує призами кожен рік. Це – перший проект.
А в чому він має свою вигоду при таких витратах?
А от слухайте. Другий проект, який він зараз започаткував, – це проект «Наша пісня». Значить, дорослі виконавці української сучасної естрадної пісні теж беруть участь у телевізійних програмах, представляють себе. І це теж сьогодні безоплатно робити – це меценатство, це популяризація. Третє, що він започаткував: відбувався минулого року в Україні пісенний марафон, який тривав, по-моєму, щось майже тиждень і побив попередній марафон італійської пісні. Тобто, українці співали довше, ніж італійці. Приїжджав представник дирекції рекордів Гіннеса спеціально, який вручив спеціальну табличку. Я брав участь у цьому марафоні. Все було організовано бездоганно. Цей концерт тривав близько п’яти діб, по-моєму, в ефірі – і вдень, і вночі, транслювався по Інтернету і викликав великий резонанс.
Значить, оце три проекти. Четвертий проект – що він популяризує Інститут культури. На своєму прикладі він показав, чого варті технології шоу-бізнесу, як вони працюють. Що вони з людини, яка має досить обмежені вокальні дані, можуть зробити зірку, як можна зробити з цієї людини зірку. Щодо його вигоди. По-перше, він – успішний бізнесмен, окрім того, що є ректором вишу, має бізнес сільськогосподарський, ще якісь там заправки і так далі. Його моральний авторитет дуже високий.
Коли цього року святкували 20-річчя його ректорської діяльності, до нього в гості привітати приїхали 5 міністрів культури, які послідовно в нас були в Україні, приїхали кілька міністрів різних профілів різних часів, приїхали два екс-президенти. Це була справжня людська повага до людини, до особистості.
У нього дві геніальні риси, які мені особисто особливо дуже імпонують. Наше особисте знайомство з ним почалося з ток-рингу, де ми були з ним антагоністами: він захищав технології шоу-бізнесу, а я говорив про те, що шоу-бізнес знищує культуру. І я виграв на цьому ток-рингу, причому, виграв блискуче, як людина, яка була більш переконливою, емоційною. Ну, я, все-таки, артист, поет. І після того, коли ток-ринг закінчився, Поплавський не побачив у мені ворога чи якогось супротивника, він підійшов до мене, обійняв і каже: «Ти такий розумний. Чого ти досі не викладаєш у мене в університеті?» Тобто, в нього є чудова риса: він не наживає собі ворогів, він, навпаки, обертає їх на своїх друзів. І друга його риса – це бездоганне почуття гумору. Він такий-от українець, який трошки спекулює своєю простотою. Він каже інколи: «Я падаю на дурку», – це його фраза – щоби деяких людей не дратувати, бо якщо починаєш занадто розумним виглядати – не всім це подобається. А він отак вміє включити в собі цю «дурку» і інколи вирішувати надзвичайно серйозні питання, сміючись. Тобто, це почуття гумору і вміння не наживати собі ворогів плюс великий талант адміністратора зробили з нього те, ким він є насправді.
Дуже багато людей з його оточення працюють із ним і дуже комфортно, тому що він надзвичайно поважає талановитих людей і дає їм повну свободу дій. І якщо він зараз робить концерт, то у нього обов’язково в концертах співають усі народні артисти, починаючи від Дмитра Гнатюка, нашого корифея, і закінчуючи різними молодими артистами. Особисто він не може не виходити на сцену, оскільки це як наркотик, це великий наркотик: якщо ти сів на нього, то ти з зіскочити вже не можеш. Я не знаю, що мусить статися, щоб Поплавський перестав співати. Може, тільки хіба що він стане Президентом України і не буде мати часу. А так, треба всій громадськості змиритися з тим, що він співає і буде співати. Я сподіваюсь, що зміг вас переконати в тому, що він робить ще багато дуже корисного для української культури, яка сьогодні сповзла в рамки суто бізнесових речей. Але ми знаємо, що у всі часи справжня така культура, яка спирається на коріння, потребувала меценатів, які її підтримували, підживлювали і фінансово, і морально, й інформаційно.
Але, все ж, давайте про вас поговоримо. Все ж таки, ви для нас не тільки гість-артист, а також «свіженька» людина з Києва. Я хочу вас розпитати як живого очевидця і свідка, які зараз настрої є в Україні, в Києві? Тим більше, що ви є людиною дуже чутливою до суспільних настроїв?
Настрої різні. Розчарування суспільства надзвичайне, причому, не так розчарування, скажімо, яке стосується матеріального стану, як морального. От, наприклад, у різних країнах по-різному ставляться до проблеми багатства. Наприклад, коли я був в Ізраїлі, я не бачив там особливо багатих, ні особливо бідних, особливо шикарних машин... Усе якось притримується якихось таких рамок пристойності, тому що бути бідним не пристойно, але й багатим демонструвати своє багатство теж не пристойно, погодьтеся.
А в Україні стало модним демонструвати своє багатство, якусь свою вищість, зверхність… І навіть з’явилися телепрограми, де всі світські там – із Катею Осадчою, де вона бігає з мікрофоном і, зазираючи в очі всім цим VIP-персонам, розпитує, як вони живуть, де вони відпочивають, де вони купують речі.
Ми у своєму якомусь намаганні стати відкритою світовою державою, європейською, американською перестаємо відчувати під собою землю, розумієте, нашу рідну землю. І оце виходить таке, що воно відірвалося від землі, а до неба не пристало – все у перснях, одягнене дуже дорого, а відкриває рот і починає говорити, і це жахливо.
Потім інша проблема, що надзвичайно гостра політична боротьба, яка продиктована чим? Що не все ще в Україні поділено, не все приватизовано, і є ще за що боротися. І цим оскверняється політична боротьба в Україні. Тобто, коли ми говоримо, що триває боротьба за місце в парламенті, за місце Президента, ми повинні розуміти, що мається на увазі використання політичної посади як можливості вирішувати свої бізнес-проблеми. Тому така величезна боротьба за місце в парламенті, за президентство і так далі. Тому політичні партії наші, скоріше, виглядають як якісь закриті акціонерні товариства. І оце в цю колотнечу включається весь народ, причому, задіюються інформаційні технології, надзвичайно довершені, надзвичайно потужні з найпередовішими телеканалами і так далі. Для того, щоб людей поляризувати, їх треба якимось чином поставити по різні боки. Значить, усе кидається на поталу. Раніше не було такого гострого питання мови. Хтось там говорив українською, хтось – російською, хтось співав так, а хтось – так.
Я виріс у Києві. І якщо я пишу якусь фразу в соцмережах, якийсь коментар російською мовою, обов’язково хтось зайде і мені, як кажуть, щигля дасть по носі і напише, що я змоскалився, що я там якимсь чином зраджую культурі і так далі. Тобто, доходить до маразму. Проблема багатства і бідності теж поляризує. Виникло безліч проблем, які не об’єднують суспільство, а навпаки – його розділяють і поляризують. І в цьому плані надзвичайно некомфортно сьогодні жити в Україні, оскільки суспільство весь час перебуває у роздратованому, накрученому стані. І люди вже не розуміють, де правда, а де просто інформаційна технологія. І є загальна ненависть до всіх.
А якщо хтось незаангажований і намагається до того бруду всього не опускатися, тебе не візьмуть до жодного угруповання. Якщо ти не граєш у якусь колективну гру і не приєднуєшся, не стаєш під знамена чиїсь, які, знову ж таки, мають якийсь корпоративний інтерес, який кимось диктується, – значить, ти опиняєшся на маргінесі, тобто, тобі важко свою точку зору доносити. І в цьому сенсі залишатися самим собою надзвичайно важко. І таких людей – одиниці. Ну, я намагаюся до таких людей належати. І я знаю, що є в Україні кілька таких людей серед політиків, у яких вистачає мудрості, терпіння і якогось почуття самозбереження, щоб не лізти в цю багнюку.
Я очікую, що колись ця колотнеча має скінчитися. Якщо ж вона не скінчиться ніколи… Ми виснажуємось як країна, як нація. І я думаю, не знаю, яким чином – мирним шляхом, чи це буде шлях якоїсь провокативної такої поведінки політиків – але потрібне якесь зрушення або потрібен якийсь спалах, бо поки що це все процес такий тліючий. Як мох тліє: дим іде, а вогню немає. Розумієте? Все кипить, а полум’я нема. То, може, варто пройти через якесь полум’я? Щоб будь-яку хворобу лікувати – її спровокувати треба. Бо вона в такому скованому, латентному стані не може тривати все життя. Ми гинемо як організм. Сьогодні цією невизначеною ситуацією користуються дуже багато людей, і соціальні механізми не працюють у нас, суспільство деморалізоване і паралізоване. І ділки, яких нічого не цікавить, окрім бізнесу, користуються цим, що нема суспільних інститутів, тих, які здатні якимсь чином знахабнілих політиків, які вже втратили всілякі межі, стримати. Нема механізмів їх стримання, нема механізму відкликання депутатів, нема механізмів впливу на президентів, тобто, правовий соціальний «беспрєдєл», позачасся. І допоки не почнуть працювати соціальні інститути – будь-які рухи, молодіжні, жіночі, професійні, – не буде порядку. Не буде! А що треба нашому зазомбованому суспільству, де люди паралізовані засобами масової інформації і безконечною цією колотнечею? Я не бачу просвіту.
От я недавно зустрічався з Іриною Бекешкіною, вона говорить: «Україна поділена навпіл: західна частина більше користується Інтернетом, східна – практично Інтернетом не користується; західна – більш відкрита частина України, східна – більш закрита». Про що це говорить? Люди, чим більше вони відкриті до світу, тим їм легше. Для нас дуже важливо, щоб ми не втрачали спілкування, щоб митці, політики, громадські діячі – весь час спілкувалися зі Заходом, спілкувалися з різними країнами, відчували, яким чином триває життя в інших країнах. Тому що є тенденція до того, що наша країна закривається – це дуже погано. І те, що намагаються лакувати якимось чином дійсність, – цього теж не має бути. Суспільство повинно залишатися відкритим. Але оскільки ми відкрилися недавно, бо 20 років для світу це не довго, – виходить так, що у нас немає імунітету. Розумієте? Всі соціальні хвороби відкритих суспільств у нас сьогодні присутні, і вони нас мучать. Розумієте? Ми не вміємо захищатися ні від звіриного великого бізнесу й інтересів різних корпорацій, ні від елементарних шахраїв.
Давайте завершимо якимось позитивом…
Любов врятує світ. Артисти, поети, митці є носіями любові, вони повинні якби бути отими ниточками, які пов’язують різні країни, різних людей, різні світи, різні ментальності. Світ повинен бути комунікованим, і саме творчість врятує світ. Я хочу подякувати Українському незалежному радіо, яке якраз здійснює таку комунікативну функцію і запрошує українських митців. І для мене, як для Колумба, який уперше побував тут, в Америці, відкриття відбувається саме завдяки людям, яких я тут зустрічаю… Я тепер починаю розуміти, яким чином українці реалізуються в світі... Я вчора був в Українському музеї – для мене це було просто відкриття таке. Скільки інтелектуального, мистецького, історичного багажу в цьому музеї є! Я дивлюся на церкви, які тут існують, я дивлюся на українські написи і розумію, що необхідно підтримувати розуміння того, що ми, українці, – це віртуальна нація. Ми сьогодні живемо по всьому світу, ми спілкуємося вільно, ми обмінюємося досвідом, культурою, інформацією і ми збагачуємо одне одного. Без цього неможливо сьогодні будувати майбутнє, зокрема, в Україні.
На жаль, у нас патріотизм найбільше спрацьовує, коли люди виїжджають. Чи покликали би зараз своїх співвітчизників назад в Україну?
Там нема що робити. Мені один єпископ в Софії, в Римі, коли я виступав два роки тому на День матері, сказав, що українці мають великий депозит за межами своєї землі. Можливо, це позитивна риса – розсіяність по світу, тому що це рятує людей від нищення, від деградації і так далі. Тут моральні, матеріальні, інтелектуальні ресурси. І якщо там навіть хтось бомбу кине, і зникне країна Україна, то по діаспорах вона збережеться. Діаспорі треба дякувати за те, що вона сьогодні повернула нам багато історичних особистостей, цілі сторінки з історії, багато митців, які тут продовжували жити і творити. От прем’єра фільму відбулася про Квітку Цісик – людину, яка «вибухнула» зараз в Україні. Хоча я про неї знаю 20 років уже, але всій Україні вона стала відома тільки зараз. І це свідчить про те, що світ – як терези – весь час повинен бути стан рівноваги. І от діаспора урівноважує і дає точку опори своїм існуванням. Ті втрати, які є на Батьківщині, врівноважуються отими здобутками, які є за межами кордонів держави.