У березні померли двоє знаменитих росіян – 67-річний Борис Березовський та 71-річний Валерій Золотухін.
Про життя і смерть першого ми у минулому числі нашого часопису писали. Про смерть другого не встигли, бо це трапилося 30 березня.
Чому я пишу про це? Який стосунок мають двоє росіян до України? Що від того, що десь далеко від України завершили свій земний шлях ці такі різні люди?
На це відповім так: оті дві події, які випадково співпали у часі, викликали у мене бажання співставити дві моделі життя, як і дві моделі смерті, і ще раз подумати про сенс нашого буття у цьому світі.
Колись приятель Золотухіна, геніальний Володимир Висоцький виходив на сцену Театру на Таганці у ролі Гамлета і розпочинав виставу з монологу, який закінчувався філософським висновком Шекспіра: «Життя прожить – не поле перейти…»
Як же перейшли це поле життя обидва герої моїх роздумів?
Борис Березовський був знаменитим, багатим, впливовим, владним – ну чого, здавалось би, ще бажати? За часи президентства Єльцина Березовський став ледь не ляльководом, тіньовим керівником Росії, принаймні, робив усе, що хотів.
Одні казали, що він геній в царині бізнесу і влади. Інші називали його втіленням авантюризму, Авантюристом з великої літери. Однак усі сходилися в думці, що Борис Березовський або «Береза», як його фамільярно називали у вищих ешелонах, є фігурою знаковою. Чий це знак був на ньому? Часом не Сатани?
Чи самореалізувався цей колишній математик, коли блискуче використав хаос первинного накопичення капіталів у Росії і за неповний десяток років став мільярдером, фактичним власником найбільшого російського телеканалу, одним із декількох осіб, що впливали на прийняття державних рішень? Про його тодішній вплив можна судити по тому, що Березовський міг кричати на генералів, що у нього в підпорядкуванні був молодий Рома Абрамович, що він привів на владні вершини Путіна.
З чим прийшов він до фінішу життя? Путін примусив його емігрувати, Роман Абрамович фактично розорив його, а чи причетні люди у погонах до його смерті – колись стане відомим.
Вигнанець, майже розорений фінансово, з трьома розбитими сім’ями, закінчив свій життєвий шлях у домі, який йому вже не належав, у ванній кімнаті, з обривком шалика на шиї, добровільно чи силоміць задушений.
Хто оплаче Бориса Березовського? Чому в останній місяць свого життя він не хотів нікого бачити? Чи є на світі душа, якій він близький – не як джерело спадкових мільйонів, а як людина?
Валерій Золотухін прожив принципово інше життя. Хлопчик з алтайського села Бистрий Істок, який народився за день до війни – 21 червня 1941 року – перехворів у дитинстві на туберкульоз коліна, приїхав до Москви, без жодних «блатів» вступив до театрального інституту, став одним з акторів-засновників легендарного Театру на Таганці, який 15 років, включно до смерті Висоцького, був найбільш знаковим театром СРСР, куди неможливо було потрапити. І знак на цьому театрі, як і на його акторах, був від Бога, принаймні, від богині сцени Мельпомени.
Золотухін усі ці роки входив до трійки-п’ятірки найбільш знаменитих і ключових акторів трупи – поряд із Володимиром Висоцьким, Аллою Демидовою, Леонідом Філатовим, Веніаміном Смєховим, Борисом Хмельницьким та іншими талантами Таганки.
Його першою дружиною була красуня Ніні Шацька, яка після розлучення з Валерієм вийшла заміж за Леоніда Філатова і продовжила його роки, коли Філатов тяжко захворів. Філатов виховав сина Золотухіна Дениса, який тепер є отцем Діонісієм і у вівторок, 2 квітня, має відспівати батька.
Друга дружина подарувала йому сина Сергія, який після багаторічних роздумів та деяких невдалих спроб все-таки покінчив життя самогубством, бо, за словами батька, був, начебто, трагічно запрограмованим на самознищення.
Третя, громадянська дружина Золотухіна, актриса Таганки, 38-річна етнічна німкеня Ірина Ліндт подарувала Валерієві сина Івана, якому зараз 8 років. Як не важко підрахувати, Валерій востаннє став батьком у 63 роки.
Золотухін грав у театрі, кіно, був дуже популярним і улюбленим актором на просторах тодішнього СРСР, зокрема, і в Україні. Особливий німб Валерієві надавав рядок з анкети, де Висоцький написав, що кращим другом його є саме Золотухін.
Хто пам’ятає атмосферу неймовірного обожнювання Володимира Висоцького тих років, той зрозуміє, що звання «Друг Висоцького» у неформальному табелі про ранги тоді було набагато вищим, ніж, скажімо, «Заслужений артист».
Валерій Золотухін грав, співав, писав книги, сам їх продавав, вистоюючи годинами за столиком, коли була зруйнована система книготоргівлі, закохувався, творив.
Але, попри славу, він фактично все життя прожив дуже скромно, всі свої невеликі заробітки віддавав п’ятьом онукам і на церкву, яку власним коштом будував у рідному селі.
Коли Золотухіна запитали недавно, що є головним у його житті, Валерій опустив очі, тихо посміхнувся і відповів: смирення.
Коли ми спробуємо віднайти подібне головне слово для Бориса Березовського, то, думаю, це буде слово гординя, погорда.
Березовський все життя зухвало кидав виклики – спочатку своїй бідності та невідомості, потім колегам-бізнесменам та бандитам, які хотіли «кришувати» його бізнес, потім провідним політикам Росії, коли він прагнув стати сірим кардиналом Єльцина, потім Путіну, який не захотів підкоритися своєму ляльководові, потім – усій путінській Росії.
Свій останній виклик Березовський кинув своєму колишньому «хлопчикові на побігеньках» Романові Абрамовичу, вимагаючи у нього через англійський суд мільярдну компенсацію за старі бізнес-розрахунки. Але, допоки Березовський самозакохано бавився у деміурга і був за це викинутим із Росії в Англію, де зображав зі себе «Герцена у вигнанні», його колишній підлеглий Рома Абрамович зробив набагато більш прагматично і далекоглядно.
Рома спочатку був «гаманцем» Єльцина, потім домовився з Путіним, зберіг свій бізнес у Росії, а тим часом купив англійський футбольний клуб «Челсі», став поважним членом англійського суспільства, залишаючись при цьому багато років губернатором Чукотки, якою керував із Лондона по мобільнику. За зухвалість і непокору Путіну Ходорковського посадили, Гусинського та Березовського вигнали в еміграцію, а Рома зрозумів правила гри і тому вцілів.
Рома вмів ділитися і всидів на двох стільцях, Березовський хотів усе собі, і був скинутим зі свого одного.
Вбитий рішенням англійського суду, розорений Абрамовичем, Березовський заявив, що розчарувався в Заході і написав покаянного листа Путіну з проханням вернутися у Росію.
Уявляєте собі посмішку Путіна, коли той читав цей лист, в якому Березовський приповз на колінах до того, кого відкрито проклинав?
Золотухін нікуди з Росії не виїздив, цією зимою був зненацька госпіталізований зі страшним діагнозом: пухлина головного мозку. Він, що ще 2 місяці тому щоранку ставав на голову, стрункий і енергійний, вмить виявився підкошеним.
Коли лікарі сказали йому, що дні його вже лічені, Золотухін попросив Ірину з сином прийти попрощатися, слабкою рукою потиснув руку Іванкові, вдихнув на повні груди, смиренно посміхнувся і прикрив очі.
Лікарі ввели його в стан медикаментозної коми, з якої народний артист Росії смиренний Валерій Золотухін так і не вийшов, а зранку 30 березня пішов у засвіти.
Зломлений Березовський із перебитим психічним хребтом і розтрощеною гординею так і не дочекався відповіді Путіна і помер від задушення. Одні говорять, що він сам повісився, інші підозрюють, що його задушили, а я скажу, що Березовського насправді задушила власна гординя.
В одному з останніх інтерв’ю Золотухіна запитали: «Як Ви думаєте, ким Ви залишитеся в пам’яті людей, в історії – актором, письменником чи людиною із оточення Висоцького?» І цей знаменитий харизматичний актор, талановитий письменник, чудовий співак, знакова фігура кіно-театральної сфери смиренно посміхнувся і сказав: «Якщо навіть будуть пам’ятати мене людиною з кола Висоцького, то це достойно».
Чи розумів Березовський, ким він залишиться у пам’яті людей, в історії?
Щоб кинути камінь у Золотухіна, треба довго шукати, а камінь так і не знайти. Щоб кинути його у Березовського, достатньо тільки руку простягнути.
Найбільш лаконічно прокоментував смерть Березовського один Інтернет-користувач: «Береза» дав дуба». Смерть Золотухіна ось уже декілька днів коментують десятки невтішних його прихильників із різних країн світу, плачуть у телешоу та телеінтерв’ю.
Валерій Золотухін відмовився від престижного московського цвинтаря, навіть від честі лежати поряд із Висоцьким. Згідно з його заповітом, Валерія поховають у рідному селі Бистрий Істок, біля його церкви – там, де з праху він вийшов, там у прах і піде.
Де впокоїться Березовський і чи впокоїться цей вічно невгамовний демон?
Життя прожити…

Віктор Рибаченко,
шеф-редактор «Час і Події»