«Голодомор: спогади однієї родини» Іван Коломиєць

Книжка присвячена пам'яті всіх безневинних жертв найбільшої трагедії українського народу  штучного
голодомору 1932-1933 р.р., організованого московсько-більшовицькими окупантами України.

Перед читачами розгортаються картини трагічних подій в селах на Полтавщині: жахливі, нелюдські умови
життя знесилених голодом людей, голодне божевілля, голодна смерть, безпідставні арешти й висилки.

Спогади написані Іваном Коломийцем у Америці, куди його привела життєва стежка.

Вихід книжки у світ  болісна згадка автора про ні в чому не винних, замордованих голодомором співвітчизників.

Спогади мого батька появилася, в пресі цілком випадково. Одного року в Чикагo перебував Тарас Гунчак, який у той час був відповідальним, ре­дак­тором журналу «Сучасність», що виходив у Мюнхені, у Німеччині.

Одного вечора, при розмові й склян­ці вина, я показав йому спогади батька, саме ту частину, де батько описує трид­цяті роки голодомору, Тарас, про­чи­тавши деякі пасажі, негайно заявив, що це обов'язково мусить вий­ти на люди.

Я постарався вибрати те, що сто­су­валося періоду голодомору в тих кра­ях,  на Полтавщині. Зібрав усе до од­но­го зошита й передав Тарасові до «Су­час­ності». Спомини появилися в трьох, номерах журналу за 1987р.

Батько й мама дуже часто роз­ка­зу­вали про той страшний голод. Мама ні­коли не могла довести роз­повідь до кінця через сльози, але ба­тько вмів так оповідати, ніби воно бу­ло вже написане в його пам'яті. Коли він оповідав, то не тільки наводив факти трагедії, але дуже переконливо і мальовничо вмо­ти­вовував ті факти в образність страш­них і зворушливих картин.

Тож я попросив його, щоб він без най­менших змін зніс те на папір. Пе­реписуючи до одного зошита, я дещо зре­дагував і граматично поправив, бо, хоч батько закінчив середню земську школу, з українською мовою мало діла мав у своєму житті.

Адже тепер, коли його внуки ма­ють свої сім'ї і повністю розуміють пе­ре­жи­те страхіття своїми бать­ками, вони вирішили вшанувати дідуся Івана Тро­химовича Кололшйця і бабусю Марію Андріївну Василенко-Коло­миєць кни­ж­кою, у якій описані страхіття шту­ч­ного голоду, влаштованого ко­му­ністичною червоною Москвою.

Заради нього внуки Марта а Андрій  діти Анатолія  та Анатолій, Таїса й Та­ма­ра  діти Жоржа  вирішили своїм, фондом видати спогади книжкою, щоб була описана трагедія і всі згадані стра­хіття, які таїли від людей і про які нав­іть тепер не часто згадують.

Може, читаючи ці спогади, хтось упіз­нає своїх рідних, бо  імена і міс­цевість багатьом, знайомі.

У цих спогадах описана трагедія од­нієї родини, а таких родин були мі­ль­йони. Тож нехай цей спомин буде па­м'ятною свічою всім забутим, ні в чо­му не винним жертвам голодомору.

Жорж Коломиєць, Чикаго

У нашому краю не затихло. Кін­чився Тимчасовий уряд Корейського. Почалися інші зміни. Батько вже не був волосним старостою. Волость пе­рей­ме­нували на «волревком». Замість ста­рости був комісар, ним став Вашленко зі слобідки Медянівка. Колись він не ви­лазив із тюрми, був першим коно­к­радом і злодієм, а тепер комісаром став. Ну, і чекай від такого добра. Його вся ро­дина по хуторах робила за сніп. Ще до революції мій батько урізав йому тро­хи землі, щоб він поставив собі якусь хатину. Наче щось почав робити. Поставив сохи, заклав лати й трохи обк­лав стіни. Перед обліпив глиною, а при­чілки та зад обставив хмизом, зап­лів околотом, обклав огудиною та бур'яном і так і жив, аж поки знову не прокрався і потрапив до тюрми, де й просидів аж до революції. Тепер Ваш­ленко верхи на буланому ганяв по сло­бодах та селах. Назбирав собі «загін» із таких, як сам, злодіїв та конокрадів і «встановляв» радянську владу. Владу «встановляв»  жорстоко й безжалісно мстився хуторянам. Накладав конт­ри­буції. Забирав худобу та інвентар. Коли контрибуцію не виконували до приз­на­ченого часу, він обрізував земе­льну влас­ність, приписував її до комуни, яку ще не знали, як організувати. Най­бі­ль­шу комуну влаштували на хуторі Риб­чихи. Це був багатий хутір удови Гри­цька Рибки. Повдовіла вона давно, ще до революції. Розбагатівши, удова на­будувала комор та три клуні, ви­ко­пала величезний ставок, який обсадила садком і будівельним лісом. От Ваш­ленко й вибрав цей хутір для комуни. Зганяв сюди худобу, стягав інвентар та приганяв людей на «чуж-труд». По­ряд­ку ніякого не було, бо ніхто не знав сво­го місця. Біднота хотіла заправляти, та не тямила, а справжніх хазяїв не допус­кали до хазяйства. Так із Вашленкової комуни вийшов великий пшик, а май­но порозтягала біднота, яку пізніше Ва­ш­ленко нищив за крадіжки. А без­ладдя сиділо на безладді та безладдям поганяло.

Більшовицька комуна довго не проіс­нувала  вона хутко з'явилася й хут­ко зникла. На її місце прийшла вла­да гетьмана Скоропадського. Відразу ж німці, які допомагали гетьманові втримати владу, по-своєму почали гос­подарювати й розправлятися з по­пе­редньою владою. Дещо повертали, пограбоване Вашленком, але бідні се­ляни нічого не дістали й далі зали­ши­лися в нужді та бідності. Німці завели свій порядок «викачування» хліба та вся­кого іншого добра. Забирали зерно, худобу й навіть сіно. Казали, що за це гетьман заплатить. Ту платню поба­чили, як власні вуха.

Люди почали кидатися на всі боки. Різні «червоні», а зокрема більшовики, почали використовувати гармидер, учи­нений гетьманом і німцями. По­чали переманювати бідноту на свій бік різним гаслами на зразок: «Земля  се­ля­нам, влада  народові». У пастку пот­рапила вся біднота. Невдовзі жупанне військо та німці залишили наші краї.

Хоч гетьман протримався тільки з півроку, але за його гетьманування якось відчувалася влада, яка була найбільше українською, її називали більш нашою, ніж владу Петлюри, владу Директорії. Якби гетьман прот­римався трохи довше, люди казали, то була б Україна. За гетьманом тягнули хуторяни та заможні землевласники, а їх в наших краях було більше, ніж бідноти. Якби гетьман трохи менші права дав німецьким грабіжникам, більшовики мали б більші труднощі на нашій землі.

Після зникнення гетьмана, пет­лю­рів­ців і «добрармії» Денікіна десь узявся знову Вашленко. Цього разу вже в «будьоннівці», із портупеями, на­га­нами та патронташами наперехрест грудей. Він усю бідноту організував у «червоне козацтво» і був уже не ко­місаром, а командиром загону.

Почали повертатися додому геть­ма­н­ці, петлюрівці та денікінці. Дехто при­лизувався до Вашленка, але біль­шість хотіла господарювати на своїй землі. Тих, хто хотів господарювати, Вашленко виловлював і розправлявся з ними. З хуторів тікали і приставали до «загонів», а їх тоді було вже вдос­таль. З'явилися загони Погорілого, Огія, Лікандри, Зеленого, Лантуха, Чор­ної Марусі та Левченка. Ці загони орудували на Полтавщині, Катеринос­лавщині й у Таврії.

Вашленко знову став комісаром на Бродщині. У Кобеляках тоді був комі­саром Берлін. Вашленко суворо розп­рав­лявся з «контрреволюцією»  палив, грабував і стріляв на місці без суду. Мій брат Нестор був у Петлюри, Грицько Карніболоцький і Оверкій Онищенко, чоловіки моїх сестер Настини та Мі­ліци,  у Денікіна. Після повернення во­ни переховувалися вдома, а Нестор пої­хав до Полтави до нашого родича Про­хора Твердохліба. Твердохліб був пар­тієць і вештався біля комісарчуків. Він Несторові підробив документи, з якими той вступив до зоотехнікуму і скінчив його ветеринаром.

На хуторі залишилися тільки ба­тьки, найстарша сестра Маня та я. Реш­та родини  семеро сестер були за­муж­ні. Деякі жили по хуторах. Хрис­тина з Паньком Жуком жили в Катери­нославі. Нюня з Яковом Яцюком  у Чер­нігові. Наталка виїхала з графом Ра­децьким до Англії. Наталка, яку вдо­ма кликали Наташею, була спритна в науці. Закінчила міське училище в Но­вомосковську. Через «акцизного над­зі­ратєля», з яким батько був знайомий зі служби у Варшаві, поїхала до Пе­тер­бурга. Надзіратель був бездітний і взяв Наташу з собою. У Петербурзі вона скін­чила дівоче вчительське училище й стала гувернанткою у графа Раде­ць­кого. Виховувала двох дітей, а коли по­мерла графиня, граф одружився з На­тал­кою. Останні відомості надходили в 1922 р. з Лондона, а після того ніяких розшуків не робили. Знали тільки, що граф Радецький мав якусь фабрику косметичних виробів.

В областях або в «волвоєнсовєтах» для боротьби з рештками контр­ре­волюції набиралися загони міліції з бо­соти, яким була дана влада пити само­гон і грабувати хутори, бо ж хуторяни були найбільшою «контрреволюцією». Хуторяни не йшли ні до комуни, ні до колгоспів. Вони набували добре хазяйство через тяжку працю на землі, яку вони любили своїм серцем, своєю душею та своїми мозолистими руками, а земля служить тільки тим, котрі її люблять всім своїм єством, коли вони знають, що земля, на якій вони лежать, з якою говорять і на якій дітей своїх народжують,  їхня. Хуторяни нажи­ва­ли хазяйство, недосипаючи та недої­даючи. Це були ті, що складали копійку до копійки й спали на кулаках, щоб не перележати та не проґавити сходу сон­ця, через що їх і прозивали «кулаками». Якраз ці «кулаки» стали кісткою в горлі організаторам комун та колгоспів. Ху­торяни не могли втямити собі, щоб ро­бити на когось. Біднота, яка жила в се­лах та слобідках, не дуже суперечила, бо все своє життя робила за сніп. По­ча­ли накладати великі податки на ху­то­рян і одноосібників. Обрізували зем­лю аж попід саму хату. Коли й це не до­помагало, розбирали хату й зали­шали тільки піч.

Я ніколи не пересвідчився в цьому, але казали, що слово «куркуль» пішло від одного дуже заможного хуто­ря­нина, який жив під Великою Багачкою й на­зи­вався Куркуль. Він був першим, чиє майно розібрали, а в його хуторі ство­ри­ли першу комуну. ­­