Вдосконалення як творчий принцип

Мабуть, немає на планеті такого куточка, де б не відзначали шевченківські дні у весняний березень місяць, якщо там живуть українці. Святкують, згадують, поминають, читають, грають, по-новому оцінюють, дивуються безсмертю слова, славлять свого Великого Сина – Тараса Шевченка – в міру своїх творчих можливостей.

Нью-Йоркській громаді поталанило. Серед «наших» живе і творить народний артист України, актор театру і кіно Іван Йосипович Бернацький. Створена ним театр-студія традиційно і на високому професійному рівні кожного року видає на суд громадськості метрополії Нью-Йорка та критиків нову виставу за творами Шевченка. І кожного року це бенефіс для акторів-аматорів студії, кожного року це бенефіс і для самого Івана Бернацького, який одночасно виступає в ролі і художнього керівника студії (передусім, педагога акторів) і автора ідеї, і сценографіста (пише тексти для вистав), і режисера-постановника, і актора. Головне, пристрасно закоханого в творчість Шевченка.

Шевченкіана Івана Бернацького налічує уже 9 вистав на цьому терені. І найголовніше: творчі пошуки та можливості митця невичерпні. Тому кожного року його шевченківське дітище – вистава – стає все більш професіональною у всіх своїх складових цього багатогранного синтетичного дійства. Це відзначають ті глядачі, які готують себе до складної інтелектуальної та емоційної праці бути споживачем мистецьких творів. Коли талант творців відповідає таланту глядачів, тоді відбувається щастя взаєморозуміння, взаємозадоволення. А різних смаків не буває, є різний рівень сприйняття. Розумних, думаючих глядачів у нас тут, на березі Гудзону, стає щораз більше і більше. Це добра новина.
Вершиною такого вдосконалення є цьогорічна вистава «Там матір добрую мою...», яка відбулася в Українському народному домі 10 березня 2013 р.
Хочу зупинитися на 2-х важливих аспектах: актуальність обраної теми і новаторські режисерські прийоми та вдосконалення акторської гри виконавців основних ролей за творами Т. Шевченка.
Варто нагадати, що до теми жінки-матері в творчості Шевченка та її проекції на сьогоденне життя Бернацький звертався вже раніше. Але те, що і як представлено цього разу, справляє набагато сильніше враження.

Учасники епілогу та прологу вистави «Там матір добрую мою...» Нью-Йорк, 10 березня 2013 р.

«Чому я повинна мати телефонну маму?»
Це вистава і про Шевченка, і про одну з найболючіших соціальних проблем нинішньої України, яка викликана по суті антинародною політикою влади останнього двадцятиріччя. Безробіття в Україні примусило сім мільйонів українців емігрувати в інші країни Європи та на американський континент у пошуках праці. Українські професіонали з вищою освітою гнуть спини там на чорних, принизливих роботах для того, щоб забезпечити покинуті сім’ї. Шлють додому валюту, а втрачають, як виявилося згодом, більше: сиротять своїх дітей і часто втрачають сім’ї.
Щоб не писали місцеві (американські) дослідники-науковці, а практично вимушена заробітчанська еміграція нараховує набагато більшу кількість людей, ніж ті, хто виїхав легально та добровільно, разом зі сім’ями, і будують тут свій добробут. В останні роки ейфорія від того, що прислана заробітчанами валюта складає чи не половину ВВП збіднілої, обкраденої незалежної України, минає. Постала в усіх проявах трагедія покалічених сімей, трагедія України. Як свідчить сам Іван Бернацький, порушуючи тему материнства у Шевченка та проектуючи її на сучасність, окрім проблем матерів заробітчан, він мав на увазі і біль матерів Америки, які не дочекалися своїх синів з Іраку, Афганістану, з інших гарячих точок. Проблема глобальна.
І, як завжди, першими реагують на неї митці-професіонали. Наш митець Іван Бернацький вже звертався до цієї теми раніше. Дійсно, найбільша біда в тому, що трудова еміграція з України є, здебільшого, жіночою. Ще доволі молоді, працездатні матері залишають своїх чоловіків та дітей, бо вміють, знають, як заробити, та хочуть працювати. А тим часом чоловіки одружуються вдруге, а діти – без материнської ласки.
Трагедія матерів-заробітчан ще й в тому, що їм важко зупинитися на рівні тимчасових заробітків. Хочеться ще і ще підробити: спочатку лиш купити авто для сина, а потім збудувати дім для нього ж, а потім справити весілля, часто без неї, бо вона приїхати без документів не може, є «нелегалкою». Але чи щасливі діти насправді від присланих доларів та речей? Чи заміняють вони маму? Хто більше страждає?
Ось як Бернацький – автор сценарію та режисер-постановник – відповідає на це запитання у першій дії вистави «Там матір добрую мою...» устами своїх юних героїв – дітей в Україні, матері яких на заробітках в Америці. За сценарієм і фактично –це «телефонні матері».
...Але спочатку невеличкий відступ: як починалася ця емоційна вистава, впродовж якої втирали сльози не тільки жінки, а й чоловіки...
Сцена оформлена строго, скупо: чорним оксамитом задрапований від стелі до підлоги задник. Зліва від сцени – гіллясте дерево-символ. Традиційно відкриває виставу парох церкви святого Юра отець Вернард Панчук. Коротко і точно говорить про творчість Шевченка, дякує Богові, який дав Україні Шевченка, а нам – Бернацького; також отець запросив для молитви єпископа Павла Хомницького.
Звучить запис Шевченкового «Заповіту». По закінченні за допомогою мінливих променів світла, що вселяють тривогу, (професійні режисери по світлу Ніна і Стас Терентьєви) та відповідних звукових та шумових ефектів звукорежисера Сергія Душенковського створюється ілюзія сучасного міста: сирени швидкої допомоги, шум автомобілів та міського натовпу, зміна ілюмінацій. Створено імідж саме українського міста, адже на заробітки змогла виїхати найактивніша частина жінок саме з міст. Зі зали виходять дев’ятеро юних дівчат та хлопців з мобільними телефонами в руках. Ці українські діти будуть говорити по телефону зі своїми мамами, які на заробітках в Америці.

	Діти розмовляють зі своїми заокеанськими матерями по телефону

... Роман Верхняк: «Мамо моя люба! Я без тебе сумую щодня.//Сумую і ранками, і вечорами.//Без тебе погано, мамо! Не раз я вже думав і мріяв про час//Коли ти приїдеш й зайдеш у мій клас//Хай бачать всі хлопці й дівчата,//Що є в мене батько і є гарна мати.//Коли я молюся, завжди Бога прошу,//Щоб стало життя в Україні хороше,//Щоб всі матері повернулись в родини, Щасливо жили в своїй Україні... Мамо! Мамо! Я тебе дуже люблю!»
... Марія Пруська: «Мамочко! Сьогодні я отримала чергову посилку. Дякую. Речі гарні, добротні... Ти мені завжди кажеш: «Вчи англійську, і я тебе заберу. І я вчу. А коли приходить пошта, я, як ненормальна, біжу до поштової скриньки... Кажеш, що ти мене забереш до себе. А як це ти зробиш, якщо ти не маєш документів? Можливо, ти мене обманюєш? І коли я питаю бабцю про це, вона починає плакати... Мамо! Скажи мені правду. Я тобі вірю, бо ти ж моя рідна, і я тебе дуже люблю».
... Оксана Бавдис: Алло, мамочко! Давай ми сьогодні не будемо говорити про матеріальне. Я розумію, що гроші і речі необхідні, але розлука з тобою дала мені інші думки, інші цінності. Я дедалі частіше задумуюсь над словами «Не хлібом єдиним...» Повертайся, мамо! Будемо жити, як всі люди. Повертайся, мамо! Я тебе дуже люблю... Мамочко! Я потрохи починаю тебе забувати... «Мати Божа пречиста-єдина//Ти ростила, леліяла сина.//Як згубився – шукала три дні.//Як діждатись матусі мені».
...Ірина Макарук: «Мамо! Я тебе люблю. Але чому я повинна мати телефонну маму? Ти по телефону читаєш мені мораль, як треба жити. Ти диктуєш мені, що я маю одягати. Мамо! Я вже доросла, я самостійна. Я... І ти в цьому винна, тому що не маю мами. Боже! При живій мамі я – сирота. Ти знаєш, мамочко, мені 14 років, але, коли ти приїдеш, я мрію, що ти будеш співати мені дитячих пісень, розповідати казки, помиєш мені голову... Мамо! Я так хочу, щоб ти була зі мною! Я кожен день молюся тільки за тебе. Боже! Поверни мені мою маму... Не плач, моя люба, я тебе дуже люблю...»

...Оксана Гап’юк: «Алло! Алло! Мамо! Ні, Ви сьогодні послухайте мене! Ви завжди говорите, що вам тяжко. Я розумію... Перші роки в нашім домі було дуже добре. Мали що їсти. Мали що вдягнути. Все поступово пішло догори ногами. Найбільше я переживаю за тата. Він став нервовим, мало говорить. Сяде у крісло і мовчить, мовчить... А найстрашніше – він майже щовечора приходить напідпитку. А вчора в п’яному стані випалив: «Наша мама має когось іншого, тому вона не приїжджає!» Мамо! Мені його жаль! Бо він кращий, ніж інші. Він – українська еліта. Повертайся! Порятуй мого тата. Я буду молитися... Я тебе дуже люблю...»
...Сергій Тарновецький: «...не вчи мене по телефону, як жити. Добре?... Ні, я не злюсь. Просто у мене особливий день. Я довгі роки зустрічався з дівчиною... Ні, ти її не знаєш... Вона дуже хороша. Я сьогодні запропонував їй руку і серце. Вона погодилися, і в нас буде весілля... Не перебивай мене... Я хочу запросити тебе на наше весілля: «Просили тато і мама, і ми просимо до нас на весілля. Благословіть, мамо!»
...Оксана Вовк: «Алло! Мамочко! Ти весь час жалієшся, що важко працюєш, майже не спиш. Що доглядаєш старшу жінку з важким характером. Мені дуже жаль тебе.
Я всю ніч плакала. Ти присилаєш гроші, а вони такі тяжкі для мене. Мамочко! Пожалій мене і себе. Приїжджай! Я так стомилася чекати тебе. Ми в школі вивчаємо поему «Наймичка» Шевченка. Яка це велика мама! Вона народила дитину від коханого, будучи незаміжньою. Підкинула дитину людям, а сама найнялася нянькою до них. Жорстокі були колись часи. Немилосердні закони. А сьогодні хіба не жорстокі? При живій мамі я сирота. Боже! Зглянься на мої муки! Так любо сонечко сіяє.//Останній сніг струмком спливає//Рахую дні календаря.//Вертайся, мамо! Вже пора//
...Володимир Левицький: «Алло! Ти чуєш мене, мамо! Ти 14 років в Америці. Чому ти мене так покарала? Ти думаєш, що ті посилки і долари, які ти висилала, замінили тебе? Невже ти думаєш, що Україна – це чорна діра, якій потрібні лише гроші та їжа? Мамо! Ти засліплена Америкою. І ти вже ніколи не повернешся додому. Я так чекав тебе на моє весілля, а ти мене... зрадила, зрадила, зрадила... Мамо! Якби ти зараз й приїхала, в мене все перегоріло...

	Плаче героїня Ксені Качурак, розмовляючи з мамою

«Не молилася за мене//Поклони не клала//Моя мати: А так собі//Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте//Та здорове буде!»//І виріс я, хвалить Бога,//Та не виліз в люде.//Лучче було б не родити//Або утопити...»
Ось такий перегук з Шевченком. На превеликий жаль.
...Найменша, дев’ятирічна артистка Ксеня Качурак: «Мамочко! Алло! Ти – моя мама? Дякую тобі за гарні речі, що ти мені прислала. Ти знаєш, моя рідна бабуся весь час вчить мене, що ти моя мама. Весь час наказує мені говорити, що я тебе люблю. Мамо! А чому ти – моя мама – і так далеко від мене? Чому? Чому? Чому? Мамочко! Я тільки пам’ятаю, що ти колись мені співала колискову... Бабця каже, що ти Америку любиш більше, ніж мене. Мамочко! Скажи, що це не так!.. А я маю для тебе подарунок – оцей вірш: «Любіть Україну! Як матір любіть!//Як сонце, як правду, як волю!//Боріться за неї i Бога моліть,//Бо в світі нема більш такої!»
***
Лиш читати це – за душу «хапає». Всі, хто дивився виставу, підтвердять: режисер досяг професійної, щемної гри цих дівчат і хлопців, які вперше в житті вийшли на театральну сцену. Це одне з див, сотворених ним.
Звертаю увагу прихильників творчості Івана Бернацького, хто щорічно відвідує його вистави. Це вже не діти, як було чотири роки тому. Вони вже дорослі (окрім героїні Ксені Качурак). В їхніх монологах відчуваються вже сформовані характери, усвідомлення справжніх цінностей: «не в грошах щастя», «не хлібом єдиним...», «речі і долари не можуть замінити маму»... До такого висновку прийшли діти, що хочуть змінити цінності і своїх мам, затриманих доларовою Америкою. Це дуже важливий посил автора, втілений у сценарії: майбутнє України – в руках дітей наших...

Перегук із Тарасом Шевченком продовжується

… у другій частині вистави. Діти залишають сцену... А зі зали виходить Любов Щипчик – відома оперна співачка, учасниця всіх вистав Івана Бернацького – своєрідний їхній камертон. Своїм високопрофесійним співом вона створює найважливішу частину емоційної мелодики кожної вистави. Співачка виконує «Аве Марію» Ф. Шуберта, просячи Матір Божу захистити всіх дітей наших. А далі – спів «Мелодії» українського сучасного композитора Мирослава Скорика, на яку накладається крик чайки.
На цьому музичному фоні виходить зі зали Людмила Грабовська у ролі Ганни (поема «Наймичка») з повитою дитиною на руках. Людмила – прима театру-студії, в якій грає 10 років поспіль головні ролі і є професійною гордістю Бернацького-педагога. У неї найскладніша, найвідповідальніша роль на сцені. Адже, окрім Ганни – матері, яка підкинула літньому подружжю свого не в шлюбі народженого сина Марка, а згодом – наймички, якою вона найнялася в родину, щоб самій виховувати свого сина, вона відтворює ролі обох із подружжя – діда й бабу, автора і навіть Марка. Фактично, це її міні-моновистава, де вона, йдучи за задумом режисера, показала блискуче, високопрофесійне виконання. Солідна творча робота. Таку оцінку дали актрисі і критики, і глядачі, з чим ми щиро вітаємо Людмилу. У виставі багато творчих знахідок режисера та інших учасників вистави – співачки Любові Щипчик, звукорежисера Сергія Душенковського, світлорежисерів Ніни та Стаса Терентьєвих – пронизливі звуки чайок, феєрія світел, мелодія вокалізу – надзвичайно суттєві у сприйнятті шевченківського слова.

 Оперна співачка Любов Щипчик супроводжувала своїм співом
дію всієї вистави

 Прима театру-студії Івана Бернацького н. а. України – Людмила Грабовська –
у ролі Ганни в поемі Тараса Шевченка «Наймичка»

	В епілозі – учасники вистави «Там матір добрую мою...»

Під мелодію «Колискової» С. Людкевича у виконанні Люби Щипчик щаслива Ганна сповиває, виховує сина... Коли втретє йде на прощу в Київ, шляхетно відмовившись від ролі матері на весіллі у сина, бо вона ж, мовляв, проста наймичка, звучить пісня «Ой, сивая зозуленька». Коли Ганна помирає, на останньому подиху зізнається: «Марку, Марку! А я ж твоя мати…», звучить апофеозом пісня «Чи я рано не вставала...» у виконанні Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Григорія Верьовки.
Друга картина умовної другої дії – на сюжет поеми Шевченка «Утоплена». Роль Ганнусі – доньки-красуні – зіграла талановита актриса Христина Місюк. Знову ж під співи лісових пташок, Христя – струнка, гнучка, тендітна, боса, у довгій сорочці виходить на сцену і розпочинає свою розповідь. Сюжет відомий: вродлива мати народила ще гарнішу доньку та й приревнувала її... Не могла з цим миритися («од злості німіє, то жовтіє, то синіє...//З рота піна, мов скажена.//Рве на собі коси»). І якось, запросивши на річку купатися, потягнула мати доньку у вирій річковий разом зі собою...
Коли Людмила Грабовська, граючи свою Наймичку, а в третій картині – Відьму – використовує свій талант драматичної характерної актриси, то Христина Місюк робить наголос на притаманну їй пластику тіла. Її руки, що злітають птахами вгору чи опускаються долу, такі ж промовисті, як слова. Внутрішні почування знову ж «виписує» її тіло. Це мова танцю, хореографії, пластики. А ще допомагають їй старанно продумані режисером допоміжні засоби. Коли її Ганнуся лиш з’являється на сцені, пташиний спів, яскраве світло підкреслюють красу юної дівчини. І навпаки – в момент трагічної сцени на річці – густий непроглядний туман, шум збурених хвиль, затемнені спалахи світла, крики пугача... Жива, наявна атмосфера трагічності... Під звуки «Аве Марії» Дж. Каччіні у виконанні Любові Щипчик, що просить захистити жіночу красу, закінчується сюжет «Утопленої».
Третя картина – про ще одну трагічну жіночу долю збезчещеної кріпачки. Це поема «Відьма». Народила вона близняток – сина Івана та доньку Наталочку. Панич вивіз її з України, забрав дітей, а її вигнав. Зійшовши з розуму, блукає мати по світу, від села до села, шукаючи своїх дітей... А дізнавшись, що батько збезчестив і доньку, одержима наміром помститися йому. На сцені – знову Людмила Грабовська: з розпущеними косами, боса, в селянській корсетці. Зовсім інша роль, яку знову ж майстерно виконує актриса. Виконує складні перевтілення своєї героїні залежно від душевного стану фактично божевільної. Вона грає в дуеті з актором Іваном Бернацьким, який виконує дві ролі – від автора та Цигана, промовисто перевтілюючись, не сходячи зі сцени. На мій погляд, вдало виписана інсценізація тексту поеми, бо в короткий проміжок сценічного часу вмістила розповідь цілого життя матері, яку «Люде добрі та розумні//Добре її знали.//А все-таки покриткою//Відьмою звали».

     Прима театру-студії  н а. України Івана  Бернацького Людмила  Грабовська
у ролі Ганни в  поемі   Тараса Шевченка «Наймичка»

Пафос Шевченківської любові та глибоке розуміння материнської душі Бернацький-актор підкреслює так: «Що се таке? Се не мара.//Моя се мати і сестра.//Моя се відьма, щоб ви знали», клякнувши на коліна перед цією великою матір’ю.
(Так жіночі образи Наймички та Відьми служать еталоном жертовності материнського серця. А та, що втопила доньку? В сім’ї не без виродка – у ті жорстокі часи і сьогодні вони теж жорстокі, як каже героїня Оксани Вовк.)
На закінчення звучить ще одна апофеозна «Аве Марія» Баха – Гуно. З усіх куточків зали вибігають діти з мобільниками в руках і викрикують: «Моя мама приїхала!», «Моя мама в дорозі!» «Я скоро побачу свою маму». Змилостивилася таки Матір Божа – вернула дітям матерів!
Поклони – під бурхливі оплески. Квіти. Вітання. Щасливі учасники вистави. Задоволені глядачі.
Вистава відбулася на одному диханні, без пауз, накладок, тримаючи глядача у постійній напрузі, на високому рівні емоційного сприйняття. Режисер любить підвищувати «температуру» почуттів і героїв, і глядачів.

Творча команда на шляху до вдосконалення: режисер, актори, помічники...

Як досягається професійність театральної вистави, яку творять аматори? Так само, як будують успішні національні держави. Під керівництвом достойного професійного, високоосвіченого, відданого народу національного лідера.
Іван Бернацький – лідер своєї справи. Більш того, професіонал-диктатор. Якому скоряються його учні, актори, помічники – всі учасники творчої команди. Тому що бачать його закоханість у свою справу. Закоханість з азартом. Пристрастю. Вірою в те, що творять вони святе діло, потрібне людям. А ще вміння «витягти» з учня-початківця чи вже досвідченого свого актора оте Боже, що є в багатьох, але не всі його можуть проявити. Бодай, останній приклад: Ксеня Качурак – дівчинка талановита. Але без такого вчителя ця здібність могла дрімати ще дуже довго. І ось він її відкрив нині. Говорить найдосвідченіша його учениця Людмила Грабовська: «З паном Іваном працюється завжди легко, через його «опікунську» манеру викладання. Навіть коли він не задоволений моєю грою, роботою над п’єсою, він умудряєтьсься не дати відчути себе погано, обнадіює в кожному невдалому моменті моєї гри, дає нагоду розкритися в другій пробі.

 Христина Місюк у ролі Ганнусі в поемі Тараса Шевченка «Утоплена»

А перед виставою радить всім нам днів десять жити лише роллю, ні з ким не спілкуватися, не святкувати, просить працювати вдома над роллю, її пластикою. А ще наш режисер вимагає, щоб «ніякої самодіяльності!», проте кожна з нас привносить щось своє, індивідуальне».
Знакове, найчастіше вживане слово в лексиконі Івана Йосиповича – митця і людини – слово «елітний». У сенсі «високе», «прекрасне», «вишукане», «інтелігентне», «справжнє». Отож, цієї елітності він домагається в кожній своїй новій роботі. Перш за все – елітні театральні народні костюми. Довгі роки колекціонує, зберігає свої – музейні, ексклюзивні. Одягає героїнь сам, бо знає кожну деталь костюма, його призначення, відповідність епосі.
Любу Щипчик одягнув так, як одягалися гетьманівни часів Мазепи. У Людмили Грабовської в обох ролях різні і теж лише елітні костюми. Навіть костюм Відьми, яка за сюжетом в реп’яхах та зі збитими до крові ногами зі струпами, мусить бути у нього елітним. У Христини сорочка з полотна, але виглядає, як хітон з ніжної тканини. Головні убори для героїнь «комбінував», зшивав власноручно. Сам – у стилізованому полотняному вишуканому костюмі і солом’яному брилі.
Для режисера важливим є і «вбрання» сцени. Жодних надмірностей. Строго, по-сучасному. Улюблені чорні декорації сцени, щоб ніщо не відволікало увагу від дійства. У цій виставі режисер-постановник працював із відомим художником Михайлом Барабашем. У його задумі – єдине молоде дерево на сцені-символ життя, вічності, тієї моці та коріння, яких ми тримаємося, а, отже, живемо.
Музика, шумове оформлення – це творчі пошуки ще одного талановитого дуету: «режисер – Бернацький та звукорежисер – Душенковський». Вперше використані індивідуальні мікрофони для акторів. Ніколи раніше не використовувалася така велика кількість шумових та звукових ефектів (понад двадцять). Наприклад, як уже згадувалося, крики чайок, пугача, сови, виття собаки, шуми хвиль, шторм на морі, скрип дверей, удари по дерев’яній колоді, гул церковних дзвонів і т. д. Це велика творча праця Сергія Душенковського. Придбана нова акустична та світлова апаратура. З останньою багато працювали світлорежисери-професіонали Стас та Ніна Терентьєви.
Величезне навантаження у виставі для вокалістки Любові Щипчик. Всі три варіанти «Аве Марія» виконувалися латинською мовою; «Мелодія», «Колискова», «Ой сивая зозуленька...» – акапела. Все, як у професійному театрі. Допомагали творчому складу команди: реквізит – Галина Рідка та організаційний директор Анатолій Рідкий, який виріс і сформувався у цьому театрі-студії. Уривки своїх віршів запропонували шанувальниці студії Наталя Гришко та Станіслава Гой-Стром. І нічого б не відбулося без основного спонсора – Української Федеральної Кредитової кооперативи «Самопоміч» у Нью-Йорку та Українського дому, реклам «Нової газети» і «Мосту».
По закінченні вистави запитала в Івана Йосиповича, що він відчуває? «Я подумав, – відповідає, – Господи! Яке велике щастя бути актором! Господи! Яке велике щастя, що я зміг присвятити своє творче життя нашому генію Тарасові Шевченку, який ще до кінця не розкритий. А квінтесенція роботи нашої творчої групи – безкінечний потік глядачів. Не вистачило місць, доставляли стільці. Навіть через це затримали початок вистави».

Як реагувати на проблему, яка порушена у виставі «Там матір добрую мою...»?

Адже кожен випускник школи продовжує в пам’яті шевченківське закінчення «.... нужда та праця положила... у домовину...» Ще раз повертаємося до порушеної в цій виставі проблеми сирітства наших дітей, матері яких на заробітках в інших країнах. Кожен день додає нові інформації. Ось одна з них статистична: з Італії минулого року привезли в Україну близько 180 трун із тілами заробітчан. А скільки не привезли і невідомо, чи було кому поховати інших? Це ж як сучасний Афганістан радянських часів, коли кожен день привозили закриті труни. Злидні, безробіття, остарбайтери, непосильні для малого бізнесу здирницькі податки – це війна держави проти народу. Про це вже пишуть журналісти та письменники. Ось уже після нашої вистави 15 березня в Лейпцигу відбулася презентація збірника під назвою «Мама по скайпу» (укладач Мар’яна Савка), куди ввійшли два десятки нарисів про драму українських жінок-заробітчан. Збірник переведено німецькою мовою.
Звичайно, залагодити біді всенаціональній можна, лиш наростивши економіку країни в цілому, що потребує не одного року. Але можна повернути вже сьогодні з офшорів капітали мільйонерів, які використати для створення робочих місць в Україні. Не націоналізувати, а примусити рішенням Верховної Ради (чи кого там) використати їх в країні, звідки вивезені. Вже сьогодні можна зекономити на паразитуючій Верховній Раді, яка, нічого не зробивши для рішення державних проблем, а часто, навпаки, створюючи їх, лише на обслуговування 445 депутатів має витратити впродовж поточного року 607 млн. гривень (!!!). З цих народних коштів окремі депутати-регіонали сьогодні, при цих злиднях, облаштовують собі індивідуальні дорогі робочі кабінети з душовими кабінами в приміщенні Верховної Ради... Маючи цю суму, плюс скорочення вдвічі-тричі витрат на суперрозкішне утримання уряду та президентської раті, можна створити робочі місця і пропонувати їх заробітчанам, гарантувавши їм при цьому робоче місце вдома. Бодай, тим із працездатних, у кого вдома залишилися сім’ї з дітьми... На мою думку, ідея трьох депутатів-свободівців, зокрема, народного артиста України Богдана Бенюка створити в онлайні Інтернет-приймальню для заробітчан в чужих країнах, виявиться абсолютно малоефективною. Проблему треба вирішувати більш радикально і на державному рівні.
Надіємося, що присутній на виставі та її обговоренні посол Юрій Сергеєв зможе мужньо доповісти тим, кого це стосується в Україні, і про порушену проблему, і головне, думки людей, як вирішувати цю проблему. Вирішувати поступово, але приступати негайно. Реакція «Надіємося, що колись все-таки ситуація покращиться» – маловтішна. Матір Божа допомогла у сюжеті вистави. В країні ж потрібна допомога державників.
А поки що, на жаль, залишається актуальним для України прочитане Іваном Бернацьким у сюжеті поеми «Відьма» Шевченкове слово: «Чом не спиться багатому//Сивому, гладкому?//Чом не спиться убогому//Сироті старому?//Один дума, як би його//Достроїть палати.//Другий дума, як би його//На подзвін придбати».

 Окрім квітів від усіх – ще й мистецькі кулінарні дарунки авторові вистави від парафіянки Надії Гевко

Фото автора і Степана Слуцького