Mea mors – tua vita
(Моя смерть – твоє життя)
Vita tua – mors mea
(Життя твоє – смерть моя)

У цьому році Василеві Макуху виповнюється 85 років. Багато хто з його подвижників і знайомих живі і працюють на благо України. Василя з ними і з нами немає вже 44 роки.

5 листопада 1968 року Василь Макух вчинив протестний акт самоспалювання в Києві, на Хрещатику, біля будинку № 27. Від отриманих опіків помер 6-го листопада. Похований у день свого народження, 14 листопада, в місті проживання – Дніпропетровську – на Клочковському цвинтарі. Перед жертовним актом написав лист у Центральний Комітет Комуністичної партії України, в якому засвідчив свою свідому жертовність як акт протесту проти колоніального становища України в Радянському Союзі і на знак солідарності боротьби народу Чехословаччини за свободу та проти агресивного введення військ Варшавського договору в Прагу. Згодом подвиг Василя Макуха повторили 58 патріотів різних країн Європи. Усі вони увіковічені вдячними потомками і урядами їхніх країн. Всі, окрім першого – Василя Макуха.
У Донецьку створено музей «Смолоскип», експозиції якого присвячені Українським Народним Героям – Василеві Макуху і Олексі Гірнику. Музей належить всеукраїнській громадській організації інвалідів «Чорнобиль-допомога», фундатор – Віктор Тупілко. Це єдина організація, що самостійно, зокрема, і замість влади, яка самоусунулася від виконання свого головного обов’язку – організації патріотичної роботи – відновлює маловідомі сторінки історії нашого народу і вшановує видатних синів України. До ювілею підготовлена до друку книга про Василя Макуха і кіностудією музею знято фільм «Василь Макух. Вільний син невільного народу», автор – Юрій Бурих. Фільм став переможцем на 4-му міжнародному фестивалі екранного та сценічного мистецтв «Кінологос – 2012» в Одесі та лауреатом премії благодійного фонду «Тарасова Земля» 2012 року. Саме тому відзначити ювілей В. Макуха вирішено презентаційним показом фільму. Це не просто робота і не просто стрічка, яка відзначена нагородами. Це – результат семирічної наполегливої копіткої роботи. Юрій Бурих – науковець – і науковець серйозний, а це вимагає абсолютно повної віддачі сил і часу. Знайти можливості для чогось іншого неймовірно важко, хіба що за рахунок сну, власного здоров’я.

Та робота зроблена і зроблена якісно – від чистого серця. Не для гонорарів. Можливо тому наш видатний кінорежисер – Леонід Мужук – сказав про цю роботу: «Цей фільм повинен подивитися кожен громадянин нашої країни, щоб зрозуміти, хто ми такі – українці». В розмові зі мною Юрій зізнався: «Я постійно думаю про життя і вчинок Василя Макуха. Ось був у відпустці в Хургаді. Всі розважаються, в морі купаються, а в мене в голові рядки вірша складаються:
Василь Макух та Олекса Гірник –
Палає плоть та кров кипить.
Два смолоскипа освітили
Нам шлях до серця України».
Збирати матеріали про Василя Макуха було надзвичайно складно з тієї причини, що радянська влада знищувала всі згадки про нього. Але знищити все не змогли.
Презентація фільму і вшанування пам’яті героя відбулася в актовій залі музею «Смолоскип» 3 листопада 2012 року, в рамках традиційного Форуму небайдужих. Фільм настільки вразив присутніх, що обговорення тривало ще чотири години. Схвильовані люди говорили про наболіле, про необхідність
консолідації суспільства, об’єднання української церкви, про участь кожного в розбудові нашої держави. Особливо цікавило присутніх питання, до кого звертався Василь своїм жертовним вчинком – до влади чи до людей? Чи виправдалися сподівання Василя на результати свого героїчного вчинку – жертви?
З усього виходить, що Василь Макух – перша людина в Європі, яка спалила себе, виходячи з національних уподобань. Першість має значення в будь-якій справі. Перших запам’ятовують, і вони завжди є прикладом. Наступні – це вже послідовники, вони, нібито, другорядні.
Але Василь Макух ніким і нічим не відзначений. Аж у травні в закордонній пресі з’явилися перші короткі повідомлення про подвиг Героя. Подивившись фільм Юрія Буриха, маю сказати, чи був Василь Макух першим чи не першим самоспаленцем заради своєї нації – немає жодного значення. Василь – постать такої величі і окремішності, що в будь-якому випадку він має свій власний пантеон пошани в пам’яті українського народу. Все життя його було присвячено одній ідеї, одній меті – боротьбі за свободу для України і українців. Кожен крок його життя був підпорядкований цьому, кожна дія присвячена боротьбі. Нічого іншого в свідомості і житті Василя Макуха не було.

У далекому 1968 році з квартири № 21, будинку № 8, що по вулиці Городецького, у Львові, на потяг до Києва Василя проводжали троє – господиня квартири, де винаймала помешкання його племінниця Ярослава, сама Ярослава (Осмиловська) і його приятель – Григорій Ментух. Василь їхав в свою останню подорож. В камері схову на вокзалі на нього чекала банка з бензином. Про те, що це останні години життя Василя, знав Григорій Ментух. Запитав: «Навіщо тобі така жахлива смерть? Ти ще молодий, сильний. Залишишся живим – багато чого доброго зробиш!» Василь у відповідь світло посміхнувся: «Ти не розумієш мене. Я йду на це з радістю».
За що віддав своє життя Василь Макух? Відповідь Віктора Тупілка, ініціатора створення фільму: «За любов». Все його життя – самовіддана, безкорисна любов до України і українців. Василь не переймався проблемами інформаційної, територіальної спорідненості, етнічності, ідентичності. Він ясно, чітко і конкретно бачив велику різницю між місцевим населенням і зайдами. Він вбачав, що українці і зайди не тільки відмінні, а антиподи. Можливо, якби пришельці були культурнішими, то Василь, з його постійним прагненням до вдосконалення, в своєму націоналізмі – любові до свого народу – прийняв би позицію конвергентності.
Але повсюди в Україні насаджувалися безбожність, пияцтво і нехлюйство. Регрес визначався як прогрес, і скрізь відбувався помітний, швидкий занепад. Дійсно, регрес для людства – це для Сатани прогрес. У Біблії про любов сказано – «таємниця ця велика є». У кожного своя любов. Те, що справжня любов буває без причин, визнають всі. Коли дійсно люблять, то люблять не за щось. Коли сильно люблять, то схильні до жертовного вчинку.
Любити і бути. Так, саме любов все пояснює в житті Василя Макуха. Так любити можуть справжні чоловіки. На такі почуття здатні одиниці. Вогонь любові до України і українців постійно палав у серці Василя, допоки Василь дійсно не згорів. Недарма вдова Василя, пані Лідія, говорила: «Василь знав, що загине. Він мені про це неодноразово говорив».
Це не була зарядженість на самогубство. Це було розуміння свідомої боротьби, боротьби до кінця. Після смерті нічого немає. Все, що відбувається, буває тільки за умови життя. Василь розумів, що, заподіявши собі смерть, виходить зі строю, але не припиняє боротьбу. Його любов, хоч і була самовідданою, та не сліпою. Він вірив, що його зрив схвилює, підніме багатьох. Що завдяки цьому чину (акту) на зміну одному, що вибув, спричиняться маси. Тільки на це була спрямована його жертовність. Він дійсно досі бореться. Фільм Юрія Бурих і музей «Смолоскип» тому підтвердження. «Боротьба триває, тільки іншими засобами.»; «Я ніколи не здамся!» – це слова Василя задовго до смерті. Це програма його життя. Один відомий українофоб, побувши в таборах разом з українськими націоналістами, вимушено визнав: «Українці ніколи не визнають, що ми такі, як і вони. Нам залишається тільки одне: дати їм спокій і піти з їхньої землі. Тоді Україна одразу знову стане цивілізованою країною». Василь вірив у свій народ. Бачив повну знекровленість України і українців. Він віддав себе в жертву, щоб бути каталізатором рушійної провідної сили. Він знав, що українці ніколи не визнають свого споконвічного ворога ані братом, ані сватом, чи то приятелем, чи союзником.

«Союз нерушимий» насправді означав для України і українців – «смерть неминучу», то краще загинути у боротьбі, аніж у кайданах. Але «смерть неминуча» – в кайданах, а боротьба воліє на перемогу. Заради перемоги, заради життя прийдешніх поколінь, за вільну Україну загинув у боротьбі Василь Макух. Це був найвищий духовний і емоційний прояв любові до нас. Не тому, що ми якісь особливі, виняткові, а тільки тому, що ми – українці і тому для Василя – особливі і виняткові. Особливою і винятковою є і його любов.
Друзі! Багато хто з Вас буває в Києві. П’ятого листопада 1968 року на Хрещатику, біля будинку № 27, серед білого дня – о 16.30 – впав, охоплений полум’ям, Василь Макух. Встиг вигукнути: «Геть окупантів з України!» У лікарні відмовився від лікування: «Ви не такі, ви – інші». З чистою совістю жив і з чистою совістю і щирими намірами пішов у засвіти. Він міг би ще довго жити. Йому було тільки сорок. Він помер заради нас. Він нас так міцно любив, що його любов сягнула за межі реальності і стала святою. Це була кришталево чиста любов. Друзі, ми знаємо багато міфів, легенд і бувальщин про трагічну жертовну любов. Ми читаємо романи і дивимося фільми про героїв та персонажів любовних трагедій і драм. Ми знаємо їхні імена і проливаємо сльози співчуття. Недарма – таки є про що і за що переживати. Але ці герої любили не нас, а один одного і себе в собі, та ще – свою любов до себе і любов до когось одного для себе. Василь думки не мав про себе. Він любив нас і тільки нас. Він пожертвував не тільки собою, він заклав на жахливу трагічну долю свою родину: дружину, двох неповнолітніх дітей, сестру… Все, все без останку віддав…
Зупиніться, схиліть голову.
У Вероні біля вигаданого балкона, вигаданої Джульєтти – тисячі квітів. У Києві біля жертовного місця – жодної квітки. Зупиніться, помовчіть. Тут заподіяв собі найжахливішу смерть Народний лицар – Василь Макух. Він міг би ще жити. У цьому році відсвяткував би ювілей – 85.
Але живемо ми. Завдяки йому. Живемо в іншій державі, хоча не в такій, як мріялося, але незалежній, і ми – вільні. Завдяки йому. Він віддав своє життя, щоб ми жили, щоб ми знайшли шлях до себе, щоб більше ніколи не було потреби – жертвувати життям заради волі. Багато з того, про що мріяв Василь Макух, здійснилося. Та воля – не подарунок назавжди. Бути вільним – це бути в постійній боротьбі за волю. За право бути громадянином, а не підданим. «Боротьба триває…», але це вже інша боротьба.
Вічна пам’ять! Слава Герою!
P. S. Маємо додати, що фільм був завершений влітку, а до дня народження Василя Макуха музей «Смолоскип» видав двотомник про його життєвий шлях у спогадах друзів і в документах, зокрема, архівних: «Межа любові» і «Воїн армії безсмертних». Презентація двотомника також відбулася під час урочистої імпрези – 3 листопада 2012 року в – Донецьку.