Структури ООН

ХХ сторіччя відзначилося, зокрема, двома світовими війнами, та, разом із цим, намаганням світового товариства влаштувати інституції, щоби запобігти конфліктам.

Після Першої світової війни Президент США Вудров Вілсон ініціював формування Ліги Нації, одначе навіть самі США не долучилися до неї, і ця Ліга виявилася невдалою. Тому, ще в час Другої світової війни, знов Президент США, цього разу Франклін Рузвельт, ініціював нову інституцію під назвою Об’єднані Нації яка, фактично, сформувалася через кілька місяців після смерті Рузвельта, вже після війни у Сан-Франциско.
Деякі історики вказують, що власне задля погодження вступу Совєтського Союзу до ООН, Рузвельт на конференції у Ялті на початку 1945 року віддав Сталіну Східну Європу. Правда, Сталіна не потрібно було дуже переконувати, оскільки він бачив користь для себе у новій структурі. Він запевнив собі додаткові голоси участю УРСР і БССР у формі держав – членів.
Мабуть, слід хоч коротко згадати, що у той час українська діаспора у США, організована вже в Українському Конгресовому Комітеті Америки, відрядила неофіційну делегацію на конференцію в Сан-Франциско та видала Меморандум для делегації США, вказуючи, зокрема, що УРСР у жодному сенсі не заступає інтереси українського народу, що Україна є поневолена, та що нова міжнародна структура повинна зайнятися також долею поневолених націй.
У кожному випадку ця інституція ООН існує досі з більшими чи з меншими успіхами. ООН намагається втримати міжнародний мир і безпеку. Це основна мета. Для цього ООН застосовує засоби колективної ефективності та відповідальності, щоби запобігти чи віддалити небезпеку для миру, а також припинити акти агресії чи небезпеки мирним шляхом та, згідно зі засадами справедливості та міжнародного права, налагоджувати добрі відносини чи бодай впливати на міжнародні конфлікти або обставини, які можуть призвести до порушення миру.
Також ООН намагається запровадити товариські відносини між державами на основі принципів рівноправності та власного виявлення народів, запровадити міжнародну співпрацю з розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного чи гуманітарного характеру. ООН просуває та заохочує пропагування людських прав та основних свобод без огляду на расові, статеві, мовні чи релігійні відмінності.
У розділі 2 Хартії ООН є параграфи, які стримують держав-членів ООН і мабуть тому зводять ООН інколи до меншої ефективності, але, натомість, уможливлюють довготермінове існування цієї інституції та, щонайменше, якусь працездатність. У цьому розділі є параграф 1: «Організація заснована на принципі суверенності всіх її членів» та параграф 7: «Нічого у цьому розділі не уповноважує ООН втручатися у справи, котрі є, здебільшого, у внутрішній юрисдикції даної держави...» До ООН належать понад 190 країн.
При ООН працює Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОК). Ця Рада має доручення готувати або ініціювати наукові дослідження та повідомлення щодо міжнародних економічних, соціальних, освітніх, оздоровчих та інших справ як рекомендації для Генеральної Асамблеї ООН, для держав-членів ООН та спеціалізованих агенцій ООН. Між рекомендаціями окремо у розділі наголошено на «поширенні пошанування та відзначення людських прав та основних свобод для всіх». В ЕКОСОК передбачаються також і консультації від неурядових організацій. Сьогодні таких при ЕКОСОК у статусі консультантів працює понад три тисячі.
Мабуть, корисним для нашої дискусії було б звернути окрему увагу на орган ООН, якому особливо і претензійно призначено займатися розвитком та захистом людських прав – Бюро високого комісара людських прав з осідком у Женеві та бюро у Нью-Йорку. Оскільки це Бюро було оформлене щойно 20 грудня 1993 року, важливо підкреслити, що важливі документи та домовленості, які мають безпосередній стосунок до цього питання, були прийняті п’ятдесят років тому. Власне у цій прірві чи затриманні між документами та втіленням, тобто, покликання органу для втілення є основна проблема чи загадка ефективності ООН. У 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Універсальну декларацію про людські права, а фактично це питання щодо людських прав є в основному чартері ООН ще з 1945 року у розділах 1, 13 та 55.
До речі, Бюро є у порівняно залежній (тобто, не незалежній) ситуації. Ясно, що його формування, яке триває так довго, свідчить про дуже багато, тобто, що від декларацій до дій є інколи дуже далеко. Це затягування загострене зволіканням держав, які до цього питання не ставились чесно, щоби не нашкодити власній внутрішній політиці. Остаточно навіть коли держави-члени погодилися на цей механізм втілення, вони застерегли собі різні вектори нагляду, що, великою мірою, допровадило Бюро до неефективності.
До 2006 року безпосередній нагляд над Бюро мала Комісія з прав людини, яка складалась з 53 членів, обраних ЕКОСОК, а від 2006 року – Рада прав людини. Що змінилося? Змінилася назва та виборчий регламент особового складу. Це були наслідки гострої критики з боку двох Генеральних секретарів ООН, а також самих Високих комісарів, а мабуть найбільше – наслідки критики держави-члена (США), яка платила велику частину бюджету ООН. За історію Бюро від 1993 до 2013 років, тобто, впродовж перших 20 років, представники таких країн служили у ролі високих комісарів: Еквадор, Ірландія, Бразилія, Гайана, Канада і Південна Африка. Критика супроти Комісії була наступною: до Комісії належали представники держав, які самі грубо порушували людські права, а обирали високими комісарами, здебільшого, представників мало впливових держав.
Мабуть, не треба повертатися до аналізу складу членів колишньої Комісії, щоби зрозуміти цю критику, а також збагнути, чи є велика різниця між складом колишньої Комісії і сьогоднішньої Ради. Краще застановитися над актуальною Радою, до якої належать представники 47 держав, які обираються через кожні три роки Генеральною асамблеєю ООН. Представник України був членом Ради протягом 2008-2011 років. У складі Ради 2013 року перебувають, між іншим, такі відомі порушники людських прав, як Російська Федерація, Китай, Куба, Лівія, Ангола, Саудівська Аравія та багато інших. Правда, Генеральна асамблея має право голосуванням двох третин більшості Асамблеї позбавити члена Ради у правах і привілеях, якщо виявиться, що держава, представник якої служить у Раді, на час цього терміну постійно, систематично та грубо порушує людські права. Тому і Лівію тоді, коли Муаммар Каддафі всіма силами захищався від поразки та вбивав противників без огляду на стан – чи то військовий, чи жінка, чи дитина, – не чіпали. Одначе Росії чи Китаю мабуть не загрожує подібне, бо все ж таки ці держави є постійними членами ради Безпеки ООН, фактично найвищого та найбільш впливового органу ООН.

Документи ООН
Між найважливішими основними документами, прийнятими Генеральною Асамблеєю та кваліфікованою кількістю держав-членів ООН, які діють досі, є два, які були прийняті Генеральною асамблеєю ООН майже одночасно, тобто, протягом двох днів, 9-10 грудня 1948 року. Багато пізніших документів у формі домовленостей між державами випливають із цих двох. Ці два документи це: Конвенція запобігання та покарання геноциду (далі Конвенція геноциду) та Універсальна Декларація людських прав (далі Декларація прав). Ці два документи пов’язані не тільки за часом, але за суттю змісту та духу.
Бути приналежним до даного народу – це одне з основних людських прав. Так і написано у розділі 15 Декларації:
«1. Кожна людина має право на національність.
2. Нікого не можна позбавити своєї національності безпідставно або відмовити у праві змінити свою національність».
Цей зв’язок концепції геноциду з концепцією захисту людських прав мабуть і пояснює майже рівночасне схвалення обох документів, одного – щоби запобігти та покарати, напевно, найтяжче порушення людських прав та другого – щоби скерувати світове товариство у русло співчуття та пошанування людини та націй для того, щоби не було геноциду.
У Декларації прав чітко вписано на самому початку, що визнання гідності та рівності прав усіх членів людської родини – це основна підстава свободи, справедливості та миру в світі. Далі йде нагадування в Декларації, що зневага людських прав історично закінчувалась варварськими актами, що здивувало совість людську. Влаштування світу, в якому людство користується свободою слова, совісті та свободою від страху і злиднів – це найвище прагнення людської істоти. Декларація прав висунула при цьому дві основні концепції спокою і миру у світі: запобігти потребі протистояння людини проти насильства і переслідування, оскільки людські права захищені законом, а також поважати права людини як гарант дружніх взаємних відносин між народами.
Крім права вибирати власну національність, Декларація прав окремо окреслює для захисту такі права людини: на життя, свободу; захист особи від невільництва, від тортур, від жорстокого або пригноблюючого трактування; на рівноправність перед законом, на припущення невинності при підозрі щодо злочину; захист від безпідставного арешту, затримання чи заслання; на справедливе і відкрите слухання перед незалежним та неупередженим трибуналом для встановлення прав, обов’язків та розгляду кримінального обвинувачення; на захист від втручання у приватне життя, родину, дім, кореспонденцію та від нападів на власну честь чи репутацію; на вільне просування та мешкання в рамках власної держави, а також на виїзд та повернення; на життя в іншій державі як захист від переслідування; на подружжя та запровадження родини без огляду на расу, національність чи віросповідання; на власність маєтку особистого або комунального; на свободу совісті, думки, слова та віросповідання; на зібрання та асоціації; на участь в урядуванні державними установами; на соціальне забезпечення, працю та відпочинок; на освіту та розвиток культури.
Конвенція геноциду не витворила концепції геноциду. В преамбулі вказано, що геноцид є злочином, згідно з міжнародним правом, і суперечить духові та намірам ООН, а також є осуджений цілим світом. Правда, до того часу це поняття називали терміном «злочин проти людства», як на Нюрнберзькому процесі. Конвенція геноциду прямо окреслила поняття злочину чітко, а також зафіксувала термін «геноцид» як злочин та поширила поняття. Основне поширення було у визнанню, що геноциди відбуваються не тільки у часі міжнародної війни, але також у часі миру.
Саме визначення чітко окреслило різні дії, які є скоєні з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу: вбиваючи цю групу; завдаючи серйозної фізичної або умовної шкоди членам цієї групи; тенденційно створюючи для даної групи обставини для її фізичної ліквідації повністю або частково; встановлюючи умови з наміром стримати народження в даній групі; та силоміць передаючи дітей даної групи іншій групі. Рівно ж Конвенція з’ясовує, що це злочин без терміну часового задавнення та не вважається політичним для розгляду екстрадицій, хоча має стосунок до державних чиновників включно з головами. Дуже важливим фактором у зрозумінню обмеження цієї Конвенції полягає у застереженнях держав – членів ООН – багато з яких у час прийняття Конвенції мали колонії або расистські закони. Тому Конвенція стосувалася тільки тенденційного фізичного знищення. Примусові асиміляційні процеси чи пряме знищення культури не були окреслені Конвенцією як злочини. Також намагання включити у Конвенцію політичні, економічні чи соціальні групи не пройшло у голосуванні. Одначе прийняття Конвенції, яка проголосила геноцид найтяжчим порушенням людських прав, відкрило дорогу до документу, прийнятого вже наступного дня – Декларації про людські права, де говорилось про ці справи, хоча не у кримінальному аспекті.
Тобто, Конвенція геноциду окреслила страшний злочин, очевидний для усіх, хоча до того часу не окреслений, та подала деякі основи кримінального процесу, відкрила можливість екстрадиції, передбачила та відкинула аргумент політичного захисту державних чиновників, вказала на потребу державних і міжнародних трибуналів та завіяла деякі звичайні захисні аргументи на кшталт задавнення справи. Проблема трибуналу досі не завершена навіть з оформленням у 2002 році Статуту Міжнародного Кримінального Суду.
Геноцид окреслений Конвенцією таким крайнім злочином, що голови держав, які мали застереження або прямо боялись, що їх можуть, за правилами Конвенції, судити в майбутньому за порушення людських прав, погодилися опісля прийняти Декларацію прав, але без кари за злочин, інакше їх можуть підозрювати у геноциді. Декларація прав не окреслює порушення людських прав злочином, а тільки слугує спрямовуючим для майбутньої діяльності.
Конвенція геноциду була революційним кроком в історії міжнародних відносин та сконцентрувала увагу менш демократичних державних чиновників на питанні порушення людських прав. Обидва документи стали проголошенням механізму унормування більш чи менш цивілізованої та правової поведінки для державних чиновників, для котрих ці концепції були зовсім чужими.
Історія СКВУ(СКУ)
Від 12 по 19 листопада1967 року представники українських громад із Північної та Південної Америки, Західної Європи та Австралії зібралися разом у Нью-Йорку, щоб утворити головну світову координаційну надбудову, яку назвали Світовий Конґрес Вільних Українців. Щоб підкреслити, що привело цих людей разом, Перший Світовий Конґрес Вільних Українців закінчився виявом єдності та солідарності з братами й сестрами на Рідних Землях – масовою Маніфестацією Волі у найбільшій арені міста Нью-Йорка – Мадісон Сквер Ґарден.
За наступні майже двадцять п’ять років СКВУ був сяйвом надії за волю українського народу. Ним пишалися українці діаспори, а також на нього покликалися борці за національні та людські права в України. Для прикладу можна навести уривок зі Звернення до ООН Українського національно-визвольного руху в справі української самостійності з 1979 року:
«За межами т. зв. СРСР Україна має велику діаспору з широкою мережею політичних організацій, що об’єднані у всесвітню централю – Світовий Конгрес Вільних Українців. Задля успішної реалізації поставлених у цьому документі проблем, ми, представники Українського Національного Визвольного Руху, що нижче підписалися, уповноважуємо президента СКВУ здійснювати весь комплекс дипломатичної та іншої праці, що виявиться необхідною для виходу України з т. зв. СРСР і створення самостійної української держави».
Від проголошення незалежності в 1991 році, СКВУ, а згодом від 1993 року Світовий Конгрес Українців старається розвивати та демократизувати ту волю у теперішній незалежній Україні та нести допомогу кожній частині світу, де проживають українці. До сьогоднішнього дня СКУ залишився з’єднаним голосом української громади за межами України.
Сила та життєздатність української нації завжди були критерієм СКВУ/СКУ. Причиною успіху завжди була любов до своїх людей та рідної землі, а також далекоглядність основоположників, яка забезпечила механізм домовлятися, а не просто голосувати і спільно діяти у важливих питаннях.
На сьогодні близько двадцяти мільйонів українців проживають за межами України. Коли впала Залізна Завіса, незалежність та демократія нашої рідної країни додала нового значення зусиллям української діаспори. Вона сьогодні не тільки життєздатна, а й зростає і розвивається, на жаль, інколи коштом еміграції українців з рідних земель у пошуках кращих економічних можливостей. Членство та сітка зв’язку охоплює українські громади більш, ніж у сорока країнах. Технологія забезпечує щоденний зв’язок з кожною з них.
Впродовж років СКВУ/СКУ утворив різні постійні ради і комісії, які виконували і виконують багатогранні та різні цілі: Світову Раду суспільної служби, Комісію людських та громадянських прав, Світову координаційну виховно-освітню Раду, Світову наукову Раду, Українську світову кооперативну Раду, Комісію спорту, Раду зі справ культури, Конференцію Українських молодіжних організацій, Світову Раду Організації Об’єднаних Націй, Комісію боротьби проти торгівлі людьми, Комісію допомоги українським громадянам за кордоном, Світову Раду засобів масової інформації, Міжнародну комісію Голодомору та інші.
Участь СКВУ в ООН була предметом дискусій вже на І Конгресі СКВУ в 1967 році в Нью-Йорку. Одначе серйозна, тобто, ділова практична дискусія на цю тему відбулася на ІІ Конгресі. Конгрес у 1973 році у Торонто доручив Президії Секретаріату встановити «постійне бюро оборони людських прав в осідку Об’єднаних Націй в Нью-Йорку».
З днем 1 серпня 1975 року відкрито у Нью-Йорку Бюро СКВУ, яке мало завданням інформувати, зокрема, постійні представництва держав-членів до ООН про порушення людських прав у СРСР, а, зокрема, в УРСР. Керівники Бюро брали участь у пресових конференціях для кореспондентів при ООН. Бюро видавало пресові повідомлення Інформаційній Службі СКВУ для інформації української спільноти, а інколи і для чужинців.
19 грудня 1975 року внесено формальне прохання до Бюро Публічної Інформації (БПІ) ООН, щоби СКВУ одержав статус неурядової організації при БПІ. Тут слід вияснити, що БПІ ООН існує для того, щоби інформувати неурядові організації про діяльність ООН. Членство неурядової організації при БПІ – не найнижчий рівень приналежності неурядової організації до ООН. Члени при ЮПІ не мають права консультувати. 1 травня 1976 року одержано негативну відповідь, у якій окреслено, що «політика Бюро Публічної Інформації не дозволяє реєструвати неурядові організації, які репрезентують дисидентські погляди і висловлюються в своїх публікаціях проти держав-членів ООН».
На прохання СКВУ, БПІ знову розглянуло звернення, але з тим самим результатом. У цьому випадку БПІ подало ширшу відповідь, що звернення переглянуто на найвищому рівні і відхилено з трьох причин: 1) неурядові організації повинні цікавитися проблемою прав людини у загальному міжнародному аспекті, а не з перспективи однієї національності; 2) цілі неурядових організацій мусять бути узгоджені з Хартією ООН, яка закликає до дружніх відносин між націями; 3) деякі публікації СКВУ не захищають ціль і мету ООН, що вказує на нездатність СКВУ підтримувати ООН.
Ще зроблено численні старання з боку СКВУ – одержати підтримку урядових місій при ООН, дві держави старалися допомогти, навіть звернулися до Генерального Секретаря ООН Курта Вальгайма, одначе не вдалося досягти успіху.
Бюро СКВУ у Нью-Йорку також старалось отримати пресову акредитацію при БПІ, спершу одержало тимчасові акредитації для керівника бюро, представляючи один з українських діаспорних часописів «Свобода», шукаючи спільно з БПІ пресової назви для Бюро СКВУ, яка не викликала би протест Постійного Представництва СРСР чи УРСР. Згодом затверджено назву «Міжнародна Пресова Служка «Вісті»», але і це не дало належної акредитації. Керівники і допоміжні сили Бюро СКВУ в Нью-Йорку прямо діяли на підставі особистих тимчасових акредитацій на 120 днів, що з вигашенням відновлялося. Так Бюро діяло ще кілька років.
Щойно 30 травня 2001 року СКУ знову подав прохання до ООН, цим разом із вищими амбіціями до Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОК), щоби зареєструвати його як неурядову організацію у консультативному статусі. ЕКОСОК попросила цілу низку додаткових документів, які були надані разом із листом підтримки від Постійного Представництва України до ООН. Комісія неурядових організацій при ЕКОСОК 17 січня 2003 року вирішила рекомендувати для ЕКОСОК прийняти СКУ, що і відбулося формально у квітні 2003 року. Часи змінилися.

(Далі буде)