Така вже, мабуть, доля українців, що вони вміють берегти свою культуру, здебільшого, в умовах окупаційного режиму. Тільки дай їм незалежну державу, одразу тягнуться до чужого.

Майже все моє дитинство припало на радянський період, а це, головним чином, 1980-і роки. У той час, пам’ятаю, був розквіт української музики. Принаймні, так мені виглядало. Пригадую, як глибоко запала в мою дитячу душу романтична пісня «Зоряна ніч» – і слова, і музика. Та й не тільки мені одному. Ця пісня була досить популярною. Її охоче і з великою любов’ю співала українська молодь, зокрема, мій старший брат. Співали на весіллі, на днях народження, на природі, на різних вечірках. Пісня «Зоряна ніч» перевершувала російські пісні, які не були в той час модними у західній Україні.

	Солісти Н. Яремчук, М. Ісак, В. Зінкевич. За клавішами – Л. Дутківський

Я добре запам’ятав мелодію пісні, перший куплет і приспів. Проте, мене тоді не цікавили автори слів і музики.
У часи перебудови пісню почали забувати. Спочатку я не звернув увагу, а пізніше схаменувся і відчув ностальгію. Хотів знайти слова другого куплету і запис звучання. Зацікавили автори пісні. Запитував у брата, сусідів, знайомих, у музикантів. Шукав в Інтернеті. Все даремно. Пісня зникла.
Минали роки, але я не втрачав надію. І не безпідставно. Приблизно два місяці тому знайшов «Зоряну ніч» на сайті «Золотий фонд української естради». Коли дізнався, хто автор музики, був приємно вражений. Це ж мій краянин (ми обидва з Косівського району, Івано-Франківської області), композитор Левко Дутківський.
Коли почав більше цікавитися творчістю Дутківського, довідався, що він є автором музики і таких популярних пісень, як «Зачаруй», «Якщо любиш – кохай». Так. Це той Левко Дутківський, котрий створив легендарний, не схожий на будь-які інші колективи, ансамбль «Смерічка». Саме завдяки Дутківському та ансамблеві «Смерічка» починався професійний злет і популярність солістів Н. Яремчука і В. Зінкевича, композитора В. Івасюка, співаків С. Ротару, Л. Артеменко, І. Бобула, П. Дворського. Левко Дутківський – скромна людина. Він завжди був у тіні слави, радіючи успіхам і обдаруванню своїх друзів. Це вияв справжнього таланту. Я пишаюся такими земляками. До речі, 9 квітня Дутківському виповнилося 70 років.

Золотий вік «Смерічки»

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років ХХ сторіччя мабуть не було серед молоді і старшого покоління всього СРСР і за його межами людей, які б не чули про вокально-інструментальний ансамбль (ВІА) «Смерічка». Це ансамбль, який зробив велику революцію в українському естрадному мистецтві.
Після демобілізації з армії у 1966 році молодий Левко Дутківський пішов працювати методистом хору і вокалу, а пізніше – художнім керівником Вижницького районного будинку культури. Побачивши танці під баян, захотів зробити щось цікавіше для нудьгуючої молоді і вирішив створити групу, яка грала би на танцях у новому стилі електронної музики.
– Групу я створював не для слави, – розповідає пан Левко, – а лише для розваг молоді. З телефонних навушників зробив звукознімач для гітари. З дому приніс невеликий двадцятиватний підсилювач, який мені подарували в армії. На складі БК знайшов підсилювач ТУ-50 від клубної радіопідсилюючої трансляційної станції, мікрофони МД-44 та всім відомі «металеві дзвони», які поштовики монтували на телефонних стовпах для радіотрансляцій. Самотужки робив оркестровки для танцювального репертуару і навчав музикантів-початківців гри на музичних інструментах, розучував із ними музичні твори. Саксофон і ударну установку купили в Києві, електрогітар у продажі не було, тому змайстрували самі. Учасників ансамблю вибирав серед студентів місцевого училища прикладного і декоративного мистецтва. Дебют відбувся на «жовтневі свята» 1966 р., на танцях. Репертуар, здебільшого, був танцювальний: різні західні хіти (Елвіса Преслі, «Бітлз», «Роллінг стоунз», Луї Армстронга, Адріано Челентано, Тома Джонса, Карела Готта), рок-н-роли, шейки, твісти, блюзи…
Хлопці були талановитими, схоплювали все на льоту. Коли вперше зазвучали електрогітари, молодь була шокована. Нас одразу полюбили, і ми стали кумирами у Вижниці».

«Алло, ми шукаємо таланти» – у Чернівцях

Ансамбль «Смерічка» був створений у новорічну ніч на межі 1966 – 67 років. Спочатку була ідея назвати ансамбль «Ялинкою», але пан Левко зрозумів, що ця назва не буде сприйматися влітку, а смерічка сприймається весь рік, бо вічнозелена.
– Я вирішив зробити гарний бал-маскарад у Будинку культури – згадує пан Левко. До новорічного вечора написав музику. Студент училища Анатолій Фартушняк написав на цю музику новорічний вірш, але я попрохав змінити його так, щоб ми могли співати пісню не лише 1 січня. І так народилася наша перша пісня «Сніжинки падають».
Новорічний концерт позначився для Л. Дутківського ще однією знаменною подією. Він познайомився з талановитою, ніжною і гарною студенткою художнього училища Аллою, яка прийшла разом зі своєю подругою на бал-маскарад потанцювати. Пізніше Алла почала брати участь у народному танцювальному ансамблі «Смеречина» при Будинку культури під керівництвом Галини Левівної. Згодом стала художником-модельєром «Смерічки». Колекції одягу Алли Борисівни увібрали в себе романтичні назви й зміст пісенних творів ансамблю. Ну, а згодом вона стала дружиною Левка Дутківського і, як згадує сам пан Левко, «музою творчого життя». До речі, пан Левко присвятив майбутній дружині одну зі своїх перших пісень – «Бажання». Це була одна з перших пісень «Смерічки» (соліст Володимир Матвієвський), що вийшла за межі Буковини, і часто Чернівецька телестудія виходила з цією піснею на Республіканське і на Центральне Московське телебачення.
Новостворений ансамбль «Смерічка» один із перших у СРСР почав грати в новому музичному стилі біг-біт, який підхопив пан Левко і першим почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп-рок-музики та елементи джазу з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи свій, власний стиль. Ансамбль швидко набув популярності серед молоді. На танцювальні вечори у Вижницькому БК з’їжджались шанувальники з навколишніх районів та з Чернівців, щоб потанцювати модні танці: рок-н-рол, твіст, блюз, шейк.

	Соліст «Смерічки» В. Матвієвський

До першого складу «Смерічки» входили: Левко Дутківський (фортепіано, клавіші, вокал), Олександр Шкляр (соло-гітара, саксофон), Микола Захаров (соло-гітара), Олексій Гончарук (ритм-гітара, вокал), Михайло Івасишин, пізніше Віктор Музичко (бас-гітара, вокал), Валерій Бурміч (труба, вокал), Леонід Сіренко (труба), Юрій Шорін, пізніше Юрій Матаков (ударні). Для вокальних підспівок Дутківський створив жіночу вокальну групу (бек-вокал) у складі Раїси Хотинської, Марії Наголюк, Стелли Фрунзе, Ніни Цопи.
Оскільки в ті часи все прогресивне, навіть у музичному мистецтві, замовчувалося, для концертної діяльності «Смерічки», яка прискіпливо контролювались владою, композитор створив скромнішу і компроміснішу програму. Її напрямок визначали, головним чином, пісні Дутківського та кілька аранжованих ним пісень Василя Михайлюка та Олександра Білаша.
Згодом до «Смерічки» приходять нові солісти Лідія Шевченко і Володимир Матвієвський. Лідія Шевченко згадувала: «Коли Левко організував «Смерічку», ми були такими молодими, справді схожими на смерічки». У 1968 році солісткою «Смерічки» стала артистка Буковинського ансамблю пісні і танцю Чернівецької філармонії Марія Ісак, яка пізніше згадувала: «… Успіху «Смерічка» сягнула завдяки засновникові Л. Дутківському, надзвичайно енергійній, наполегливій людині, до безтями закоханій у свою справу. Це він навчив співати Назарія, мене, Василя, всіх «смеречан». Навесні 1970 року вийшла перша в Україні і друга в СРСР платівка-міньйон «Смерічки» в новому жанрі.
Наприкінці 1968 року почав співати Василь Зінкевич, терпеливо навчаючись у «вокальній школі» Л. Дутківського. До того він був учасником, а згодом і керівником народного самодіяльного танцювального колективу «Смеречина» при Вижницькому будинкові культури.
У листопаді 1969-го року учасником ансамблю став юний і здібний співак-початківець Назарій Яремчук.
– Я проводив на сцені зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем, – згадує пан Левко. Я сидів за піаніно, а навпроти мене стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню. Раптом на сцені з’явився Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Взагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців-курсантів, які мали йти в армію, робив виняток. Серед них був і молодий Назар. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Мені сподобався його голос. Я взяв Назарія в «Смерічку» і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка «Незрівнянний світ краси». Пісня була складною для соліста-початківця, але щоденна робота над постановкою голосу і працелюбність зробили свою справу.
Через місяць на Чернівецькій студії телебачення Василь Стріхович зробив запис пісні. Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливим. Вступивши до Чернівецького університету, Яремчук не покидав «Смерічку». Вечорами приїжджав на репетиції у Вижницю. Початкуючі солісти Зінкевич і Яремчук ще тоді не мали досвіду і не могли самостійно, на належному рівні, виконувати пісні. Тому я поки що вирішив тимчасово об’єднати їх у вокальний дует. Василь із Назарієм у дуеті були незамінними, доповнювали один одного».

Перша афіша у філармонії (1973 рік)

Тісна співпраця єднала засновника «Смерічки» з юним тоді В. Івасюком. На Володимира «Смерічка» мала великий вплив, і невдовзі він успішно вписався в музичний напрямок ансамблю. Про це Івасюк писав у 1977 році в Московському журналі «Кругозор»: «Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. У «Смерічку» я приніс свої перші пісні…» Навесні 1968 року В. Івасюк написав кілька пісень у стилі «Смерічки», зокрема, «Я піду в далекі гори» та «Відлуння твоїх кроків», які дуже вдало збагатили репертуар ансамблю. Навесні 1970 року композитор написав для «Смерічки» пісні «Червона рута» та «Водограй».
– Володя був талановитим музикантом, співаком, композитором і поетом, – ділиться враженнями пан Левко, – доброю і щирою людиною, вірним другом. З повагою прислухався до моїх порад. Мені завжди першому показував свої нові пісні. Навзаєм, я не шкодував сил для вивчення та популяризації цих пісень зі «Смерічкою» та її солістами, забуваючи іноді навіть і про свої.
У квітні 1970 року ансамбль «Смерічка» взяв участь у Республіканському фестивалі-конкурсі самодіяльного мистецтва з піснями Дутківського «Незрівняний світ краси». Успіх був шалений. Ансамбль, як переможець, отримав звання лауреата фестивалю самодіяльного мистецтва Української РСР із врученням Диплома першого ступеня і Великої Золотої медалі, а її керівник отримав Диплом першого ступеня і Золоту медаль. Це була перша велика перемога «Смерічки», це було визнання ансамблю. Тоді ж Московська фірма грамзапису «Мелодія» випускає першу платівку «Смерічки» з піснями Дутківського.
Популярність «Смерічки» зростала, але не обходилося і без нищівної критики. Ансамбль звинувачували в пропаганді буржуазно-націоналістичної моралі, не характерної для радянській молоді. Ситуацію врятував народний артист України, співак, голова правління музично-хорового товариства України Сергій Козак. Він виступив на сторінках журналу «Соціалістична культура» зі статтею, у якій назвав ансамбль взірцем української радянської естради. Успішний виступ «Смерічки» на звіті композиторів у вересні 1970 року в Чернівцях був затьмарений гострою критикою високих гостей із Києва. Пісні «Незрівняний світ», «Коли мине любов» і «Червона рута» назвали низькопробними, західно-буржуазними піснями. Розчарованого Дутківського заспокоїв великий шанувальник «Смерічки», секретар Чернівецького обкому компартії – Олексій Гаврилюк.

	Левко Дутківський

Не менш успішним в історії «Смерічки» був 1971 рік: було знято музичний фільм «Червона рута», в якому солісти ансамблю та викладач культосвітнього училища Софія Ротару зіграли головні ролі. Володимира Івасюка та солістів «Смерічки» Василя Зінкевича і Назарія Яремчука запросили в Москву виконати пісню у телеконкурсі «Пісня-71», на якому «Червона рута» стала кращою піснею в СРСР. А на початку 1972 року «Смерічка» взяла участь у Всесоюзному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти». Пісня Дутківського «Горянка» зі солістами Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем принесла перемогу ансамблеві в Москві, а Центральне телебачення в Москві запросило ансамбль «Смерічка» з піснею Л. Дутківського «Незрівняний світ краси» на телеконкурс «Пісня-72». Але композитор переконав редактора телепередачі Віктора Черкасова, що кращою є пісня «Водограй». Завершальним акордом самодіяльної «Смерічки» був сольний концерт у Колонному залі Будинку Спілок у Москві.
У квітні 1973 року «Смерічка» під керівництвом Л. Дутківського, разом зі солістами Н. Яремчуком та В. Зінкевичем, перейшли на професійну сцену у Чернівецьку філармонію. Керівник запросив нових вокалістів: Аллу Зборлюкову, Людмилу Артеменко, Анастасію Лазарук, сестер Євгенію та Катерину Зайцевих, Надію Пащенко, Олену Шевченко (майбутню дружину Н. Яремчука). Знову успішні гастролі та переаншлаги по всьому СРСР. Пізніше Дутківський згадував: «Популярність була шалена. В естонському Таллінні переаншлаги, концерт перед 40-а тисячами слухачів на Співочому полі, і в цей же день – концерт у Палаці спорту. У білоруському Гомелі після концерту на стадіоні військові підрозділи оточили автобус зі «Смерічкою», щоб артистів не розчавили фани…»
Цього ж року за участю «Смерічки» знімаються телестрічки «Стартує пісня», «Ти плюс я – весна» та ін. Ансамбль бере активну участь у Днях української літератури та мистецтва в Естонії, у багатьох фестивалях мистецтв, зокрема, таких, як «Київська весна», «Буковинська весна», «Кримські зорі».
У 1975 р. на фірмі «Мелодія» виходить перший диск-гігант із піснями Л. Дутківського, В. Івасюка, В. Громцева Г. Скупінського великим тиражем. Естонське телебачення знімає на Гуцульщині телефільм під назвою «Смерічка», у якому через призму пісень «Смерічки» було показано багатогранне мистецтво народних умільців Буковини і Гуцульщини. Центральне телебачення демонструвало фільм лише раз, а в Україні він був заборонений. На щастя, естонці зуміли продати його в 16 країн світу. У нас залишилась перероблена копія, яка навіть тепер ще повністю не транслювалась.
Після зйомок цього фільму почались чергові цькування. Учасників ансамблю постійно «розбирали» і критикували на партзборах, створювали для них певні творчі «умови». Довелося покинути філармонію і «Смерічку». Першим пішов Зінкевич і почав працювати в ансамблі «Світязь». Назарій повернувся у філармонію, а Дутківський став звукорежисером на Чернівецькому телебаченні, де записував ансамблі «Смерічка», «Червона рута», «Жива вода», «Беркут», «Гуцулочка», співаків Н. Яремчука, С. Ротару, В. Івасюка. Виготовляв фонограми на замовлення Центрального телебачення та Всесоюзної фірми грамзапису «Мелодія». Навесні 1976 року до Дутківського прийшов на пробний звукозапис юний студент музучилища Павло Дворський, котрий керував невеличким колективом. Пан Левко порекомендував його заступнику директора Пінхасу Фаліку для роботи у Чернівецькій філармонії.

Подарунок від міністра

	Солістка Лідія Шевченко

В історії «Смерічки» був випадок, коли ансамбль врятувало Міністерство культури СРСР, подарувавши дорогі електрогітари. Розповідає Левко Дутківський: «Ми грали тільки на танцях, а перший виступ на сцені з концертним репертуаром перед глядачем відбувся у квітні 1967 року. Наш ансамбль запросили на обласний фестиваль-конкурс, який відбувався у Чернівецькому Будинку офіцерів. Там вперше побачили величезну кількість учасників художньої самодіяльності. Всі були вдягнені в яскраві народні костюми, хори розспівувалися, оркестри народних інструментів налаштовувалися. Спеціально для цієї програми я написав біг-бітову інструментальну композицію з елементами рок- і поп-музики та абстрактною назвою «Капелюх, постоли і ковбойські штани». У репертуарі були ще «Сніжинки падають» та кілька пісень Василя Михайлюка, які я спеціально аранжував у стилі «Смерічки». Несподівано пролунала команда: «Увага! «Смерічко», швидко на сцену!» Дівчата та хлопці вправно підхопили інструменти, підсилювачі і вибігли на сцену. Диктор оголосив, що наш виступ-дебют присвячений, як подарунок, знаменній даті – 50-річчю Великого Жовтня. За закритою завісою, за моєю командою, на повну потужність вступили електрогітари, виконуючи рокову композицію «Капелюх, постоли і ковбойські штани». Повільно відкрилась завіса. На яскраво освітленій сцені, яка підтримувалась ритмічними світлоефектами кольорових прожекторів, у профіль стояли три гітаристи в стилізованих кептариках кольору морської хвилі, білих сорочках та в чорних розкльошених донизу штанах (костюми виготовлені за ескізами Алли Дутківської). У такт чіткому вистукуванню ритму ударника в стилі біг-біт та раптовому вступу на повну потужність завиваючих гітар, музиканти різко повернулись у фас. Молодь, яка вщент заповнила залу Будинку офіцерів, вперше почувши живі електрогітари, так заверещала і засвистіла, що ми ледве чули, що грали. Успіх був несподівано великим. Ми себе відчули українськими «Бітлами», але раптом хтось вимкнув напругу, і… гітари замовкли.
Осиротіло вистукував розгублений ударник на чеській установці з написом «Смерічка», саксофоніст догравав свою партію. Я намагався врятувати ситуацію на піаніно. Та раптом несподівано опустилась завіса. Страшенний крик, шум, свист і тупіт обуреної молоді в залі, яка хотіла слухати новостворену біг-біт-групу, дали результат. Ввічливі комсомольці, одягнені в чорні костюми з червоними пов’язками на рукавах, допомогли нам швидко зібрати апаратуру, посадили в автоклуб з одним маленьким віконцем Вижницького Будинку культури і пообіцяли, що наступного разу нас, популяризаторів «ворожого» Заходу, обов’язково ще й підстрижуть.
Стільки репетицій днями і ночами, стільки праці – і все дарма… Мої роздуми перебила розмова музикантів: «Треба розійтись і більше не збиратись», – сказав хтось із музикантів, колектив повинен завершити своє існування, адже нікому «Смерічка» не потрібна…» Ось тоді мені захотілося дістати фірмові гітари. Не вагаючись, написав лист до міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Оскільки я не знав адреси Міністерства, на конверті написав: «Москва, Кремль, міністру культури СРСР Фурцевій К. О.». Відповідь не забарилась. Телеграмою мені повідомили, що з іноземної виставки, яка проходить у Москві, нам надішлють інструменти. Справді, незабаром ми одержали з Москви електрогітари. Радості не було меж! От тепер «Смерічка» покаже всім, де «постоли, а де капелюх і ковбойські штани»! Протягом тижня місцева молодь ходила до нас, як на виставку, щоб побачити справжні фірмові гітари. Місцеві чиновники не знали, як реагувати – ніби і патлатий, і «хуліганський» колектив, бо грає дуже гучно західну, буржуазну музику, а тут чомусь незрозуміла підтримка на вищому рівні».

Друге дихання «Смерічки»

	Біг-біт група «Смерічка». За клавішами – Л. Дутківський

У 1976 році ансамбль записує платівки-міньйон із піснями Дутківського «Якщо мине любов», «Посміхнулась ти» (соліст Н. Яремчук та «Жива вода»). Склад ансамблю постійно змінюється. В 1978 році ВІА «Смерічка» записує свою нову платівку під керівництвом В. Таперечкіна. У 1979 році філармонія робить реорганізацію і звільняє весь склад ансамблю. Яремчук робить усе можливе, аби Дутківський повернувся у філармонію і знову очолив та відновив «Смерічку». Під час реорганізації «Смерічки» Яремчук записує свій сольний альбом «Незрівняний світ краси» у супроводі ВІА «Музики» та ансамблю «Жива вода». Ансамбль знову почав дивувати глядача концертною програмою. У колектив прийшли нові музиканти. Солістами стали львів’янин Віктор Морозов та Павло Дворський. Новаторська режисура Дутківського; колектив один із перших у Союзі почав використовувати світло-лазерне оформлення. Алла Дутківська подивувала оригінальним і майстерним вирішенням нових комплектів стилізованих концертних костюмів. До ансамблю «Смерічка» знову повернулася всесоюзна популярність, супераншлаги. Але згодом знову почали виникати різні непорозуміння з партійними функціонерами. Згадує Дутківський: «Одного разу, коли Назарій у новій концертній програмі на Українському телебаченні заспівав рок-н-рол у чорній декольтованій сорочці з абстрактно вишитими золотистими зірками (костюм Алли Дутківської), ця «вольность» переповнила чашу терпіння начальства. За вказівкою ЦК Компартії України відбулися закриті партійні збори на телебаченні, мене звинувачували у «націоналізмі». Місцева художня рада заставляла співати «Смерічку» пісні з репертуару популярних російських колективів, а коли ми приїжджали в Москву, редактори музичних телепередач казали мені: «Нам ці пісні не потрібні, співайте краще свої українські, карпатські».
Цькування не припинялося, і 1982 року я покинув свій колектив назавжди. А ще пан Левко пригадує наступне: «Були часи, коли все робилося для того, щоб зашкодити нашій творчій діяльності. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя – ми б зробили набагато більше». Талановитому композиторові тоді казали, що популярними можуть бути тільки Леонід Брежнєв і Комуністична партія, а не «Смерічка», і що всі здобутки ансамблю – це заслуга партії.
Ансамблем почав керувати Назарій Яремчук. У 1984 році «Смерічка» стає лауреатом Всесоюзного огляду-конкурсу тематичних програм, через рік – дипломантом XII Всесвітнього фестивалю молоді в Москві. У 1987 р. було записано нову платівку.
У той час у Левка Дутківського почалося нове творче життя. Він створив при філармонії свій колектив, де солістом був ще невідомий тоді Іво Бобул. У 1983 році студія «Мелодія» випустила авторський диск із піснями, написаними спеціально для цього співака. Серед пісень були і популярні «Зоряна ніч» і «Якщо любиш, кохай» на вірші видатного українського поета Михайла Ткача.
Після смерті Н. Яремчука у 1995 році вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» припинив своє існування.

Довідка

Левко Дутківський – відомий український композитор, режисер, педагог, один зі засновників Української естрадної музики. Народився 9 квітня 1943 р. в смт. Кути, Косівського району, Івано-Франківської обл. Зараз живе у Чернівцях. У 1963 р. закінчив Мукачівське музпедучилище за спеціальністю «Вчитель музики і співів». У 1977 р. закінчив Київський державний інститут культури ім. О. Е. Корнійчука, (спеціалізація «Режисура масових видовищ»).
У 1966 р. у м. Вижниці Чернівецької області Л. Дутківський створив біг-біт групу «Смерічка», яка вперше в УРСР використала електроінструменти, стала одним із перших ВІА в колишньому СРСР. Композитор написав понад 100 музичних творів на слова Михайла Ткача, Анатолія Фартушняка, Миколи Негоди, Юрія Рибчинського, Анатолія Драгомирецького, Олександра Вратарьова, Злати Бичкової, Онегіна Гаджикасімова та ін. Ці твори стали надбанням українського естрадного мистецтва і увійшли до репертуару видатних, популярних співаків та колективів. Його пісні записано Московською фірмою «Мелодія» на 14 платівках (1970 – 1991), Канадською фірмою «Євшан» (1979) та ін., а ще – пісні надруковані в багатьох збірках, звучать у телефільмах.
Левкові Дутківському присвоєні почесні звання: 1981 р. – заслужений артист України: 1997 р. – народний артист України. В 1994 р. присвоєно звання «Почесний громадянин м. Вижниці». У 1997 р. нагороджений Українською стрілецькою громадою Канади «Лицарським Хрестом Заслуги». У 2000 р. його ім’я «засяяло» на «Алеї Зірок» у м. Чернівцях.
Левко Дутківський – лауреат Всеукраїнських фестивалів як композитор (1988, 1997, 1998, 2001), переможець фестивалю «Шлягери ХХ сторіччя» за народне визнання пісні «Якщо любиш – кохай» на вірші Михайла Ткача (2000) у Києві, володар Гран-прі Президента України за власні вірші та музику величальної рок-кантати «Діва Марія» (1997). Л. Дутківський постійно працює з обдарованою молоддю. Голова і член журі престижних пісенних фестивалів. На громадських засадах очолює обласний благодійний фонд ім. Н. Яремчука.
Як режисер та сценарист, Левко Дутківський заснував і провів Всеукраїнський фестиваль естрадної пісні імені Назарія Яремчука у Вижниці (1996). Багато сучасних молодих виконавців продовжують спадок популярного ансамблю і виконують пісні, які народилися в легендарному ВІА «Смерічка» в 60-80 роки ХХ-го сторіччя.

Фото з архіву Левка Дутківського

Використані джерела:
Офіційний сайт Чернівецької філармонії (http://www.filarmoniya.cv.ua/ua/biography/)
Послухати пісню «Зоряна ніч» Л. Дутківського можна тут: http://uaestrada.org/pisni/z/zoryana-nich-3